Солов’їна, калинова… і стражденна – наша мова, або коли Україна стане українською?

Ось вже 20 років поспіль на початку листопада ми відзначаємо День української писемності і мови. Традиційно в цей час відбувається цілий ряд урочистих заходів на рівні держави, а також регіонального та місцевого рівня. Звучать гарні слова про розвиток і підтримку української мови – солов’їної та калинової…

Але урочистості минають, правильні і гарні слова відлітають, і ми повертаємося у звичайну, буденну реальність, де часто місця українській мові не знаходиться.  

Ось, скажімо, трапилася недавно нагода проаналізувати  вивіски і борди із зовнішньою рекламою на одному з харківських бізнес-центрів. Висновок цього споглядання виявився сумним: в українському рекламному сегменті статистика зовсім не на користь державної мови.

Бо  на фасаді згаданої споруди всього два написи було виконано українською, ще два  зроблено латиницею, і більше десятка – російською.  Та й взагалі, у місті, яке гордо величає себе першою українською столицею, на вивісках чи у назвах об’єктів сфери торгівлі і побуту українське слово не переважає. Так само і  в громадському транспорті.  

Втім, Харків виключення не становить.

Хоч великий наш філософ Григорій Сковорда і сказав свого часу, що «всякому місту – звичай і права», та поки що у переважній більшості випадків у сфері торгівлі і послуг в Україні спостерігається один і той же звичай – поширене використання російської мови.

Аби не бути голослівною переглянула цілий ряд Інтернет-каталогів об’єктів торгівлі і побуту в Україні.  На жаль, ситуація схожа –як у Харкові,  так і у Сумах, чи у Вінниці, чи в Полтаві…

 З тієї лише різницею, що чим далі на схід чи південь, тим більша частка російської мови у рекламі. І не тільки у великих містах, а й на периферії. Виключення  становить  лише західний регіон України, де використовується переважно державна мова.

Втім з цього приводу ні рекламникам, які виготовляють російськомовний продукт, ні суб’єктам економічної діяльності, котрі його замовляють, закиду зробити не можна.

Українським законодавством визначено, що «мова реклами визначається статтею 26 Закону «Про засади державної мовної політики». Тим самим антиконституційним законом, принятим минулою антиукраїнською владою, яким російській мові фактично надано статусу офіційної.

Отже, ситуація така.  З одного боку, -  за даними соціологічного опитування, проведеного в нинішньому році провідними соціологічними центрами країни (КМІС, Рейтинг, СОЦІС, Центром імені Разумкова) у всіх областях України, 90,6 відсотків населення України вважають себе українцями за національністю, 50,5 відсотка населення використовують українську мову в якості основної мови спілкування, ще 24 відсотка говорять як українською, так і російською мовами. http://pravda.com.ua

З іншого, - у тій же публікації стосовно проведеного соцопитування зазначається, що посилення української національної ідентичності в країні не вплинуло на зміни у мовній практиці, оскільки люди з цієї точки зору консервативні.

Однак мовна практика значною мірою залежить від мовної політики, яка провадиться в державі.

Ось тільки у нашій вітчизняній історії на пальцях можна перелічити ті поодинокі моменти, коли робилися бодай якісь намагання надати належного місця українській мові у суспільному спілкуванні.

Що ж до згаданого мовного консерватизму українців, то витоки його, як і багато чого іншого, починаються з Москви. Бо якраз там впродовж століть формувалося  ідеологічне ставлення до українського слова, як до другосортного, периферійного, сільського. Якраз звідтіля йщла постійна русифікація українських земель.

Не будемо заглиблюватися надто далеко у минувшину. Достатньо прикладів і новітньої історії.

Хочеться у цьому зв’язку згадати постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(6) «Об обязательном изучении русского языка в школах национальных республик и областей».  Прийнято цей документ  у 1938 році. Цією постановою  українців фактично зобов’язували ставати російськомовними.

Причому, національну ідентичність з нашої пам’яті стирали не тільки через мову. Русифікація цього періоду торкнулася також галузей історії та літератури: з бібліотек було вилучено «Ілюстровану  історію України» Михайла Грушевського, п’єси репресованого Миколи Куліша, навіть деякі казки українською мовою.

