Дзізін проти України

РАДА ЄВРОПИ

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ДРУГА СЕКЦІЯ

РІШЕННЯ ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

заяви № 1086/02,

поданої Віктором Олександровичем Дзізіном проти України

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи 24 червня 2003 року палатою, до якої увійшли:

п. Ж.-П. Коста ( J.-P. Costa) - голова,

п. Л. Лукайдес (L. Loucaides),

п. К. Бірсан (С. Birsan),

п. К. Юнгвірт (К. Jungwiert),

п. В. Буткевич (V. Butkevych),

пані В. Томассен (W. Thomassen),

пані А. Мулароні (A. Mularoni) - судді,

а також пані С. Доллє (S. Dolle) - секретар секції,

враховуючи вищезазначену заяву, подану 27 листопада 2001 року, а також враховуючи зауваження, надані урядом-відповідачем і зауваження, що були представлені заявником у відповідь,

після наради постановляє рішення:

ЩОДО ФАКТІВ

Заявник, Віктор Олександрович Дзізін - громадянин України, який народився у 1926 році та мешкає в м. Харкові, Україна.

A. Обставини справи

Фактичний бік справи, виходячи з викладу сторін, може бути узагальнений таким чином.

7 березня 1956 року заявник, в результаті пошкоджень, отриманих при нещасному випадку на виробництві, не міг вийти на роботу. Після цього його колишній роботодавець - компанія “Серп та Молот” сплатив йому пенсію за непрацездатністю. За твердженням заявника, 92% акцій кампанії належать державі. 8 серпня 1998 року були припинені виплати заявнику та 14 червня 2001 року заявник подав позов проти компанії до Московського районного суду м. Харкова.

5 липня 2001 року, районний суд виніс рішення на користь. Рішення набуло чинності 5 серпня 2001 року та було направлене на виконання до Відділу Державної Виконавчої Служби Московського Районного Управління Юстиції.

11 вересня 2001 року Державна виконавча служба розпочала виконавче провадження у справі заявника. Перша виплата (328.46 грн.) заявнику була здійснена 22 жовтня 2001 року.

З огляду на подальше невиконання заявник звертався декілька разів до державного виконавця, відповідального за виконання рішення, а також 26 лютого 2002 року подав начальнику відділу Державної виконавчої служби Московського районного управління юстиції скаргу на дії державного виконавця.

23 березня 2002 року начальник відділу Державної виконавчої служби Московського районного управління юстиції відповів заявнику, зазначивши, між іншим, що рішення не може бути виконане через прийняття Закону "України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", який набрав чинності 29 листопада 2001 року.

22 квітня 2002 року заявнику було виплачено 314 грн. 19 коп.

11 жовтня 2002 року заявнику було виплачено залишок у розмірі 5132.99 грн., таким чином, рішення суду від 5 липня 2001 року було повністю виконане.

B. Відповідне внутрішнє законодавство

1. Цивільний кодекс України

Згідно зі статтею 214 Цивільного кодексу, у разі затримки виконання своїх фінансових зобов’язань, боржник повинен за поданням позову кредитора, сплатити суму боргу плюс відсотки, що підлягають виплаті на встановленому рівні інфляції за час періоду несплати.

2. Закон України від 29 листопада 2001 року "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна

Цей Закон спрямований на захист інтересів держави щодо продажу активів, що належать підприємствам, в яких акціонерний капітал держави становить не менше 25%.

Мораторій був встановлений до вдосконалення механізму примусової реалізації майна таких підприємств. Строку дій закону не було встановлено.

Стаття 2 Закону передбачає, що заборона на примусову реалізація майна включає виконання судових наказів Державною виконавчою службою щодо майна, що належить підприємствам.

Цей Закон стосується нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, а також акцій, що належать державі в майні інших господарських товариств і передані до статутних фондів цих підприємств.

Тому, Закон призупиняє виконання всіх виконавчих документів Державною виконавчою службою за рахунок вищезазначених активів підприємств, в яких акціонерний капітал держави становить не менше 25%.

3. Закон України від 21 квітня 1999 року "Про виконавче провадження "

Відповідно до статті 2 Закону, примусове виконання рішень судів покладається на Державну виконавчу службу. Відповідно до статті 85 Закону, стягувач може подати скаргу на дії або бездіяльність Державної виконавчої служби до начальника відповідного відділу цієї служби або до суду. Стаття 86 Закону надає стягувачу право подати позов до Державної виконавчої служби за неналежне примусове виконання чи невиконання рішення, а також право на отримання відшкодування.

4. Закон України від 24 березня 1998 року "Про державну виконавчу службу "

Стаття 11 Закону передбачає відповідальність державних виконавців за будь-яке неналежне виконання своїх обов’язків, а також відшкодування збитків, завданих державним виконавцем при примусовому виконанні рішення. Відповідно до статті 13 Закону, дії та бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені до вищої посадової особи або до суду.

ОСКАРЖЕННЯ

Заявник поскаржився, з огляду на статтю 1 Протоколу № 1 , що держава порушила його право на мирне володіння своїм майном. Відносно фактичного боку справи, заявник по суті підняв питання відповідно до § 1 статті 6 Конвенції. Крім того, він посилається на встановлені законом обмеження, що стали причиною для невиконання.

В своєму останньому листі заявник повідомив Суд, що рішення, винесено на його користь, було повністю виконане, але незважаючи на це він звернувся з проханням до Суду продовжити розгляд його скарги і присудити йому відшкодування за таку затримку.

