MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Як сімферопольські міліціонери наркотики «шукали» у невинної жінки, та про їхнє «адекватне» покарання

08.04.2004   

Перше, про що подумала Людмила Анатоліївна (ім’я відомого в Сімферополі підприємця змінене): яке саме злочинне угруповання захопило її як заручницю? Спочатку вона лежала на підлозі в тісній «Таврії» із наручниками на руках, потім її посадили між двома неохайними спітнілими чоловіками, які голосно та брутально лаялися. Вона очікувала, що її зараз привезуть до якогось підвалу, а потім вимагатимуть викуп, а може, ограбують, а потім уб’ють. Насправді привезли її... до Залізничного райвідділу міліції Сімферополя. Якби її захопили бандити, вона б шукала захисту в міліції, а в кого їй шукати захисту тепер? Людмила Анатоліївна була в розпачі...

Був звичайний день — 11 липня 2002 року. Домовившись із майстром, щоб він перевіз її меблі на дачу, Людмила Анатоліївна разом із подругою приїхала на свою ділянку в кооперативі «Петровські скелі», що неподалік селища Кирпичне під Сімферополем. У домовлений час вони вийшли на шлях, де мали зустріти майстра. У руці Людмили був мобільний телефон, через плече — біла сумочка з документами на будинок, паспортом і грошима. Через кілька хвилин із території Кирпичного виїхала червона «Таврія» і повільно проїхала повз жінок. На передньому сидінні «Таврії» був оголений по пояс хлопець. Машина проїхала повз жінок та раптом зупинилася, а потім водій здав назад. Чоловік, який сидів попереду, вискочив і підійшов до них. Він схопив сумочку Людмили й став тягти до себе. Вона сумочку не віддавала. Телефон впав і розсипався на кілька частин. Хлопець брутально лаявся, кричав: «Віддай сумку!», але вона міцно притискала її до себе. Тоді з машини вискочив другий чоловік, який теж вчепився в сумку. Жінки кричали, кликали на допомогу, але чоловіки раптом збили Людмилу з ніг, один навалився зверху, заламав руки назад. Другий приніс наручники, і вони застебнули їх за спиною. Вдвох вони заштовхали її до машини, хоча вона кричала й пручалася. Сумка висіла в неї на плечі, забрати вони її так і не змогли. Перемагаючи біль і приниження, Людмила вимагала відпустити її, однак вони лаялися й говорили, що повезуть її до міліції, що вона наркоманка і її посадять на три роки. Вона не вірила й сподівалася, що їй удасться вирватися з рук цих бандитів...

Її справді привезли до міліції. «Таврія» зупинилася перед Залізничним РВВС Сімферополя. Жінку виштовхнули з машини і, не знімаючи наручників, повели до будинку, на ганку якого було багато людей. Піднялися на 3-й поверх. Там оперуповноважені: молодший лейтенант Руслан Стельмах — це він оголений до пояса сидів на передньому сидінні «Таврії», і старший лейтенант Костянтин Суботін, який виніс під час нападу наручники, запросили до кімнати слідчого Зарипову. Їй сказали, що затримана підозрюється в причетності до незаконного обігу наркотиків, і попросили її обшукати Людмилу. Зарипова самостійно провела особистий огляд затриманої, ретельно обмацавши її, а разом зі Стельмахом і Суботіним вони перевірили її сумочку. Нічого незаконного не виявили. Там, до речі, був і паспорт затриманої, Людмила Анатоліївна пропонувала подивитися документ. Вона сподівалася, що з його допомогою з’ясується, хто вона, і її відпустять. Однак, справа ставала серйозною. Міліціонери її не відпускали, замість цього оформляли протокол про адміністративне порушення, як їй сказали, за статтею 185 КоАП України та її затримку. Протоколи підписали дві жінки-поняті, яких привели звідкись із коридору, і два свідки, котрих також знайшли десь самі міліціонери. Людмила Анатоліївна підписувати документи відмовилася...

Залишившись на дорозі одна, подруга Людмили Марина Кудашова стала телефонувати всім спільним знайомим. Марина запам’ятала номер автомобіля та прізвище Суботін, що пролунало під час сутички. Чоловік Людмили був у розпачі. Знаючи, що дружина не може бути замішаною ні в чому поганому, він відразу ж звернувся до постійного представництва Президента України в Криму і розповів усе заступнику представника Олегу Гавріну. Це врятувало жінку. Інакше, переконана Людмила, побувати б їй і в камері, і в сумочці, можливо, «знайшли» б якщо не наркотики, так шприци чи патрони...

