Бюлетень "Права Людини", 2001, #08

Я, Іщенко Андрій Анатолійович, координатор Одеської групи Української Асоціації "Міжнародна Амністія", прибув до м. Києва 09 березня 2001 року близько 9 години з метою покласти квіти до пам’ятника Т.Г. Шевченку в річницю від дня його народження.

Після офіційних церемоній, мітингу та маніфестації, в 17-40 я опинився в районі житлового будинку, що розташований в м. Києві по вул. Димитрова, 6 (офіс Української Консервативної Республіканської партії). Приблизно через 5-10 хвилин я побачив величезну кількість людей в формі співробітників МВС спецпідрозділу "Беркут", які накинулися на учасників маніфестації "Україна без Кучми", що мирно стояли на відстані 30-40 метрів від мене, та розпочали їх побиття резиновими дубинками, палками, руками та ногами. Інші співробітники МВС в спецодязі "Беркуту" та без нього попрямували в сторону, де знаходився я. Серед людей почалася паніка. Я встиг забігти в офіс УКРП і разом з іншими громадянами опинився в дальній кімнаті цього приміщення. За дверима вже орудував "Беркут": звідти до мене доносились крики та стони різних людей, благання до працівників МВС не бити їх по голові і т.д. Тоді я відчинив невелике вікно та, відігнувши віконні грати, ціною нелюдських зусиль, протиснувся назовні до внутрішнього двору. Але там я виявив, що з невеличкого узвишшя, вишикувались ланцюгом і спускалися працівники "Беркуту", деякі з них були зі службовими собаками. Я попрямував до входу одного з житлових під’їздів і став швидко підніматися по сходинах наверх. На одному з поверхів я подзвонив в квартиру і звернувся до її власника з проханням про допомогу. Я просив його пустити мене до нього в приміщення, тому що за мною женуться бандити в міліцейській формі, які б’ють та калічать людей. Але він, зляканий, відмовив мені і зачинив вхідні двері. Тоді я попрямував далі наверх, піднявся на горище, а згодом і на дах цього житлового будинку. Трохи заспокоївшись та прийшовши до тями, я сів там і став чекати — далі бігти, не було куди. Згодом на дах піднялася людина в цивільному одязі, і не пред’явивши ніяких документів, він заломив мені руки за спину та поклав мене обличчям донизу, після чого декілька разів кулаком наніс мені удари по голові в потиличну область. Опам’ятався я, певно, через декілька секунд, коли невідомий викликав по рації підмогу. Після цього він передав мене чотирьом співробітникам "Беркуту". Обшукавши мене на горищі, вони прийнялися за моє побиття. Удари наносились мені по голові, спині та ногах резиновими дубинками та чоботами. Декілька разів я підіймався і знову падав, втрачаючи свідомість. Слідом за цим вони в під’їзді, перед ліфтом передали мене ще трьом працівникам "Беркуту", які нанесли мені декілька ударів по голові чимось металічним. Це відбувалося в ліфті, і я сидів на підлозі, а один із них зверху наносив мені удари. Далі, вже на вулиці, вони штовхнули мене на землю, ще раз обшукали та вилучили у мене всі гроші, документи та цінності, а саме: паспорт громадянина України; службове посвідчення; сімдесят доларів США; пейджер марки НЕК-26 (оператор /0482/ 66-000-1, абонент 99-99); Ключі від квартири з брелоком "Президент"; документи; жетони для проїзду в метро; крем для взуття німецький; інші приватні речі.

Декілька разів на землі, в масі інших тіл, мене ударили по голові та спині резиновою дубинкою. Це відбулося по причині мого рухання. Після чого, мене разом з іншими затриманими громадянами привезли в Дніпровський райвідділ міліції м.Києва, і додатково вилучили в мене наступне: хрестик золотий; дванадцять гривень; годинник наручний.

Ніде і ніяких протоколів про моє затримання чи арешт не складалося і мною не підписувалося. Ніде і ніяких протоколів про вилучення у мене речей, цінностей та грошей не було. Я не був також засуджений ні одним судом України.

В Дніпровському райвідділі міліції м.Києва я був сфотографований на фото та відеокамеру, в мене були зняті відбитки пальців і взято пояснення, в якому я вимагав викликати до мене швидку медичну допомогу. Після чого мене у супроводі співробітників міліції забрала машина "швидкої допомоги" і доставила мене до Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги(м. Київ, вул. Братиславська,3). Мене поклали до відділення токсикології, яке постійно знаходиться під охороною міліції. Я був прикутий наручниками до свого ліжка. В мене було зафіксовано струс мозку, забий м’яких тканин потиличної області, гематоми на "голові, сліди від ударів по спині та ногах. Весь цей час з 9 по 13 березня я знаходився під кругло добовим арештом у відділені токсикології. Ніхто не давав мені ніяких роз’яснень стосовно причин мого затримання та арешту, не маю я цих даних і сьогодні. Тільки пізно ввечері 13 березня в наше відділення змогла пробитися Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова, котра і повідомила мені, що я вільна людина. Але ще цілу добу я знаходився під арештом та охороною працівників МВС України, навіть після мого переводу з палати №212 токсилогічного відділення до палати №14 нейрохірургічного відділення №2.

