Бюлетень "Права Людини", 2001, #11

ХХ сессия Симферопольского городского Совета среди прочих вопросов должна была утвердить долгожданный бюджет. Но, как стало известно из неофициальных источников, не сумев воспрепятствовать принятию крымского бюджета, фракция коммунистов, которая составляет большинство среди городских депутатов, должна была взять реванш на уровне города и, не принимая бюджет, таким образом оказывать давление на городского Голову и неподконтрольные им районные Советы. Возможно, так бы оно и получилось, но с непринятием бюджета, откладывалось бы на неопределенный срок долгожданное повышение зарплаты учителям. Последний факт и послужил поводом к тому, что большинство школ Железнодорожного района Симферополя послали своих представителей 12 апреля пикетировать сессию. Участники пикета, а их собралось порядка двухсот человек, приняли обращение, текст которого приводится ниже, и передали его в секретариат.

Обращение было зачитано, на него ссылался в своем докладе городской Голова Валерий Ермак, при рассмотрении бюджета к нему дважды апеллировали депутаты. Бюджет был принят, раздел образования не претерпел изменений. Все это было воспринято учителями города, как маленькая победа. В тоже время пикетирование показало, что профсоюз работников образования полностью от них отмежевался и не принял никакого участия в акции.

ОБРАЩЕНИЕ

Участников пикета представителей общеобразовательных школ, дошкольных учреждений и коммунальных служб Симферополя к ХХ-й сессии Симферопольского городского Совета 23-го созыва и городскому Голове Ермак В.Ф.

Уважаемые депутаты!

Вы знаете, что сегодня работники школ и дошкольных учреждений оказались за чертой бедности. Не выполняется статья 57-я Закона Украины "Об образовании" по выплате надбавок за выслугу лет и выдаче ежегодных пособий к отпуску. На бумаге осталось долгожданное Постановление о повышении заработной платы.

Из-за мизерного финансирования парализована работа коммунальных служб: не вывозится мусор, разрушаются дороги, гибнет жилищный фонд.

Только в Ваших силах оказать нам помощь. Затягивание в принятии "учительского бюджета" лишит четыре тысячи работников образования законной прибавки к их мизерной, постыдной для учителя заработной плате, приведет к дальнейшему угасанию нашего города.

(Інформація надана районним відділом соціального забезпечення м.Чорткова і надіслана Володимиром Компанійцем )
Населення Чортківського району — 81400 чол.
Кількість пенсіонерів (на 1.04.2001р.) — 25685
З них :
пенсіонери по втраті годувальника — 1262
за вислугою років — 157
на соціальній пенсії — 231
зі статусом потерпілих внаслідок аварії
на ЧАЕС 1-3 кат. — 114
4 кат. — 9387
(10 населених пунктів району віднесено до зони підсиленого радіоекологічного контролю, відтак для осіб, що проживають у них, діє пільговий режим виходу на пенсію : жінки у 50, чоловіки у 55 років)

державних службовців — 52
члени сімей загиблих — 237
Інваліди: — 2070
по захворюванню 1957
внаслідок трудового каліцтва 113
війни 120
Члени сімей загиблих — 237
реабілітованих — 358
Загальний пенсійний фонд
району за 2000 р. — 18 800 000 грн.
Мінімальна пенсія (з 1.04.2001) — 34 грн.
максимальна пенсія — 107 грн.
Доплата за особливі заслуги — 70 грн.
Доплата учасникам бойових дій — 27 грн.
Доплата донорам — 4,6 грн.

Україна, як і більшість пострадянських країн, має армію, яка за структурою, принципами формування і умовами проходження служби зберегла стару радянську систему, з її недоліками і генетичними хворобами. Армія України, згідно з офіційною доктриною, повинна захищати державу від зовнішньої агресії, тому вона відповідно скорочена за роки незалежності тільки з 1997 по 2000 р.р. з 370 тисяч до 310 тисяч чоловік і поступово готується до переходу на контрактні засади. Повний перехід повинен бути здійсненим до 2015 р.

Але і у скороченому вигляді армія потерпає від тих же негараздів і економічних складнощів, як і все суспільство. Не можна розкрити механізм виникнення насильства у збройних силах, якщо не проаналізувати усі етапи, коли порушуються права молоді, яка підлягає призову.

Насильство в армії, тобто кримінальні чи адміністративні правопорушення проти особистості, обумовлено низкою порушень прав людини при призові та в побуті сучасної казарми. Тому необхідно розглянути ці порушення.

І. ПРИЗОВ

На цьому етапі є порушення прав людини, які згідно з нашим досвідом, мають значні наслідки. На наш погляд, вони пов’язані з такими причинами:

1. Економічні:

Батьки призовників не мають коштів на вчасне обстеження і лікування юнаків. Медичні заклади, особливо у сільській місцевості, необладнані і недоукомплектовані фахівцями, скорочення кількості підліткових лікарів у медичних закладах.

