3. Аналіз доступу до інформації про незаконні дії співробітників правоохоронних органів (Початок дивись у № 7 (263))

(Початок дивись у № 7 (263)

Проблема катувань і жорстокого поводження є однією з найважчих в області прав людини. За нашими спостереженнями, повідомлення про катування в Україні під час дізнання і попереднього слідства почастішали, а дії міліції стають більш жорстокими. Відомі факти смерті в результаті катувань. Як і раніше, відсутня система незалежного розслідування скарг на жорстокі дії працівників органів внутрішніх справ. Службові розслідування проводяться співробітниками іншого управління МВС, і їх важко назвати швидкими й ефективними, домогтися ж порушення кримінальної справи прокуратурою вкрай важко. Для того, щоб переконатися в коректності цих емпіричних висновків, ми вирішили спробувати з’ясувати, скільки подається скарг на незаконні дії співробітників правоохоронних органів, скільки з них задовольняється, скільки осіб залучається до дисциплінарної і кримінальної відповідальності, і скільки осіб засуджені за статтями 166 і 175 КК України в редакції 1961 р. (за перевищення влади або зловживання службовим становищем і незаконні методи ведення слідства). З цією метою ми подали до Міністерства юстиції, МВС і Генеральної прокуратури і в усі 27 регіональних управлінь прокуратури і МВС інформаційні запити такого змісту:

Наша організація готує аналітичні випуски бюлетеня „Права людини“ стосовно становища з правами людини в Україні. Відповідно до ст. 40 Конституції України, ст.ст. 28,29,32,33 Закону України „Про інформацію“, ст.ст. 34,35 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні“ просимо надати нам письмово такі відомості.

1. Кількість скарг на незаконні дії працівників органів внутрішніх справ [назва регіону] у 1998 — 2000рр. і першій половині 2001 р., кількість задоволених скарг і кількість працівників, яких було притягнуто в зв’язку з цим до дисциплінарної відповідальності.

2. У доповіді Держдепартаменту США про становище з правами людини в Україні в 2000 році (http:/www.state.gov/g/drl/rls/hrrpt/2000) стверджується, на нашу думку,помилково, що „органи державної влади не ув’язнювали працівників системи виконання покарань і міліції, які здійснювали або потурали насиллю проти ув’язнених“. Просимо надати відомості про кількість працівників органів внутрішніх справ та установ виконання покарань [назва регіону], які були засуджені за статтями 166 та 175 КК України в 1998 — 2000 рр. і першій половині 2001 р. — за роками і статтями окремо.

Наш запит залишили без відповіді, грубо порушивши ст. 40 Конституції України і ст.ст. 28, 29, 32 Закону України „Про інформацію“, прокуратури 13 областей – Вінницької, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Львівської, Одеської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької і Черкаської.

З 13 органів прокуратури, що відповіли на наш запит, 6 відмовили в наданні інформації, мотивуючи різними причинами. Прокуратура Житомирської області послалася на те, що запитана статистична інформація є державною власністю, що знаходиться в оперативному управлінні органів державної статистики, тому надати її вона не вправі. Прокуратура АРК вважає, що розголошення запитуваних відомостей „може заподіяти шкоду інтересам громадян, що охороняються законом“ і що „ці відомості можуть бути використані тільки для службового користування“. Абсурдність першої частини відмови очевидна, оскільки ми запитували не персональні, а знеособлені кількісні дані. Друга частина відповіді саме підтверджує довільне використання грифів обмеження доступу. Прокуратура Севастополя вважає запитану інформацію „конфіденційною, тобто інформацією з обмеженим доступом, поширення якої, відповідно до розділу 5 Закону України „Про державну статистику“ заборонене“. Але саме в цьому розділі говориться про те, що заборона на поширення статистичної інформації, зв’язаної з даними конкретного респондента, не стосується знеособлених даних. Прокуратура Дніпропетровської області повідомила, що не веде подібного обліку, а прокуратура Чернівецької області, пославшись на п.1 ст.6 Закону України „Про прокуратуру“ („органи прокуратури становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим“), написала, що необхідно звернутися до Генеральної прокуратури.