Ця постанова, прийнята російською комуністичною владою і запопадливо продубльована українським радянським керівництвом лише один камінчик у тій важкій кам’яній глибі, якою придушували українську мову з Кремля. Адже витіснення української мови як мови спілкування української спільноти відбувалося цілеспрямовано.

Радянські  ідеологи, неначе ті кримінальні злочинці, вигадували все нові й нові способи, аби добити свою жертву.

Так, нищівного удару по українській мові було завдано у квітні 1959 року, коли ухвалено Закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям». Зросійщення пішло по Україні, як то кажуть, семимильними кроками: українська мова витіснялася з вищих навчальних закладів, наукових і державних установ.

За даними, наведеними в публікації на http://viche.info, якщо у 1950-х роках у 80 відсотків шкіл України здійснювалося навчання українською мовою, то за даними на 1987 рік статус українських мали лише 16 відсотків шкіл. А до 1980 року в таких українських містах як Донецьк, Кадіївка, Горлівка, Ворошиловград (нині Луганськ), Миколаїв, Одеса, Харків, Чернігів не залишилося жодної української школи.

Але і такий стан речей московську владу, вочевидь,  не задовольняв. Це, принаймні, ілюструють факти, наведені на http://radiosvoboda.org з посиланням на щоденник тодішнього комуністичного керівника України Петра Шелеста. Згадується засідання ЦК КПРС від 2 вересня 1965 року. На ньому «московські товариші» стверджували, що в Україні забагато розмовляють українською, що навіть вивіски на магазинах і назви вулиць написані українською мовою, взагалі оголосили українську мову зіпсованою російською.

Варто відзначити, що мовна політика радянської влади в Україні була ще й інструментом для інтелектуальної етнічної чистки. Так, відповідно до офіційної статистики, за даними на 1965 рік лише 53 відсотки студентів у вузах країни були етнічними українцями. Але навіть ті, хто пробивався на навчання до вузів, вимушено «забував» рідну мову. Оскільки навчання велося переважно російською. Цей процес лише поглиблювався у 70-х, коли обов’язкове навчання російської почалося з дитсадків, і у 80-х, і у 90-х…

Втім, під це радянське зросійщення підпали більшість з нас, хто здобував середню спеціальну чи вищу освіту в той період. Не тому що бажали. Тому що не було відповідних підручників українською. Тому що вчителі в училищах і технікумах, викладачі у вузах говорили переважно російською і відповідати їм також доводилося російською. Хай ламаною, поганою, але російською…

Одним словом до своєї незалежності Україна прийшла доволі зросійщеною. І дуже мало було зроблено за цей час для того, щоб змінити ситуацію – не в паперових деклараціях, а в реальному житті.

Так, останнім часом, принаймні, робляться якісь спроби відстояти українську мову в Україні. Маю на увазі ухвалені Верховною Радою мовні квоти на радіо та телебаченні. Однак навіть у тому, як це зроблено відчувається певне приниження української мови як державної, яка має бути основною для міжнаціонального спілкування в Україні.  Вочевидь, ці квоти мали б стосуватися в першу чергу іноземних мов.

У цьому зв’язку хочеться згадати слова з інтерв’ю з куратором Українського музею в Чикаго Марією Климчак (https://glavcom.ua), котра ось вже 24 роки є співведучою авторської радіопрограми Українська Хвиля: «У нас інший формат, той, якого не крутять в Україні, - у нас українська квота на 100%».

У тому ж інтерв’ю є згадка про те, що українська діаспора в США спонукає українських політиків при зустрічах з громадою говорити українською, а не російською.

Ми ж в Україні не можемо чи не вміємо примусити говорити українською ні своїх зросійщених чиновників, ні не менш зросійщених політиків.

Риторичним, мабуть, буде запитання, чи захочуть  люди, які не говорять, а, отже, й не думають по-українськи, дбати про підтримку і розвиток української мови?

Видатний український громадський діяч Іван Огієнко свого часу сказав: «Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організування».

Сьогодні для нашого народу, який перебуває у стані війни з Росією, українська мова – це ще й форма захисту від чергового московського гібридного впливу.