Огляд публікацій української преси за темою «Права людини» (23 червня-8 липня 2005 р.)

“Темники” живут и побеждают

Сергей Васильев, руководитель медиапроекта “Правовой всеобуч” “Киевские ведомости”

Эту скандальную историю журналисты успели окрестить историей с “бессмертниками”. Недавно в прессу попал документ под названием “Пропозиції до політичної позиції партії” — эдакий свод рекомендаций центрального аппарата “Народного союза “Наша Украина” руководителям региональных отделений этой партии. В СМИ по этому поводу развернулась целая дискуссия: “бессмертники” сравнили с “темниками”.

Пишу об этом без капли сарказма и ехидства. При этом ни у кого не прошу реабилитации за незаслуженно присвоенный ярлык. Хочу лишь напомнить коллегам избитую, но всегда актуальную народную мудрость: “Громче всех “держи вора!”, как правило, кричит сам вор”...

Документ (“Пропозиції...”) содержит несколько пунктов, подробно разъясняющих партийным функционерам НСНУ областного и районного уровней, как им “правильно” относиться к тем или иным реалиям политической жизни. Если учесть, что многие губернаторы и руководители райгосадминистраций являются членами НСНУ, а значит внутрипартийные инструкции для них обязательны к исполнению, то выходит, что этим самым документом партийные бонзы дают директивные указания власти на местах? То есть подменяют государственное и местное руководство партийным? Такое мы уже проходили в СССР, когда правящая (и единственная в стране!) компартия на определенном этапе узурпировала власть в государстве, стала над этой властью. К чему это привело, все хорошо знают. Знает это и профессиональный историк Роман Бессмертный. Но, видимо, он все же рано оставил профессию школьного учителя, так и не научившись делать правильные выводы из уроков истории.

В пылу журналистской дискуссии относительно “бессмертников” вырисовывалось две позиции: одни коллеги утверждают, что партийное руководство имеет абсолютное право подобным образом общаться с низовыми ячейками. Другие убеждены, что “бессмертники” — это явное проявление цензуры. Думаю, что правы вторые. Это видно из речевых конструкций, использованных в документе (обратите внимание на специфическую фразеологию):

“Пропонується:

— Уникати коментування, регіональним структурам партії звернути увагу на можливість приєднання місцевих профспілок до об’єднання;

— При поширенні інформації акцентувати увагу на...;

— Поширювати інформацію із акцентом на тому, що уряд сформований В. Ющенком, і є відповідальним в першу черту перед Президентом.

— В майбутньому в розмовах та коментарях пропонується уникати словосполучення “уряд Тимошенко”, а вживати словосполучення “уряд Ющенка”.

— У випадку необхідності поширювати коментар П. Олійника: “Юрій Костенко — серйозний політик, який пліч-о-пліч пройшов з нами найскладніші періоди Помаранчевої революції. Тому його висловлювання викликають щирий жаль і здивування”.

Я специально подаю расширенные цитаты, чтобы читатель получил возможность ощутить дух категоричности, безапелляционности и даже откровенного волюнтаризма “партийных указаний” от руководителей мозгового центра новой власти.

Особенно умиляет попытка ввести запрет на фразу “правительство Тимошенко”, заменив ее повсеместно в деловом общении словосочетанием “Правительство Ющенко”. Чистейшей воды — оранжевая пропаганда, к тому же с неприятным душком недавнего прошлого. Следуя этой логике, вскоре вместо слов “президент”, “глава державы”, “Виктор Ющенко” и пр. в прессе, на радио и телевидении велено будет говорить скромно и лаконично — “наш тато”.

В одном из пунктов данного “бессмертника” речь идет о “правильном партийном отношении” к тезису Николая Томенко о том, что Виктору Ющенко следует отказаться от идеи возглавить предвыборный список НСНУ: “Я остаюсь на своей позиции, что Виктор Ющенко не должен быть лидером партии (Ющенко избран почетным президентом НСНУ), и даже не должен возглавлять партийный список отдельной партии или блока”, — заявил гуманитарный вице-премьер.

В противовес “бессмертник” подает позицию руководителя парламентской фракции НСНУ Николая Мартыненко, который, отвечая на вопрос о вероятности того, что список блока возглавит Виктор Ющенко, отметил: “Я был бы рад, если бы Президент принял такое решение... Это совершенно не противоречит 103-й статье Конституции — речь идет о деятельности, которая не связана ни с дополнительными доходами, ни с другими запрещенными вещами. Решение будет приниматься при формировании списка, и я считаю этот вариант возможным”.