Дніпровським райвідділом міліції мені повернуто частину вилучених цінностей та речей, однак, до сих пір мені не повернуті сімдесят доларів США, пейджер марки НЕК-26(оператор /0482/ 66-000-1, абонент 99-99), ключі від квартири з брелоком "Президент", інші особисті речі.

Розцінюю дії, здійснені проти мене особисто, як кримінальний злочин, за результатом якого я був протизаконно затриманий, а потім арештований в порушення всіх законних підстав та процесуальних норм законодавства України в цілому. Вимагаю негайного притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які переслідують мене за мою громадянську позицію та мої політичні переконання, які протизаконно мене затримали і тримали на протязі 5 діб під арештом. Вони нанесли мені тілесні ушкодження, жорстоко мене побили і застосовували по відношенню до мене тортури. Вони перевищили всі свої службові повноваження і пограбували мене. Вимагаю негайного повернення мені грошей та речей, які протизаконно у мене вилучені.

Заявляю про те, що під час проведення акції "Україна без Кучми" 9 березня 2001 року в Києві ніяких протиправних або силових дій я не чинив, ні в яких конфліктних ситуаціях участі не приймав, до насилля чи протизаконних дій не закликав.

20.03.2001р.

ХПГ має намір звернутися до МВС з приводу викладених у листі фактів.

Зважаючи на тиск, який протягом останнього часу відчули на собі студенти Київського Політехнічного Інституту, пов’язаний з їх діяльністю в ГКО "За правду!", студенти цього вузу вирішили звернутися безпосередньо до ректора. Причиною такого звернення стали дії працівників міліції та ректорату, які зажадали від групи студентів полишити територію вузу і не поширювати інформаційні матеріали ГКО "За правду!", аргументуючи це відповідним пунктом статуту вузу. Однак статутом передбачена лише заборона створення політичних партій чи їх осередків. Таким чином активісти ГКО "За правду!", який своїм положенням про діяльність визначений як позапартійне об’єднання висловлюють свій протест проти дій представників правоохоронних органів та адміністрації вузу.

Нижче ми подаємо повний текст звернення:

Ректору Національного Технічного Університету України "Київський політехнічний інститут" пану Михайлові Згуровському

Шановний Михайле Захаровичу!

Змушені висловити Вам протест проти тиску, який здійснюється на нас у зв’язку з нашою громадянською позицією і реалізацією нами гарантованих Конституцією прав.

23 березня 2001 року працівники міліції та представники ректорату зажадали від групи студентів КПІ — учасників громадського комітету опору "За правду!", залишити територію університету і не поширювати інформаційних матеріалів. Міліція і ректорат не відмовилися від незаконних вимог навіть після наших апеляцій до Конституції України.

У зв’язку з цим інцидентом ми заявляємо, що Конституція і законодавство гарантують нам як громадянам право на вільне висловлювання своїх поглядів. Стаття 34 Конституції недвозначно стверджує: "кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір."

Статті 21 та 22 Конституції України вказують, що "права і свободи людини є невідчужуваними і непорушними", "гарантуються", і "не можуть бути скасовані". Єдине обмеження прав, яке Конституція накладає на студентів та працівників державних вузів — заборона створювати в цих вузах організаційні структури політичних партій.

Громадський комітет опору "За правду!" не є політичною партією, ми, як законослухняні громадяни, не створюємо партійних структур в університеті. Тому обмеження наших конституційних прав з посиланням на акти незаконодавчого характеру, і тим більше на усні вказівки, є протиправним.

Ми сподіваємося, що події 23 березня були прикрим непорозумінням, і у нас не виникне потреби захищати свої права шляхом адекватних акцій студентської солідарності.

З повагою, студенти НТУУ

Конституція України 1996 р. сприйняла більшість міжнародних стандартів у галузі прав людини, свідченням чого є її розділ ІІ, який закріпив достатньо широке коло демократичних прав та свобод людини і громадянина. Однак будь-які права і свободи людини стають реальними лише тоді, коли вони складають головний зміст діяльності усіх органів державної влади, коли існують ефективні правові механізми їх забезпечення та реалізації. Але, на жаль, в реальному житті дуже часто спостерігаються істотні розбіжності між конституційними конструкціями (навіть найбільш досконалими) та повсякденною практикою, оскільки органи державної влади, з ініціативи окремих політичних сил, не стільки переймаються проблемами забезпечення прав громадян, скільки зосереджують свою увагу на створенні видимості своєї "кипучої" та "плідної" діяльності, формуванні свого привабливого політичного іміджу через створення штучних, надуманих проблем.

