MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

„Жива газета” — деякі публікації

06.07.2004    джерело: (“Львівська газета”, 10 червня 2004 р.)

Віталій Шевченко, заступник голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення:

Ви можете уявити, щоб, скажімо, п’ятнадцять років тому, коли всі ЗМІ були ЗМІПами (засобами інформації та пропаганди в руках лише однієї сущої тоді керівної й спрямовуючої сили), товстіший Діма і тонший Діма день у день сиділи перед телекамерою і "поливали" тих, хто не подобається першому секретарю ЦК? Навіть для боротьби з невгомовними рухівцями тоді мусили започаткувати теледебати, в яких красномовний Кравчук з якимось "противником" дебатував із перемінним успіхом. І лише у суверенній Україні на зміну один одному почали з’являтися "телепроповідники Банкової", покликані нести людям "істину".

У далекому 90-му, під час перших альтернативних виборів, у газеті-"районці", підконтрольній бюро райкому КПУ, можна було за два дні "проштовхнути" спростування недостовірної політичної інформації. То були фантастичні часи! Нині в цій же газеті, заснованій буцімто цілою юрбою колегіальних органів, появи нейтральної інформації на 3-4 речення доводиться чекати по три тижні. Зелена вулиця - повідомлення про "кипучу діяльність" тих партійців , хто в назві має О в дужках. Так повелося нині в Фастові на Київщині. Парадокс, але нардепові Є.Жовтяку, голові обласної організації УНП, дешевше обійшлося заснування власної газети для донесення блокованої владою інформації, ніж безнадійно проштовхувати інформацію в газети області.

У Фастові, до речі, вже майже п’ятнадцять років самвидавно з’являється вісник "У Хвастові". Таким же накладом, як і "районка". Так дешевше й простіше доносити людям важливі новини. Такі реалії. Повсюдна затхлість. І змінити на краще ситуацію зі свободою слова можна лише внаслідок рішучих змін у середовищі політичних еліт.

(“Львівська газета”, 6 червня 2004 р.)

***

С. Трускавецький:

В сучасній українській журналістиці на жаль не бракує зірок різного рівня, які без жодних моральних застережень ладні змінювати свої погляди і переконання. І то, іноді аж надто кардинально. Ще вчора такий, так би мовити публіцист, був поборником комуністичної чи націоналістичної ідеології, а сьогодні робить розворот на 180 градусів, і з такою ж переконливістю славить своїх учорашніх супротивників.

Ці горе-публіцисти нагадують тих хробаків, що занурившись з головою у гній, через назначний час виповзають в іншому кінці городу.

Звичайно до цього значною мірою спричинили наші таки вітчизняні політики, які без оглядів на сумління легко змінюють партії і парламентські фракції. Проте, всі ми люди, а більшість із пишучої і говорячої братії ще й з університетською освітою, і чудово усвідомлює відповідальність перед читачами і слухачами за те, що потрапляє на газетну шпальту, в мережу Інтернету чи в етер. Однак, якщо глянути на рейтинги довіри нашого населення до ЗМІ, зрозуміло, що усвідомлюють це далеко не всі. Та й пощо ті рейтинги? Варто переглянути кілька наших видань чи передач, і все стає зрозуміло.

Стосовно ж моніторингів, то їх у нас проводять не лише такі поважні установи, як: Інститут соціології, Центр Разумкова чи Фонд Демократичні ініціативи, а й влада. От тільки призначення таких досліджень, як і їх подальше використання, різняться. Одні роблять це, щоб мати зріз громадської думки, а інші — щоб контролювати цю думку, спрямовуючи її у відповідне русло.

Говорячи про різного роду моніторинги ЗМІ не обійдеш того, що робить Держкомтелерадіо, і неординарної постаті керівника відповідного управління, яке займається моніторингом преси в Держкомтелерадіо. Шанувальники таких патріотичних видань, як Українське Слово і Україна молода добре пам’ятають публіцистичні статті Богдана Червака. Тож коли він очолив відповідне управління у відомстві Івана Чижа, були сподівання на певні зміни. Та не так сталося, як гадалося.