2. Корумпованість при призові:

З цім ми зустрічаємося не так часто, бо, як правило, до нас звертаються незаможні. Але газети "Факти", "Вечірній Харків" тощо, навіть наводили суми, які необхідно заплатити, щоб звільнити від служби здорових призовників. І тоді місце здорових займають хворі.

3. Необізнаність населення в своїх правах:

Громадяни України не тільки не мають відомостей про чинне законодавство в цій сфері, а й про стан свого здоров’я (особливо у сільській місцевості).

Все це призводить до того, що до лав Збройних Сил часто потрапляють хворі юнаки. Особливо небезпечним є призов до армії юнаків з психічними розладами, які першими стають жертвами насильства, або самі спричиняють противоправні дії, пов’язані з насильством.

Так, за 1998-2000 р.р. ми мали справу з 18 дезертирами, з яких 9 було потім комісовано через психічні хвороби (ХОССМ наполягла на їх ретельному додатковому обстеженні). Фізично хворі потерпають через неспроможність виконувати свої обов’язки належним чином, бо вони не в змозі переносити навантаження сучасної армії.

Призов до армії хворих, що суперечить ст.18 Закону України "Про загальний військовий обов’язок і військову службу" — не тільки є злочином перед юнаками і перед армією, а і є суспільно-небезпечним явищем.

Недоліки Закону, а також низький рівень контролю у медичних закладах призводить до безвідповідальності медиків і працівників медичних комісій РВК за призов хворих.

Як правило, "відповідальність" наступає тільки як наслідок отримання медиком чи чиновником військкомату хабара (що дуже важко довести і тому рідко підтверджується).

Ми застосовуємо на цьому етапі метод вивчення стану призову, використовуючи моніторинг у військових частинах України. За аналізом моніторингу звертаємося до владних структур, облвійськкомату, профільних медичних закладів. Застосовуємо також метод превентивного відвідування військкоматів, бесіди з батьками, вчителями, доводимо до керівництва ОВК скарги батьків, розбираємо з ними причини скарг та їх наслідки.

II. НАСИЛЬСТВО ПРИ ПРОХОДЖЕННІ СЛУЖБИ У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ

1. Від Радянської Армії нам залишилось у спадщину таке явище, як нестатутні відносини, коли за виховання і навчання молодих солдатів у частині, відповідають старослужбовці і сержанти. В таких частинах вони беруть на себе (чи їм доручають) обов’язки офіцерського складу. Це загально-відоме явище спричинено низьким рівнем зацікавленості у роботі, недостатньою відповідальністю при виконанні службового обов’язку офіцерським складом за те, що відбувається в частині, а також низьким рівнем освіченості солдатів строкової служби, економічними умовами, в яких знаходиться військова частина.

Саме в таких частинах складаються жорстокі умови, де гідність солдата, його особиста недоторканність і, навіть, життя знаходяться під загрозою.

II. Закон України "Про загальний військовий обов’язок і військову службу", інші законодавчі і нормативні акти не передбачають кримінальної відповідальності офіцерів за безладдя в частині. Якщо, навіть, нестатутні відносини у частині мали важкі наслідки (солдат скоїв самогубство, чи вбивство, або втік), відповідають, як правило, безпосередні учасники подій.

Треба зазначити, що Міністерство оборони завжди реагує на такі випадки, в адміністративному порядку розбираючи такі ситуації і звільняючи винних командирів. Але у більшості європейських країн, де ще є масова армія, передбачена кримінальна відповідальність офіцерів за нестатутні відносини у частинах.

III. Немає реально працюючого механізму правового захисту солдатів строкової служби. За уставом солдат може звернутись тільки безпосередньо до командира. Але, якщо командир сам доручив старослужбовцям чи молодшим офіцерам в такий спосіб підтримувати дисципліну, результату від таких звернень немає. У більшості випадків не захищає солдата строкової служби і звернення до гарнізонної прокуратури, бо, частіше всього, гарнізонні військові прокуратури захищають не права військовослужбовців строкової служби, а відомчі інтереси, бо всі вони офіцери одного ж гарнізону. Це призводить до того, що справи щодо самогубств солдатів строкової служби розбираються регіональними прокуратурами часто упереджено, не опитуються чи залякуються солдати-свідки. Прокуратури роблять усе, щоб не поставити під підозру офіцерів. Як правило, висновок "самогубство" не тягне за собою відкриття справи за ст.99 КК України "доведення до самогубства", хоча всі матеріали справи свідчать про це. Особливо, якщо таку справу треба було б порушити проти офіцерів.

Інколи висновки регіональних прокуратур вражають своїм безглуздям: ми мали справи, коли причиною смерті визнали "самогубство" юнака з двома вхідними кульовими пораненнями лоба, або коли "самогубцями" визнали двох друзів, які призначили третьому побачення біля складу, щоб перекурити, а той знайшов їх обох повішеними біля цього складу.