Так, наприклад, останнім часом в засобах масової інформації періодично поновлюється дискусія щодо можливого створення в Україні так званого коаліційного уряду. Причому досить швидко це питання переросло з абстрактної теоретичної ідеї в досить конкретні політичні вимоги ультимативного характеру (сформувати коаліційний уряд), які звернені (що є найбільш дивним) до самого уряду, а точніше до його голови. Мимоволі складається враження, що певні політичні сили, які не в змозі запропонувати конструктивні кроки стосовно шляхів кардинального покращання політичної та соціально-економічної ситуації, ефективного забезпечення конституційних прав та свобод людини, намагаються постійно відволікати суспільство від злободенних проблем та створювати штучні (як це, на жаль, уже неодноразово було в Україні).

Свого часу суспільству було нав’язано питання про так званий Конституційний Договір, який врешті-решт було підписано, і він на деякий час став юридичним закріпленням політичного компромісу, але на більше його не вистачило. Невдовзі різні політичні сили почали посилатися на цей Договір вибірково (коли було вигідно), в інших же випадках згадували про чинну ще на той час Конституцію України 1978 р., дія якої тоді ще не була формально припинена. В результаті Конституційний Договір зовсім не виконав тієї ролі, яка на нього покладалася, а розробка та прийняття нової Конституції України лише затяглися. Від того втратили усі ми — громадяни України, все наше суспільство, адже значні інтелектуальні сили були втягнуті в безкінечні дискусії щодо головних положень спочатку Конституційного Договору, а потім і Основного Закону, замість того, щоб розробляти проекти так необхідних кодексів та інших законодавчих актів. Дорогоцінний час було безнадійно втрачено.

Така ж доля може спіткати і "політичну угоду" (чи "політичний меморандум"), який готується робочою групою, що складається з представників парламенту та уряду. Про безперечну утопічність ідеї "політичної угоди" свідчить те, що, по-перше, її підписання прямо суперечить Конституції України, а, по-друге, відсутність у її безпосередніх ініціаторів та ідеологів єдиного бачення не лише змісту, а й суб’єктів, умов та порядку її підписання. Не потрібно бути провидцем, щоб спрогнозувати подальший перебіг подій. Адже навіть за умови підписання найближчим часом політичної угоди неминуче постане проблема її реалізації. Почнуться "політичні торги" між різними парламентськими фракціями та Прем’єр-міністром за портфелі в уряді та за посади в місцевих органах виконавчої влади (всупереч Конституції України). До того ж і Президент України, безперечно, не залишиться осторонь процесу перерозподілу владних повноважень. Все це може тривати не один місяць. У всякому випадку так званий "коаліційний уряд" у повному складі буде сформовано (якщо це вдасться взагалі) не раніше середини літа (за оптимістичними прогнозами), чи навіть восени (за песимістичними). А, як відомо, в березні 2002 року відбудуться чергові парламентські вибори, і для нового складу Верховної Ради України зобов’язання сторін "політичної угоди" вже не будуть мати ані правових, ані моральних наслідків. Таким чином, для плідної роботи уряду фактично не залишається часу. Виникає риторичне запитання: у чому ж тоді полягає сенс підписання "політичної угоди" та створення "коаліційного уряду"? У підвищенні життєвого рівня громадян України чи у забезпеченні урядової підтримки майбутньої виборчої кампанії?

За схожим сценарієм розвивалися і події навколо питання про створення так званої "постійно діючої парламентської більшості". Це питання, начебто за народною ініціативою, було винесено, поряд з іншими, на Всеукраїнський референдум 16 квітня 2000 р. Питання про те, що означає ця "постійно діюча парламентська більшість" на сьогодні в Україні все ще залишається відкритим не лише для політиків, які наполегливо закликають до її створення, але й для науковців, які досліджують ці проблеми. Виходячи з тексту Конституції України можна вести мову як мінімум про три таких можливих випадки створення парламентської більшості: а) простої (226 народних депутатів), — ст. ст. 91, 84, 87, ч.2 ст. 111 Конституції України); б) двох видів кваліфікованої — 2/3 від конституційного складу парламенту (тобто 300 народних депутатів) — ст. ст. 20, 155, 156 та 3/4 від конституційного складу парламенту (тобто 337,5 народних депутатів) — ч. 5 ст. 111. До речі, щодо останнього виду кваліфікованої парламентської більшості очевидною є недосконалість не лише юридичної техніки, а й дивовижна неуважність авторів конституційного тексту та народних депутатів, жоден з яких не здійснив елементарних підрахунків (450 : 4 х 3 = 337,5 народних депутатів, як у дитячій казочці "В країні невивчених уроків", в якій результатом розв’язання математичної задачі стали "півтора землекопа").

