Сусло проти України - щодо ст. 6 Конвенції

Рада Європи
Європейський суд з прав людини

Друга секція
Ухвала щодо прийнятності

заяви № 30605/02,
поданої Ганною Іванівною Сусло
проти України

Європейський суд з прав людини (Друга секція) в засіданні, яке відбулося 5 листопада 2002 р. у складі:

п. Й.-П. Кости, Голови,

п. А.Б. Баки,

п. Гаукура Йорундссона,

п. К. Юнгв’єрта,

п. В. Буткевича,

пані В. Томассен,

пані А. Мулароні, суддів,

та п. Т.Л. Ерлі, заступника секретаря Секції,

розглянувши вищевказану заяву, подану 16 квітня 2002 р.,

після обговорення виносить таку ухвалу:

факти

Заявниця, Ганна Іванівна Сусло, - громадянка України, 1929 р.н., яка мешкає в Чернігові. В Суді її представляє пані Розмовенко, адвокат, що практикує в Чернігові (Україна).

А. Обставини справи

Факти у справі, як вони викладені заявницею, можуть бути підсумовані таким чином.

У 2000 році заявниця звернулася в Деснянський районний суд м. Чернігова з позовом стосовно права власності на квартиру до свого сина, колишньої невістки та виконавчого комітету Чернігівської міської ради.

24 липня 2000 суд відмовив їй у задоволенні позову (рішення Деснянського районного суду м. Чернігова). 3 жовтня 2000 Чернігівський обласний суд підтвердив рішення суду першої інстанції (ухвала Чернігівського обласного суду).

У 2001 році заявниця звернулася до Верховного Суду України в порядку касації відповідно до процедури, впровадженої в червні 2001 р. 5 лютого 2002 палата з трьох суддів судової колегії з цивільних справ Верховного Суду України (ухвала Верховного Суду України) відхилила вимогу заявниці щодо касаційного перегляду справи.

В. Відповідне національне законодавство

Третя інстанція як стадія судового розгляду судів загальної юрисдикції була впроваджена в судову систему України Законом України “Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України” від 21 червня 2001 р. Він набув чинності 29 червня 2001 р. Відповідно до нових положень сторони мають право оскаржувати рішення суду першої інстанції та/або апеляційної інстанції до Верховного Суду України як касаційного суду.

Закон (стаття 329) передбачає процедуру відсіювання касаційних скарг палатою у складі трьох суддів судової колегії з цивільних справ Верховного Суду, яка вирішує, чи надавати дозвіл на оскарження. Участь сторін на цій стадії провадження не передбачена. Дозвіл на оскарження надається, якщо палата одноголосно не прийме рішення про протилежне.

Система почала діяти 29 червня 2001 р. і стосувалася справ, що знаходилися на розгляді судів першої і другої інстанцій.

Відповідно до перехідних положень цього ж закону будь-яке остаточне рішення могло бути оскаржене в порядку нової касаційної процедури протягом трьох місяців з дня набуття законної сили новим законом, тобто з 29 червня до 29 вересня 2001 р.

Скарга

Заявниця скаржиться відповідно до статті 6 § 1 Конвенції, що провадження в Верховному Суді України не було відкритим, що суперечить положенням Конвенції. Крім того, вона скаржиться, що ухвала не була вмотивованою. Заявниця також стверджує, що палата з трьох суддів перевищила компетенцію, зазначивши в ухвалі, що рішення судів нижчого рівня були законними і обгрунтованими, що означає, на думку заявниці, що палата приймала рішення щодо суті справи.

Право

Заявниця скаржиться, що провадження у Верховному Суді України не було відкритим, і ухвала не була вмотивована. При цьому вона посилається на статтю 6 § 1 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає таке:

“Кожен при вирішенні питання щодо його  цивільних  прав  та обов’язків  …,  висунутого проти нього, має право на справедливий  і  відкритий  розгляд  … незалежним і  безстороннім  судом,  встановленим  законом”.

Суд зазначає, що скарга заявниці стосується її клопотання про дозвіл на оскарження до Верховного Суду України як касаційної інстанції.

Суд нагадує свою прецедентну практику, що право на оскарження в цивільних справах не міститься серед прав і свобод, гарантованих Конвенцією. Таким чином, жодне положення Конвенції не вимагає від держави надавати особі під її юрисдикцією можливість звернення до Верховного Суду як суду третьої інстанції. Якщо держава передбачає можливість такого звернення, як у цій справі, вона має право викласти умови для такого звернення (див. заяву № 6916/75, рішення від 12.03.1976 р., DR 6, с. 101; заяву № 10515/83, рішення від 2.1-.1984 р., DR 40, с. 258; заяву № 11826/85, рішення від 9.05.1989 р., DR 61, с. 146; “Блом проти Швеції”, № 28338/95, 14.03.2000 р.).

У зв’язку з цим Суд нагадує, що коли, як у цій справі, Верховний Суд визначає при попередньому розгляді справи, чи дотримані умови для надання дозволу на оскарження чи ні, він не приймає рішення щодо “цивільних прав і обов’язків” (див. заяву № 11855/85, рішення від 15.07.1987 р., DR 53, с. 190; заяву № 11826/85, рішення від 9.09.1989 р., DR 61, с. 146; “Блом проти Швеції”, № 28338/95, 14.03.2000 р.). З цього випливає, що стаття 6 § 1 Конвенції не застосовується до провадження, у якому Верховний Суд України як касаційна інстанція відмовив заявниці у касаційному перегляді рішень судів нижчого рівня.

Відповідно, заява повинна бути відхилена відповідно до статті 35 § 3 і 4 як несумісна ratione materiae з положеннями Конвенції.

За цих підстав Суд одноголосно
Визнає заяву неприйнятною.

Т.Л. Ерлі, Заступник секретаря
Й.-П. Коста, Голова