MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Півень проти України

28.01.2004   
Посилаючись, по суті, на статтю 6 п. 1 Конвенції, а також на статтю 1 Протоколу № 1, заявниця скаржиться на невиконання рішень Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р., які визнавали за нею право на заробітну плату, надбавку за вислугу років та допомогу на оздоровлення, і з огляду на це вважає, що її право на справедливий суд та право на повагу до її майна були порушені. У зв’язку з цим вона вимагає відшкодування шкоди. Суд 22 жовтня 2002 року одноголосно: визнав прийнятними, без попередніх висновків щодо суті, скарги заявниці за статтею 6 п. 1 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1, що стосуються невиконання рішень Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. в частині виплати заявниці надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення; визнав решту заяви неприйнятною.

Неофіційний переклад

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ДРУГА СЕКЦІЯ

УХВАЛА ПРО ЧАСТКОВУ ПРИЙНЯТНІСТЬ

заяви № 56849/00,

поданої Іриною Валеріївною Півень

проти України

Європейський суд з прав людини (друга секція) 22 жовтня 2002 року під час засідання палати, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П. Коста, голова,

п. А.Б. Бака,

п. Гаукура Йорундссон,

п. К. Юнгвірт,

п. В. Буткевич,

пані В. Томассен,

п. М. Угрехелідзе,

а також пані С. Доллє, секретар секції,

розглянувши вищевказану заяву, подану 29 грудня 1999 року,

розглянувши зауваження Уряду-відповідача та зауваження заявниці у відповідь на них,

після обговорення виносить таку ухвалу:

ФАКТИ

Заявниця, Ірина Валеріївна Півень, є громадянкою України, 1960 р.н., що мешкає в Конотопі (Україна).

А. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Обставини справи, як вони викладені сторонами, можна підсумувати таким чином.

У лютому 1998 року заявниця звернулася в Конотопський міський суд з позовом до Конотопського ПТУ № 20 (державна установа) про виплату заборгованості з заробітної плати за період з листопада по грудень 1996 р. та з листопада по грудень 1997 р., а також надбавки за вислугу років за 1997 р., на загальну суму 874,70 українських гривень.

Рішенням від 1 квітня 1998 р. суд задовольнив позов та зобов’язав відповідне училище виплатити заявниці заявлену суму, що відповідала загальній сумі її заробітної плати за відповідні періоди та надбавці за вислугу років за 1997 р.

14 квітня 1998 р. суд надіслав боржнику виконавчий лист для виконання винесеного рішення.

У лютому 1999 р. заявниця звернулася в Конотопський міський суд з позовом до Конотопського ПТУ № 20 про відшкодування повної суми її заробітної плати за період з жовтня по грудень 1998 р., надбавки за вислугу років і допомоги на оздоровлення за 1998 р., на загальну суму 772,04 українські гривні.

Рішенням від 4 березня 1999 р. суд задовольнив позов і зобов’язав відповідне училище виплатити заявниці заявлену суму, що відповідала загальній сумі заробітної плати за відповідний період, надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення за 1998 р.

15 березня 1999 р. надіслав боржнику виконавчий лист для виконання винесеного рішення.

З травня 1998 р. по листопад 2000 р. заявниця подала численні скарги в Конотопське міське управління юстиції та голові Конотопського міського суду з метою домогтися примусового виконання рішень від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р.

Листом від 9 липня 1999 р. начальник Конотопського міського управління юстиції повідомив заявницю, що рішення, винесені на її користь, не виконані з огляду на брак коштів, належних училищу.

Листом № 117 голова Конотопського міського суду повідомив заявницю, що відповідні рішення не виконані з огляду на нерегулярний характер відшкодування поточних видатків училища Державним казначейством.

У травні 1999 р. заявниця звернулася в Конотопський міський суд з позовом до Конотопського відділення Державного казначейства про відшкодування шкоди з метою визнання відповідальності останнього за невиконання рішень від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р.