Теоретичним обґрунтуванням необхідності формування парламентської більшості та спробами її "прив’язати" до діючої в Україні конституційної моделі (як і інших питань Всеукраїнського референдуму та їх так званої "імплементації" в Конституцію України) займалися не лише переважна більшість народних депутатів, політиків, урядовців, а й значна кількість посадовців різних рангів, фахівців різних галузей права, що відволікало їх від безпосередніх обов’язків. Напевно, було б набагато більше користі, якби усі вони спрямували свою енергію на підготовку так необхідної нормативно-правової бази для ефективного проведення реформ (прийняття кодексів, законів, лібералізація податкової системи, здійснення адміністративної реформи тощо). І тому знову, як і усі останні роки, уряд змушений був готувати проект Державного бюджету все на тій же застарілій податковій базі, в той час, як за межею бідності залишаються більше 90% населення України (за даними, наведеними Президентом України Л.Кучмою).

Крім того, парламентська більшість не може створюватися штучно. Вона може виникнути в парламенті лише в результаті виборів. Будь-які угоди, домовленості чи добровільно взяті на себе окремими депутатами або фракціями зобов’язання ввійти до складу більшості не можуть тягти за собою жодних юридичних наслідків. Так само в будь-який момент ці депутати або фракції можуть відмовитися від співпраці з більшістю. Саме тому політична дискусія навколо питання про утворення всупереч результатам виборів так званої "постійно діючої парламентської більшості" в Україні та будь-які зусилля, спрямовані на штучне створення такої більшості, безперспективні, доки діє чинна Конституція. З цієї точки зору дещо дивним виглядає твердження глави держави про його намагання створити більшість у парламенті, адже таких повноважень Конституція України йому не надає. Більше того, Президент України, так само як і будь-який інший посадовець чи державний орган, має діяти згідно з ч. 2 ст. 19 Основного Закону "лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України". Адже сенс конституційного принципу поділу влади саме у тому й полягає, що жодна з гілок влади не може втручатися в сферу діяльності іншої, перебирати на себе її повноваження.

Яким же чином глава держави може впливати на діяльність єдиного законодавчого органу? Передусім шляхом використання права вето на закон, ухвалений парламентом (якщо, скажімо, на думку глави держави, цей закон звужує чи обмежує права людини і громадянина або суперечить Основному Закону), шляхом внесення до парламенту проектів законів, кодексів, інших нормативно-правових актів в порядку законодавчої ініціативи, шляхом визнання Президентом України певних законопроектів невідкладними, що зобов’язує Верховну Раду України розглянути такі проекти позачергово. Але формування чи навіть будь-який вплив глави держави на формування так званої "постійно діючої парламентської більшості" знаходиться за межами його конституційних повноважень.

За нинішньої ж конституційної моделі парламентська більшість не може не бути ситуативною, а отже, і тимчасовою. Адже сама вимога створення будь-якої більшості суперечить ч. 2 ст. 80 Конституції України, яка гарантує народному депутату право вільно висловлювати і відстоювати власну думку та голосувати за те чи інше рішення відповідно до своїх переконань. Тому покладання на парламент зобов’язання створити більшість обмежує конституційний статус народного обранця. Більше того, виникає запитання, що означає належність народного депутата до постійно діючої парламентської більшості? Адже якщо народний депутат змушений голосувати з того чи іншого питання лише так, як того вимагає координатор більшості, тоді це вже не є демократією. А якщо за депутатом визнається право на власну думку та вільне голосування (відповідно до своєї совісті, власного сумління, переконань, досвіду, фаху тощо), як це й випливає з Основного Закону, тоді вже не буде "постійно діючої парламентської більшості".

І нарешті найголовніше. Створення коаліційного уряду є характерним лише для парламентської республіки чи парламентської монархії за умови, що жодна політична партія чи виборчий блок не набрали більшості голосів в парламенті за результатами виборів. Адже саме при таких формах правління уряд формується політичною партією, яка отримала більшість депутатських місць у парламенті, і у цьому випадку є усі підстави говорити про солідарну відповідальність відповідної політичної партії і сформованого нею уряду за результати діяльності останнього. "Коаліційний же уряд", –– як зазначає відомий російський правознавець В.Чиркін, –– "створюється в парламентських монархіях і парламентських республіках, коли депутатські місця в парламенті розпорошені між різними партіями. Для формування уряду в дуалістичній монархії та в президентській республіці, де склад уряду самостійно визначає глава держави, розстановка політичних сил в парламенті не має юридичного значення. І, хоча глава держави може враховувати партійну структуру парламенту, а в сучасних умовах це часто робить, такий уряд не є коаліційним. Сенс останнього полягає в тому, щоб при відсутності парламентської більшості однієї партії отримати вотум довіри (затвердження) в парламенті, а для цього потрібно заручитися голосами депутатів двох, або кількох партій, які складають парламентську більшість. Така ситуація є типовою для Італії (в останні десятиліття), для Японії (з 1993 р.), Бельгії, Нідерландів, де багато дрібних партій і практично немає жодної або навіть двох партій, котрі відігравали б безумовно домінуючу роль" (Чиркин В.Е. Основы сравнительного государствоведения. –– М.: Артикул, 1997. –– С.264-265).