Бували факти розбіжності експертиз, коли на різних етапах змінювали обставини, і висновки робили такими, щоб закрити справу.

Харківська обласна спілка солдатських матерів знає багато випадків, коли ніхто і нічого не зробив для вчасного встановлення істини.

Не менш складною є ситуація із дезертирами. Нещодавно Головна Військова прокуратура України, визнавши, що деякі юнаки самовільно залишали частини через "несприятливі умови" (нестатутні відносини, хворобу тощо), звернулась до дезертирів з пропозицією з’явитися з повинною. І, якщо з’ясується, що факти підтвердяться, пообіцяли їх звільнити від відповідальності.

Але і тут не всі регіональні прокуратури сумлінно виконали наказ Головної прокуратури. Ми стикалися з фактами, коли представники місцевих прокуратур чи вимагали хабаря (Львів), чи просто намагались зберегти "честь мундиру" (Крим, Харків) і не закривали справи тих дезертирів, які відгукнулись на звернення та з’явилися з повинною. І все це незважаючи на докази, що солдати покинули частину або через нестатутні відносини, або через хворобу, яку ніхто не лікував, або через те, що їх намагались втягнути у кримінальні дії старослужбовці чи офіцери.

Всі ці справи досить яскраво свідчать, що реального механізму захисту своїх прав солдат строкової служби не має і не знає. Жодна поправка до Закону "Про військовий обов’язок і військову службу" не сприяє створенню механізму захисту прав військовослужбовців строкової служби.

Окремо треба сказати про використання праці військовослужбовців строкової служби не по призначенню. Це — масове явище, яке, навіть, не здається чимось дивним ані офіцерам, ані солдатам. Та й суспільство, в цілому, ставиться до цього байдуже. Скарг на використання примусової праці дуже мало, як правило, вони супроводжують інші скарги, але від солдат у госпіталях, чи від тих, які відслужили, ми дізнаємося про звичайність і поширеність цього явища.

III. АЛЬТЕРНАТИВНА СЛУЖБА

Часто насильство над особистістю обумовлене, в основному, недосконалим законодавством. Таким прикладом може служити Закон України "Про альтернативну службу". Цей закон, по-перше, не враховує призовників-пацифістів, які не можуть взяти в руки зброю не з релігійних, а з політичних міркувань. В Конституції стаття 65 визначена нечітко і вимагає додаткового тлумачення. Крім того, в Законі закладена можливість прямого насильства над віруючими, бо ст. 8 цього Закону передбачає, що людину, яка несе альтернативну службу у соціальних чи інших закладах і не виконує своєї роботи, можна, за визначенням комісії райвиконкому, відправити до військкомату і забрати в армію.

Ми маємо методики допомоги військовослужбовцям та їх батькам у перелічених вище випадках, але нам жодного разу не вдалося добитися відкриття кримінальної справи за статтею "доведення до самогубства", що свідчить про відсутність механізму реалізації вищезгаданої статті, а безвідповідальність офіцерського складу є однією з головних причин злочинів проти особистості в армії.

Нещодавно Харківська обласна спілка солдатських матерів розробила пам’ятки солдатам строкової служби, де надані конкретні поради щодо захисту своїх прав. Ми проводили опитування батьків солдатів, які відслужили, спілкувались з військовослужбовцями, які звертались до нас за допомогою. Ми впевнені, що навіть при недоліках чинного законодавства солдат може себе захистити, якщо він обізнаний у своїх правах, якщо він одержує допомогу з боку батьків чи громадських організацій. І дуже важко себе захистити юнаку, який не має допомоги від родичів і який не обізнаний, куди йому звертатися за межами військової частини.

Ми пропонували внести зміни до законодавства, які б передбачали створення при облдержадміністраціях незалежної юридичної допомоги — "гарячу лінію", куди б міг безкоштовно звернутись будь-який військовослужбовець, наприклад, під час звільнення. На жаль, ці зміни до законодавства не були враховані.

Таким чином, механізм виникнення насильства в армії пов’язаний з такими основними чинниками:

1. Недосконалість і невизначеність чинного законодавства стосовно збройних сил України.

2. Недостатність громадського контролю щодо захисту прав людини у збройних силах (хоча треба зазначити, що у сучасній Україні армія — чи не єдина силова структура, яка взагалі йде на відверту і щиру співпрацю з громадськими організаціями).

3. Відсутність механізму захисту прав військовослужбовців, бо збереження системи регіональних військових прокуратур і військових судів, як і раніше, не забезпечує цього; відсутність адвокатської і іншої юридичної допомоги у частинах.

4. Призов у армію недообстежених чи зовсім необстежених медиками юнаків, у яких потім виявляються психічні розлади і фізичні хвороби.

5. Низький рівень як правової, так і загальної освіти у значної кількості призовників.

6. Низький рівень економічної зацікавленості офіцерів.

