Саме так написав чудовий український поет Іван Козаченко, який одного спекотного червневого дня покинув нас: “Наче в світі є дві України, але нас не любить ні одна...”, – так повністю звучить його рядок. Щоденний коментар газети

Знакові події останніх років не налаштовують на оптимістичний лад. Загибель Георгія Ґонґадзе, Ігоря Александрова, Бориса Дерев’янка, Олександра Кривенка, десятків інших журналістів... Відлучення від ефіру “Громадського радіо”, радіо “Континент”, радіо “Свобода”, “Голосу Америки”... Десятки судових позовів до незалежних газет із метою довести їх до банкрутства й, відповідно, зникнення з медіа-ринку... Цей перелік можна продовжувати, але відразу наголошу – ми, українці, не хочемо уподібнюватися Білорусі чи Росії, де незалежні ЗМІ позбавлені права на існування. Вважаємо, що це наша країна, наш народ, і він повинен знати правду. Правду, яку сьогодні можемо сказати лише ми, журналісти, а ще – надати наші шпальти й ефір усім, хто має що сказати, до того ж, сказати чесно.

Цими днями в Сихівському суді “слухають” справу фестивалю “Слухай українське”. Саме так, через два роки після цієї події, влада “зреагувала” та винесла попередній вердикт: організатори фестивалю, меценати та рекламодавці, проводячи акцію на захист української мови й української пісні, завдали “їхній” державі збитків “у особливо великих розмірах”. При цьому ніхто не бере до уваги, що насправді група українських бізнесменів використала власні, а не бюджетні, кошти для підтримки української культури.

Два роки тому два українських бізнесмени – Маркіян Іващишин і Ярослав Рущишин – узялися видавати “Львівську газету”. Численні перевірки податківцями “Газети” не дали бажаного результату, і тоді вся контрольно-фіскальна машина звалилася на бізнес засновників. Прикметно і те, що, виявивши безліч епізодів, де, на думку перевіряючих, допущено певні бухгалтерські порушення, не дочекавшись рішень господарських та апеляційних судових засідань, справу про “Слухай українське” швиденько “розслідувала” прокуратура та передала до суду. І, схоже, правосуддя теж не забариться...

Ми не маємо права допустити розправи. Я вірю в мудрість українського суспільства, вірю поки що в правосуддя. Вірю, що патріотизм і порядність – невід’ємні риси кожної людини, яка іменує себе українцем. І в критичний момент саме порядність і патріотизм вивищуються над страхом, бізнесом і кар’єрою.

Я знаю, колись видадуть “Велику чорну книгу українського народу”. В цій енциклопедії зазначать усіх, хто в різні часи боровся з українством. Там будуть і автори Валуєвського та Емського указів, натхненники й виконавці “голодомору” та “пацифікації”, будуть і наші сучасники – ті, хто сьогодні намагається знищити українство та незалежну українську пресу. Колись онук чи онука запитають деяких сьогоднішніх держслужбовців, чинних представників нашої держави: “За що ви так не любили Україну?”