На сьогодні ж, за чинною Конституцією, Україна є президентсько-парламентською, а не парламентською республікою. До того ж вимога щодо створення коаліційного уряду, звернена до Прем’єр-міністра, є неконституційною, оскільки Основний Закон України не містить жодних критеріїв, якими мають керуватися глава держави та Прем’єр-міністр під час формування персонального складу уряду. А це означає, що вони не зобов’язані проводити будь-які політичні консультації з членами парламенту і можуть приймати рішення з цього питання на власний розсуд. Саме на власний розсуд Прем’єр-міністр має право запропонувати будь-яку кандидатуру, а Президент України, в свою чергу, керуючись власним переконанням, може призначити її на посаду міністра або ж відхилити. Це, звичайно, не перешкоджає проведенню попередніх консультацій між главою держави та главою уряду. Проте за чинною Конституцією в механізмі формування уряду місця для парламенту не залишилося. Це саме та конституційна модель, до створення якої безпосередньо причетні сьогоднішні прибічники ідеї створення коаліційного уряду.

Ситуація, що сьогодні складається навколо проблеми формування коаліційного уряду, дуже вже нагадує політичні дискусії (які досить настирно нав’язувалися суспільству окремими політичними силами восени 2000 р.) щодо так званої солідарної відповідальності парламенту та уряду за стан справ у державі, за проведення реформ. Тоді у суб’єктів політичного процесу вистачило здорового глузду визнати абсурдність таких закликів. Це й не дивно, оскільки Конституція України взагалі не передбачає такої відповідальності. За діючою конституційною моделлю парламент лише дає згоду на призначення Президентом України Прем’єр-міністра і не може брати участь у формуванні уряду. Тому парламент не може нести й відповідальність за діяльність уряду. Парламент має здійснювати власні функції та повноваження і передусім у сфері законотворчості: створити законодавчу базу для плідної й ефективної діяльності уряду. Мова йде передусім про Закон про Кабінет міністрів України, Цивільний, Податковий та інші кодекси. Саме відсутність цих законодавчих актів стримує соціально-економічний розвиток України, а не надумані штучні проблеми на кшталт "постійно діючої парламентської більшості", "коаліційного уряду", "солідарної відповідальності парламенту і уряду", "політичної угоди між парламентом та урядом", вимоги, спрямованої до В.Ющенка "визначитись зі своєю партійною приналежністю" тощо.

Не маючи конструктивних пропозицій, деякі політики, навіть відмежувавшись від комуністичного минулого, так само повторюють помилку більшовиків, які постійно шукали винних. В Україні роль останніх частіше за все відводиться вільній пресі (яка висвітлює події в країні "не так, як треба") та уряду (який проводить реформи "не так"). А де ж глава держави, з його надзвичайно широкими повноваженнями, де його законопроекти, якими він мав би "завантажити" парламент і лише після цього обґрунтовано говорити про штучне затягування законодавчого процесу та неконструктивну позицію Верховної Ради? А де ж наш парламент, роботою якого залишається задоволеним лише його керівництво? Адже після прийняття нової Конституції України минуло майже п’ять років, але жодного кодексу за цей час не було прийнято. Це красномовно свідчить про рівень ефективності здійснення Верховною Радою України її головної функції – прийняття законів. На виконання саме цієї функції парламент будь-якої держави використовує увесь свій потенціал і переважаючу частину відведеного для роботи часу. На жаль, український парламент з неймовірною легкістю відволікається від виконання свого головного функціонального призначення і приділяє надмірної уваги політичним баталіям та чварам.

А що зробив парламент для забезпечення роботи уряду? Майже нічого. Правовий статус Прем’єр-міністра до цього часу залишається недостатньо визначеним, а його політичний імідж та роль штучно приниженими. Більше того, існуюча система взаємовідносин між гілками влади, наявність у глави держави надзвичайно широких владних повноважень і фактично повна відсутність підстав для відповідальності за результати розвитку держави (Президент формує уряд, але за результати його діяльності відповідальності не несе) дуже часто (якщо не сказати завжди) перетворює чергового Прем’єр-міністра України на "чергового хлопчика для биття", який своєю відставкою завжди і повністю відповідає за усі негаразди в державі. Це дозволяє Президенту України постійно виступати у ролі стороннього спостерігача та "коментатора" різних подій, що відбуваються у державі; окремим членам уряду відверто нехтувати вказівками Прем’єр-міністра, не виконувати його розпоряджень, а сам він не має практично ніяких важелів впливу на них. То який уряд в таких умовах зможе ефективно працювати? Невже потрібно змінити ще десять Прем’єрів, щоб нарешті переконатися у необхідності створення належної правової бази діяльності уряду як обов’язкової передумови справжніх, а не "паперових" реформ?