7. Безвідповідальність медичних працівників, співробітників РВК і офіцерів, які не несуть ані адміністративної, ані кримінальної відповідальності за те, що робиться на всіх етапах призову та при проходженні служби.

Харківська обласна спілка солдатських матерів

Чернігівський громадський комітет захисту прав людини розпочав свою діяльність на початку 1998 року, офіційно зареєстрований як громадська неурядова організація (рішення № 572-р Чернігівського міськвиконкому).

Членами нашого комітету є група активістів, небайдужих до ситуації з правами людини в Україні, зокрема, юристи, педагоги, психологи, економісти та інші. Загальна кількість членів організації — тридцять вісім чоловік.

Основним джерелом фінансування організації є членські та спонсорські внески.

Організація розміщується за адресою: 14000, м. Чернігів, вул. Горького 57/1, і, завдяки спонсорам, має офіс, обладнаний необхідним устаткуванням і атрибутами.

Метою діяльності нашої організації є захист громадянських, політичних, особистих, соціальних, економічних та інших прав і свобод громадян.

Організація вважає своїм завданням:

сприяння формуванню демократичного, правового суспільства;

надання безоплатної юридичної допомоги членам громадської організації у захисті конституційних прав та свобод людини і громадянина;

ведення просвітницької роботи про права та свободи людини;

надання безоплатних юридичних консультацій;

збирання інформації про порушення прав людини і громадянина;

вивчення правосвідомості мешканців Чернігова, в тому числі, через соціологічні дослідження та опитування громадської думки;

надання допомоги у захисті прав людини членам громадської організації через організацію незалежної експертизи, через підготовку звернень у суди різних інстанцій, через розголошення у засобах масової інформації, через організацію просвітницької роботи, організацію наукових конференцій, видавницьку діяльність, громадське слухання та інше;

вивчення дотримання прав людини в установах пенітенціарної системи та допомога в соціальній реабілітації особам, позбавленим волі;

збирання інформації про діяльність юридичних та фізичних осіб, які займаються працевлаштуванням за кордоном, з метою запобігання работоргівлі та сексуальної експлуатації;

сприяння вирішенню гендерних проблем у суспільстві;

сприяння забезпеченню безпечного для життя і здоров’я довкілля та захисту екологічних прав людини;

допомога в захисті прав незахищених верств населення, зокрема, інвалідам, дітям, військовослужбовцям, жінкам, біженцям, потерпілим від наркоманії, безробітним, неповним та багатодітним сім’ям тощо;

вивчення виробничих умов, які забезпечують охорону праці та життя працівників підприємств, незалежно від форм власності;

безоплатна допомога у захисті прав споживачів;

безоплатна допомога у захисті прав підприємців, членів громадських організацій;

участь членів громадської організації у благодійних акціях;

підтримка міжнародних правозахисних заходів та програм.

Комітет веде різнобічну громадську правозахисну діяльність. Члени громадської організації дають безкоштовну юридичну допомогу громадянам, чиї особисті, громадянські, політичні права були порушені з боку органів державної влади й органів місцевого самоврядування, їхніми посадовими особами.

Вони приймали активну участь у контролі за дотриманням прав громадян на вільні вибори під час парламентських виборів в Україні 1998 р., президентських виборів 1999 р., Всеукраїнському референдумі і виборах міського голови м.Прилуки Чернігівської області у 2000 р.

Співголова організації і керівник Центру безкоштовної юридичної допомоги безробітним — Алла Лепеха пройшла курс навчання в Українській літній школі по правам людини у Варшаві. Вона також брала участь у Семінарі по моніторингу прав людини, що також проходив у Варшаві з 12 по 19 грудня 1999 року.

Голова організації був одним із представників України на міжнародній зустрічі НДО зі Східної і Центральної Європи, присвяченій підготовці Всесвітньої Конференції проти расизму, расової дискримінації, ксенофобії і зв’язаної з цим нетерпимості в Південній Африці, що проходила в листопаді 2000 року у Варшаві.

Наша правозахисна організація активно займається пропагандою міжнародних правових документів, зокрема, Загальної декларації прав людини, Конвенції захисту прав і основних свобод людини 1950 року через ЗМІ, конференції і семінари, направленням необхідних матеріалів у бібліотеки.

Ми також співробітничаємо в питаннях захисту прав людини з іншими правозахисними організаціями, як в Україні, так і поза нею, зокрема, Росії, Литві, Азербайджані, Вірменії, Молдові та Польщі, беремо участь у спільних заходах.

Слід зазначити, що дуже велику частину діяльності комітету складає саме напрямок "Реформування пенітенціарної системи України". У цьому напрямку організація активно співпрацює з пенітенціарними установами Чернігівської області, і зараз, у кооперації з ними, працює над реалізацією декількох нових проектів.

