Екс-керівник Державного управління виконання покарань генерал Анатолій Банюк сьогодні займається громадською роботою
Вважає, що після звільнення, перебуваючи на пенсії, зміг побачити чимало проблем, із якими стикаються засуджені. Так би мовити, подивився із іншого боку на функціонування тієї структури, де пропрацював понад 42 роки.
— Після мого звільнення був створений фонд “Свобода”, мета якого допомагати увязненим як із працевлаштуванням після відбуття покарання, так і в налагодженні виробництва на зоні... Сьогодні до “Свободи” надходить чимало скарг від увязнених. Знаючи специфіку роботи тюрем і колоній та знаючи законодавство, у деяких випадках я можу визначити, чи є порушення прав увязнених, чи ні. Чи можуть вони підпасти під амністію, чи ні. Так, до мене звернулася сімя увязненого Мотилико. За законом, через певний період, він мав би підпасти під “умовне увязнення”, тобто дострокове звільнення. Коли я з відповідними листами звернувся до керівника управління, то всілякими шляхами почали робити все, аби його не звільнити. В результаті отримав відповідь, що у цієї людини були порушення режиму на “зоні”. Коли запитав, які, то отримав відповідь, що той хліб із їдальні виносив...
Знаєте, складається враження, що цій людині просто псували долю, щоб помститися мені…
— На Вашу думку, з чим це повязано?
— Всі непорозуміння почалися з моменту опублікування статті в “Голосі України” з приводу втечі увязнених із Стрижавської колонії. Я і сьогодні стверджую, що керівництво колонії знало про можливий підкоп. Знали про це і у Києві. Але, напевно, комусь було вигідно, що відбулося саме так. Не виключаю, що все було зроблено, аби мене звільнити з посади для іншої людини. От зараз і триває, на мою думку, помста за правду…
— Анатолію Митрофановичу, свого часу багато розповідали про так звані підрозділи, діяльність яких спрямована на “вибивання правди” у засуджених чи затриманих… На них ще кажуть “маски”, бо вони проводять так звані профілактичні заходи, коли треба показати силу.
— Наскільки мені відомо, такий спецпідрозділ формувався під Житомиром. До речі, коли сталася та втеча, то я особисто був свідком, як приїхали такі хлопці в масках. Вони зайшли у загін, звідки втікачі. Бачив, як вони ламали руки, ноги… Скільки живу, ще жодного разу не бачив, щоб так знущалися над людьми. Чи існує цей підрозділ зараз – не знаю.
(“33 канал”, м. Вінниця, №14, 30 березня 2005 р.)