Конечно, ссылки на Конституцию, может, и расчувствуют некоторых легковерных граждан. Но все это от лукавого. Нельзя по формальному признаку подгонять букву Основного закона под ту или иную ситуацию с конъюнктурной выгодой для “Народного союза “Наша Украина”. Важно ведь, чтобы то или иное решение соответствовало духу Конституции. А с этим у идеологов провластной партии явно не складывается. Ведь, если Президент возглавит список на парламентских выборах, то это будет означать, что он потенциально готов поменять работу. То есть готов уже в следующем году отказаться от президентства ради парламентской карьеры. Или не отказаться? А взять да и объединить в одном лице всю полноту государственной власти, как в свое время сделал “дорогой Леонид Ильич”... Невероятно? Но ведь уже созданы прецеденты, когда революционная целесообразность подменила собой законы и Конституцию. Возможно, поэтому Президент и не осудил позицию Мартыненко и Бессмертного относительно своего места в списке. Решил посмотреть, как в народе аукнется эта гуманитарная акция.

Кстати, о судьбе “гуманитарного” Николая Томенко. “Бессмертник” хладнокровно рекомендует: “Позиція М. Томенка щодо наявності Президента у виборчому списку є виключно його особистою думкою і можливою “піар-провокацією”. Очевидно, идеологи оранжевой морали хотели сказать, что мавр уже сделал свое дело — “темники” разоблачены, да здравствуют “бессмертники”!

(“Объектив-Но”, г. Харьков, №25, 23 июня 2005 г.)

Донецкие правозащитники обвиняют Карпачеву в двойных стандартах

Донецкая общественная правозащитная организация "Верховенство права" возмущена бездействием Уполномоченного Верховной Рады Украины по правам человека Нины Карпачевой и будет добиваться ее отставки.

Как передает корреспондент УНИАН, об этом на пресс-конференции в Донецке заявил сопредседатель "Верховенства права" Анатолий Наумов.

По его словам, аппарат Н. Карпачевой не занимается реально защитой прав человека, не вникает в суть направляемых обращений граждан и организаций, а занимается "просто отписками".

В то же время А. Наумов упрекнул Н. Карпачеву в том, что "как только Ризака (экс-губернатора Закарпатской области Ивана Ризака – УНИАН) и Колесникова (председателя Донецкого облсовета Бориса Колесникова – УНИАН) взяли под стражу", она проявила "громаднейшую энергию, поехала, проверила и так далее".

Он обвинил Н. Карпачеву в применении "двойных стандартов". "Это двойные стандарты. В нашем понимании такой человек не может занимать такую должность", – подчеркнул А. Наумов.

Одновременно А. Наумов обвинил в бездействии не только Н. Карпачеву, но и Б.Колесникова, который до его ареста "сам никак не реагировал на факты политических репрессий в области".

"Б. Колесников был одним из тех людей, которые сами нарушали права или преступно закрывали глаза на нарушения, допускаемые в прокуратуре и судах области. Кроме абсолютно пустых, пренебрежительных отписок мы ничего не получали", – сказал А. Наумов.

(“Грани+”, 4 июля 2005 г.)

Про політичне переслідування

Людмила Рябоконь, “День”

Позавчора Уповноважений Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова зустрілася з журналістами і прокоментувала основні моменти представленої напередодні у Верховній Раді щорічної доповіді “Стан і захист прав і свобод людини в Україні”.

Сьогодні до омбудсмана масово звертаються лікарі, вчителі, державні службовці та журналісти з проханням захистити їх від політичного переслідування, викликаного голосуванням не за того кандидата на виборах. І за перше півріччя поточного року отримано 1243 таких звернення.

(“День”, №121, 9 липня 2005 р.)

Поствыборная уголовка: возбуждено дел — 778, уже направлено в суд — 361

Правоохранительные органы возбудили уже 778 уголовных дел, которые касаются нарушений избирательного законодательства в период президентских выборов 2004 года, сообщает УНИАН. Из них почти половина – 361 уголовное дело – направлены в суд. Судом, в свою очередь, рассмотрены 109 уголовных дел.

Об этом заявил заместитель генерального прокурора Украины Виктор Шокин в интервью газете "Столичные новости" от 22 июня т. г.

На вопрос, сколько из этих относятся к сторонникам бывшего кандидата на пост Президента Украины Виктора Януковича, а сколько – к их оппонентам, В. Шокин сказал: "Мы такую статистику не ведем и не можем вести. Генпрокуратура не занимается политикой, мы занимаемся только конкретно уголовным процессом. Подход ко всем очень прост: есть состав преступления – есть уголовное дело, нет состава преступления – нет уголовного дела. Причем, независимо от того, с какой стороны были нарушения.