Новий керівник управління моніторингу ЗМІ Держкомтелерадіо з особливою наполегливістю взявся моніторити таке видання, як щоквартальник „Самостійна Україна”. Важко пояснити нічим іншим як власними порахунками таку увагу до видання Організації Державного Відродження України (ОДВУ), що з 1948 року виходило в США, а з середини 90-х в Україні. Від скарг, щодо порушень у паспорті журналу, яких вистачає у відповідному управлінні Держкомтелерадіо, керівник моніторингового комітету перейшов до судової тяганини, ставши одним із позивачів до Печерського райсуду столиці. При цьому, ті хто ведуть боротьбу проти видання не гребують найбридкішою брехнею. А як же бути із моральністю і принциповістю?

Наразі, залишається нез’ясованим ще одне запитання — коли Богдан Червак був собою? — Як автор чудових публіцистичних статей, чи як керівник управління моніторингу?

(“Львівська газета”, 6 червня 2004 р.)

***

Сергій Лавренюк, “Голос України”:

Сьогоднішня ситуація зі свободою слова нагадує непрацюючий піщаний годинник – коли верхній пісок не завантажений, то завтра він опиниться знизу. Власне, це не проблема свободи слова – це проблема агресивного владного середовища

Ці слова я вимовляю під наметом “Львівської газети”, яка, зовсім не бажаючи того, змушена знову сідати на асфальт. Кажу “знову” тому, що пам’ятаю, як у 1990 році Маркіян Іващишин на колишній площаді Октябрськой революції сказав: “Ну, що, починаємо ставити намети, а там – як Бог дасть!”

Бог дав. Але в нас знову відбирають свободу. Відбирають тому, що багато з тих, хто в 90-х сідав на асфальт, зайнялися іншими справами, дехто виїхав за кордон, дехто просто відійшов від “революційних справ”.

Але їх можна зрозуміти – вже 13-й рік Незалежності – то скільки може тривати революція? Саме тому сьогодні ті, кого не до кінця винесли з їхніх затишних компартійно-кагебістських кабінетів, намагаються взяти реванш.

Реваншу не буде! Але, на відміну від нас, вони намагатимуться пити нашу кров. Власне, це вже традиційна риса українських революцій. Згадаймо Київ 1917 року – Грушевський & Co проголосили, що віднині й довіку в Києві та Україні всі житимуть добре й демократично.

Результат відомий: назавтра місцеві чорносотенці вкупі з муравйовцями та п’ятаковцями змели з політичної мапи країну, яка добровільно відмовилася від мільйонної армії.

Те саме мали у Львові в 1918 році, в Західноукраїнській народній республіці. Там так само пообіцяли добре й демократичне життя всім. Результат також відомий. Останній у часі подібний приклад – 1991 рік. Відтоді лише триває відступ. Повільнішій, ніж у 20-ті роки, але відступ.

Хто міг подумати в 1988-му, коли Маркіян Іващишин власним коштом із великим ризиком створював українські самвидавні мас-медіа, що в 2004-му податкова адміністрація незалежної України виставить йому рахунок за ту “незаконну” діяльність? Інакше оцінювати претензії цієї структури немислимо й неможливо. Але ми продовжуватимемо ставити намети! Українська революція врешті-решт має перемогти.

Щойно в Україні побувала Ханне Северінсен – від імені ПАРЄ вона висловила сподівання і майже впевненість, що податкова, пожежна й решта адміністрацій не перевірятимуть ЗМІ під час нашого вибору президента.

Проте, як зауважує моя колега, оглядач газети “Голос України” Людмила Коханець, може статися, що не буде кого перевіряти: всіх, хто здатен сказати живе слово, “зачистять” за допомогою судової системи. Саме про це свідчать останні позови проти “Української правди”, “Львівської газети”, “України молодої”. Впевнений, що цього разу не вдасться ліквідувати черговий “український континент”.

 Поділитися