З великими труднощами працівник представництва через чергового ГУ МВС України в Криму з’ясував, що оперуповноважений Суботін працює в Залізничному РВВС. Зателефонувавши черговому райвідділу, Олег Гаврін зв’язався із Суботіним, і той, підтвердивши, що Людмилу Анатоліївну затримано, не зміг зрозуміло пояснити причину. Відчувши, що щось негаразд, Олег Михайлович погодився разом із чоловіком Людмили Анатоліївни, який прийшов до нього на прийом, поїхати до райвідділу. Увійшовши до кабінету, як засвідчив Олег Гаврін на суді, вони побачили жінку в жахливому стані: на зап’ястях сліди від наручників, на руках великі синці, коліно розбите, одяг брудний. Людмила перебувала в стані шоку, сказала, що її били. Коли чоловік і представник влади забрали Людмилу з міліції, у машині їй стало зле, і її відвезли прямо до лікарні. Там Людмилі надали першу допомогу, а пізніше госпіталізували. Її курс лікування тривав 22 дні, та як виміряти психологічну травму, яку отримала жінка? За висновком судово-медичної експертизи, їй були нанесені тілесні ушкодження на шийному хребці, що викликало запалення зорових нервів, сітківки обох очей — це ушкодження середньої ваги, а також численні садна та синці...

Уже наступного дня, 12 червня 2002 року, чоловік Людмили Анатоліївни прийшов на прийом до начальника Залізничного райвідділу міліції, і той показав йому рапорти оперуповноважених Стельмаха та Суботіна про звільнення за власним бажанням та їхнє пояснення того, що сталося. Там було написано, що підставою для затримки його дружини було те, що «жінки перебували на проїжджій частині, заважали дорожньому руху, чим і викликали підозру». Та якщо вони справді скоїли правопорушення, то чому оперативники звільняються? Чому з двох жінок, «які порушили порядок», затримали лише одну? Втім, це були лише перші протиріччя й тільки одна з версій з боку тих, хто нападав.

«Адміністративна справа» на Людмилу за статтею 185 КоАП України, тобто за «непокору працівникам міліції», була направлена до суду Сімферопольського району, і цілком могло статися, що за нею було б прийняте позитивне рішення, а «несправедливо обмовлені» оперативники могли б бути відновлені якщо не в цьому, то в іншому райвідділі. Та розглянувши 6 серпня 2002 року поданий адміністративний матеріал, Сімферопольський районний суд визнав, що «не знаходить у діях Суботіна та Стельмаха законних вимог і розпоряджень, передбачених диспозицією статті 185», а тому припинив справу «за відсутністю в діях обвинувачуваної складу злочину».

Однак ображена та принижена сім’я була налаштована рішуче — вони стали домагатися покарання винних. Прокуратура Криму порушила кримінальну справу проти Стельмаха та Суботіна за статтею про перевищення влади.

Думаю, зрозуміло, що в даному випадку чекати щирого каяття від порушників закону, як і одностайного осуду їхніх дій колегами, не доводиться. У вироку місцевого суду Центрального району Сімферополя, винесеному 13 грудня 2002 року, йдеться, що підсудні Суботін і Стельмах у судовому засіданні провину не визнали. Вони пояснили, що не допускали перевищення влади, не заподіювали істотної шкоди потерпілої, та змушені були одягти на неї наручники в результаті її неправомірних дій стосовно них, «оскільки остання стала дряпати Стельмаха, загрожувала заподіяти йому тілесні ушкодження». Виправдовував дії підсудних і водій приватної машини, на якій Стельмах і Суботін, виявляється, виїхали на «завдання з відпрацювання оперативної інформації про купівлю великої партії наркотиків». Він, як виявилося, є членом ДНД при медінституті. До слів підсудних про свою невинність суд «віднісся критично», оскільки їх спростували показання свідків. Проте інспекція з особового складу ГУ МВС України в Криму провела службове розслідування і визнала дії Стельмаха та Суботіна... правомірними, а факти, викладені в заяві Людмили Анатоліївни, такими, що не підтвердилися. Суд розцінив проведення службового розслідування «однобічним, поверхневим», оскільки при його проведенні самим перевіряючим доручали доставляти свідків для їхнього опитування до міліції, а одне з пояснень Суботін прийняв особисто сам удома у свідка. Крім того, матеріали службового розслідування визнані судом необ’єктивними, оскільки вони суперечать фактам - зокрема, даним огляду реєстраційних журналів, висновку почеркознавчої експертизи тощо. Протокол про адміністративне порушення №001733 і протокол про адміністративну затримку №001088, складені оперативним уповноваженим Олексієм Чукловим, суд визнав «підробленим» і вважав цей факт, як і рішення суду Сімферопольського району, «вагомими доказами провини Стельмаха та Суботіна в скоєнні злочину». Стосовно слідчого Зарипової, а також проти оперуповноваженого Чуклова також порушили кримінальні справи.