Таким чином, штучні проблеми у вигляді пропозицій створити коаліційний уряд, вимоги до Прем’єра визначитись зі своєю партійною належністю, спроби втягнути його до різноманітних "політичних розборок", ідея підписати політичну угоду між парламентом та урядом знову можуть занурити наше суспільство у безплідні дискусії, а зубожіння переважної частини населення буде продовжуватися й далі. Більше того, подібні заклики і особливо остання пропозиція підписати політичну угоду між парламентом та урядом, фактично є черговою спробою обійти чинну Конституцію України, внести зміни до якої з дотриманням встановленої процедури досить складно (для цього необхідно не менше 300 голосів народних депутатів, що за нинішньої розстановки політичних сил в парламенті є практично нереальним, та затвердження Всеукраїнським референдумом). Складається враження, що деякі політики, які взяли на себе сміливість репрезентувати так звану "парламентську більшість", фактично намагаються змінити чинну Конституцію України у тій частині, яка закріпила правовий статус, принципи та механізм взаємовідносин різних гілок державної влади. Подібні заклики не можна не розцінити як завуальовану спробу (можливо, ще не зрозумілу й самими авторами) змінити основи існуючого в Україні конституційного ладу.

Конституція України достатньо чітко визначила систему взаємовідносин Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України. Тому на сьогодні усім гілкам державної влади достатньо лише точно дотримуватися своїх конституційних повноважень, пунктуально, скрупульозно та наполегливо виконувати свої конституційні функції, а не шукати нові різноманітні і майже завжди надумані "шляхи" та "рецепти" покращання політичної ситуації в державі (тут йде на думку давня народна мудрість про те, що "поганому танцюристу завжди щось заважає"). А "галас" навколо підписання політичної угоди та створення коаліційного уряду –– це лише чергова спроба окремих політичних сил привернути до себе увагу, отримати додаткові політичні дивіденди перед парламентськими виборами і аж ніяк не турбота про забезпечення прав і свобод людини та покращання загального життєвого рівня громадян України. Напевно все це є невід’ємною складовою частиною (у даному випадку – вдалим інформаційним приводом) довгострокової PR-компанії, підготовленої досвідченими фахівцями на замовлення конкретних політичних сил і, напевно, на протязі останнього року перед парламентськими виборами усі ми станемо заздалегідь визначеними глядачами ще не однієї подібної "політичної вистави".

Чим більше в’язнів скаржиться, тим більшу похвалу отримують начальники тюрем від своїх керівників. В’язниці існують для покидьків суспільства, щоб створити їм собаче життя. Коли щоденне життя стає нестерпним для ув’язненого, з ним набагато легше спілкуватися під час "розмов".

Андрій Кудін. "Як вижити у в’язниці".

За день до того, як її було заарештовано, колишній віце-прем’єр Юлія Тимошенко уїдливо зауважила, що вона має спаковану валізу і з готовністю очікує на довге тюремне перебування. Тимошенко, можливо, так би не жартувала, знаючи що на неї чекає.

13 лютого прокуратура ув’язнила Тимошенко в Лук’янівській в’язниці міста Києва, сумно відомій установі -–– осередку катувань, гонінь і психологічної боротьби як у радянські часи, так і на десятому році від проголошення Україною незалежності.

Важкий стан Тимошенко, чиє здоров’я, за повідомленнями, значно погіршилося відтоді, як її позбавили волі, виштовхнув звіти українських тюрем в центр уваги, і ця картина -–– не симпатична.

Незважаючи на те, що українські органи влади роками хвалилися поліпшенням умов в установах виконання покарань країни, в очах багатьох громадян вони усе ще зберігають жахливу, моторошну містику знаменитих радянських ГУЛАГів.

Ув’язнені й правозахисні організації говорять, що в’язниці країни залишаються осередками порушень прав людини. Вони кажуть, що відношення тюремних охоронців до ув’язнених майже не змінилося з років сталінського терору. А ще вони стверджують, що, як і у старі часи, в’язниці залишаються у адміністративній машині основним гвинтиком систематичних репресій проти політичних опонентів.

Вимушені визнання

Непрозорі закони України служать іншим гвинтиком у цій машині –– згідно чинного законодавства, міліція має право послати людей у в’язниці на основі однієї "сильної підозри", не заручившись рішенням суду. Сильна підозра –– саме те, що привело Тимошенко за ґрати. Навряд чи вона була першою.

"В епоху Сталіна це було лише пряміше і простіше. Лицемірство і цинізм поточної ситуації –– ось, що називається "демократією"", –– сказав Андрій Кудін, автор книги "Як вижити у в’язниці". "Логіка чинного режиму та ж сама", –– сказав Кудін. "Всі, хто не лояльні, повинні бути дискредитовані і усунуті".

Кудіну 36 років, він –– доктор філософії, а тепер спеціалізується в проблемах прав людини. Його було заарештовано у вересні 1997 на основі листа знайомого, який пов’язував його з убивством на замовлення. Суд пізніше виправдав його і вирішив, що його арешт був незаконний. Але на той час шкоду було вже завдано.

Кудіна було звільнено з Лук’янівської в’язниці в лютому 1998 із травмою голови настільки серйозною, що лікарі визнали його інвалідом другої групи. Він сказав, що травма була результатом неодноразового побиття представниками влади, які намагалися вибити з нього визнання.