Рішенням від 9 червня 1999 р. суд відхилив позов заявниці, констатувавши, що Державне казначейство лише розподіляє кошти, передбачені державним бюджетом, а тому не може нести відповідальність за відсутність необхідних бюджетних коштів. Він також зазначив, що рішення від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. не виконані через нерегулярний характер відшкодування з державного бюджету поточних видатків Конотопського ПТУ № 20. Ухвалою від 21 липня 1999 р. Сумський обласний суд підтвердив рішення від 9 червня 1999 р.

Двома постановами від 8 листопада 2000 р. державний виконавець Конотопського відділу ДВС України констатував неможливість виконання в повному обсязі рішень від 1 квітня 1998 р. і 4 березня 1999 р. і закрив виконавче провадження.

У листопаді 2000 р. заявниця звернулася до Конотопського міського суду з позовом до Конотопського міського управління юстиції з метою скасування постанови від 8 листопада 2000 р.

Рішенням від 12 грудня 2000 р. суд скасував постанови від 8 листопада 2000 р., констатувавши, що державний виконавець не виконав свої обов’язки щодо примусового виконання рішень від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. Суд відновив процедуру виконання відповідних рішень суду.

У лютому 2001 р. державний виконавець Конотопського відділу ДВС України звернувся до Конотопського міського суду з поданням про надання відстрочки виплати заявниці 747,68 українських гривень надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення за рішеннями від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. з огляду на відсутність фінансування з державного бюджету цієї статті витрат Конотопського ПТУ № 20. У двох ухвалах від 5 березня 2001 р. суд констатував, що невиплата заявниці надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення відповідно до рішень від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. пояснюється тим фактом, що закони про державний бюджет на 1997-2000 рр. не передбачали такий вид видатків. На цій підставі він надав Конотопському ПТУ № 20 відстрочку для виконання рішень від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. до надання йому з державного бюджету фінансування витрат на виплату надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення.

Заявниця подала касаційну скаргу на ухвали від 5 березня 2001 р. Двома ухвалами від 11 квітня 2001 р. Сумський обласний суд залишив в силі ухвали від 5 березня 2001 р.

26 квітня, 2 червня, 12 і 22 жовтня 1999 р. та 26 лютого 2001 р. заявниці було виплачено повну суму її заробітної плати, заборгованість за якою була встановлена рішеннями від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р., тобто 899,06 українських гривень.

На цей час рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. в частині виплати заявниці заборгованості щодо надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення не виконане.

В. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

1. Закон № 202/98-ВР від 24 березня 1998 р. стосовно діяльності Державної виконавчої служби (зі змінами)

Відповідно до статті 1 Закону Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України. Ця стаття визначає завдання ДВС щодо належного, повного та без затримок виконання судових рішень.

Відповідно до статті 11 діяльність державного виконавця, яка суперечить закону, є підставою для дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності. Ця стаття передбачає, що кожен має право на відшкодування шкоди, завданої діями державного виконавця в ході виконання рішень судів.

Відповідно до статті 13 кожна заінтересована особа має право оскаржити дії чи бездіяльність державного виконавця в процесі виконання судових рішень в адміністративному або судовому порядку.

2. Закон № 606-XIV від 21 квітня 1999 р. щодо процедури виконання судових рішень (зі змінами)

Відповідно до статті 2 Закону примусове виконання судових рішень лежить на Державній виконавчій службі.

Стаття 33 Закону передбачає, що у випадку наявності обставин, які перешкоджають виконанню рішення суду або роблять це виконання неможливим, державний виконавець від свого імені або на прохання однієї з сторін у справі, а також самі сторони, мають право подати до суду заяву про надання відстрочки виконання рішення або про зміну порядку і способу виконання рішення.

Стаття 85 передбачає можливість для кожної заінтересованої сторони оскаржити дії або бездіяльність державного виконавця в процесі виконання рішень судів в адміністративному або судовому порядку. Відповідно до статті 86 кожен має право на відшкодування шкоди, заподіяної діями державного виконавця в ході виконання судових рішень.

