Невмержицький проти України. Часткове рішення

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ 
ДРУГА СЕКЦІЯ

ЧАСТКОВЕ РІШЕННЯ
ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

заяви № 54825/00

Євгена НЕВМЕРЖИЦЬКОГО
проти України

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

п. Дж.-П. Коста, (J.-P. Costa), голова

п. Л. Луцайдес (L. Loucaides)

п. К. Бірсан (C. Birsan)

п. К. Юнгвірт (K. Jungwiert)

п. В. Буткевич (V. Butkevych)

пані В. Томассен (W. Thomassen)

пані А. Мулароні (A. Mularoni)

а також п. Т. Л. Ерлі (T. L. Early), заступник секретаря секції,

беручи до уваги вищезазначену заяву, подану до Європейського суду з прав людини 21 червня 1999 року,

розглянувши, вирішує таке:

ЩОДО ФАКТІВ

Заявник, пан Невмержитський, громадянин України, народився у Києві у 1970 р. і  зараз там проживає. Він працював менеджером філії банку “Полтава” у Києві.

А. Обставини справи.

Факти справи, що подані заявником, можна узагальнити таким чином.

1. Кримінальна справа, що порушена проти заявника

28 вересня 1995 року працівники міліції вилучили 184б,761 дол. США, які заявник зберігав у приміщенні банку “Полтава” для продажу клієнту, пану Ю. Г. Лукову.

18 жовтня 1995 року Слідчий відділ Головного департаменту Міністерства внутрішніх справ України в Києві (“слідчий відділ”) порушив кримінальну справу за заявою про незаконні валютні операції, вчинені нібито заявником. 8 квітня 1997 відділ висунув обвинувачення заявнику та іншим підозрюваним у справі. Цього ж дня слідчий відділу вирішив, що заявник повинен бути підданий досудовому ув’язненню у камері тимчасового слідчого ізолятора.

14 квітня 1997 року слідчий цього слідчого відділу висунув обвинувачення заявнику у таких злочинах: участь у незаконних валютних операціях (ст. 80-2 Кримінального кодексу України – далі “ККУ”), крадіжка у особливо великих розмірах (ст. 86-1 ККУ) приховування податків (ст. 148-5 ККУ).

Від 15 січня 1998 до 14 квітня 1998 заявник подавав заяви до Слідчого департаменту про медичне обстеження та оскаржував призначення слідчого. 7 квітня 1998 року Генеральна прокуратура України вказала слідчому провести медичне обстеження заявника. Лікарі, які обстежували заявника, рекомендували йому проходити лікування в закладі Міністерства охорони здоров’я.

8 вересня 1998 року розслідування у справі було завершено і обвинуваченим було передано матеріали справи для ознайомлення. 9 серпня 1999 року обвинувачені закінчили знайомитися з матеріалами справи.

1 листопада 1999 року Київський міський суд передав справу в прокуратуру м. Києва на додаткове розслідування. 5 листопада 1999 року прокуратура подала окреме подання про скасування рішення міського суду. 16 грудня 1999 року Верховний Суд України частково задовольнив подання прокуратури. Хоча ВСУ і підтвердив необхідність проведення додаткового розслідування, він уточнив, що деякі питання далі додатково розслідувати не потрібно, оскільки попередньо зібрана інформація достатня.

5 січня 2000 року додаткове розслідування у справі було завершене і справа була передана заявнику для ознайомлення.

30 жовтня 2000 року Київський міський суд постановив, що розслідування за обвинуваченнями у незаконних валютних операціях повинно бути припинено, оскільки кримінальна відповідальність за незаконні валютні операції була скасована і ст. 80 ККУ відмінена. Суд також постановив, що заявник повинен залишатися під вартою.

19 лютого 2001 року Київський міський суд засудив заявника за шахрайство з фінансовими ресурсами, вчинене повторно; готування до шахрайства з фінансовими ресурсами; посадовий підлог; підробка документів, вчинену при обтяжуючих обставинах; зловживання владою. Суд засудив його до п’яти років і шести місяців ув’язнення і присудив конфіскацію всього особистого майна. Суд виправдав його у таких злочинах: пособництво у приховуванні валютної виручки; приховування податків; фіктивне підприємництво при обтяжуючих обставинах. На підставі Закону про амністію від 11.05.00 і у зв’язку з тим, що заявник перебував під вартою вже два роки, десять місяців і п’ятнадцять днів, Київський міський суд вирішив звільнити його від відбуття покарання. Жодна із сторін не зверталася з апеляцією до Верховного Суду України.