Кудін стверджував, що насправді, все було набагато складніше. Пізніше стало відомо, що Кудін взагалі ніколи офіційно не звинувачувався у злочині. Через тиждень після його арешту, парламентський комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю прийшов до висновку, що реальна причина його арешту полягала у тому, щоб вчинити тиск на його батька, Вячеслава Кудіна, члена Національної Ради з питань радіо і телебачення, яка розподіляє ефірний час серед приватних теле- і радіо компаній.

Арешт людей за сфабрикованими звинуваченнями, а тоді примушування їх до дачі фальшивих зізнань — звичайна практика в Україні, стверджують правозахисні організації. Тетяна Шпак, дружина Сергія Шпака, ув’язненого у Лук’янівській в’язниці, сказала, що її чоловік став ще однією жертвою цієї практики.

"Мій чоловік продовжував голодування протягом шести місяців, протестуючи, будучи заарештованим на основі тверджень, зроблених під катуванням", –– сказала вона. Він не міг ходити, його зуби випадали. Сергію давали тільки одну склянку води на день і не надавали ніякої медичної допомоги взагалі, доки я не почала скаржитися владі".

Сергія Шпака було обвинувачено у грабежі. Він припинив голодування минулого жовтня і очікує в Лук’янівці суду, який би вирішив його майбутнє. Його дружина скаржиться, що усі докази проти нього були сфабриковані обвинувачами.

Картини злиднів

Книга Кудіна "Як виживати у в’язниці" розглядає в деталях всі стадії української каральної машини. Вона включає поради про те, як поводитися під час арешту, що говорити, і що не говорити під час допиту. Книга описує різноманітні методи катування і інші принизливі засоби, які використовують міліціонери, щоб одержати зізнання з затриманих. Кудін написав книгу в той час, коли перебував у Лук’янівській в’язниці.

Кудін писав: "Фактично усі ув’язнені сплять повністю одягненими -–– і не тому, що вони цього хочуть: температура в камері ніколи не піднімається вище 5 градусів. Жахливі умови, антисанітарія, відсутність вентиляції, свіжого повітря і денного світла –– все це спричиняє різноманітні хвороби".

Посадові особи заперечують погане поводження з ув’язненими в Лук’янівці. Вони стверджують, що ув’язнені цього року подали лише одну скаргу. За повідомленням офісу Уповноваженої Верховної Ради з прав людини, перевірка в’язниці в середині лютого показала, що умови були нормальні.

Книга Кудіна звертає увагу, однак, на те, що членам комісії, яких послали, щоб перевірити в’язничні умови показували ті ж самі зразкові камери, "із звичайними ліжками і лінолеумом на бетонній підлозі". Інші особи, знайомі з Лук’янівкою, також сміються над твердженнями влади.

"Вони певно жартують. Так само як і 10 років тому, умови у Лук’янівці слугують одній цілі –– принизити людську гідність", -–– сказав Степан Хмара, колишній дисидент і голова антипрезидентської Української Консервативної Республіканської партії, який провів дев’ять місяців у Лук’янівці в період з жовтня 1990.

Інший спадок ГУЛАГу в Лук’янівці — камери одиночного ув’язнення, в яких ув’язнені часто проводили до 15 діб.

"Це -–– маленька, холодна камера із бетонною підлогою і ліжком, що надається тільки на вісім годин протягом ночі. Решту часу ув’язнений повинен стояти або рухатися. Будь-яка спроба лягти на бетонну підлогу призводить до пневмонії", –– сказав Євген Дикий, керівник правозахисної організації "Гельсінки-90".

Умови в українських в’язницях, на думку Дикого, далеко відстають від світових стандартів.

Організації, які наглядають за дотриманням прав людини, говорять, що Лук’янівська в’язниця не відповідає навіть мінімальним стандартам ООН утримання ув’язнених, не кажучи вже про більш суворі вимоги Ради Європи.

"Жодну нову в’язницю не було побудовано в Україні з 1917 року", — каже Дикий "Поводження з ув’язненими в Лук’янівській в’язниці не набагато поліпшилося, починаючи від днів Російської імперії. Головною зміною є те, що камери призначені для восьми людей тепер вміщають принаймні 18", — сказав Дикий.

Деякі твердження Дикого полемічні. Степан Ткаченко, речник Уповноваженої Верховної Ради з прав людини, сказав, що умови у Лук’янівській в’язниці дійсно поліпшилися за останні роки.

"Перш за все, металеві щити, що закривали сонячне світло, були віддалені від вікон, було проведено гарячу воду і голі дошки нар були замінені звичайними ліжками", –– сказав Ткаченко. "Витрати на їжу для ув’язненого були збільшені від 17 копійок до 2 гривень на день".

Проте навіть Ткаченко визнав, що умови залишаються нижче встановлених стандартів. І він підтвердив можливість того, що в’язниці використовуються для того, щоб зламати психологічно цілком безневинних людей.