Після повторного звернення в лютому 2002 року до регіональних прокуратур ми отримали ще дев’ять відповідей . При цьому тільки Черкаська прокуратура подала узагальнені дані за весь період з 1988 року.

Прокуратура Запорізької, Київської, Кіровоградської та Харківської областей рекомендують звернутися до Генеральної прокуратури України. Прокуратури Сумської, Херсонської та Хмельницької областей у наданні інформації відмовили, посилаючись на Закон України „Про державну статистику“.

Львівська обласна прокуратура повідомила, що ця інформація статистичною звітністю не передбачена.

Слід також відзначити, що Київська та Львівська обласні прокуратури зазначили, що не отримали нашого першого запиту, хоча всі наші запити надсилалися з повідомленням про вручення, і ХПГ їх має від всіх адресатів, включаючи і Київську та Львівську обласні прокуратури.

На перший наш запит до Генеральної прокуратури перший заступник Генерального Прокурора М. Гарник відповів, що в статистичній звітності органів прокуратури України такі дані не обліковуються, і порекомендував звернутися до Міністерства юстиції, що веде судову статистику. Ця відповідь викликає подив, оскільки саме на прокуратуру покладаються функції нагляду за дотриманням законності органами, що ведуть оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, виконання судових рішень у кримінальних справах і використання інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням волі громадян. Тому, на наш погляд, саме прокуратура повинна збирати й аналізувати дані про такі порушення законності, що і показали відповіді органів прокуратури 7 областей.

У свою чергу Міністерство юстиції відповіло на наш запит, що в статистичних звітах дані про кількість засуджених працівників органів внутрішніх справ, прокуратури і Департаменту з питань виконання покарань окремо не виділяються.

Ми вдруге звернулися до Генеральної прокуратури, спробувавши оскаржити необґрунтовану, на наш погляд, відмову в наданні інформації, і прохаючи забезпечити виконання Закону „Про інформацію“ тими органами прокуратури, що не відповіли нам зовсім. Той же перший заступник Генерального прокурора М.Гарник зненацька підтвердив, всупереч своєму попередньому листу, що статистичні дані, запитані нами, формуються в органах прокуратури, а також у Міністерстві внутрішніх справ і Міністерстві юстиції, а надалі передаються в Державний комітет статистики, куди він і рекомендує нам звернутися. Дуже характерним в цій відповіді, на наш погляд, є абсолютна відсутність будь-якої реакції на явне порушення закону підлеглими Генеральної прокуратури — органами прокуратури регіонального рівня. Тому ми втретє звернулися до Генеральної прокуратури, підсумувавши відповіді або їхню відсутність на наш запит, посилаючись на конституційну норму про обов’язок здійснення нагляду за дотриманням законності органами дізнання і досудового слідства, і на те, що в статистичних щорічниках запитана нами інформація не розміщається. Ми ще раз просили забезпечити відповіді на наші інформаційні запити, указавши, що будемо змушені звертатися до суду у кожному конкретному випадку відсутності відповіді. Ми одержали третій, вже зовсім роздратований лист від того ж пана М. Гарника, який повторив, що нам потрібно звертатися в Держкомстат, що в статистичній звітності органів прокуратури, затвердженій Держкомстатом, необхідні нам дані не відображаються, і що підстави для вживання заходів у відношенні окремих прокурорів, що не надали нам інформації, немає.

Для того, щоб цілком замкнути коло, по якому чиновники пускають наші запити, ми направили лист до Держкомстату із проханням про надання інформації, але відповіді поки не одержали.

Усе це листування, на нашу думку, свідчить про відверте, якщо не демонстративне, ігнорування Закону „Про інформацію“, явну відсутність зацікавленості в інформуванні суспільства про дотримання законності в органах правопорядку й в той же час демонстрації своєї повної безкарності. На наш погляд, є всі підстави для судових позовів до Генеральної прокуратури і її регіональних органів. Ми маємо намір незабаром звернутися в суд, і тому направили короткі листи в усі 13 органів прокуратури, що не відповіли на наш запит, із проханням дати або відповідь, або письмово повідомити про причини відмовлення для оскарження.