2. Скарги пана Пожарського і пана Зіневича про відшкодування грошей, конфіскованих міліцією.

11 вересня 1998 року пан К. З. Зіневич звернувся до слідчого відділу про залучення його у кримінальну справу як цивільного позивача до заявника. Він стверджував, що заявник взяв у нього 9,160 дол. США і ці гроші були вилучені міліцією 28 вересня 1995 року. 11 вересня 1998 року Відділ відмовив у скарзі у зв’язку з необгрунтованістю.

1 березня 2001 року Київський міський суд відмовив у скарзі пана О. Е. Пожарського про відшкодування 175,600 дол. США, які, за його словами, належали йому і які він надав заявнику. 24 березня 2001 року Верховний Суд України розглянув окрему скаргу пана Пожарського про відшкодування 175,600 дол. США, які, за його словами, належали йому, але були вилучені міліцією як матеріальні докази. У своєму рішенні Верховний Суд України відхилив скаргу пана Пожарського і його адвоката у зв’язку з необгрунтованістю. Скарги Зіневича про відшкодування суми, що була нібито передана заявнику і пізніше конфіскована міліцією була також відхилена в окремому провадженні.

3.Тримання під вартою заявника

8 Квітня 1997 року слідчий слідчого відділу постановив про затримання заявника в якості підозрюваного.

11 квітня 1997 року прокурор санкціонував арешт заявника як запобіжний захід.

12 травня 1997 року заявник звернувся до Московського районного суду м. Києва про скасування ордеру і звільнення його. 28 травня 1997 року районний суд відхилив клопотання заявника у зв’язку з необгрунтованістю. Суд також постановив, що тримання під вартою заявника було законним. Заявник перебував у камері Тимчасового слідчого ізолятора від 8 квітня 1997 року до 3 червня 1997 року.

Тривалість розслідування і тримання під вартою заявника було продовжено кілька разів: на 6 місяців до 29 травня 1997р. Прокурором Києва; на 9 місяців до 1 жовтня 1997 р. заступником Генерального Прокурора України; на 12 місяців до 18 грудня 1997 р. заступником Генерального Прокурора України; на 15 місяців до 28 березня 1998 р. в.о. Генерального Прокурора України.

12 квітня 1998 р. слідчий Відділу повідомив заявнику, що тримання під вартою як запобіжний захід може бути замінено на звільнення під заставу. Прокурор м. Києва повідомив заявника листом від 20 липня 1998 р., що застава встановлена на суму 232,716 гр. 22 липня 1998 р. ця сума була переведена на рахунок Головного департаменту  Міністерства внутрішніх справ у Києві Укрінбанком (поручитель і колишній роботодавець заявника). 19 серпня 1998 р. Головний департамент повернув суму і відмовив звільняти заявника під заставу.

30 червня 1998 року в. о. Генерального Прокурора України продовжив строк розслідування і тримання заявника під вартою ще на три місяці (до 30 вересня 1998 року), що загалом становило вісімнадцять місяців.

1 листопада 1999 року Київський міський суд відмовив змінювати запобіжний захід, вимагаючи, щоб заявник залишався під вартою. 16 грудня 1999 року Верховний Суд України залишив рішення без змін.

Заявник перебував під вартою протягом подальшого розслідування прокуратурою справи від 1 листопада 1999 року і далі. 22 лютого 2000 року у зв’язку зі спливом максимально допустимого строку тримання під вартою, передбаченого законом, прокуратура звільнила заявника під обов’язок не ухилятися від правосуддя.

Після звільнення заявник був прийнятий у Київську міську лікарню від 24 лютого 2000 року до 17 березня 2000 року. Він продовжував лікуватися під загальним наглядом психіатра.