"Це типово, коли людей кидали у в’язниці за підозрою швидше, ніж на підставі фактів. Вони проводять там декілька років, а тоді виявляється, що вони невинуваті. Ці люди вийдуть звідти повністю розчавленими. Вони ніколи не будуть знову такими ж самими".

Хиткі закони

На папері український закон запобігає таким зловживанням, зобов’язуючи суди переглянути справи у межах двох місяців; на практиці, люди часто витрачають чотири чи п’ять років, очікуючи судового рішення.

Ткаченко засуджує довгий період очікування через те, що суди перевантажені і недостатньо фінансуються. Скептики говорять, що політика часто відіграє роль. Вони кажуть, що арешт Тимошенко, однієї із найбільш ненависних конкурентів президента Леоніда Кучми, є свідченням цього.

Минулорічний арешт найвищих посадових осіб банку "Слов’янський", який працював з коштами колишнього підприємства "Єдині Енергетичні Системи України", очолюваного Тимошенко, також широко визнається політичним "полюванням на відьом". Президент банку перебуває у в’язниці вже більше року, очікуючи суду.

Дикий вважає –– винний, доки не доведено невинуватість, –– радянський принцип.

"Це було традицією від часів Сталіна –– вони просто не знають, як провести розслідування, якщо люди не ув’язнені", –– сказав Дикий.

Перспективи Тимошенко виходу з в’язниці в найближчий час виглядають блякло. Лук’янівка уже впливає на її здоров’я.

Згідно до повідомлення "Української правди" від 27 лютого, Вячеслав Передрій, професор науково-дос-лідницького інституту харчування, сказав, що здоров’я Тимошенко після її огляду в камері в’язниці було " дуже поганим". Він відмовився повідомити будь-які деталі, говорячи, що він погано почувається після відвідин в’язниці.

Генеральна Прокуратура неодноразово заперечувала повідомлення про погане здоров’я Тимошенко.

© KPnews. com 2000
переклад з англійської ХПГ
"Київ Пост", 7 березня 2001 року

Коментар ПЛ.

Загалом погоджуючись з оцінками статті в "Київ Пост", слід відзначити, що все ж таки умови утримання в деяких СІЗО (особливо в нових) стали трохи кращими, а в установах виконання покарань (УВП) значно поліпшилися за останні роки: знято необгрунтовані обмеження в листуванні і отриманні посилок засудженими, з’явилася можливість телефонувати родині, священнослужителі різних конфесій мають вільний доступ до УВП, засудженим дозволяють мати Біблію, персонал УВП йде на контакт з громадськими організаціями, хоча належного рівня відкритості ще не досягнуто. Це уточнення необхідне, оскільки в статті всі заклади для утримання позбавлених волі названі в’язницями, хоча, точно кажучи, в Україні тільки три в’язниці для утримання засуджених за найтяжчі злочини. Погані умови утримання багато в чому пов’язані з відсутністю фінансування, коли реально на харчування ув’язнених є від 8 до 30 копійок в день –– чи можна на такі кошти годувати? Тим більше, що в СІЗО і деяких УВП, наприклад, кількість людей в 2-3-4 рази більше, ніж кількість місць, за якою і призначається фінансування.

Слід також зауважити, що представники правозахисних організацій мають бути точнішими і більш об’єктивними в своїх твердженнях. Помилки в одному одразу породжують недовіру до інших тверджень. А твердження Євгена Дикого, що немовби жодну нову в’язницю не було побудовано в Україні з 1917 року, –– прикра помилка. Тільки під час незалежності було побудовано декілька слідчих ізоляторів і установ виконання покарань, в радянські часи теж було збудовано багато установ для утримання ув’язнених, кількість яких збільшилася порівняльно з кількістю за часів Російської імперії в десятки, а іноді і в сотні разів.

Що ж до катувань, принизливого поводження і психологічного тиску, то вони дійсно мають місце ще до пред’явлення обвинувачення і іноді під час слідства, останнє особливо проявляється у випадках замовлених справ з політичним підтекстом, як у згадуваних у статті справах банка "Слов’янський" і справі Юлії Тимошенко. Деякі перепони безпідставному арешту мають бути після введення у дію нових норм про затримання і арешт, про які повідомлялося у попередньому випуску ПЛ. Але, по-перше, поки що парламент не прийняв закон з урахуванням зауважень Президента, а по-друге, ефективність закону багато в чому залежатиме від активності захисту і об’єктивності суду.

Що ж до звільнення Юлії Тимошенко, то, гадаємо, крапка в цьому питанні після рішення Печерського районного та Київського міського судів ще не поставлена.

Інститут соціології НАН України провів соціологічне опитування стосовно загальної оцінки населенням соціально-економічної та соціально-політичної ситуації в Україні. Такі тривожні дані, коли близько 50% висловлюють думку, що терпіти злиденне становище вже неможливо, в деякій мірі відповідають і на запитання: "Чи існує політична криза у нашому суспільстві". Кількість протестного електорату становить велику небезпеку для стабільного стану країни.