ЩОДО ПРАВА

Заявник скаржиться, з огляду на § 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1, на невиконання рішення Московського районного суду м. Харкова від 5 липня 2001 року, яким йому присуджено виплату заборгованості зі сплати пенсії за непрацездатністю. Крім того, він скаржиться на неналежне виконання рішення та на наявність встановлених законом обмежень, що призупинили примусове виконання рішення на його користь.

В § 1 статті 6 Конвенції закріплено таке:

"Кожна людина при визначенні її громадських прав і обов’язків ..., має право на справедливий ... і відкритий розгляд . . . впродовж розумного строку . . . судом ..."

В статті 1 Протоколу № 1 закріплено таке:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати так закони, які на її думку, необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно де загального інтересу (...)"

Суд зауважує, що скарги заявника складаються з трьох частин, які розглядатимуться окремо.

1. Невиконання рішення, винесеного на користь заявника

РІШЕННЯ У СПРАВІ "ДЗІЗІН ПРОТИ УКРАЇНИ"

У своїх зауваженнях Уряд-відповідач стверджував, що заявник не може більше вважатись жертвою порушення його прав, гарантованих йому § 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1, оскільки рішення від 5 липня 2001 року було повністю виконане. Заявник підтвердив це у листі без дати, який Суд отримав 28 жовтня 2002 року та у своїй відповіді на зауваження Уряду від 12 лютого 2003 року.

Суд нагадує про свою судову практику, за якою заявник, який одержав на внутрішньому рівні відшкодування за стверджуване порушення Конвенції, не може більше вважатись "жертвою" внаслідок порушення прав, передбачених Конвенцією, з боку однієї з Договірних держав.

Незважаючи на те, що заявник оскаржив невиконання державними органами рішення Московського районного суду м. Харкова від 5 липня 2001 року, Суд відзначає, що рішення було повністю виконане в три етапи, остання виплата була здійснена 11 жовтня 2002 року. Заявник не спростував цей факт. За таких обставин, Суд вважає, що заявник не може більше вважатися "жертвою", в сенсі статті 34 Конвенції.

З цього випливає, що ця частина заяви явно необґрунтована в сенсі § 3 статті 35 та повинна бути відхилена відповідно до § 4 статті 35 Конвенції.

2. Встановлені законом обмеження щодо примусового виконання

Заявник стверджував, що неналежне примусове виконання рішення, винесеного на його користь було спричинене дією Закону "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" ("Закон про мораторій"). Ці твердження ґрунтувались на інформації, одержаній від Державної виконавчої служби.

Уряд стверджував, що закон про мораторій не накладає абсолютної заборони на виконання рішень проти боржників, що відносяться до сфери його дії. Закон не забороняє використання оборотних активів таких боржників для виконання рішень. Крім того, виконання рішення, винесеного на користь заявника, продовжувалось після набрання чинності законом про мораторій. Тому, Уряд стверджував, що введення в дію цього закону жодним чином не обмежує права заявника на виконання рішення від 5 липня 2001 року.

Заявник не відповів на ці аргументи Уряду.

Суд відмічає, що ця частина заяви головним чином стосується питання тлумачення внутрішнього права та його застосування Державною виконавчою службою в цій справі. Суд вважає, що цю скаргу не слід розглядати у межах контексту стверджень заявника щодо невідповідного виконання рішення, що наведене нижче.

РІШЕННЯ У СПРАВІ "ДЗІЗІН ПРОТИ УКРАЇНИֵ

3. Невідповідне виконавче провадження

Уряд стверджував, що заявник не оскаржував дії або бездіяльність державного виконавця у національних судах, і тому не вичерпав національні засоби правового захисту, як це вимагається § 1 статті 35 Конвенції, які передбачені українським законодавством. Уряд стверджував, що такі засоби правового захисту є ефективними як теоретично так і на практиці.

Заявник не спростував цей аргумент Уряду.

Суд нагадує, що вичерпання національних засобів правового захисту, передбачене § 1 статті 35 Конвенції, вимагає від заявників в першу чергу використати національні засоби правового захисту, що за звичай наявні та достатні у внутрішній правовій системі, для надання їм прав одержувати відшкодування, про яке стверджується. Наявність засобів правового захисту повинна бути достатньо дієвою, як практично так і теоретично, за відсутності якої їм не вистачатиме необхідної доступності та ефективності. § 1 статті 35 також вимагає, щоб скарги, які згодом розглядатимуться у Суді, подавались до відповідного національного органу, принаймні по суті та у відповідності з формальними вимогами, встановленими у внутрішньому праві, але не слід вдаватися до застосування засобів правового захисту, які є невідповідними або неефективними (див. справу Ілхан проти Туреччини [GC], № 22277/93, § 58,ECHR2000-VII).

Суд відмічає, що українське законодавство передбачає можливість оскаржувати у судах правомірність дій або бездіяльності Державної виконавчої служби у виконавчому провадженні та вимагати відшкодування збитків. У цій справі, заявник не звертався до жодного національного суду проти Державної виконавчої служби з метою оскарження стверджуваного невідповідного примусового виконання рішення на його користь. Суд нагадує, що наявність будь-яких сумнівів щодо перспектив успіху окремого засобу правового захисту, який не представляє очевидної користі, не є виправданням для невичерпання національних засобів правового захисту (див. рішення у справі "Воробйова проти України" № 27517/02, 17 грудня 2002 року). Заявник відповідно не може розглядатися як такий, що вичерпав всі національні засоби правового захисту, передбачені законодавством України. З цього випливає, що ця частина заяви повинна бути відхилена відповідно до §§ 1 та 4 статті 35 Конвенції.

З цих причин Суд

одностайно проголошує заяву неприйнятною.

С. ДОЛЛЕ

Секретар

Ж.-П.Коста

Голова