Бюлетень "Права Людини", 2000, #34

К 10 декабря, Дню прав человека, мне хочется вспомнить одного из самых первых правозащитников Российской империи. Тянет сказать — и единственного, — но все же воздержусь от такого резкого суждения, т.к. многие русские общественные деятели совершали поступки, которые можно было бы назвать защитой прав человека. Однако, я пишу о единственном человеке, у кого это была цельная, последовательная система взглядов и действий. Все, что он говорил и делал, не расходится ни в чем с современными представлениями о правах человека.

В 1853 году, в Житомире, в семье городского судьи родился будущий писатель, общественный деятель, публицист Владимир Галактионович Короленко. Его судьба, как и судьба всякой большой исторической фигуры, отразила мятежи, бури и страсти времени. Но, кроме этого, только у Короленко те, кто относит себя к участникам правозащитного движения, могут увидеть свой подход к явлениям жизни, свое специфическое отношение к событиям, политике, политикам. Вождь мирового пролетариата назвал одну из своих статей: “Толстой, как зеркало русской революции” Ленин невероятно упростил и схематизировал и самого Толстого, и мир вокруг. Однако, рациональное зерно в его словах в том, что такие личности всегда концентрируют в своих судьбах, в сгущенном виде все сложности и противоречия времени и делают это время доступным пониманию будущих поколений. Впрочем, я глубоко убеждена, что так называемый “русский вопрос” — вековая загадка, над которой бились лучшие умы 19 — 20-го века, еще никем не решена. И мы можем делать выводы из простого знания, что Российская империя — это мир, оказавшийся настолько несостоятельным в политическом и социальном отношении, что страна дважды оказывалась на грани полного разрушения, и, наконец, в 1991 г. распалась на составляющие ее культурные и политические образования. Великая русская культура никак не смогла помешать этому. И, читая публицистику Короленко, пытаясь разобраться в том, что его волнует в окружающем мире, можно предвидеть судьбу страны, которую Короленко любил, как многие русские интеллигенты, “странною любовью”, но, в отличие от большинства из них, указывал на недостатки, даже пороки самой интеллигенции, в том числе и на имперский комплекс, ей присущий. Может быть, это происходило еще и потому, что Короленко, родившийся в центральной Украине, остро чувствовал то, что невозможно было понять в Москве или Петербурге: непримиримую ненависть к империи поляков, подавленность и протест украинцев, лишенных возможности изучать родной язык, постоянное национальное унижение евреев, живших преимущественно в черте оседлости и не имеющих, чаще всего, возможности получить высшее образование из-за процентной нормы: в высшие учебные заведения не имели права принять больше евреев, чем это было определено царским указом. Большая часть евреев была изолирована от общественной жизни, в местечках случались погромы, и никто из них не чувствовал себя в безопасности. Царская Россия, как любая монолитная империя, защищалась от “сепаратизма”, подавляя любое стремление к национальному самосознанию. В Житомире, где все национальности были перемешаны, сосуществовали, общались — это было наглядно. Одно из самых острых впечатлений детства у Короленко — польское восстание 1863 года. Восстание, поднятое поляками против империи, не поддержанное Европой и разгромленное с удивительной жестокостью под аплодисменты не только российской чиновной элиты, но и большинства демократов. Чего стоит только ода Некрасова, посвященная главному карателю — Муравьеву-вешателю, просто утопившему восстание в крови. Из известных русских демократов жестко и определенно против выступил только Герцен... Империя — не только страна, это образ мысли и способ существования. Вместе с царскими войсками против поляков выступили крестьяне, ненавидевшие польскую шляхту. В детстве столкнувшись со всеобщей обоюдной жестокостью, Короленко пытался понять ее причины.

Мать Короленко была полькой, его друзья по пансиону были поляками, практически каждый из них имел среди казненных или засланных на каторгу участников восстания друзей или родственников. И хотя отец Короленко, происходивший из знатного казачьего украинского рода, внушал детям, что они русские, — т.е. был безусловно человеком и чиновником империи, Короленко видел, что родители не принимают национальных отношений, сложившихся в империи. “Защитник вольности и прав...” — писал Пушкин о Вольтере. В начале 19-го века русские дворяне, интеллигенты, полностью ориентированные на западную духовную культуру, повторяли словосочетание “права человека” значительно чаще, чем во времена Короленко, когда общество стремительно революционизировалось. Если декабристы, создавшие в двух своих обществах три проекта Конституции, вышли на Сенатскую площадь, чтобы воплотить в жизнь идеи равенства и права, то “разбуженные” ими потомки-революционеры хотели одного — уничтожить самодержавие. А так как власть можно уничтожить только путем насилия, то насилие в обществе ширилось и разрасталось с обеих сторон и становилось многовекторным. Такая империя, как Россия, огромная и разно культурная, может удерживаться в едином политическом образовании только силой: слишком разнонаправлены народы, ее населяющие, слишком много проблем у правительства в возможностях и формах управления страной. А ведь правительство тоже было ориентировано на Европу, как писал Пушкин: “Правительство — единственный в России европеец”. Русская реальность была гораздо дальше от Европы, чем любое русское правительство. И победа большевиков блестяще доказала это.

Официальный советский Короленко: революционер-демократ, близкий к народникам, крупный писатель, который выступал против самодержавия. Советские методики и литературоведы умалчивали о главном — о характере и смысле его выступлений. Не говоря уже о том, что дневники и письма В. Г. послеоктябрьского периода были опубликованы только во время перестройки. В этом нет ничего удивительного: последовательный защитник прав человека был в ужасе от жестокости и насилия, не принимал идею диктатуры пролетариата, как и любой другой диктатуры, кроме верховенства закона и права. Его письма последних лет полны горечи и разочарования. Но все же — это совсем не то разочарование, которое постигло большую часть русской интеллигенции, надеявшейся, что революция принесет свободу и равенство всем гражданам страны. Много сомнений возникло у Короленко, так сказать, “по ходу дела, когда он, в юности вынужденный участник, а потом активный и заинтересованный свидетель революционных событий, пытается доказать окружающим, что только закон и право могут спасти эту страну и все больше убеждается, как мало его слышат.

Революционером Короленко сделало правительство, не отличавшее политические выступления студентов от гражданских требований. В 1874 году, учась в Москве, в Петровской земледельческой академии, Короленко подписывает письмо протеста студентов, возмущенных тем, что руководство института выполняет функции надзора за частной жизнью и убеждениями слушателей Академии. Так начался его путь по ссылкам и этапам. Путь, во время которого Короленко изнутри узнал и российскую глубинку, и революционеров, и чиновников разного рода, вида и звания, а, главное, сумел оценить власть и тех, кто ей противостоит. Нравственное чутье ни разу не изменило В. Г. Особенно характерен для Короленко эпизод из ссылки в Перми. Короленко, в это время давно уже занимавшийся литературным трудом, был принят и оценен многими известными в то время писателями и никакой подпольной революционной деятельности не вел, равно, как не вел ее раньше. После убийства Александра II, правительство Александра III потребовало от всех административно-ссыльных политических принести присягу на верность новому царю... Присяга давала возможность покинуть ссылку. Однако Короленко категорически отказался принести присягу. Вот его цитата из письма губернатору: “произвол власти вторгается во все отправления жизни, часто самые частные и законные... Ввиду всего изложенного выше, я заявляю отказ дать требуемую от меня присягу”. Именно эти слова — невозможность вмешательства в частную жизнь государством — были в России равно непонятны ни правительству, ни большинству его противников — революционеров, ни, тем более, народу. Можно только пожалеть страну, в которой политическими ссыльными становятся люди с убеждениями В. Короленко. Вообще, Короленко можно смело считать “своим среди чужих” и “чужим среди своих”. Он мог пожалеть и понять своего тюремщика и возмутиться идеями и политическими действиями сосланного вместе с ним революционера. Он резко критиковал Толстого, которого высоко ценил как писателя, за его проповедь непротивления злу насилием. Короленко не принимал абстракций, когда речь шла о человеке, чьи права грубо нарушались. Он считал, что зло нужно остановить. Другое дело — адекватность действий во имя этой цели. Действия народовольцев-террористов он считал неадекватными, т.к. ничего не ценил выше человеческой жизни. Поэтому не менее резко он относился к постепенному перерождению народничества от идей просвещения и правового воспитания россиян к индивидуальному террору.