Крім того, у даний момент організація приєдналася до програм "Суспільний опір корупції", ініційованої Інститутом Громадянського Товариства, Інститутом Реформ, Комітетом Виборців України, Лабораторією F-4, Творчим центром Каунтерпарт, а також до Національної Антикорупційної Програми, ініційованої Коаліцією "Свобода вибору". Зараз комітет приймає деякі дії для здійснення цих програм.

Наша організація, крім іншого, зараз займається реалізацією, при фінансовій підтримці Міжнародного фонду "Відродження", проекту "Безкоштовна юридична допомога безробітним міста Чернігова". Для здійснення цього проекту був створений і зараз функціонує Консультаційний центр безкоштовної юридичної допомоги безробітним міста Чернігова.

Також разом з Вестмінстерським фондом на підтримку демократії ми здійснюємо реалізацію проекту "Створення в Чернігівській області інституту регіонального громадського адвоката".

Цим перелік напрямків діяльності нашої організації не вичерпується, тому що в даний момент йде підготовка декількох нових проектів, спрямованих на розвиток України на шляху становлення в ній стабільної демократії.

Основана складова судової реформи — Закон про судоустрій та новий Кримінально-процесуальний Кодекс, які, згідно з Конституцією, необхідно прийняти до 28 червня цього року. Але яка мета реформи, на досягнення яких конкретно результатів вона спрямована? Чи відповідає вона потребам сьогодення, чи покращить наше життя?

Адже п’ять років тому, коли приймали Конституцію, ми жили практично в іншій країні. Вона мала незрівнянно більші фінансові можливості та загальну впевненість в близькому економічному піднесенні. Рівень злочинності не був надзвичайним і не являв собою першочергової національної проблеми, при прийнятті Конституції про неї навіть не згадували, і концепція судової реформи, втілена в Конституцію та проекти вказаних законів, відповідають суспільним очікуванням того часу.

Це — кардинальне розширення повноважень суду та адвокатури, без відповідного вдосконалення процесуального положення слідства. Передбачена передача з прокуратури до суду, який не є органом боротьби зі злочинністю і не відповідає за її стан, права на санкціонування арешту обвинуваченого та обшук житла, права на продовження термінів утримання під вартою. Передбачено також запровадження судового апеляційного провадження та спеціалізованих судів. Що означає збільшення на порядок кількості суддів, яке буде вимагати і збільшення штату прокурорів, та значне погіршення умов боротьби зі злочинністю внаслідок ускладнення процесу. Наприклад, зміна порядку арешту приведе до того, що в початковий, найважливіший період розслідування слідчий замість збирання доказів буде доводити необхідність цього заходу прокуророві, а потім, разом з ним, ще й судді. І чи є в цьому невідкладна потреба? Адже зараз у нас відсоток незаконних арештів менше, ніж на Заході. Крім того, передбачено максимальне розширення повноважень адвоката, зокрема шляхом надання йому права невідкладно знайомитись з матеріалами, якими обгрунтовується обвинувачення, та права збирати докази.

Таким чином, питання про економію, конкретну ефективність витрачання бюджетних коштів, та питання про вдосконалення процесуальних можливостей боротьби зі злочинністю концептуально не розглядались і відповідно в проектах вказаних законів не розроблені. Головним були тільки демократізація та європеїзація загалом, фактично без належного урахування наших умов.

А вони сьогодні вельми далекі від європейських і зовсім інші, ніж п’ять років тому. Випуск продукції скоротився в два з половиною рази, звичайними стали відключення енергопостачанні, на кожному розі жебраки. Для суддів та слідчих підрозділів є проблемою кошти на придбання конвертів, а питання про оплату захисникам обвинувачених, коли їх наявність за законом обов’язкова, вони вирішують шляхом надзвичайних заходів. Злочинність є реальною загрозою національній безпеці. За рівнем корупції ми на третьому місті в світі, а за прогнозами на зменшення кількості населення — на першому. То чи є вказана концепція судової реформи безпосередньо скерованою на поліпшення ситуації?

Сенс існування правоохоронних органів, судової системи — один. Як зазначив відомий американський юрист Вільям Ф. Томкінс, невинні не повинні постраждати, а винні — уникнути кари. Реформа скерована на прогрес тільки відносно першої частини формули. Але з засудженням невинних — не ідеалізуючи ситуацію, стан справ у нас не є критичним. Хто може навести негативні порівняльні цифри? А ось з засудженням винних — велика проблема.

Отже, цілком очевидно, що в існуючому вигляді судова реформа матиме переважно негативні наслідки. Її практичне втілення розтягнеться на довгі роки через явну неможливість достатнього фінансування, що ще більше зменшить ефективність судової системи. До речі, з фінансових міркувань в Росії вона не проведена. Реформа суттєво ускладнить боротьбу зі злочинністю, бо невиправдано звузить повноваження слідчого, погіршить умови його роботи.