Не кращий стан справ із відповідями регіональних управлінь внутрішніх справ. Ми не одержали відповіді з 17 управлінь. З 10 управлінь, що відповіли, Дніпропетровське і Кіровоградське обласні управління не надали даних, посилаючись на ст.ст. 30, 31 і 37 Закону „Про інформацію“, МВС Криму нас відіслало до Верховного Суду АРК. І в даному випадку спостерігається довільне віднесення інформації до конфіденційної, хоча ми запитували не персональні, а тільки знеособлені кількісні дані.

На наш лист на ім’я міністра внутрішніх справ про відсутність відповідей і відмову в наданні інформації з проханням забезпечити відповіді регіональних управлінь і надати необхідну для нас інформацію по країні в цілому ми одержали відповідь, що запитані нами дані перебувають у віданні органів прокуратури. Ця відповідь також викликає подив у світлі внутрішніх нормативних актів МВС. Наприклад, у п. 2.3. Наказу МВС України від 10 червня 1998 р. № 414 „Про затвердження Інструкції про порядок розгляду пропозицій, заяв, скарг і організації особистого прийому в органах внутрішніх справ, внутрішніх військах, вищих навчальних закладах, установах, організаціях і підприємствах системи МВС України“ заступникам міністра, начальникам головних управлінь, самостійних управлінь і відділів міністерства, начальникам Головних управлінь МВС України в Криму, Києві і Київської області, управлінням МВС в областях, м. Севастополі запропоновано щокварталу аналізувати стан роботи з письмовими й усними заявами громадян і вносити конкретні пропозиції щодо її поліпшення. А в п.6.8. Інструкції вказується, що, як правило, контролюються звернення з питань недоліків у роботі органів внутрішніх справ, порушень законності працівниками органів внутрішніх справ і недостойного поводження працівників внутрішніх справ, які не вважаються порушенням законності. Згідно ж п.6.14 оцінка службової діяльності органів внутрішніх справ дається з урахуванням стану їхньої роботи з розгляду звернень і прийому громадян. Отже, відповідь на наш інформаційний запит знаходиться в прямій компетенції органів внутрішніх справ.

Таким чином, ми одержали змістовні відповіді з органів прокуратури 8 областей і 7 регіональних управлінь внутрішніх справ. Слід зазначити, що обласні управління МВС надають більш повну інформацію порівняно з органами прокуратури.

Отримані дані про число скарг на незаконні дії співробітників органів внутрішніх справ представлені в табл. 4, а дані про засуджених співробітників зведені в табл. 5. Аналіз цих даних показує, що кількість скарг за рік коливається приблизно від 550 до 3500 у різних регіонах, а в Полтавській і Рівненській областях спостерігається їхній стійкий зріст. Найбільше число скарг (більше 2500 на рік) реєструється в Донецькій області, при цьому, якщо міліція реєструє в 1.5-2 рази менше скарг, ніж прокуратура, то відсоток задоволених в органах міліції скарг на порядок вищий (20-30%), ніж у прокуратурі (1-2%). Це характерно для всіх областей, що надали інформацію: питома вага задоволених скарг у міліції усюди вища, ніж у прокуратурі, і не опускається нижче 14%. Це можна пояснити тим, що в міліції можуть обмежитися дисциплінарним стягненням, тоді як прокуратура порушує по скарзі кримінальну справу. В цілому кількість дисциплінарних стягнень в органах внутрішніх справ на кілька порядків більше, ніж число порушених кримінальних справ.

Впадає в око стабільність відсотка задоволених скарг за рік у кожному окремому відомстві: 20-30% у Вінницькій, Ровенській, Харківській областях, 15-17% у Волинській і Закарпатській областях. Мінімальний відсоток задоволених скарг — у прокуратурі Донецької області — 0.7% максимальний — 39% в УВС тієї же Донецької області.

Що стосується притягнення співробітників органів внутрішніх справ до кримінальної відповідальності за застосування катувань, то по ст. 175 КК України в редакції 1961 р. не засуджена жодна людина, а число засуджених за перевищення службових повноважень зовсім невелике. Тут також лідирує Донецька область. Відзначимо, що тільки прокуратури Волинської, Ровенської і Чернігівської областей надали дані по кількості засуджених.

Табл.4

Табл.5