В “Истории моего современника” есть глава: “Наши бунты... Генерал-губернатор и директор”. Короленко в этой главе пишет о, казалось бы, небольшом эпизоде из жизни житомирских гимназистов, но этот эпизод был, не менее польского восстания, ключевым в его отношении к власти и закону. Генерал-губернатор, приехавший в Житомир, самодур и дурак, обидевшись на то, что гимназисты не так быстро сняли перед ним шапки, схватил за ухо одного из них, ученика второго класса, и прокричав, что “полячки” распустились, приказал его арестовать. Маленького, испуганного мальчика схватили и увели полицейские. Гимназисты заволновались: “...это вызвало острое чувство жалости и еще что-то темное, смутное, спутанное и грозное. Товарищ... не в карцере, а в каталажке, больной, без помощи, одинокий... Другая сила, огромная и стихийная, будила теперь чувство товарищества, и сердце невольно замирало от этого вызова”. Гимназисты были на шаг от волнений. Власти в России умеют на ровном месте создавать политическую оппозицию Ситуацию спас новый директор гимназии, недавно приехавший из Петербурга. Он отправился во дворец к генерал-губернатору, заявил, что арест его ученика незаконен и потребовал немедленного его освобождения.

Вспыльчивый губернатор, услышав слово “закон”, редко произносившееся чиновниками, немедленно уступил. “Цельное представление о власти — стихии сразу дало огромную трещину”, — пишет Короленко. “На одной стороне оказался властный сатрап, хватающий за ухо испуганного мальчишку, на другой — закон, отделенный от власти, но вооружающий скромного директора на борьбу и победу”. Короленко, как никто из русских писателей и публицистов, точно описал момент, когда произвол пробуждал в ответ возмущение нравственного чувства настолько острое, что не реагировать, промолчать, самоустраниться означало потерять себя, совершить насилие над своей личностью. Но то же чувство оскорбленной нравственности заставляло диссидентов выходить на площадь в 1968, протестуя против ввода войск в Чехословакию, выступать в защиту совершенно незнакомых им людей, подписывать письма протеста среди всеобщего молчания и безразличия. Российская интеллигенция рождалась с чувством оскорбленной нравственности, и это чувство быстро загоняло самых честных в политическое противостояние, т.к. политикой в России считалось любое неодобрение режима. Власть зверела и получала в ответ насилие. И в этом главное отличие правозащитного и политического движений. Короленко очень рано и очень глубоко осознал эту разницу. В царской России, в отличие от СССР, существовали элементы гражданского общества: суд присяжных, независимый и один из самых либеральных в мире. (Однако, очень быстро этому суду стали подконтрольны только гражданские и уголовные дела — политические процессы рассматривались в военных судах). В царской России существовало местное самоуправление — земство, с выборными членами, с полномочиями решать финансовые, хозяйственные, социальные вопросы регионов, но политическая власть в стране неоспоримо принадлежала полицейскому государству, которое сейчас идеализируют многие представители русской интеллигенции. Короленко не дает такой возможности, поэтому его редко всерьез вспоминают, редко ссылаются на него. А между тем, он хорошо знал Россию. Его внимание, приковано всегда к жизни конкретного человека, с его бедами, проблемами, недостатками и достоинствами. Внимание, продиктованное острым чувством сострадания, не оставляет места для ненависти к кому бы то ни было: и в чиновнике, и в революционере Короленко видит, прежде всего, человека, интуитивно представляя себе, что каждый человек имеет право на жизнь, на свободу выражения своей личности. И противостояние между революционерами и властью Короленко воспринимал как трагедию, которая не имела положительного исхода. “Трагедия русской революционной интеллигенции. Борьба без народа...” — так называется одна из глав “Истории моего современника”. “Народ был еще весь во власти легенды о непрестанной царской милости... В проснувшейся после великой реформы стране (имеются в виду реформы Александра II) политическая жизнь была задержана, казалось, навсегда. Всякая попытка самостоятельного искания выхода прекращалась самыми варварскими методами. А между тем, интеллигенция уже проснулась и живо почувствовала бесправное положение страны. Но ей оставалось только теми или иными методами пробуждать политически спящий народ. В бессильной и отдаленной от народа революционной среде начинались процессы изолированной борьбы”. Эта борьба приводила к терроризму и совершенному отсутствию диалога между противоборствующими сторонами, т.к. любой изоляционизм чреват фундаментализмом. Короленко очень тонко чувствует это. Описывая революционеров, с которыми судьба сводила его во время ссылок, в пересыльных тюрьмах, на поселении, он пишет о том, насколько одинокими, в масштабах страны, были эти люди и до какого отчаяния доводило их одиночество. Террор, к которому пришла революционная интеллигенция, — крайняя степень одиночества. Таков вывод писателя. Однако, с точки зрения Короленко, те, кто пришли к террору и сектантской борьбе, постепенно забыли о самом главном: против чего и ради чего эта борьба. Закон и права человека потерялись в ходе постоянных стычек, потрясений, ожесточая обе стороны до предела.

Получивший известность как писатель и публицист, Короленко вскоре становится человеком авторитетным и известным. К его мнению прислушиваются писатели, ученые — т.е. элита, к которой принадлежало и русское чиновничество. В олигархическом обществе это означало возможность влиять на события. В конце 19-го века жизнь страны вышла из узко сословных рамок, и мнение известного писателя стоило очень дорого. В обществе, вопреки полицейскому режиму, существовала довольно широкая свобода самовыражения, литературная жизнь, которая была легальной, хотя и подцензурной, подменяла политическую. (Пройдет 100 лет и шестидесятники начнут тот же процесс “открывания” общества через литературу, кино и т.д.). Это означает, что все процессы осознания происходящего так и оставались внутри элиты, имея лишь относительное влияние вне ее. Короленко, к мнению которого все больше прислушивались, постоянно борется за права граждан. Прежде всего — против смертной казни в России, за права национальных меньшинств, за права женщин. Трудно перечислить статьи, репортажи, очерки, посвященные конкретным судьбам и событиям, но всегда имеющие философский и общечеловеческий смысл. В городе, где Короленко жил после ссылок, в Полтаве, создался, возник удивительный психологический климат. Конечно, его создал не только Короленко. Полтавская украинская интеллигенция, сохранившая родной язык, русское дворянство, духовенство — духовный микроклимат Полтавы был особым. Здесь никогда не было еврейских погромов, более того, в Полтаве, где проходила черта оседлости, национальный мир был нормой. Ограниченными и умеренными были и политические репрессии, и, соответственно, выступления. Хотя, конечно, до поры, до времени: Полтавскую губернию не обошли ни революция 1905 г., ни столыпинское жесткое подавление бунтов. Но полтавская интеллигенция могла влиять и влияла на события. И Короленко был одним из самых влиятельных фигур в этом нравственном противостоянии насилию.