3. Конституція України від 28 червня 1996 р.

Відповідно до статті 96 державний бюджет затверджується щороку парламентом України на пропозицію Кабінету Міністрів України.

ОСКАРЖЕННЯ

Посилаючись, по суті, на статтю 6 п. 1 Конвенції, а також на статтю 1 Протоколу № 1, заявниця скаржиться на невиконання рішень Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р., які визнавали за нею право на заробітну плату, надбавку за вислугу років та допомогу на оздоровлення, і з огляду на це вважає, що її право на справедливий суд та право на повагу до її майна були порушені. У зв’язку з цим вона вимагає відшкодування шкоди.

ПРАВО

Посилаючись, по суті, на статтю 6 п. 1 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1, заявниця скаржиться на невиконання рішень Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р., які визнавали її право на заробітну плату, надбавку за вислугу років та допомогу на оздоровлення.

Стаття 6 п. 1 Конвенції у відповідній частині передбачає:

“Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків (…) має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом”.

Стаття 1 Протоколу № 1 у відповідній частині передбачає:

“Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права”.

Суд відзначає, що скарги заявниці за статтею 6 п. 1 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1 складаються з двох частин, які він розглядатиме по черзі: перша стосується невиконання рішень Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. в частині виплати заявниці заборгованості з заробітної плати; друга стосується невиконання рішень Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. в частині виплати заявниці надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення.

І. Щодо невиконання рішень Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. в частині виплати заявниці заборгованості з заробітної плати

Уряд одразу наполягає, що заявниця більше не може стверджувати відносно її скарг на невиконання рішень Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. в частині виплати заборгованості з заробітної плати, що вона є жертвою порушення статті 6 п. 1 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1, з огляду на те, що відповідне рішення в цій частині було виконане. Він стверджує, що за рішеннями від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. заявниця отримала відшкодування суми в 899,06 українських гривень, що відповідає загальній сумі її заробітної плати за період з листопада по грудень 1996 р., з листопада по грудень 1997 р. та з жовтня по грудень 1998 р.

Заявниця підтверджує факт виконання рішень Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. в частині виплати заборгованості з заробітної плати за період з листопада по грудень 1996 р., з листопада по грудень 1997 р. та з жовтня по грудень 1998 р. Однак вона стверджує, що протягом тривалого періоду держава незаконно використовувала її заробітну плату.

Суд нагадує свою прецедентну практику, відповідно до якої заявник, який отримує на національному рівні відшкодування стверджуваного порушення Конвенції, більше не може посилатися на статус “жертви” порушення з боку однієї з Високих Договірних Сторін права, гарантованого Конвенцією (рішення у справі “Єкле проти Німеччини” від 15 липня 1982 р., серія А № 51, С. 30, п. 66).

Суд зауважує, що рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. в частині виплати заявниці заборгованості з заробітної плати за період з листопада по грудень 1996 р., з листопада по грудень 1997 р. та з жовтня по грудень 1999 р. були виконані, і сума в 899,06 українських гривень була виплачена заявниці в п’ять етапів: 26 квітня, 2 червня, 12 і 22 жовтня 1999 р. та 26 лютого 2001 р. Він зазначає, що цей факт заявницею не заперечується. У свою чергу Суд вважає, що заявниця більше не може посилатися на статус “жертви” порушення прав, гарантованих статтею 6 п. 1 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1, в сенсі статті 34 Конвенції, що стосується її скарг на невиконання рішень Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. в частині виплати заборгованості з заробітної плати. Таким чином, він констатує, що ця частина заяви є очевидно необґрунтованою в сенсі статті 35 п. 3 Конвенції і повинна бути відхилена відповідно до статті 35 п. 4.

