Чіжов проти України - щодо ст. 6 Конвенції

Неофіційний переклад

Європейський Суд з прав людини
Друга секція

Часткова ухвала щодо прийнятності
Заяви № 6962/02, яку подав

Сергій Васильович ЧІЖОВ
проти України

Європейський суд з прав людини (Друга Секція) 6 травня 2003 року під час засідання палати, до складу якої увійшли

п. Й.-П. Коста, Президент,

п. А.Б. Бака,

п. Л. Лукайдес,

п. К. Юнгвірт,

п. В. Буткевич,

пані В. Томассен,

п. М. Угрехелідзе, судді,

та пан Т.Л. Ерлі, заступник секретаря секції,

розглянувши зазначену заяву, подану 16 травня 2001 року,

після обговорення виносить таке рішення:

ФАКТИ

Заявник, пан Сергій Васильович Чіжов, є громадянином України, який народився 17 березня 1962 року і мешкає у місті Запоріжжя.

Факти у справі, представлені заявником, можуть бути викладені таким чином.

6 жовтня 1997 року заявник був затриманий офіцерами міліції Б.Й.Й. та Л.Г.Т. Того ж дня ці міліціонери розмістили його у медичний витверезник. 7 жовтня 1997 року заявник був звинувачений у замаху та намірі підкупити їх. 21 жовтня 1997 року Ленінський районний суд міста Запоріжжя виправдав заявника.

Заявник звертався до районної та Генеральної прокуратур, вимагаючи порушення кримінальної справи проти офіцерів міліції, які незаконно заарештували його та завдали йому тілесних ушкоджень.

12 лютого 1998 року заявник порушив цивільну справу проти Управління МВС міста Запоріжжя у Ленінському районному суді міста Запоріжжя, вимагаючи компенсації за моральну шкодую, завдану діями Б.Й.Й. та Л.Г.Т.

9 травня 1998 року Прокуратура Запорізької області порушила кримінальну справу проти офіцерів.

29 січня 1999 року Ленінський районний суду міста Запоріжжя засудив Б.Й.Й. та Л.Г.Т. до 3 років умовного тюремного ув’язнення, аргументуючи їх засудження перевищенням влади та спричиненням заявнику тілесних ушкоджень. Він також зобов’язав Управління МВС міста Запоріжжя сплатити заявнику 3 709,13 грн., як компенсацію моральної та матеріальної шкоди. 22 березня 1999 року Запорізький обласний суд залишив у силі це рішення.

1 квітня 1999 року Ленінський районний суд міста Запоріжжя розпочав виконавче провадження рішення від 29 січня 1999 року. 20 травня 1999 року відповідач у справі був замінений з Управління МВС міста Запоріжжя на Запорізьке обласне Управління МВС з огляду на те, що останнє відповідало за медичні установи витверезників.

У серпні 1999 року відділ Державного казначейства повідомили про відсутність коштів на рахунках обласного Управління МВС. 16 серпня 1999 року заявник подав клопотання про арешт майна Запорізького обласного Управління МВС. 14 вересня 1999 року відділ ДВС Орджонікідзевського районного управління юстиції міста Запоріжжя, що арешт майна державних установ заборонений законом.

3 листопада 1999 року Орджонікідзевський районний відділ ДВС повідомив заявника про те, що у Запорізького обласного Управління МВС відсутні грошові кошти. Також зазначалось, що останнє не володіє матеріальними цінності, у зв’язку з чим арешт неможливий.

Протягом 1999-2000 заявник подавав декілька скарг до Запорізької обласної Прокуратури, Генеральної прокуратури, Державної виконавчої служби, Верховного Суду України та Уповноваженого з прав людини Верховної Ради, вимагаючи порушити кримінальні справи проти посадових осіб Запорізької обласної Прокуратури, виконавчої служби, судді Ленінського районного суду міста Запоріжжя Д.Л.А. та приватної особи Д.С.С., яка начебто погрожувала заявнику.

5 квітня 2000 року Орджонікідзевський районний відділ ДВС закрив виконавче провадження у справі заявника з огляду на відсутність у Запорізького обласного Управління МВС грошових коштів. 17 листопада 2000 року Заступник Голови Верховного Суду України відмовив у порушенні перегляду у порядку нагляду в справі заявника. Він також відхилив скарги заявника проти міністерства юстиції стосовно невиконання судового рішення.

СКАРГИ

Заявник скаржиться на відмову державних органів виконати рішення від 29 січня 1999 року, винесене на його користь. Він стверджує про порушення статей 6 § 1, 13 та 14 Конвенції.

 на Він також скаржиться, що Державні органи відмовились порушити кримінальні справи проти судді Ленінського районного суду міста Запоріжжя та приватної особи. Він стверджує про порушення статті 6 Конвенції.

ПРАВО

1.  Заявник скаржиться, що рішення Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 29 січня 1999 року не було виконане. Він посилається на статті 6 § 1 та 13 Конвенції, якими передбачено:

“Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків …, має право на справедливий ... розгляд … судом ...”

„Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли у офіційній якості”

Суд вирішив, що він не може, на підставі матеріалів справи, вирішити питання про прийнятність цієї скарги, і що таким чином необхідно відповідно до правила 54 § 2 (б) Регламенту Суду повідомити про цю частину заяви Уряд – відповідача.

2.  Заявник також скаржиться за статтею 6 § 1 Конвенції на відмову національних органів порушити кримінальні справи проти приватних осіб.

Проте Суд нагадує, що Конвенції не гарантує право на порушення кримінального провадження проти третьої сторони (див. Асоціація жертв тероризму проти Іспанії, № 54102/00, ухвала від 29 березня 2001 року).

З цього слідує, що ця скарга є несумісною ratione materiae з положеннями Конвенції в сенсі статті 35 § 3 і має бути відхилена відповідно до статті 35 § 4.

3.  Щодо скарг заявника на дискримінацію в порушення статті 14 Конвенції без надання додаткової інформації Суд вирішує, що вона є повністю необґрунтованою. Вона, таким чином, має бути відхилена відповідно до статті 35 §§ 3 та 4 Конвенції як повністю необґрунтована.

За цих підстав, Суд одноголосно

Вирішує відкласти перевірку скарг заявника за статтями 6 § 1 та 13 Конвенції щодо невиконання рішення та стверджуваної відсутності ефективних засобів захисту щодо цієї скарги;

Визнає неприйнятною решту заяви.

Т.Л. Ерлі, Заступник Секретаря
Й.-П. Коста,  Президент