Можно привести несколько примеров, где Короленко выступает не только как писатель и публицист, но и как настоящий действующий правозащитник. Два из этих дел касались межнациональных отношений в России конца 19-го — начала 20-го века. Короленко защищает в этих делах людей совершенно разных национальностей и культур, но по тому, насколько эти дела похожи друг на друга, и виден стереотип в подходе государства к национальным проблемам. Первое дело касалось обвинения удмуртских крестьян в человеческом жертвоприношении. В 1895 году в журнале “Русское богатство”, в газете “Русские ведомости” выходит серия его очерков под общим названием “Мултанское жертвоприношение”. Это дело по обвинению удмуртских крестьян из села Мултан в человеческом жертвоприношении было начато полицией в 1892 году. Суд вынес в том же году обвинительное заключение, посчитав доказанным, что в языческих верованиях удмуртов сохраняются как практика традиции человеческих жертвоприношений. Несколько крестьян — обвиняемых по этому делу — были приговорены к каторжным работам. Таким образом, был обвинен целый народ. В 1895 году на вторичном разбирательстве дела Короленко присутствует как журналист. Ему удалось показать насколько грубыми и предвзятыми были действия следствия и выводы первого суда. В 1896 году, добившись вместе с защитой пересмотра дела, Короленко уже участвует в нем как защитник и добивается оправдательного приговора. Это дело потребовало от него специального изучения обычаев и этнографии удмуртов, привлечения экспертов. Благодаря Короленко дело получило широкую огласку, и в конце концов общество узнало правду. Аналогичным было “дело Бейлиса”, начатое царской полицией в 1913 году. В отличие от дела вотяков, процесс состоялся в Киеве. Бейлис был зажиточным и образованным евреем, что не помешало обвинить его в том же, что и неграмотных крестьян из Удмуртии — в человеческом жертвоприношении. И опять, как в давнем деле вотяков, обвинение выдвинули против всего народа. Обвинение пыталось доказать, что ритуальные жертвоприношения — часть пасхального обряда евреев. Короленко и здесь участвует в процессе на стороне защиты, пишет серию очерков, доказывая, что в этом процессе, в этих фактах беззакония и произвола “глубокая ложь и неправда времени”. И в этом случае сфабрикованное дело окончилось провалом. Однако, страшным был факт существования этих дел. Создавалось впечатление, что правительство само дестабилизирует обстановку в стране, вместо того, чтобы любыми путями попытаться достичь успокоения и мира. Эта же мысль в его очерке о кишиневском еврейском погроме, который был написан летом 1903 года (вначале он был запрещен цензурой и опубликован за границей). Короленко видит в этих событиях факты деструкции и разрушения страны. Ему удается победить в конкретных делах, ему удается вызвать в обществе полемику. Но логика разрушения империи остается неизменной. Также бескомпромиссно выступает Короленко против военно-полевых судов (очерки “Бытовое явление”, “Военное правосудие”), и карательных экспедиций (Сорочинская трагедия). Интеллектуальная элита поддерживает его, но ни революционеры, ни правительство направления своего поведения не меняют. Катастрофа неизбежна. В гражданской войне и революции победил тот политический фундаментализм, который правительство российской империи выращивало, создавало собственными руками. Общество, попав в водоворот воин и революций, как бы вернулось в дохристианское, внеисторическое состояние, когда все понятия о нравственности, гуманности, законе были в течение нескольких лет уничтожены. А на костях русской культуры поднялась новая, самая жестокая в мире империя.

Новая власть попыталась Короленко приручить. У нее ничего не получалось. Нужно сказать, что Короленко попытался и в этих совершенно немыслимых условиях защищать людей, обращаться к власти. Однако, элиты, которая могла слушать его и до которой можно было достучаться, уже не было. Луначарский — нарком просвещения — был послан Лениным в Полтаву к Короленко, видимо с намерениями каким-то образом привлечь его на сторону новой власти. День приезда Луначарского ознаменовался в Полтаве очередным бессудным расстрелом. Короленко просил Луначарского вмешаться, но тот не успел. Луначарский попросил В. Г. писать ему обо всех проблемах. Короленко написал ему шесть писем, но ни одного ответа не получил. Нетрудно догадаться — почему. Один из соавторов установившейся диктатуры пролетариата и правозащитник говорили на разных языках и мыслили в параллельных измерениях. Луначарский был достаточно грамотным человеком, чтобы этого не понять. Что он мог ответить на обвинения Короленко: “Вы убили свободную печать, в чем вы разошлись с вождем европейского социализма и начинаете все больше и больше расходиться со своей рабочей средой. Ответ лежит в вашем максимализме. Может быть у вас еще достаточно власти, чтобы повернуть на новый путь, Вы должны прямо признать свои ошибки, которые совершили вместе с вашим народом. И главная из них та, что многое в капиталистическом строе вы устранили преждевременно, и что возможная мера социализма может войти только в свободную страну. Правительства погибают от лжи... Может быть, есть еще время вернуться к правде, и я уверен, что народ, слепо следовавший за вами по пути насилия, с радостью просыпающегося сознания пойдет по пути возвращения к свободе... Но... возможно ли это для вас? Не поздно ли, если бы вы даже захотели это сделать?” Неудивительно, что эти письма, изданные до этого только за границей, вышли на родине только в 1988 году в пик перестройки (Новый мир № 10) А между последним письмом, написанным 22 сентября 1920 г. и 1988 — сплошная национальная трагедия: голод 33 года на Украине, гибель интеллигенции, сталинский террор, война 41 — 45 г.г. А главное — идеологический психоз, в который была погружена огромная страна, когда люди понимали подсознательно, что происходит что-то страшное, но даже самим себе об этом не говорили. Впереди была гибель революционеров, которые победили в революции и гражданской войне, т.к. Сталину революционеры нужны не были.

Короленко умер в 1921 году, еще через 11 лет вымирала от голода его любимая Полтава. Его вопрос — во имя чего большевики пожертвовали законом и свободой — остался без ответа. А он до последних дней своей жизни пытался, как и до революции, кого-то спасти: от бессудных расстрелов, от лагерей, от голодной смерти. Но при новой власти ему это крайне редко удавалось... Гражданское общество в российской империи, казалось, уничтожено навсегда. Прошло около 40 лет, прежде, чем в стране появились первые его ростки. Правозащитники начала 60 не претендовали на большую свободу убеждений, чем отстаивание идеи “социализма c человеческим лицом”. Ни в это время, ни в последующие годы гражданское общество не достигло такого развития, как при царском режиме. Пожалуй, и мы после распада СССР, живя в независимых государствах, не имеем многих свобод, которыми пользовалась элита в российской империи. У нас нет независимого суда присяжных, нет той политической культуры и внимания к печатному слову, которые давали возможность Короленко спасать людей от каторги и виселицы. Однако, элита и народ при тотальной перетряске, произошедшей за 80 лет советской власти, смешались и между ней и народом исчезла та пропасть, которая не давала возможности что-то изменить в стране, как бы не бились над этим такие люди, как В. Г. Короленко. Независимые страны, чтобы выжить, должны будут существовать по другим законам, и в этом смысле нельзя считать эти 80 лет потерянным временем. Те же, кто пытается в наших, и сейчас достаточно неблагоприятных условиях, защищать права человека, по крупинкам создавая гражданское общество, может найти во всем, что делал Короленко, огромную поддержку. Его философия — создание в обществе условий для уменьшения насилия и расширение гражданских свобод. И именно это является философией правозащитного движения в мире.

Из разговора в автобусе:

-Откуда едешь?
-Из церкви. На коленях просила Бога,
чтобы подольше была теплая погода.

Одно из идеологических отличий нашего времени — придание особо важного смысла понятию “права человека”. Я осмысленно ставлю слово “понятия”, потому что права человека остаются для граждан Украины теоретическим понятием, практически же многие неоднократно ощутили себя заложником “невидимого фронта”, стратеги которого из месяца в месяц, из года в год ведут экономическую войну против собственного народа. Самые негативные последствия для него — нижайший уровень доходов, колоссальный разрыв их с потребительскими ценами на самое необходимые товары, невыплата и без того малых зарплат, шахтерских регрессов, различные денежные махинации, дезорганизация производства — перечислять можно и дальше. Правительство Украины, как члена Совета Европы, приняло на себя обязательства соблюдать права человека, стремиться к созданию достойного уровня жизни для своих граждан.

Что происходит на самом деле, особенно в шахтерских городах Донбасса? Провал экономической политики, если таковая была, массовое обнищание людей. Музыкальный работник рад, если съест пачку “Мивины” — из-за несвоевременной выплаты ничтожной зарплаты в школах, голодные дети, многие плохо одеты, имеют различные проблемы со здоровьем. Шахтер, идя на смену, не берет с собой традиционный “тормозок” — нечего брать.

Развал надежнейшей в мире социальной системы защиты (редакция “ПЛ” не разделяет мнение автора, так как маловероятно, что бы “надежнейшая в мире” могла так легко развалиться. Может быть, стоит задуматься о том, какие несообразности этой системы привели в этому?) буквально сделало невозможным для многих само существование. С наступлением холодов ситуация становится особенно напряженной.

В один из холодных дней ноября жильцы восьми пятиэтажек 2-го микрорайона собрались на встречу с представителями коммунальных служб. На эту же встречу пригласили депутата местного совета от этого округа и помощника народного депутата Верховной Рады Украины. Претензии, высказанные жителями микрорайона, скорее всего такие же, как у многих граждан Украины. Это и нарушения сроков отопительного сезона, постоянные нарушения температурного режима, хотя перерасчет стоимости тепла никто не производит. С 1-го апреля, практически после окончания отопительного сезона, были повышены тарифы, т.е. население должно было осуществить предоплату тепла, подаваемого в осенне-зимний период 2000-2001 годов.