Центральний суд Сімферополя, відповідно до статті 365 частина 2 КК України, присудив колишнього оперуповноваженого Руслана Стельмаха до позбавлення волі на чотири роки з відбуванням покарання в кримінально-виправній установі, колишнього оперуповноваженого Костянтина Суботіна — до позбавлення волі на строк 3,5 роки, але з відстрочкою виконання на три роки. Обидва позбавлені права обіймати посади в органах внутрішніх справ. Суд постановив стягнути з засуджених на користь потерпілої відшкодування морального збитку в сумі 6 тисяч гривень. Сама вона оцінила збиток у 20 тисяч, однак суд врахував «реальні можливості» підсудних.

Проте колегія з кримінальних справ Апеляційного суду Криму 4 березня 2003 року дійшла висновку «про можливість виправлення Стельмаха Р.А. без відбування покарання» в ув’язненні й призначила йому випробувальний строк згідно зі ст. 75 КК України тому, що він, серед інших «пом’якшувальних обставин», «позитивно характеризується як за місцем роботи, так і за місцем проживання». Колегія чомусь не зіставила фактичні дані про поведінку Стельмаха «на роботі» і змістом характеристики, що явно не відповідає фактам.

Отже, вважає Людмила, за скоєне практично ніхто не покараний: усі на волі, відшкодування збитку, визначеного судом, хоча воно й не адекватне, на її думку, витратам на адвокатів, на лікування та заподіяній моральній та фізичній шкоді, не проводиться.

«Це майже єдиний відомий мені випадок із тисяч, коли працівники міліції понесли хоч якесь покарання за перевищення влади, — прокоментував ці події для «Дзеркала тижня» заступник постійного представника Президента України в Криму Олег Гаврін. — На мою думку, суд, який можна визнати більш-менш справедливим, не врахував також багатьох обставин і не докопався до причин цього явища. Перше, що не враховано, це те, що злочин проти зовсім невинної людини скоїли працівники міліції немовби в змові — одні неправомірно затримали, завдали фізичного та морального збитку, інші слухняно фальсифікували документи й підробляли підписи під «адміністративними матеріалами», треті несумлінно проводили службове розслідування, фактично потураючи колегам. Усе робилося так, щоб виправдати колишніх оперуповноважених і якщо не взагалі залишити їх безкарними, то звести її до мінімуму. А четверті, як, приміром, водій червоної «Таврії», лжесвідчили на суді, не розуміючи, що якщо виправдувати такий «стиль» роботи міліції, то завтра й він сам може стати її жертвою. Цей злочин не був би скоєний, якби колеги Суботіна та Стельмаха насамперед думали про дотримання законності на всіх рівнях. По-друге, суд так і не з’ясував причину цього злочину — мені здається, не могли рядові оперуповноважені хапати на вулиці будь-кого, хто потрапить під руку, і бути переконаними в безкарності своїх дій, якби не отримали відповідне завдання. Яке? Від кого? З якою метою? Ці запитання залишаються без відповіді...

І головне — завдання спіймати учасників угоди «з продажу великої партії наркотиків», якщо справді була така інформація і таке завдання, Суботін і Стельмах не тільки не виконали, а навіть не розпочинали дій, адекватних цій меті. І ось що виходить: як же може наша міліція ефективно боротися з порушеннями закону, якщо сама чинить у багатьох випадках не тільки незаконно, а й так, що і виявити конкретний злочин, із яким вона, нібито боролася, стає взагалі неможливим? Питається, чи була в Суботіна й Стельмаха взагалі мета знайти те, що вони справді повинні були шукати? Чи не в цьому причина настільки стійкого існування злочинності в нашому суспільстві? (Микола Семена)

(http://gazetanabat.narod.ru/2003.09/2003.09.10/milicionery_st.htm)

 Поділитися