ІІ. Щодо невиконання рішень Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. в частині виплати заявниці надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення

1. Щодо попереднього заперечення Уряду

Уряд одразу наполягає, що заявниця не вичерпала внутрішні засоби правового захисту. Зокрема, він стверджує, що з моменту, коли заявниця була повідомлена про причини невиконання рішень Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р., вона повинна була звернутися до відповідного суду з додатковими позовами про перегляд її справи за нововиявленими обставинами. З огляду на те, що відповідні рішення суду не були виконані через нерегулярний характер фінансування з державного бюджету поточних видатків Конотопського ПТУ № 20, заявниця повинна була б звернутися з клопотанням про притягнення Міністерства фінансів України як співвідповідача в процесі і зобов’язати останнє сплатити їй відповідну суму. Відповідно до позиції Уряду такий спосіб є ефективним як на практиці, так і в теорії.

Заявниця зі свого боку наполягає, що нерегулярний характер фінансування з державного бюджету поточних видатків Конотопського ПТУ № 20 став причиною, з якої вона не отримувала свою заробітну плату у 1996 та 1997 рр., а також надбавку за вислугу років та допомогу на оздоровлення, і з якої вона звернулася до суду. Отже, суд знав про проблему на момент проголошення рішень від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. Відповідно, це не може становити нововиявлену обставину в значенні українського права.

Заявниця також стверджує, що саме державна виконавча служба була зобов’язана звернутися до суду з метою зміни порядку і способу виконання рішень від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р., зокрема, з метою визнання Міністерства фінансів відповідачем у справах. Вона стверджує, що зробила все, що повинна була, для виконання відповідних рішень суду. Зокрема, вона подала численні скарги в державну виконавчу службу і звернулася до суду з позовами до Державного казначейства та до державної виконавчої служби.

Суд нагадує свою прецедентну практику, відповідно до якої правило вичерпання внутрішніх засобів правового захисту, передбачене статтею 35 п. 1 Конвенції, накладає на осіб, які хочуть звернутися з заявою проти держави в міжнародний судовий орган чи арбітраж, обов’язок спершу використати правові засоби, які надає судова система їхньої країни. Ці правові засоби повинні існувати з достатнім рівнем певності на практиці та в теорії, без чого вони не є ефективними і доступними (рішення у справі “Ілхан проти Туреччини” [ ВП] , № 22277/93, 27.6.2000, п. 58). Саме держава-відповідач повинна продемонструвати, що ці вимоги об’єднані в одному правовому засобі (рішення у справі “Даліа проти Франції”, № 26102/95, п. 38, Збірник рішень і ухвал 1998-І). Це означає, що держава повинна з достатньою чіткістю визначити, які дієві засоби правового захисту не були використані заінтересованою стороною (рішення у справі “Готрен та інші проти Франції”, №№ 21257/93, 21258/93, 21259/93 і 21260/93, п. 51, Збірник 1998-ІІІ). Суд повинен визначити, чи з огляду на всі обставини справи в сукупності заявник зробив все, що від нього можна було розумно очікувати, щоб вичерпати внутрішні засоби правового захисту (рішення у справі “Аксой проти Туреччини”, № 21987/93, п.п. 53-54, Збірник 1996-VI).

По-перше, Суд зауважує, що українське законодавство надає в принципі кожній заінтересованій стороні можливість звернутися до суду з заявою про зміну порядку і способу виконання рішення суду у випадку, коли існують обставини, які ускладнюють це виконання чи роблять його неможливим. Українське право також передбачає можливість оскарження до суду дій чи бездіяльності державного виконавця в процесі виконання рішення суду.