Никто и никогда не ознакомил население с методикой определения тарифов и причинами их беспредельного роста, что, с одной стороны, приводит к увеличению числа неплательщиков за коммунальные услуги, а, с другой стороны, позволяет устраивать “большую кормушку” для чиновников разных рангов. Эмоции участников собрания перехлестывали через край, и это понятно... Люди доведены до отчаяния, не могут получить причитающиеся им долги. По сообщению депутата Л.С.Гальченко большая часть ее избирателей безвозвратно “проинвестировали” свои предприятия, а это в основном шахты. Задолженности по зарплате составляет от 2 до 28 тысяч на каждого работающего.

Именно поэтому участники собрания жильцов микрорайона приняли очередные обращения: к гаранту конституции и Верховной Раде — с просьбой разобраться с методикой установления тарифов на жилищно-коммунальные, которые во всех регионах Украины разные; — с просьбой не повышать тарифы, пока доходы граждан не будут обеспечивать прожиточный минимум. В обращении к исполнительным органам власти: Кабмину, Донецкой облгосадминистрации, городскому исполкому, а также в комиссию Верховной Рады по защите прав потребителя — высказаны требования пересмотреть систему оплаты, которая в настоящее время предусматривает оплату за тепло в течение 12 месяцев, и разработать систему, при которой надо будет оплачивать только за тепло, потребленное в отопительный сезон.

Но самое главное — решено было установить общественный контроль за подачей тепла, для чего от каждого дома выделены добровольцы, которые будут вести почасовый учет подачи.

Вот и получается, что говорить о защите прав человека на всех уровнях власти у нас уже научились, но похоже за разговорами о защите совсем забыли, что право на достойную жизнь в нормальных условиях своим гражданам надо еще и обеспечивать практически.

Коментар “ПЛ”:
Можливо розвал системи життєзабезпечення нашого жилого фонду та перш за все вкрай катастрофічний стан з забезпеченням громадян теплом і гарячою водою призведе до того, що громадяни зроблять відповідні висновки, і будуть вимагати від влади реальних реформ у цієї галузі. Наприклад, можливість встановити лічильники тепла, установку яких може буде виплатити протягом якогось часу. Тоді громадський погодинний контроль за подачею тепла замінять нормальні лічильники тепла, це, по-перше, буде стимулювати громадян заощаджувати тепло, а по-друге, забезпечить оплату за дійсно отриману послугу. Або вимагати від нашої влади перейти від дуже неефективної системи доставки тепла від виробника до споживача на нормально функціонуючі в всьому світі інші системи? Але, на жаль, саме такі заходи небажані для тих, хто намагається “ловити рибку у каламутній воді”, і заробляти гроші на повному безладді, яке існує в житловій сфері.

6 пациентов из 10 сталкиваются с нарушением своих прав в лечебных учреждениях Украины

9 пациентов из 10 считают необходимыми меры по усилению прав пациентов в Украине

только 7 из 100 пациентов прибегали к помощи законов в защите своих прав

9 из 10 пациентов считают недостаточной существующую информацию о своих правах в качестве пациента в Украине

каждый 2-ой гражданин Украины впервые узнал из анкеты о существовании такого понятия, как “права пациента”

7 из 10 граждан считают бессмысленным защищать свои права в здравоохранении с помощью законов

каждому 2-му пациенту не предоставляли достоверную информацию в больнице о его состоянии здоровья и прогнозе

каждый 3-й пациент указал на факт разглашения конфиденциальной информации о его состоянии здоровья

каждый 2 пациент отрицает факт предоставления своевременной информации о планируемых вмешательствах и их влиянии на организм со стороны медицинского персонала

8 из 10 пациентов считает обязательным получение согласия пациента, его родителей или опекунов, как это требует закон, на любое медицинское вмешательство

каждый 2-ой пациент не знает о существовании права свободного выбора и замены лечащего врача

Информационный бюллетень, №1, октябрь 2000 г.

® Врачебная ассоциация Николаевского региона

Від редакції “ПЛ”:
Наша медицина — беззахисна попелюшка суспільства — має два рівно незахищені полюси. По-перше, беззахисними є наші пацієнти, за життя і здоров’я яких майже ніхто всерйоз не несе відповідальності. По-друге, беззахисними є наші лікарі, які не мають ані грошей, ані інформації, які були б ефективними і достатніми для лікування хворих. Скажіть, будь ласка, як лікарю не брати гроші від пацієнтів, коли заробітна платня терапевта вищої категорії сягає 150-160 гривень? У всьому світі лікарі і юристи найбільш високооплачувані професії. І це природно, бо суспільство піклується про стан здоров’я та життя своїх громадян.

Лікар, який отримує 150 гривень, не може віддавати свій час і знання, якщо йому не допомагають більш заможні члени його родини, або йому необхідно думати де і яким чином знайти додатковий заробіток, щоб забезпечити собі елементарне виживання. Якщо лікар має неофіційну приватну практику, або просто робить ін’єкції сусідам, чи доглядає важко хворих — це ще кращий варіянт, бо все ж таки це професійна діяльність. Але зовсім не всі медичні спеціальності дають змогу мати приватну практику, і багато лікарів починають займатися справами далекими від медицини. І якщо молодий хірург замість того, щоб якнайбільше часу проводити в операційній і набиратися досвіду, ремонтує квартири або автомобілі, то, поважаючи його за намагання заробити гроші і забезпечити свою родину, нашому суспільству варто задуматися, які професіонали будуть оперувати наших громадян через декілька років.

Наші громадяни теж мають невеликі достатки, і, зрозуміло, що ми обурюємося, коли хірурги беруть гроші за операції, але, як згадаєш, що провідні нейрохірурги в США отримують близько мільйона доларів на рік, якось обурення стихає. Звісно воно не вщухає зовсім, бо, на жаль, наші хірурги гроші беруть від пацієнта або його родичів, у яких грошей ще менше. Отже, ця жебрацька, недостойна будь якої цивілізованої держави ситуація настільки принижує і розбещує нас усіх, що вимикається якийсь моральний індикатор. І ось я чую, як молода лікарка скаржиться колезі, що хворий не може купити ліки, які вона йому прописала. “Навіщо лягати в лікарню, якщо в тебе немає грошей? Хай би їхав в інститут швидкої допомоги — в них хоч є ліки першої допомоги.” Колега погоджується... А насправді, що лікарям робити, якщо на сестринському посту в терапевтичному відділенні нема навіть таких необхідних папаверину, платифіліну та дібазолу. Нічим зняти спазм або збити високий тиск. Це божевілля, але воно і є нашою реальністю...

Хто тільки не цькує бідолашних лікарів: з них збирають кошти на ремонт приміщення, їх “дістає” пожежна безпека, якщо у кабінеті знайдуть кип’ятильник або обігрівач. А що ж робити, якщо лікар чергує добу, а в лікарні немає тепла, гарячої води? Їх стереже податкова та КРУ... Раби у стародавньому Римі, були значно вільнішими ніж наші лікарі. І все це через те, що реальної конкуренції у більшості галузей медицини просто не існує, бо практично всі показники платних медичних послуг стосуються стоматології і хоча у людини дійсно багато зубів (аж 32!), все ж таки трапляється, що у людини бувають і інші хвороби. Відсутність альтернативи державній медичній допомозі у більшості галузей та заборона платних послуг заганяє ці послуги “у тінь”, і це тільки сприяє зубожінню лікарень. І навпаки, там, де дозволені платні послуги (а це стоматологія, гінекологія та пластична хірургія), справи йдуть непогано. В цих лікарнях є й нова техніка, і використовуються нові технології. Але все це існує якось окремо від основного потоку пацієнтів і лікарів.

Не менш важливою проблемою стала неінформованість лікарів про стан галузі не те, що в Україні, а, навіть, у своєму місті, недоступність для працівників медичних закладів нової спеціальної літератури.