Если смотреть по областям, то количество уголовных дел по этому факту в разных регионах будет практически одинаковым независимо от того, какого кандидата там поддерживало большинство жителей. Например, в Кировоградской области возбуждены 57 уголовных дел, во Львове – 45, в Донецке – 32, в Киеве – 21 и так далее”.

При этом В. Шокин сообщил, что уголовное дело по Центризбиркому, которое ведет Генпрокуратура, движется к завершению, однако расследование по серверу будет значительно позже. Хотя, в общем, фигуранты здесь могут быть одни и те же – организаторы фальсификации выборов. Это очень объемные дела, которые требуют больших временных затрат. Например, по серверу нужно проводить специальные экспертизы – как он подключался, куда, через какие каналы связи поступала информация, кто руководил процессом, сказал В. Шокин.

"Что касается ЦИК, – отметил он, – то там затягивают расследование судебные решения, которые поступали, но не обрабатывались. За каждым членом комиссии был закреплен определенный участок работы. Нужно оценить конкретно роль каждого члена Центризбиркома и тех, кто был к этому причастен, чтобы определить, в чем заключались его действия или бездействие. Отсутствие действия ведь также может быть составом преступления".

(“Грани+”, 22 июня 2005 г.)

Выбор 2004: 700 уголовных дел

В настоящее время возбуждено более 700 уголовных дел, связанных с фальсификацией выборов Президента Украины в 2004 году. Об этом, как передает Интерфакс-Украина, заявил министр внутренних дел Юрий Луценко.

По его словам, возбуждено 536 “резонансных дел”, по которым проходят “либо руководители крупных предприятий, либо должностные лица — от глав райадминистраций и выше”. “У нас есть порядка 5,5 тыс. людей, которые использовали открепительные талоны два и более раза. Это выявляется достаточно легко. Есть списки людей, голосовавших по открепительным талонам, их было порядка 150 тысяч, и люди, которые голосуют несколько раз, выясняются”, — сказал министр.

Он не исключил, что будут выявлено 7—8 тыс. человек, “которые голосовали два и более раза, а некоторые “чемпионы” голосовали 20 раз”.

В целом, по словам Луценко, возбуждено 726 уголовных дел. В частности, наибольшее количество — 540 дел — по неправомерному использованию бюллетеней, в том числе открепительных талонов, 70 дел — по препятствованию избирательному праву, 30 — по присвоению имущества на выборах, 30 — по подделке документов, 11 — по злоупотреблению властью, 2 — по хулиганству.

(“Вечерние вести”, 30.06.2005)

Юрій ВАСИЛЕНКО: Професійна хвороба суддів — байдужість до людини за ґратами...

Колишній суддя Апеляційного суду Києва Юрій Василенко став відомим після того, як восени 2002 року порушив дві кримінальні справи проти тогочасного президента Леоніда Кучми. Таким чином суддя Василенко створив прецедент на пострадянському просторі. Це рішення коштувало йому кар’єри — він втратив роботу. Багато висловлювали йому підтримку, але робили це крадькома: “Ти маєш слушність, але вголос я цього не скажу, зрозумій, у мене сім’я...” А у Юрія Олександровича також є сім’я, двоє дітей — “хлопчик і ще хлопчик”, як говорив герой усіма улюбленого фільму, — які в той час були ще дошкільнятами... До речі, під час нашої розмови з Юрієм Олександровичем йому точно так само, як Новосельцеву зі “Службового роману”, зателефонували діти, і він точно так само швидко роздав непосидам вказівки, попросивши не відволікати його через дрібниці від інтерв’ю...

— Як ви як юрист оцінюєте діяльність нової влади?

— Поки що нічого нового не бачу. Як порушували права людини, так і порушують...

— Завтра (розмова відбулася 24 травня. — Ред.) ви матимете можливість укотре відчути всі “чарівності” нашої судової системи, виступаючи в ролі позивача. Печерський районний суд розглядатиме ваш позов проти генпрокурора Святослава Піскуна про захист честі та гідності. Що для вас є принциповим у цьому процесі?