Звідси необхідність скоригувати судову реформу з урахуванням реальних можливостей економіки та нагальної необхідності подолання корупції. Відкласти організаційні заходи, які при величезних, фактично непосильних затратах нічого в цьому плані не дадуть. Розширити процесуальні можливості не тільки адвоката, а й слідчого.

Запровадити справді ефективну, сучасну процесуальну базу для широкого практичного застосування часткового, або й повного звільнення обвинуваченого від відповідальності в обмін на інформацію про організаторів злочинів та співучасників, його кримінальну відповідальність за неправдиві свідчення в разі згоди на допит в якості свідка, виключити архаїчні інститути понятих та дослідування кримінальних справ, запровадити невідворотну відповідальність свідків за неправдиві свідчення. Раціоналізувати, розбюрократити кримінальний процес. Адже наша типова кримінальна справа на порядок більше за обсягом ніж в США. Запровадити договірний процес, завдяки якому один американський суддя за рік виносить вироки по п’яти тисячам кримінальних справ, що в сто разів більше, ніж у нас.

Коментар "ПЛ": Друкуючи цю статтю, ми хотіли б показати погляд на проблему арешту з боку слідчих органів. Автор - полковник міліції, професіонал вищого гатунку, усе життя пропрацювавший в слідчих органах. Він вбачає в змінах, які відбуваються і плануються, загрозу ефективності роботи слідчого і правосуддя в цілому. Погоджуючись з тим, що робота слідчого буде ускладнена, ми не можемо все ж таки розділити оцінку автора. На наш погляд, перекіс у бік обвинувачення, нерівність обвинувачення і захисту, що залишилася з радянських часів, вже давно треба виправляти. Про свавілля органів МВС відносно адвокатів ПЛ неодноразово згадував. Крім того, не може один і той же державний орган — прокуратура — і давати санкції на арешт, і здійснювати нагляд за його законністю!

У чому пан Туменко абсолютно правий — судова реформа провалиться, якщо не буде належного фінансування. І ця загроза цілком вірогідна. Ми також солідарні з автором в тому, про що йдеться в останньому абзаці статті. Особливо важливим, на наш погляд, є скасування інституту дослідування кримінальних справ. Якщо вина підсудного не доведена, його необхідно звільняти. Дуже важливо те, що це думка саме слідчого.

Для многих из нас слово Холокост неразрывно связано с трагедией европейского еврейства и цыган. Но, оказывается, не только они вправе считать себя пострадавшими от бесчеловечной расовой политики нацистов. И коммунистов, увы, тоже.

ВРАГИ ГИТЛЕРА, ЖЕРТВЫ СТАЛИНА

Члены христианской церкви Свидетели Иеговы сами определили себя как враги фюрера.

Начиная с 1929 года журнал Общества Сторожевой Башни "Золотой век" (сейчас он известен как "Пробудитесь!") предупреждал об опасности нацизма: "Как можно молчать об ужасах в Германии, где за один раз арестовали 40 000 невинных людей; где в одной тюрьме за ночь казнили семьдесят из них., где уничтожаются все дома, учреждения и больницы для престарелых, бедных и немощных, и все детские приюты?" К 1933 году в стране насчитывалось 25 тысяч последователей. Историк Брайан Данн указывает три причины, почему тогдашний режим обрушился на них: международность, противостояние расизму и нейтралитет по отношению к государству.

Убеждения, основанные на Библии, не позволяли им вскидывать руку в обязательном гитлеровском приветствии, поддерживать НСДАП и брать в руки оружие. И поэтому их обвинили в. связях с евреями и коммунистами, проведении подрывной политической деятельности.

24 июня 1933 года деятельность Свидетелей Иеговы в Германии была запрещена. Но, тем не менее, 25 июня при участии 7 тысяч человек состоялся конгресс церкви, участники которого проголосовали за Декларацию фактов. В целом она носила антифашистский и правозащитный характер. Существует мнение, что поскольку в материалах форума можно найти упоминание об англо-американских евреях-капиталистах, то Свидетели, равно как и другие немецкие церкви (Католическая и Лютеранская), несут ответственность за поощрение антисемитской политики. На самом деле, они не раз выступали против жестокого обращения с согражданами-евреями. Давление на них самих было столь велико, что (уникальный случай!) глава немецкого филиала церкви Пауль Бальцерейт отрекся от веры.

Теперь, что касается наших палестин. До присоединения Западной Украины и Белоруссии, Молдавии и Северной Буковины иеговистов в СССР практически не было. В архивных документах, правда, имеются единичные упоминания об отправке религиозной литературы для братьев в Советской России. Первые аресты на Галичине начались еще в ходе войны в 1944 году. Попытка новых властей поставить под ружье мужчин призывного возраста оказалась провальной. Они отказывались брать в руки оружие и заявляли, что они солдаты Иеговы. Дети, которые учились в школах, отказывались цеплять пионерские звездочки и пионерские галстуки, их родители не ходили на выборы и не участвовали в общественной жизни. Они не ушли в подполье, как их земляки из ОУН, они не были антисоветчиками, они просто были не советские.

