Спокута чужого гріха
Напередодні свого професійного свята групі львівських журналістів дозволили відвідати їх ув’язненого колегу – Руслана Антоника.
Нагадаємо, що Руслана засудили до 13 років позбавлення волі за буцімто вчинене вбивство пана Тичинського, зятя радника екс-президента Леоніда Кучми. Сталося це в травні 2000 року в Києві. Руслан Антоник уже відбув п’ять років покарання. Саме стільки часу його матір, пані Пелагея, друзі-журналісти та правозахисники борються за скасування цього необґрунтованого та жорстокого вироку.
Руслан Антоник перебуває в Дрогобицькій виправній колонії №40. Цю в’язницю збудувала на початку минулого століття австрійська влада. І нині в ній спокутують гріхи найнебезпечніші злочинці – вбивці, ґвалтівники, грабіжники.
– Попереджаю, – застеріг нас в. о. начальника колонії підполковник Є.В. Куцій, – ви не маєте права розпитувати засудженого про режим роботи в’язниці.
– Скажіть, маємо інформацію, що Руслана Антоника жорстоко побили під час минулих виборів за агітацію на користь В. Ющенка. Він навіть потрапив до шпиталю. Це правда чи ні? – запитав я в пана Куція.
– Хто вам таке сказав? – спалахнув Євген Володимирович. – Це неправда. Наша в’язниця дала сімдесят відсотків голосів за нинішнього Президента вже під час другого туру голосування. Ніякого побиття Антоника не могло бути...
А тим часом сам Антоник терпляче чекав на нас у коридорі будинку адміністрації колонії – високий, худий, ще темніший на обличчі через чорну робу в’язня. Але він радо усміхався до нас і зізнався, що хвилюється. Ми привітали Руслана з Днем журналіста. Сказали, що його пам’ятають у Львові. Адже перед тим, як їхати на роботу до Києва, він спробував свої сили на радіо “Люкс” і телекомпанії “Міст”. Відчувалося, що недавнє минуле – робота, спогади про друзів, прагнення до творчості – живуть у Русланові.
Зрештою, він і тут пише, тільки тепер – вірші.
Сьогодні про кричущу справу Руслана Антоника знає чи не вся Україна. У квітні його мати, пані Пелагея, таки пробилася до Президента Віктора Ющенка, після втручання якого Генпрокуратура відразу виявила нові обставини в справі Руслана Антоника. Відтак у ній, очевидно, проводитимуть нове слідство, а згодом – і суд.
– Руслане, – запитав я, – ти віриш, що після втручання Президента у твоїй долі усе зміниться на краще?
Він усміхнувся і відповів мені рядками свого вірша:
– Я віру не міряю вірою. Я вірую так, як я вірую...
Згодом Антоник сказав: “Якщо справу про фальсифікацію виборів Президента України розглянули впродовж трьох днів, то на мою вистачило б і одного. Я ніколи не знав ніякого Тичинського. Його дружина на суді також підтвердила, що ніколи не бачила мене. Я прошу провести нове розслідування, щоб знайти справжніх убивць Тичинського”.
Він із гіркотою в голосі знову і знову пригадував пережите. Несподіваний арешт, допити, жорстокі побої, свідки на суді, поруч з якими він перед затриманням пив у кафе каву та які навідріз відмовлялися його впізнати. А ще був одяг – піджак і штани, що їх слідчі передали до суду як речові докази. Це був не його одяг, але суд не взяв до уваги цього факту.
– Як ти гадаєш, Руслане, твої тодішні адвокати добре працювали на тому судовому процесі? – запитав я.
– Мені здається, що вони робили все, що могли, – відповів Антоник. – Але якщо мою справу справді переглядатимуть, то для мене знову доведеться шукати захисників. І весь тягар такого пошуку ляже на плечі моєї бідолашної матері. А наша сім’я, повірте, просто не має грошей. Мати хоче їхати в Київ. Кого вона там зможе знайти?..
Ми якось ніяково почали пригадувати про існування всіляких журналістських фондів. Однак пригадати хоча б одну конкретну назву такого фонду так і не змогли.
Руслан скупо розповідав про життя у в’язниці. Виживати йому тут допомагають його віра в перемогу справедливості, Бог, друзі.
– Мені важко психологічно, – зізнається Руслан. – Шкода змарнованого часу. Бо за п’ять років ув’язнення можна було б чимало зробити... Але якось живу. Я народився в цих краях. А вдома і стіни допомагають. Навіть якщо вони – в’язничні. Зрештою, у в’язнів теж можна дечого навчитися – як не капітулювати, продовжувати боротьбу...
Ми прощалися з Русланом у “садку” колонії. Над впорядкованими грядками з квітами, поруч, на вишці бовванів солдат з автоматом. Була неділя. Щоправда, вихідні у в’язниці мало чим різняться від буднів. Просто в неділю в’язні не працюють.
Ми обіцяли Русланові, що обов’язково приїдемо сюди того дня, коли його, виправданого судом, випустять на волю. Бажали йому, щоб це сталося якнайшвидше.
Ми також знали, що за брамою в’язниці на нас чекає матір Руслана, що вона розпитуватиме нас про сина. Ми ретельно обдумували те, що їй скажемо там, на волі...
(“Львівська газета”, №100, 7 червня 2005 р.)