Суд зазначає, що у цій справі заявниця не зверталася до суду з метою зміни порядку і способу виконання рішень суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р., що може привести до висновку, що заявниця не вичерпала внутрішні засоби правового захисту. Однак він нагадує, що відповідно до прецедентної практики відносно правила вичерпання внутрішніх засобів правового захисту це правило повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надмірного формалізму, воно не підлягає автоматичному застосуванню і не носить абсолютного характеру; контролюючи дотримання цього правила, слід брати до уваги обставини справи (див., з відповідними змінами, рішення у справі “Ілхан проти Туреччини”, п. 59). Ніщо не зобов’язує використовувати засоби правового захисту, що не є ані належними, ані ефективними. Крім того, відповідно до “загальновизнаних принципів права” певні особливі обставини можуть звільняти заявника від обов’язку вичерпати національні засоби правового захисту, які йому запропоновані (рішення у справі “Аксой проти Туреччини”, п. 52). Суд вважає, що ці міркування застосовуються з відповідними змінами до цієї справи.

Спершу Суд зазначає, що відповідно до українського законодавства саме на державній виконавчій службі лежить обов’язок належно, у повному обсязі і без затримок виконувати рішення суду, що передбачає вжиття всіх необхідних заходів, які передбачені законом і повинні привести до виконання рішення. Виконуючи свої функції, державний виконавець має право, серед іншого, звертатися до суду з метою зміни порядку і способу виконання рішення суду у випадку, коли існують обставини, що ускладнюють виконання або роблять його неможливим.

У цій справі державний виконавець кілька разів констатував неможливість виконання рішень суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. з огляду на нерегулярний характер фінансування з державного бюджету поточних витрат боржника. Таким чином, через неможливість виконати відповідне рішення суду він вирішив звернутися до суду з метою отримання відстрочки виконання рішень, у той час як відповідно до внутрішнього законодавства він міг би сам звернутися до суду з заявою про зміну порядку і способу виконання рішень, наприклад, через призначення Міністерства фінансів в якості відповідача.

Що стосується заявниці, то зрозуміло, що вона не повинна була виконувати сама рішення від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. Однак, як сторона, зацікавлена в належному виконанні відповідних рішень суду, заявниця не залишалася повністю пасивною в ситуації, коли ці рішення не були виконані. У результаті з самого початку вона подавала численні скарги в державну виконавчу службу і голові Конотопського міського суду з метою примусового виконання відповідних рішень суду. Потім вона двічі зверталася до суду: першого разу, щоб притягнути до відповідальності Державне казначейство за невиплату останнім суми заборгованості за рішеннями від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р., і другого разу, оскаржуючи законність постанов державного виконавця щодо виконання відповідного рішення. Крім того, вона оскаржила в касаційному порядку ухвали від 5 березня 2001 р. щодо надання відстрочки виконання рішень від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р.

Відповідно до тверджень Уряду, щоб отримати належне виконання рішень від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р., заявниця повинна була звернутися до суду з клопотанням притягнути як співвідповідача у справі Міністерство фінансів України і зобов’язати останнє виплатити належну суму.

Суд зауважує у зв’язку з цим, що ухвалами від 5 березня 2001 р. Конотопський міський суд визнав, що невиплата заявниці надбавки за вислугу років за рішеннями від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. пояснюється тим фактом, що закони про державний бюджет на 1997-2000 рр. не передбачали цю статтю видатків. Суд надав Конотопському ПТУ № 20 відстрочку виконання рішень від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. в частині виплати заборгованості заявниці з надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення до моменту надходження коштів з державного бюджету на покриття цієї статті видатків, конкретний строк не був встановлений.

Таким чином, Суд відзначає, що причини невиконання рішень від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. в частині виплати заявниці надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення знаходяться в сфері законодавчої діяльності держави. Відповідно, навіть якщо припустити, що заявниця звернулася б до суду з метою притягнення Міністерства фінансів у якості співвідповідача, важко уявити, що останнє змогло б виплатити заявниці надбавку за вислугу років та допомогу на оздоровлення за рішеннями від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. з огляду на те, що витрати за цією статтею взагалі не були передбачені законодавством про державний бюджет.

Суд вважає, що за обставин справи можливі позови заявниці до Міністерства фінансів про виплату надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення за рішеннями від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. були б, за наявних доказів, приречені на поразку, а тому не були ані необхідні, ані належні. Таким чином, було б надмірним вимагати від заявниці подавати нові позови. Отже, Суд констатує, що заявниця зробила все, що він неї можна було розумно очікувати, для вичерпання внутрішніх засобів правового захисту.