3. Статті у газетах

i. 26 листопада 1998 року Генеральний Прокурор України, пан М. Потебенько сказав у інтерв’ю газеті "Урядовий Кур’єр", що "розслідування щодо екс-голови Київської філії банку “Полтава”, пана Невмержитського показує, що він вчинив шахрайство з фінансовими ресурсами як член організованої групи, привласнивши собі 1,500,000 грн., порушив правила обміну валюти стосовно 2,500,000 дол. і незаконно заволодів 55,000 грн., що становили фонди банку…"

ii. 3 грудня 1998 року Голова Координаційного комітету Президента по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією, пан В. Дурдинець, повідомив у газеті “Факти”, що “Голова Київської філії банку Полтава викрав 1,500,000 грн.”.

4. Голодування і примусове годування

2 лютого 2000 року сестра заявника, від імені заявника, звернулася до Конституційного Суду України про визнання неконституційним тримати заявника під вартою, коли максимальний строк тримання під вартою, передбачений законом, вже сплив. Вона також подала звернення до Конституційного Суду про визнання неконституційним положення ст.156 Кримінально-процесуального кодексу, за яким дозволяється брати під варту підозрюваного, поки розслідується справа. 25 лютого 2000 року Секретаріат Конституційного Суду відхилив звернення, вказуючи, що вони не входять до їхньої юрисдикції.

Б. Відповідне національне законодавство

1. Конституція України від 26 червня 1996 р

стаття 29

“Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.“

2. Кримінально-процесуальний кодекс України

стаття 156:

Стаття 156. Строки тримання під вартою

Тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більше двох місяців.

У випадках, коли у строк, передбачений частиною першою цієї статті, розслідування справи закінчити неможливо, а підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м’який немає, він може бути продовжений:

1) до чотирьох місяців - за поданням, погодженим з прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства, або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу;

2) до дев’яти місяців - за поданням, погодженим з заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів, або самим цим прокурором у справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;

3) до вісімнадцяти місяців - за поданням, погодженим з Генеральним прокурором України, його заступником, або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України.

У кожному випадку, коли розслідування справи у повному обсязі у строки, зазначені у частинах першій чи другій цієї статті, закінчити неможливо і за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу, прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів при провадженні розслідування у даній справі, має право дати згоду про направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення. У цьому випадку справа в частині нерозслідуваних злочинів чи епізодів злочинної діяльності з додержанням вимог статті 26 цього Кодексу виділяється в окреме провадження і закінчується у загальному порядку.

Строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, - з моменту затримання. У строк тримання під вартою включається час перебування особи на стаціонарному експертному дослідженні у психіатричній медичній установі будь-якого типу. У разі повторного взяття під варту особи у тій самій справі, а також по приєднаній до неї або виділеної з неї справи або пред’явлення нового обвинувачення строк тримання під вартою обчислюється з урахуванням часу тримання під вартою раніше.

Строки тримання під вартою під час досудового слідства закінчуються в день надходження справи до суду, проте час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується. У разі відкликання справи із суду прокурором на підставі статті 232 цього Кодексу перебіг цих строків поновлюється з дня надходження справи до прокурора.

При поверненні судом справи прокуророві на додаткове розслідування строк тримання обвинуваченого під вартою обчислюється з моменту надходження справи прокурору і не може перевищувати двох місяців. Подальше продовження зазначеного строку проводиться з урахуванням часу перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду в порядку і в межах, встановлених частиною другою цієї статті.

У разі закінчення строку тримання під вартою як запобіжного заходу, передбаченого частинами першою і другою цієї статті, якщо цей строк не продовжено у встановленому цим Кодексом порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язаний негайно звільнити особу з-під варти.

Начальник місця досудового ув’язнення зобов’язаний негайно звільнити з-під варти обвинуваченого, щодо якого постанова судді про продовження строку тримання під вартою на день закінчення строків тримання під вартою, передбачених частинами першою, другою і шостою цієї статті, не надійшла. При цьому він направляє повідомлення особі чи органу, у провадженні яких перебуває справа, та відповідному прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням.

(Із змінами, внесеними згідно законами України від 10.12.91 р. N 1960-XII,

від 15.12.92 р. N 2857-XII,  від 30.06.93 р. N 3351-XII; у редакції Закону України від 21.06.2001 р. N 2533-III)

ОСКАРЖЕННЯ

1.  Заявник скаржиться на порушення ст. 3 Конвенції, стверджуючи, що він піддавався нелюдському чи такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню під час перебування під вартою.