Ще декілька років тому нейрохірурги харківської обласної лікарні витягли майже з того світу солдата, який отримав травму хребта. Юнаку зробили підсадку кісткового мозку від ембріона. Обласна лікарня, разом з Інститутом кріобіології, розробила і запровадила методику такої операції, але навіть їх колеги з інших медичних закладів Харкова не всі знали про це, не кажучи вже про те, що за межами Харкова про такі операції не чули і, навіть, не хотіли вірити розповідям матері хворого, коли вона, поїхавши додому на південь України, розповіла місцевим лікарям, як саме врятували її сина. Центральна медична бібліотека тихо занепадає. Щоб отримати якийсь новий медичний журнал, лікарі бігають по всьому місту, бо центральна медична бібліотека не виписує більшості журналів вже роками. На організацію Інтернет-центрів немає коштів — ані на відповідний персонал, ані на користування Інтернетом.

В деяких медичних установах комп’ютери існують, але доступного для всіх лікарів загального інформаційного медичного центру у Харкові немає. Таким центром мала б бути центральна медична бібліотека, де лікар міг би отримати інформацію з різних напрямків медицини відповідного сучасного рівня.

Дуже не хочеться і надалі жити у печері і займати одне з останніх місць у світі за рівнем медичної допомоги, але, на жаль, ніяких корисних для розвитку охорони здоров’я законів наші парламентарі не прийняли, і ніхто з керівників охорони здоров’я не зробив нічого корисного, щоб хоча б припинити падіння рівня нашої медицини. Можливо це тому, що, як і в радянські часи, і перші, і другі мають свої медичні заклади та й можливість підлікуватися за кордоном? Але ж ми все це один раз вже проходили і передбачити наслідки цього неважко.

На тлі інших проблем вражає раптове зникнення таких препаратів, як теофедрин чи белатамінал — ліки досить прості, але необхідні, як повітря тим, хто страждає відповідними хворобами. І бідолашні харків’яни їдуть до сусіднього Бєлгороду, що розташований у Росії, де всі ці ліки спокійнісінько продаються в аптеках, і запасаються ними на майбутнє. Ото такий ринок! Складається враження, що якийсь злий чаклун сидить і навмисно видумує, як зробити нашій попелюшці-медицині ще гірше. Чого тільки варті “рожеві” рецепти, по яким з якогось нездорового глузду в Україні відпускають транквілізатори і прекурсори. Це так ми боремося з наркоманією, яка тим часом безперервно зростає... Саме про цю проблему докладно розповів лікар-психіатр Ю.Томашевський. Від себе додам, що в Харкові “рожеві” рецепти в лікарнях є. Їх можна отримати, якщо добре побігаєш, бо діє такий рецепт тільки чотири дні, і потрібно не спізнитися до аптеки. Скільки разів я бачила стареньких, які приїздять до спеціалізованої аптеки з далеких районів міста й шли собі геть, бо термін дії рецепта скінчився вчора, і працівники аптеки не мали права видати їм ліки.

Невже ж нам немає чого робити, тільки як в старому радянському дусі створювати собі труднощі, щоб їх потім долати? От тільки населення долати труднощі вже не може, і все зменшується і зменшується. Ну, таке несвідоме населення...

Серед всього цього безладдя і безпорадності іноді виникають здорові течії. Ось в Миколаєві лікарі створили Асоціацію лікарів Миколаївського регіону. Ця громадська організація вивчає ситуацію з охороною здоров’я, правами пацієнтів, проводить соціологічні дослідження, допомагає пацієнтам відстоювати свої права. Асоціація видає інформаційний бюлетень, дуже корисний будь-якому громадянину. Ми з задоволенням надаємо читачам “ПЛ” змогу ознайомитися з деякими матеріалами, надрукованими в цьому бюлетені, і ще подумаємо над проблемою створення такої асоціації в кожному місті. Може варто створювати асоціацію лікарів і пацієнтів — бо порятунок тих, хто потопає в нашій країні, це справа рук тільки тих, хто потопає. Мудрішого за це прислів’я на радянських теренах ще ніхто не вигадав!

Інна Сухорукова

Здається, важко сьогодні чимось здивувати громадян України. Ми, байдужі та отупілі, втомлені щоденною боротьбою за виживання, до всього звикли, до всього якось пристосовуємося. Але певні речі, з якими маєш справу щоденно, які вимагають безумовного виконання, які забирають величезну кількість часу та нервової енергії, спокійно приймати не можеш. Але що робити, куди звертатись, коли це, наприклад, вузьковідомча інструкція? В те ж саме відомство? У відомчу пресу? В кращому випадку отримаєш формальну відповідь.

Вважаю, що в даному випадку мова повинна йти про кричуще порушення прав людини, законного права наших знедолених співвітчизників на отримання кваліфікованої, адекватної та доступної медичної допомоги.

Отже, коротко суть справи. 25 квітня 1996 р. Міністерство охорони здоров’я України видало наказ № 226 “Про затвердження Порядку обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів у закладах системи Міністерства охорони здоров’я України”. Після першого ознайомлення з цим “шедевром” не було жодного сумніву, що це якесь недорозуміння і даний “Порядок” буде переглянутий та відмінений. Тисячі лікарів, перш за все психіатрів, психотерапевтів, невропатологів не могли зрозуміти, що все це значить: знущання, жарт чи лобіювання чиїхось вузьковідомчих інтересів. Минуло два роки, за цей час наше рідне Міністерство ще “добавило жару” і випустило більш строгий наказ від 18 грудня 1997 р. № 356 “Про затвердження Порядку обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів у державних і комунальних закладах охорони здоров’я України”.

Спочатку декілька слів про стан психічного та душевного здоров’я громадян України. Будучи достатньо обізнаним із статистичними даними, можу стверджувати, що в останні роки при відносно стабільних цифрах поширеності та захворюваності психотичними розладами йде постійне збільшення невротичних, неврозоподібних та депресивних станів. Хронічна тривога, страх, дратівливість, невпевненість у завтрашньому дні, знижений настрій, безсоння, неможливість зосередитися — ці скарги щоденно звучать у кабінетах лікарів різних спеціальностей. Відмічається ріст так званих психосоматичних захворювань, таких, як гіпертонічна хвороба, виразкова хвороба 12-палоі кишки, цукрового діабету та інших, при яких порушення душевного здоров’я викликають патологічні зміни у роботі внутрішніх органів.

Збільшується кількість самогубств серед різних верств населення. І в такий час з’являється цей “Порядок...”. Спробуємо проаналізувати, хто, навіщо і з якою метою “запустив його в дію”. Авторами безсумнівно є Фармакологічний комітет Міністерства охорони здоров’я та Комітет з контролю за наркотиками при Міністерстві охорони здоров’я. Судячи з переліку наказів, які втратили чинність, це, напевно, “додаткові заходи по посиленню боротьби з наркоманіями”. До кожного пункту вищезазначеного порядку можна поставити до 3 жирних знаків запитання, а тих пунктів більше 100.

Отже, що означає термін “психотропні речовини”? Це препарати, які мають властивість діяти на психічну сферу людини. Це абсолютно всі медикаменти, які застосовуються в психіатрії. І крім цього, безліч інших ліків, які при прийомі великих доз також викликають “психотропний” ефект. Зокрема, у новій Міжнародній класифікації хвороб 10-ого перегляду серед психічних розладів передбачено і зловживання такими речовинами, як проносні засоби та вітаміни. То може їх також занесено у категорію психотропних і будемо їх виписувати на “червоних” бланках.

З іншого боку, хто з лікарів насправді вірить у наркоманію від вживання клонозепаму, грандаксину чи тазепаму?! А чи знають автори “Порядку”, що ці транквилізатори, проти яких направлено основний удар, одночасно є і протисудомними засобами, і застосовуються при лікуванні епілепсії, зокрема у дитячій практиці. Як пояснити батькам дітей, які протягом років щоденно приймають такі препарати, наприклад, клонозепам, що ми не можемо виписати ці ліки через відсутність спеціальних бланків для виписки “наркотиків”. Один з таких батьків, який два тижні ходив у поліклініку, не міг отримати необхідні для сина ліки через відсутність рецептурних бланків (а при лікуванні епілепсії заміна одного препарату іншим майже завжди призводить до погіршення перебігу захворювання), доведений до відчаю, розуміючи, що це не вина лікарів, сказав : “Якби це було б в іншій країні, то я на це Міністерство у суд подав”. Хоча цей наказ зареєстрований у Міністерстві юстиції.

Важко уявити, щоб можна було поставити тисячі лікарів України у таке принизливе становище. Де брати ці самі “спецбланки форми № 3”, адже на базарах вони не продаються, а в лікарнях їх часто зовсім немає або вони є у дуже обмеженій кількості. Їх можна придбати тільки централізовано, а де брати для цього гроші?