Відповідно, слід відхилити попереднє заперечення Уряду.

2. Щодо обґрунтованості скарг

а. Щодо статті 6 п. 1 Конвенції

Посилаючись, по суті, на статтю 6 п. 1 Конвенції, заявниця скаржиться на невиконання рішень Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. в частині виплати надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення.

Уряд наполягає, що те, що боржник отримав відстрочку виконання рішень суду в частині виплати заявниці надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення, не значить відмову заявниці у праві на доступ до суду. Виконання рішень у повному обсязі не залежало ні від боржника, ні від державної виконавчої служби, а від регулярності фінансування з державного бюджету поточних видатків боржника. Саме Міністерство фінансів повинно було гарантувати виплати заявниці надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення за рішеннями суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р., якби заявниця подала клопотання в суд про притягнення цього міністерства як співвідповідача у справах. Подання такого клопотання показало б, крім іншого, зацікавленість заявниці у виконанні рішень на її користь. За відсутності такої зацікавленості держава не може бути притягнута до відповідальності за стверджуване порушення статті 6 п. 1 Конвенції через факт невиконання рішень суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р.

Повторно заявниця стверджує, що, незважаючи на численні скарги, надіслані державному виконавцю, останній не виконав своїх зобов’язань щодо примусового виконання рішень від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р., що було констатовано рішенням Конотопського міського суду від 12 грудня 2000 р. Крім того, саме державний виконавець був зобов’язаний звернутися до суду з метою зміни відповідача у справі. Відповідно до тверджень заявниці державний виконавець звернувся до суду з заявою про надання боржнику відстрочки для виконання рішень суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р., в результаті чого ці рішення не будуть виконані в найближчому майбутньому.

Суд з огляду на обставини справи вважає, що ця частина скарги заявниці за статтею 6 п. 1 Конвенції піднімає серйозні питання права і фактів і вимагає розгляду по суті. Крім того, він приходить до висновку, що ця частина заяви не є очевидно необґрунтованою в сенсі статті 35 п. 3 Конвенції, а жодна інша підстава для визнання заяви неприйнятною не була встановлена.

b. Щодо статті 1 Протоколу № 1

Посилаючись, по суті, на статтю 1 Протоколу № 1 заявниця скаржиться на невиплату надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення, заборгованість щодо яких була встановлена рішеннями Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р.

Уряд стверджує, що держава не позбавляла заявницю права на власність щодо надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення, встановленої рішеннями Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. Відстрочка виконання відповідних рішень суду може розглядатися як попередня регламентація права власності заявниці, що не суперечить статті 1 Протоколу № 1, тому що така регламентація встановлена судом і ґрунтується на законі.

Заявниця не заперечує твердження Уряду, відповідно до якого вона не була позбавлена права власності на надбавку за вислугу років та допомогу на оздоровлення. Вона стверджує, що з огляду на причини відстрочки виконання рішень від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. дуже малоймовірно, що вона отримає надбавку за вислугу років та допомогу на оздоровлення у найближчому майбутньому.

Суд вважає, що з огляду на обставини справи ця частина заяви заявниці за статтею 1 Протоколу № 1 ставить серйозні питання права і фактів і вимагає розгляду по суті. Він приходить до висновку, що ця частина заяви не є очевидно необґрунтованою в сенсі статті 35 п. 3 Конвенції, а жодної іншої підстави для визнання її неприйнятною не було встановлено.

З цих причин Суд одноголосно:

визнає прийнятними, без попередніх висновків щодо суті, скарги заявниці за статтею 6 п. 1 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1, що стосуються невиконання рішень Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. та 4 березня 1999 р. в частині виплати заявниці надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення;

визнає решту заяви неприйнятною.

Й-П. Коста, голова

С. Доллє, секретар

 Поділитися