2.  Заявник, крім того, скаржиться на порушення §§1(c) і 3 ст. 5 Конвенції, стверджуючи, що:

a.  він був арештований незаконно, не був підданий суду негайно і йому незаконно було відмовлено у звільненні під заставу;

b.  сума, встановлена як гарантія для звільнення під заставу, була непомірно висока;

c.  тривалість його тримання під вартою була надмірна і тримання під вартою було незаконним, оскільки максимальний строк тримання під вартою, передбачений законом, вже закінчився.

3.  Заявник скаржиться на порушення ст. 6 Конвенції, стверджуючи, що:

a.  рішення українських судів щодо грошей, конфіскованих міліцією і які нібито належали приватним особам було невірним;

b.  принцип презумпції невинності був порушений Генеральним Прокурором України і Головою Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією;

c.  ні йому, ні його адвокатам не дали достатньо часу для того, щоб підготувати його захист у зв’язку з обсягом доказів у справі і часом, який необхідний для ознайомлення з матеріалами справи.

4.  Заявник також скаржиться на порушення ст. 13 Конвенції, стверджуючи, що був відсутній ефективний засіб захисту, що стосується його скарг і клопотань, включаючи скарги стосовно примусового медичного лікування.

ЩОДО ПРАВА

1. Заявник скаржиться, що він піддавався нелюдському чи такому, що принижує гідність поводженню, оскільки він тримався під вартою незважаючи на те, що він страждав цілою низкою хронічних хвороб. Він також скаржиться на відсутність адекватного медичного догляду перебуваючи під вартою і на незадовільні умови утримання. Він стверджує, що примусове годування під час голодування заподіяло йому значних душевних і фізичних страждань. Зокрема, поведінка адміністрації була принизлива. Він скаржиться, що його прикріпили наручниками до батареї опалення, у присутності охорони і сторожової собаки і утримували так, використовуючи спеціальну медичну трубку для годування. Він посилається на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

"Жодна людина не може зазнавати катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання."

Суд вважає, що на основі матеріалів справи неможливо визначити допустимість цієї скарги і тому потрібно, у відповідності з правилом 54 §2(b) Регламенту Суду повідомити про цю частину заяви відповідному Уряду.

2. Заявник стверджує, що тримання його під вартою було незаконним, він не був підданий суду негайно і йому незаконно було відмовлено у звільненні під заставу. Він посилається на §§1(c) і 3 ст. 5 Конвенції, які передбачають:

"1. Кожна людина має право на свободу і особисту недоторканість. Жодна людина не може бути позбавлена волі інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, у таких випадках, як: ...

c) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її присутності перед компетентним судовим органом на підставі обгрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обгрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею злочину або її втечі після його вчинення; ...

3. Кожна людина, заарештована або затримана згідно з положенням пункту 1 (c) цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в суд.”

а. Що стосується скарги заявника про незаконність тримання під вартою, Суд звертає увагу, що тримання під вартою було санкціоновано прокурором 11 квітня 1997 року і в подальшому переглянуто Московським районним судом 28 травня 1997 року. Суд приходить до висновку, що оскільки заявник не подав заяву до Суду до 21 червня 1999 року, то він не дотримався вимоги про шестимісячний строк подачі скарги. Таким чином, ця скарга повинна бути відхилена відповідно до §§ 1 і 4 ст. 35 Конвенції.

b. Що стосується скарги заявника про те, що він не постав перед судом одразу для перевірки законності його тримання під вартою, Суд вважає, що факти і рішення, про які скаржиться заявник стосуються періоду між квітнем і травнем 1998 року і тому вони не підпадають під вимогу шестимісячного строку, встановленого для подачі скарги до Суду.

Таким чином, ця скарга  була подана із запізненням і повинна бути відхилена у відповідності з §§ 1 і 4 ст. 35 Конвенції.

с. Оскільки заявник скаржиться про незаконну відмову у звільненні його під заставу, а також у надмірно великій сумі, встановленій для звільнення під заставу, Суд дійшов висновку, що факти і рішення, про які заявник скаржиться (які мали місце до 19 серпня 1998 року) також не підпадають під вимогу шестимісячного строку, встановленого для подачі скарги до Суду.