Адже початкова ціна одного бланку складала 15 коп... І це за клаптик паперу!!! Пізніше, правда ціна знизилась до 3 коп. Можливо, саме тут “собака зарита”. І це ще один різновид цинічного бізнесу? Спочатку прирівняти наркотичні засоби та психотропні засоби, а потім добряче заробити на торгівлі “червоними рецептами”, на яких раніше виписували тільки морфій, промедол, омнопон та кодеін. А зараз мепробамат, клофелін та еленіум. А врешті решт, в кожному великому місті без проблем та жодних рецептів можна придбати ці самі транквилізатори, які контрабандним шляхом завозяться з Польщі, Словаччини, Румунії чи Молдови. І це добре, бо хоч таким чином люди можуть отримати такі потрібні для них ліки.

А взагалі, що це за ліки транквілізатори? Ще вони називаються “анксиолітики”, тобто противотривожні. Візьмемо цитату з монографії: “...діють заспокійливо, зменшують страх, тривогу, напруженість, як при різних невротичних та неврозоподібних станах, так і у здорових людей”. Звичайно, це звучить несерйозно, але якщо можна вимагати акт про знищення ампул з-під реланіуму чи сибазону, то чому не можна допустити, що комусь хочеться, щоб серед людей не зменшувалися тривога, страх та безнадія, щоб суспільство залишалось невротизованим та психопатизованим.

Тепер декілька слів про наркоманію. Можливо, цими наказами наше міністерство захотіло підкреслити свою рішучість та схильність до репресивних заходів стосовно наркоманії. Не буду приводити аргументів проти репресивного підходу до вирішення цієї проблеми, достатньо проаналізувати досвід ряду європейських країн. Ну добре, Ви розпочинаєте боротьбу, але ж при чому тут “психотропні речовини”, і, зокрема, наші багатостраждальні транквілізатори. За даними наркологічної служби 70 — 80% наркоманів вживають кустарно виготовлені наркотики з макової соломки, ще 10 — 15% переважно препарати коноплі, і, напевно, десь 2-3% “можуть собі дозволити” прийом кокаїну, морфію чи промедолу. Прийом транквілізаторів якраз допомагає у відвиканні від наркотику, зменшує та пом’якшує перебіг абстинентних та психотичних станів при наркоманіях.

Широкого застосування набули ці препарати і в кардіології, невропатології, гастроентерології.

Тільки тепер, через чотири роки, стало зрозумілим, що потрібно докласти чималих зусиль багатьом людям, щоб такі “Порядки” перестали жити, процвітати та розмножуватися, приносячи кожен день масу проблем тисячам лікарів, збільшуючи і так незлічені труднощі та приниження наших терплячих людей.

Врачебная ассоциация Николаевского региона проводит работу по изучению и воздействию на ситуацию, связанную с соблюдением прав граждан и пациентов в здравоохранении и информирует граждан Украины об их правах. Организация издает Информационный бюллетень по программе TCSI при финансовой поддержке посольства США в Украине

5 грудня — парламентське слухання щодо закриття ЧАЕС. 15 грудня — дата офіційного закриття ЧАЕС. В день 15 грудня згадайте, чим стала Чорнобильська катастрофа для всієї планети і для нас, хто живе поруч з Чорнобилем. Згадайте, що її причиною стала низка великих і малих порушень законодавства, недотримання нормативних актів, стандартів та регламентів. І скажіть собі та всім: чи можна допускати порушення культури безпеки в атомній енергетиці, зокрема при добудові ХАЕС-2/РАЕС-4?

Якщо Ви поділяєте цілком або частково думки, викладені в цьому зверненні, прохання підтримати нас, надіславши свої міркування з цього приводу до Верховної Ради України: 01019, Київ-19, вул.Грушевського, 5 Голові Верховної Ради Івану Степановичу ПЛЮЩУ

факс (044) 293-1001.

Дякуємо.

Сергій Федоринчик, керівник інформцентру УЕА “Зелений світ”

Відкритий лист народним депутатам України до парламентських слухань щодо закриття Чорнобильської АЕС

Копії:

Прем’єр-Міністру України Віктору Ющенку

Першому Віце-Прем’єр-міністру Юрію Єханурову

Віце-Прем’єр-Міністру Юлії Тимошенко

Голові Адміністрації Президента України Володимиру Литвину

Секретарю Ради Національної Безпеки та Оборони Євгену Марчуку

Міністру енергетики Сергію Єрмілову

Міністру екології та природних ресурсів Івану Зайцю

Голові Адміністрації Ядерного Регулювання Олександру Смишляєву

Генеральному Прокурору України Михайлу Потебеньку

Копія: Президенту Європейського Банку Реконструкції і Розвитку Жану Лем’єру

ПРО ЗАКРИТТЯ ЧАЕС, ДОБУДОВУ ХАЕС/РАЕС ТА ЕНЕРГЕТИЧНУ ПОЛІТИКУ В УКРАЇНІ З ПОЗИЦІЙ КУЛЬ-ТУРИ БЕЗПЕКИ

Шановні Народні Депутати!

Останнім часом доводиться чути виступи окремих депутатів стосовно можливості перегляду строків закриття ЧАЕС. Такі виступи викликають надзвичайну стурбованість української та міжнародної громадськості. Будь-які дії та висловлювання, що стосуються атомної енергетики, повинні розглядатися з позицій культури безпеки. А саме, убезпечення атомної енергетики повинно бути “...пріоритетною метою та внутрішньою потребою, що призводить до самоусвідомлення та самоконтролю при виконанні усіх робіт, що впливають на безпеку” (ОПБ-88). Це означає неухильне дотримання Закону “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”, норм, регламентів та стандартів. Державна адміністрація ядерного регулювання України (ДАЯРУ) назвала дату закриття ЧАЕС не за “вольовим” принципом, а грунтуючись на існуючих нормативах безпечної роботи АЕС та зроблених відповідно до них розрахунках. ЧАЕС практично повністю використала експлуатаційний ресурс. В листі ДАЯРУ №73-03/0871-7C сказано, що “головним технічним обмеженням стосовно терміну експлуатації енергоблоку №3 ЧАЕС є вичерпання зазору між технологічними каналами та графітовою кладкою. ... Термін продовженню не підлягає”. Через те розмови про будь-яку іншу дату закриття ЧАЕС можуть вестися лише за наявності затвердженого письмового висновку, основаного на нормативах та коректних розрахунках, здійснених вповноваженими фахівцями. Люди, які говорять такі речі без належного обгрунтування, діють вкрай безвідповідально, якими б мотивами вони це не виправдовували.

Дату закриття ЧАЕС 15 грудня Президент України назвав перед міжнародною спільнотою. Навіть розмови про можливість перегляду цієї дати з боку посадових осіб завдають великої шкоди міжнародній репутації України. Чотирнадцять років чекають цього дня народ України і вся світова спільнота. Закриття ЧАЕС буде великою, як співається в пісні, “радістю зі сльозами на очах”.

Цілком обгрунтованими є очікування Україною міжнародної допомоги у зв’язку з закриттям ЧАЕС. Але цю допомогу недоцільно спрямувати на добудову блоків №2 Хмельницької АЕС та №4 Рівненської АЕС (далі — проекти Х2/Р4), на закриття яких, скоріше за все, теж знадобиться міжнародна допомога. Після уважного аналізу документів щодо стану енергетики, проектної документації, вимог законодавства, листування з органами влади та державного управління щодо проектів Х2/Р4, не можна не дійти жорсткого висновку: З ПОЗИЦІЙ КУЛЬТУРИ БЕЗПЕКИ ДОБУДОВА Х2/Р4 Є НА ДАНИЙ МОМЕНТ ЕКОЛОГІЧНОЮ, ЕКОНОМІЧНОЮ ТА ПРАВОВОЮ АВАНТЮРОЮ!

Досі немає ні позитивних висновків екологічної експертизи ОВНС (Оцінки Впливу на Навколишнє Середовище, що гарантує припустимість цих проектів), ні ТЕО (техніко-економічного обгрунтування доцільності інвестування цих проектів), виконаних з дотриманням вимог українського законодавства. Відповідно до Закону “Про інвестиційну діяльність” фінансування будівництва за таких обставин є протизаконним. Проте воно відбувається внаслідок бездіяльності Прокуратури.