19 февраля 1951 года министр государственной безопасности СССР Абакумов направил Сталину сов. секретную записку "О необходимости выселения из западных областей Украины и Белоруссии, Молдавской, Латвийской, Литовской и Эстонской ССР участников антисоветской секты иеговистов и членов их семей". В ней говорится, что только за 1947-1950 гг. было арестовано 1048 человек главарей и активистов, изъято 5 подпольных типографий и свыше 35 тысяч экземпляров листовок, брошюр и книг. Всего выселению подлежали восемь с половиной тысяч человек (более 3 тысяч семей).

"Конфискованное имущество выселяемых обратить на покрытие недоимок по государственным обязательствам, два часа на сборы, 150 килограммов вещей на семью."

Сталинские гауляйтеры (т.е. первые секретари республиканских ЦК, в т.ч. вожди украинских и молдавских коммунистов Мельников и Брежнев) дали добро. Операция "Север" началась 1 апреля 1951 года. Доблестные чекисты, здорово набившие руку на бандеровцах, крымских татарах, чеченцах и месхах, управились быстро с четырех часов утра до восьми вечера. Никаких эксцессов не было. К перемене участи жертвы отнеслись смиренно, как и подобает истинно верующим. Любопытно, что спустя несколько месяцев так же по-большевистски быстро был арестован, а вскоре и расстрелян, всемогущий Абакумов. Верующих обвинили не только в традиционных злобных измышлениях в адрес Советской власти, но и в стремлении ее ликвидировать путем установления в СССР теократического строя, при котором власть должна принадлежать духовенству, т.е. всемирному иеговистскому центру в Бруклине (США). Приговоры от имени двоек, троек, особых совещаний оформлялись задним числом. Одинаковые как однояйцовые близнецы: 25 (реже 10) лет лагерей в отдаленных местах Советского Союза с поражением в правах. План по иеговистам был перевыполнен. Ограничения по спецпоселению были сняты только в сентябре 1965 года. Но как! В секретном, не опубликованном в установленном порядке, указе Президиума Верховного Совета СССР за подписью добрейшего Анастаса Микояна, говорится: снятие ограничений с указанных лиц не влечет за собой возврата им имущества, конфискованного при выселении.

До конца перестройки церковь оставалась под особым контролем партийных и репрессивных органов. Как минимум четырежды (1967, 1975, 1981, 1986 гг.) ЦК Компартии Украины принимал антииеговистские постановления.

Следует признать, что цели, которые ставил Сталин и его сменщики, не были достигнуты. На месте выкорчеванных с корнем общин, выросли новые. А многолетняя ссылка только укрепила дух верующих, расширила поле для миссионерской деятельности до Камчатки и Средней Азии. Однако, как считает доктор философских наук Петр Яроцкий, много лет занимающийся изучением истории Свидетелей Иеговы, кое-что богоборческой власти сделать все же удалось. Относительно этой религиозной организации сложился образ какой-то харизматически-политизированной, фанатически-изолированной секты. Извращенный имидж, который в отношении Свидетелей Иеговы создала коммунистическая пропаганда, крепко держится в общественном сознании и на бытовом уровне. Достаточно сказать, что в современной православной и католической прессе их называют в числе наиболее опасных и даже тоталитарных сект. Организацию стремятся представить как нехристианскую, потому что, ссылаясь на Библию, она не признает ряд догматов (о Троице, бессмертии души, адских муках грешников и т.д.). В некоторых регионах, где чувствуется давление некоторых конфессий на местные власти, Свидетелям Иеговы, как и во времена большевистского тоталитаризма, запрещают вести проповедническую деятельность. Это, конечно, нарушение Конституции, законов Украины и международных правовых актов.

Я ЗНАЛ КАРДИНАЛА СЛИПОГО.

Удивительное дело: лучшая книга об антикоммунистическом сопротивлении в Советском Союзе — "История инакомыслия в СССР" Людмилы Алексеевой, подробно и беспристрастно рассказывающая о баптистах, пятидесятниках, иудеях, православных и греко-католиках совсем не упоминает о расправе со Свидетелями Иеговы и дальнейшей (политлагерной и самиздатовской) борьбе членов церкви за свои права. Так что, если кому-нибудь придет в голову написать хронику борьбы коммунистической системы с иеговистами, то начать придется с нуля: с записи воспоминаний жертв депортации, поиска подписантов коллективных писем и т.д. Один из героев еще не написанной истории — харьковчанин Сергей Равлюк, заплативший за право исповедывать Иегову 14 годами лагерей:

" — Я не считаю себя героем. Таких, как я, были тысячи, и лагеря, в которых нас содержали, были на всех широтах — в Кенгире (это Казахстан), Воркуте, Дудинке, на Колыме, в Иркутской области. И, конечно, Мордовии, поближе к Москве, чтобы представители КГБ могли приезжать и проводить, как мы ее называли, мозгомойку, т.е. пытались убедить нас в торжестве коммунистических идей. Я родился в Молдавии в 1936 году. С библейской истиной, в которую верят Свидетели Иеговы, познакомился сразу после войны в 45-м году. Летом 1950 года арестовали сестру, ей дали 25 лет и отправили в Инту, Коми АССР. Вскоре арестовали и меня, этапировав в т.наз. Ужлаг, это Нижегородская (тогда Горьковская) область. После освобождения я нигде не мог прописаться: ни в Молдавии, ни на Украине. Кругом госбезопасность давала 24 часа на сборы — уезжай, куда хочешь, только, чтобы здесь тебя не было. Так я добровольно оказался в Сибири, в Томской области, город Асино, где в то время находились тысячи моих братьев. Устроился я на работу, но ненадолго.

Прошло несколько месяцев, как меня опять арестовали, посадили на 7 лет. Я оказался в знаменитых мордовских лагерях. У меня есть полный список: 445 мужчин и 102 женщины (их держали на соседнем — 17-м лагпункте). Там были баптисты, пятидесятники, адвентисты седьмого дня, даже православные, но больше всех — Свидетелей Иеговы.

"Мордовия 60-70-х годов это же диссидентская страна! С кем были знакомы лично вы?

— В нашем лагере в Сосновке сидели писатели Юлий Даниэль и Андрей Синявский, Краснопевцев, Меньшиков. Из украинцев с Юрием Шухевичем я много лет работал плечом к плечу, помню Валентина Мороза, Володю Романюка (будущий патриарх УПЦ Киевского патриархата Владимир — В.К. ), мы с ним много говорили о Боге, помню Середу и многих других. Ну, и, конечно, я знал митрополита Греко-Католической Церкви и будущего кардинала Иосифа Слипого. Мне посчастливилось быть очевидцем того, как его освобождали. Приехали несколько человек из итальянского посольства, постелили ковровые дорожки от проходной до инвалидского барака, в котором он жил (он был уже в почтенном возрасте и часто болел). Его одели в кардинальскую одежду, повесили крест на шею, и в таком виде он покинул наш лагерь. Рассказывали, что это стало возможным, после того, как Никита Сергеевич Хрущев посетил Ватикан. Папа Римский Иоанн XXIII издал тогда энциклику "Мир на земле" и якобы сказал, что готов даже с самим дьяволом сотрудничать, лишь бы на земле не было войны. И тогда Хрущев выпустил на свободу Иосифа Слипого.

В испытаниях Свидетели Иеговы отличались от других конфессий. Мы никогда не шли ни на какие компромиссы с органами КГБ, вообще с властями. Даже в лагерях мы продолжали изучать Библию и журнал "Сторожевая Башня", который нам тайно передавали с воли. Последний (третий) раз я был арестован в октябре 1982 года. Вышел на свободу 11 октября 1986 года, уже при Горбачеве. И до сих пор не забыл вкус лагерного хлеба."

В специальном выпуске №57 информационно-аналитического бюллетеня "Права человека" Харьковской правозащитной группой совместно с издательством "Фолио" издана книга юридического консультанта ХПГ, аспиранта Национальной юридической академии Украины Ивана Лищины "Международные механизмы защиты прав человека".

Книга посвящена вопросам реализации ч. 3 ст. 55 Конституции, предусматривающей возможность для граждан Украины по исчерпании национальных средств правовой защиты, прибегнуть к международным механизмам защиты прав человека. В работе подробно изложены порядок организации и работы таких механизмов, а также процедуры обращения частных лиц с жалобами и заявлениями о нарушении государствами своих международных обязательств по защите прав и свобод граждан.

В частности, изложены процедуры и правила обращения в Европейский суд по правам человека, Международный комитет по правам человека, Международный комитет против пыток (каждому из них посвящена отдельная глава). Особо рассмотрены универсальные и региональные организации по защите социальных и экономических прав граждан, а также механизмы комплексной защиты прав (Комиссия ООН по правам человека, организации по борьбе с расовой, половой, национальной и иной дискриминацией, институт международных омбудсменов и т.д.).

Кроме того, отдельные главы книги содержат общетеоретические отступления, касающиеся определения прав человека, отдельных аспектов и характеристик, связанных с защитой прав человека на международном уровне.

Самостоятельная глава посвящена проблеме определения такого юридического понятия как "исчерпа-ние национальных средств защиты права", которое ограничивает на конституционном уровне возможность обращения граждан к международным механизмам защиты прав человека.

Рецензент книги — Завадская Л.Н. (Москва), кандидат юридических наук, директор гендерной программы Американской ассоциации юристов в Центральной и Восточной Европе.

Книга издана при поддержке Программы правовой инициативы Американской ассоциации юристов в Центральной и Восточной Европе и Национального фонда поддержки демократии (США).