Таким чином, ця скарга  була подана із запізненням і повинна бути відхилена у відповідності з §§ 1 і 4 ст. 35 Конвенції.

d. Що стосується скарги заявника про тривалість попереднього ув’язнення і зокрема про період від 30 вересня 1998 року до лютого 2000 року, Суд вважає, що на основі матеріалів справи неможливо визначити допустимість скарги і тому потрібно відповідно до правила 54 §2(b) Регламенту Суду повідомити про цю частину заяви відповідному Уряду.

3. Заявник, крім того, скаржиться про порушення §§ 2 і 3 (b) ст. 6 Конвенції, стверджуючи, що був порушений принцип презумпції невинуватості, що йому не дали достатньо часу підготувати свій захист і що рішення суду стосовно конфіскації грошей міліцією є неправильне. 

Зокрема, він посилається на §§ 2 і 3 (b) ст. 6 Конвенції, які передбачають:

“2. Кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального злочину, вважається невинною доти, поки її вину не буде доведено згідно з законом.

3. Кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального злочину, має якнайменш такі права:

b) мати достатньо часу й можливостей для підготовки свого захисту;

а. Що стосується стверджуваного порушення принципу презумпції невинуватості Генеральним Прокурором України і Головою Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією, Суд вважає, що заявник не вичерпав усіх доступних засобів національного захисту перед зверненням до Суду, як вимагається у § 1 ст. 35 Конвенції. Зокрема, він не подав апеляцію до Верховного Суду України на вирок від 19 лютого 2001 року, а також не оскаржив заяви вищезгаданих посадових осіб в порядку цивільного чи кримінального провадження. Таким чином, ця скарга повинна бути відхилена у відповідності з §§ 1 і 4 ст. 35 Конвенції у зв’язку з невичерпанням національних засобів захисту.

b. Оскільки заявник скаржиться, що у зв’язку з обсягом доказів у справі і часом, який необхідний для ознайомлення з матеріалами справи ні йому, ні його адвокатам не дали достатньо часу для того, щоб підготувати захист, коли справа була передана до судового розгляду, Суд ще раз вказує, що заявник не подав апеляцію до Верховного Суду України з цього питання. Таким чином, ця скарга також повинна бути відхилена у відповідності з §§ 1 і 4 ст. 35 Конвенції у зв’язку з невичерпанням національних засобів захисту.

с. Оскільки заявник скаржиться, що рішення національних судів щодо грошей, конфіскованих міліцією, було невірним, Суд вказує, що заявник не може вважатися потерпілим за цією скаргою, оскільки конфісковані суми належали, як стверджувалося, третім особам. Таким чином, ця скарга повинна бути відхилена у відповідності з §§ 3 і 4 ст. 35 Конвенції, у зв’язку з недотриманням принципу ratione personae.

4. Нарешті, заявник також скаржиться на відсутність ефективного засобу захисту щодо його скарг, включаючи примусове годування. Він посилається на ст. 13 Конвенції, яка передбачає:

“Кожна людина, права і свободи якої викладені у цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі незалежно від того, що порушення було вчинене особами, які діяли в офіційній якості.”

Суд вважає, що по суті заявник скаржиться на те, що всі його подання, звернення, скарги, заяви, подані до державних органів, включаючи судові органи, були відхилені і жодна з них не задоволена, тобто він скаржиться на результат. Суд звертає увагу, що заявник мав у розпорядженні коло правових засобів захисту і користувався ними декілька разів. Те, що результат таких проваджень був несприятливий для заявника ще не достатньо для розгляду питання у світлі ст. 13 Конвенції. Суд нагадує, що засіб захисту в розумінні ст. 13 не означає, засіб захисту, який обов’язково надасть сприятливий результат, а означає лише доступний засіб захисту в органі, який уповноважений розглянути скаргу по суті (див. К проти Сполученого Королівства, заява № 11468/85, рішення Комісії від 15 жовтня 1986 р., DR 50, p. 199).

Таким чином, ця скарга явно необґрунтована і повинна бути відхилена відповідно до §§ 3 і 4 ст. 35 Конвенції.

З таких причин Суд одноголосно

Вирішує передати на комунікацію скарги заявника щодо його примусового годування, умов тримання під вартою, а також тривалості і законності його тримання під вартою до відповідного Уряду;

Оголошує решта заяви неприйнятною.