Про небезпечність геологічних умов на майданчику Рівненської АЕС (глибинні тектонічні розломи та карстові явища в грунтах) писав Володимир Щербицький в листі до ЦК КПСС від 4.03.83, на той час секретному. В цьому листі він також повідомляв про серйозні аварії на 1-му блоці Чорнобильської АЕС 9.09.82 та 25.02.83, негаразди в роботі 2-го та 3-го блоків. Якби в Москві на цей лист зреагували, можливо, і не сталося б аварії на 4-му енергоблоці ЧАЕС у 1986 році!

Майданчик Хмельницької АЕС недостатньо забезпечений водою для охолодження 2-х блоків — це висновок незалежної екологічної експертизи під керівництвом академіка Д.М.Гродзинського. На чому ж грунтується Національна Енергетична Програма України до 2010 року (НЕПУ-2010), передбачаючи нарощування потужностей ХАЕС аж до 4-х блоків?!

Така суперечність здоровому глузду виникла тому, що Верховна Рада прийняла (15.05.96) цю Програму з порушенням ст.9.2.3 Регламенту ВРУ. А саме: обговорення НЕПУ-2010 здійснювалося не в повному обсязі, не було прийнято рішення про проведення додаткової наукової, економічної, фінансової, правової експертизи проекту цієї Програми або про винесення її на народне обговорення. Було порушено також і ст.9.2.4, п.2 Регламенту ВРУ: затверджена Програма та звіт про її виконання не публікувалися ні в газеті “Голос України”, ні в інших офіційних виданнях Верховної Ради України. НЕПУ-2010 зроблена взагалі недоступною для української громадськості — вона оголошена “Для службового користування”, хоча законодавством України така категорія інформації не передбачена. Попри неодноразові звернення громадськості до Міністерства енергетики, Міністерства економіки, Кабміну та Комітету ВРУ з питань ПЕК так і не вдалося з’ясувати — хто саме, в якому державному органі та на підставі якого нормативного документу утаємничив НЕПУ-2010.

Рішення про добудову Х2/Р4 може прийматися лише на основі твердо доведеної розрахунками економічної доцільності. Це має бути зроблено у складі ТЕО, виконаного відповідно до вимог законодавства. Існують ТЕО для першої черги ХАЕС, випущене у 1974 р., та ТЕО для другої черги РАЕС — у 1982 році. Відтоді повністю змінилися політичні, економічні та правові умови, і всі — у бік суттєвого збільшення вартості кіловатт-години, виробленої на АЕС. Не має розрахунків вартості виведення реакторів Х2/Р4 з експлуатації та довгострокового (на тисячі років!) поводження з радіоактивними відходами. А чи вистачить на це доходів? Досвід ЧАЕС показує: закриття АЕС може бути дорожчим за побудову. Міністерство економіки України, самоусунувшись, вищезгадані ТЕО не розглядало і не затверджувало. Ці ТЕО не просто застарілі, а ще й нелегітимні, бо не відповідають вимогам Державних Будівельних Норм (ДБН А.2.2-3-97) та Закону “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”. Зокрема, порушено низку вимог ст.37 цього Закону, які стосуються Порядку прийняття рішень щодо розміщення ядерних установок. З позицій суто технічних проекти Х2/Р4 є також сумнівними. Ці енергоблоки можуть працювати лише в режимі забезпечення базових навантажень, а не пікових. При введенні 1 мільйона кіловат базових потужностей для забезпечення стабільності водночас треба вводити 2 мільйони кіловат маневрових потужностей. Для Х2/Р4 потрібно 4 мільйони кіловат додаткових маневрових потужностей, а їх створення не передбачено. Фахівці визнають, що з пуском енергоблоків Х2/Р4 робота енергосистеми України в цілому стане менш стабільною!

Відповідно до технологічного регламенту при зниженні частоти електричного струму нижче 49.0 Гц (а це може статися в разі аварійного відключення навіть одного ядерного блоку) майже всі блоки ВВЕР-1000 АЕС автоматично розвантажуються на 10% від номінальної їх потужності, що викликає ланцюгову реакцію і через 5 хвилин всі енергоблоки АЕС повністю відключаються від енергосистеми, що веде до катастрофічних наслідків в масштабах всієї країни і поза її межами. Ця загроза підтверджується реальним фактом. 04.02.2000 року о 16 год. 14 хв. внаслідок аварійного відключення енергоблоку №2 Запорізької АЕС спрацював перший рівень автоматики і частота електричного струму в системі знизилась до 49,1-49,2Гц. Це автоматично призвело до наступної втрати генеруючої потужності 1000 МВт через аварійне відключення енергоблоку №1 на Південно-Українській АЕС, що в свою чергу потягло за собою розвантаження на 10% інших блоків АЕС. Підняття частоти з 49,0 Гц до 49,4 Гц здійснювалося протягом наступних 4хв. 39 сек шляхом відключення центрів живлення по всій країні. Таким чином, до розвалу Об’єднаної енергосистеми України залишалося всього 21 секунда, а головними чинниками в цьому епізоді стали саме технічні особливості атомних енергоблоків! Скасовуючи в жовтні 1993 року мораторій на будівництво ядерних енергоблоків, Верховна Рада не мала обгрунтування цього рішення, затвердженого у встановленому Законом порядку. Те, що таке обгрунтування не з’явилося за 7 років після зняття мораторію, свідчить про явну помилковість того кроку Верховної Ради “назустріч” проханням уряду, склад якого з того часу п’ять разів змінювався. Не змінювалося лише нехтування культурою безпеки. Нинішній Уряд має діяти інакше! На жаль, українська преса культурі безпеки уваги також не приділяла, здійснюючи здебільшого тенденційне, в авральному дусі, висвітлення проблем української енергетики без аналізу справжніх причин кризових явищ. За такого нагнітання виникло негласне табу на публікацію критичних матеріалів щодо проблем атомної енергетики, які насправді цей час наростали. Усі без винятку енергоблоки українських АЕС не мають постійних ліцензій на експлуатацію, а робота за тимчасовими дозволами заборонена законодавством і міжнародними угодами! Якщо виходити з неупередженого аналізу, у висвітленні проблем енергетики наголоси треба ставити зовсім по-іншому. В Україні не існує кризи електрогенеруючих потужностей, а є криза неплатежів, викликана неспроможністю споживачів (а у декого — небажанням) оплачувати спожиту електроенергію. Із 54 мільйонів кіловат встановлених потужностей в години пік працює лише 28 мільйонів, в “не піковий” час ще менше. Решта потужностей не має платоспроможного попиту. Фахівці стверджують: якби вдалося навести ладу на енергоринку, Україна навіть на існуючих потужностях могла б повністю забезпечити свої потреби, ще й продавати електроенергію за кордон, накопичуючи кошти для модернізації потужностей. Нинішній Уряд вже зробив реальні кроки до впорядкування стану енергоринку. Дуже важливим є зменшення заборгованостей працівникам АЕС, адже сам факт існування таких заборгованостей несумісний з культурою безпеки. Зрозуміло, що особи та структури, які мають зиск від безладдя на енергоринку, зацікавлені в збереженні становища, і ведуть шалені атаки на уряд під будь-яким приводом, залучаючи будь-які аргументи. Для цього використовується і тема перегляду строків закриття ЧАЕС, пов’язується з “необхідністю” надання іноземних кредитів саме на добудову Х2/Р4. Ці розмови служать дестабілізації ситуації в Україні, в країнах Заходу вони можуть сприйматися як шантаж та залякування, і ні в якому разі не сприяють виведенню української енергетики з кризового стану. Уряд повинен тверезо, з позицій культури безпеки, дотримання законодавства, економічної доцільності, екологічної припустимості та врахування громадської думки переглянути хибну ситуацію з проектами Х2/Р4. Саме Верховна Рада може найбільше посприяти створенню умов для такого перегляду, зважаючи на довгострокові інтереси суспільства, а не на розпалювання істерії та спекуляції зацікавлених кіл щодо кризового стану в енергетиці. У ситуації навколо питання про компенсацію потужностей ЧАЕС необхідно окремо відзначити некоректні та непослідовні дії з боку Заходу. Адже, як сказано в листі Президента Л.Кучми британському прем’єр-міністру Тоні Блеру в квітні 1998 р., варіант добудови Х2/Р4 “було запропоновано Західними партнерами як альтернативу українській пропозиції будівництва парогазової електростанції”. Саме країни Великої Сімки запропонували внести цей варіант до Меморандуму про взаєморозуміння у 1995 р., хоча українська пропозиція найкраще розв’язувала проблему маневрових потужностей для пікових навантажень енергосистеми.

Безперечну вигоду від добудови Х2/Р4 отримають ядерні компанії Франції, Німеччини та США, які вже уклали попередні угоди на освоєння кредитних коштів, на виділенні яких наполягає Україна. Фактично, кошти українських платників податків і споживачів через оплату кредитів підтримають західні компанії, що втрачають ринок через скорочення використання атомної енергетики на Заході. Європейський банк реконструкції та розвитку, декларуючи відданість дотриманню міжнародного та національного законодавства, на практиці збирається приймати рішення про кредитування Х2/Р4 на основі документів сумнівної якості, які не мають жодної правової сили в Україні. Так, доповідь про ОВНС добудови Х2/Р4, написана британською фірмою “Моушел консалтінг”, обійшла стороною всі проблемні питання, не відповідає вимогам українського законодавства, зокрема державним будівельним нормам ДБН А.2.2-1-95, і не затверджена Міністерством екоресурсів України. А американська фірма “Стоун енд Вебстер” написала: “Визначення економічної доцільності добудови Х-2/Р-4, використовуючи низку припущень, взятих “зі стелі”. Ця робота піддана гострій критиці багатьма міжнародними експертами, не відповідає ДБН А.2.2-3-97 (вимоги до ТЕО інвестицій) і не затверджена Міністерством Економіки України. Цього року компанія “Стоун енд Вебстер” оголосила про своє банкрутство, оскільки не спромоглася виконати контракт на зняття з експлуатації АЕС в США. Ці іноземні посередники не несуть жодної відповідальності за свої висновки!

Критикуючи проект добудови Х2/Р4 і усвідомлюючи складність ситуації в енергетиці України, громадські організації мають своє бачення пріоритетів її розвитку. Магістральним напрямом для української енергетики має стати підвищення енергоефективності та розвиток маневрових потужностей замість нарощування базових потужностей, тим паче ядерних. Ця позиція підкріплюється думкою українських громадян, які брали участь в громадських слуханнях з питань енергетичної політики. Ці слухання відбулися в 12 містах України: Миколаєві, Сєверодонецьку, Чорткові, Ізяславі, Пирятині, Луганську, Ніжині, Нікополі, Славуті, Артемівську, Черкасах та Марганці. Про реалізм і наявність здорового глузду в учасників цих обговорень свідчить те, що на жодному із слухань ніхто не пропонував негайного закриття працюючих блоків на АЕС. Проте одностайно висловлювалась думка про недоцільність добудови Х2/Р4. Це узгоджується з підсумками соціологічного дослідження “Соціс-Гелап”: лише 14% населення підтримують добудову Х2/Р4.

Головний висновок слухань — ЕНЕРГОЗБЕРЕ-ЖЕННЮ В УКРАЇНІ НЕМАЄ АЛЬТЕРНАТИВИ! Отже, беручи це до уваги, всі можливі внутрішні та зовнішні ресурси, зокрема кредити та гранти Заходу, потрібно спрямовувати не на добудову ядерних мастодонтів, а на підвищення енергоефективності.

Ми просимо Вас, шановні Народні Депутати: 1) сприяти виконанню Україною своїх зобов’язань про закриття ЧАЕС; 2) Звернутися до Генеральної Прокуратури України з запитом щодо прокурорського реагування на порушення законодавства України при фінансуванні добудови Х2/Р4; 3) прийняти мораторій на переговори Уряду з ЄБРР щодо кредитування добудови до одержання позитивних висновків державної екологічної експертизи та ТЕО проектів Х2/Р4, виконаних відповідно до вимог законодавства України, та затверджених відповідними Міністерствами; водночас запропонувати Уряду повернутися до розгляду інших варіантів компенсації потужностей ЧАЕС, насамперед через підвищення енергоефективності та створення маневрових потужностей; 4) заслухати на засіданнях Комітетів ВРУ з екомічної політики, промислової політики, екологічної політики, паливно-енергетичного комплексу та будівництва інформацію Мінекоресурсів, Мінекономіки, Держкомбуду, Держводгоспу та Мінпаливенерго щодо ситуації з ТЕО та комплексної державної експертизи проектів добудови Х2/Р4; 5) опублікувати існуючий варіант Національної Енергетичної Програми України до 2010 року і запросити громадськість до участі в розробці і обговоренні нового варіанту НЕПУ-2010; 6) провести у Верховній Раді парламентське слухання для порівняння варіанту добудови Х2/Р4 з варіантами інвестування заходів підвищення енергоефективності після всебічного висвітлення всіх варіантів у пресі; запропонувати органам місцевого самоврядування сприяти проведенню громадських слухань з цієї теми в регіонах та використати в парламентському слуханні їх підсумки; 7) підтримати дії Уряду щодо наведення порядку на енергоринку та розвитку енергозбереження. Прийняти Постанову про заміну у будинках Верховної Ради, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів морально застарілих “лампочок Ілліча” на сучасні сертифіковані енергоефективні освітлювальні прилади виробництва Вінницького лампового заводу, Чернівецького заводу “Гравітон”, Смілянського заводу “Орізон-ТБ” та інших українських виробників, передбачити витрати на це в Державному Бюджеті України; 8) поліпшити зв’язки Верховної Ради з громадськістю, внісши зміни до Регламенту Верховної Ради на основі вимог Оргуської Конвенції “Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля”. 9) винести питання, викладені в цьому листі, на розгляд в парламентському слуханні щодо закриття ЧАЕС; надати можливість виступу представнику Коаліції "За енергетичну безпеку, поінформованість та права громадян", в яку входять наші організації, для викладення точки зору екологічної громадськості.

З повагою,
Голова Національного екологічного центру України Сергій Таращук
Голова Української екологічної асоціації “Зелений світ” Микола Коробко

Центр інновацій та розвитку пропонує своє нове видання — книгу “Путівник до закордонних джерел фінансування українського неприбуткового сектора”. Довідник вміщує інформацію про закордонні донорські програми, що можуть бути корисними для українських неприбуткових організацій.

Довідник було створено у відповідь на численні запити громадських організацій України. Спершу він вийшов як путівник “Fuпdiпg fог сіvіl sосіеtу: А Guide to U.S. Grantmakers Giving in Ukгаіпе”(1998), до якого увійшли відомості про 25 американських організацій, що надають гранти українським неприбутковим організаціям.

Друге видання, яке пропонується вашій увазі, містить інформацію про 68 міжнародних організацій та програм, що можуть посприяти розвитку “третього сектора” в Україні.

Інформація для створення книги збиралась у 2000 р. Працівники Центру інновацій та розвитку контактували з усіма вказаними в довіднику організаціями, щоб дістати найновіші дані, найбільш цікаві для представників українських неприбуткових організацій.

Книга вийшла англійською мовою, оскільки вона надає термінологію відповідного фонду. Звертаючись до зарубіжних донорів, українські неприбуткові організації мають конкурувати за ті ж самі гранти, скажімо, з американськими НДО.

Відтак до донора ми маємо говорити його мовою, з притаманною йому лексикою. Але внаслідок перекладу (фактично ж — подвійного) ключова інформація опису проектів також може зазнати певного викривлення.

Саме тому ми вважаємо, що немає сенсу робити український переклад цього видання, бо саме в такому вигляді воно буде більш корисним.

Одним словом, книга буде надзвичайно цікавою для керівників громадських організацій, а також стане незамінним посібником для тих, хто шукає поза Україною кошти для діяльності своєї організації.

Путівник до закордонних джерел фінансування українського неприбуткового сектора: Довідник (англійською мовою) / Укладачі: Девід Коеніг та Олександр Сидоренко. — Київ: Центр інновацій та розвитку. 2000. -160 с. ISBM 966-7345-30-0

Цей довідник та інші видання Центру інновацій та розвитку можна набути за адресою: вул.Експланадна, 28, оф. 6,

Тел./факс: (044) 246-7205
e-mail: [email protected]