— У нових керівників держави відсутня філософія права та правова культура. Наприклад, Президент перетворюється на прес-аташе Генпрокуратури й каже: справа Гонгадзе розкрита. Це означає, що судам вустами Президента фактично подана команда: затримані — винні, їх треба засудити. Те саме робить і Генеральний прокурор. Він говорить про механізм вбивства, місце, спосіб, але упускає одне — мотив. Він не говорить “підозрювані”, не вживає слово “ймовірно”, він каже — вбивці. Цього в жодному разі не можна робити. Пригадайте справу Вередюка! Це ще добре, що трапився принциповий суддя. У моїй практиці також був випадок, коли дві людини просиділи понад три роки за обвинуваченням у вбивстві. А доказів їхньої вини так і не знайшли. Хоча працівники правоохоронних органів говорили, що все доведене. Це було в 1998 році. Схожий випадок був також у 2001 році. Але щойно я виносив виправдувальні вироки, мене одразу ж ставили “в рамки” та забороняли розглядати справи першої інстанції, тобто найскладніші. Це, як правило, справи про вбивства... А тут сам Президент каже, що справа розкрита, а вбивці затримані. І що дуже скоро справу передадуть до суду, а громадськість дізнається імена замовників злочину. Але ж “скоро” не вдалося!.. І я так розумію, що пан Піскун говорив про механізм вбивства лише зі слів затриманих. А вони були без адвокатів. А якщо вони змінять свої свідчення в суді? І суд встановить, що допит без адвокатів був порушенням їхніх прав? Якщо людина затримана та підозрюється у вбивстві, до неї має бути допущений адвокат — за її вибором або за вибором її родичів. Часто в судах цю процедуру порушують. А хто знає, чи роз’яснили затриманим їхнє конституційне право не свідчити проти себе або проти своїх родичів? Та що там генпрокурор!.. Петро Порошенко, за освітою економіст-міжнародник, заявив якось: “А на мій погляд, у діях Ківалова складу злочину немає”. Або Луценко, який також за освітою не юрист, в одному з інтерв’ю сказав: “У Бакая українське громадянство, і він відбуватиме покарання в Україні”. Такого першокурсник-юрист не скаже, не лише міністр. Хіба Бакая вже засудили, визнали винним, обрали міру покарання? І щокроку зустрічаються факти, коли високопоставлені представники нової влади підміняють суди, досудове слідство та говорять про те, що та чи інша особа — винна. І для наших “незалежних” судів питань у цих справах уже не залишається — якщо члени уряду, Президент кажуть, що ці люди винні, то й судді, швидше за все, це визнають. Хіба що трапиться принциповий суддя.

— А яка ймовірність того, що трапиться принциповий?

— Невелика. Наша система така, що судді підпорядковуються (що також суперечить конституційним принципам і кримiнально-процесуальному законодавству) головам. А голів та їхніх заступників призначає Президент, що також суперечить європейським стандартам судочинства.

— На що ж ви тоді розраховували, подаючи позов проти Генпрокурора?

— Я хотів одного: щоб високопоставлені чиновники, починаючи від Президента, не підміняли суди, не давали оцінок, виходячи за рамки своєї компетенції...

— Ваш позов стосується висловлювання Піскуна: мовляв, Василенко така людина, яка “може порушити справу проти кого завгодно”. Йшлося про те, що ви, як відомо, в 2002 році порушили справу проти Президента Кучми. Ваш прогноз: чим закінчиться суд за вашим позовом проти Генпрокурора?

— Я з великою ймовірністю можу припустити, що мені відмовлять. Адже я вже давно на собі відчуваю дію нашої “незалежної” судової системи. Я, за винятком надання мені квартири, нічого в суді не виграв. І то — аж через Верховний Суд і лише завдяки покійному голові судової палати з цивільних справ Петровi Шевчуку. Решту позовів я програв, або, висловлюючись юридичною мовою, мені відмовили в задоволенні моїх позовних вимог. А я ж неодноразово звертався до суду. Зокрема й із приводу рішення, яке ухвалила Вища рада юстиції щодо звільнення мене з посади за порушення присяги. Причому суди розуміють, що присяги я не порушував. (Я її, до речі, навіть і не складав. Оскільки був обраний суддею Апеляційного суду Верховною Радою в 1994 році, а тоді Конституції ще не було. Коли через два роки Конституцію прийняли, ті, хто був обраний раніше, присяги не складали. Тобто за порушення присяги мене взагалі не можна було притягувати.) Усі судді це розуміли і мені пошепки говорили: ти все правильно робиш, але, розумієш, яка ситуація, ми не можемо зробити інакше!..

— А ви бачили по телевізору, як затримували Різака?

— Я згадую, як брали під варту хворих керівників ЄЕСУ — бухгалтера, свекра Юлії Тимошенко... Я тоді також говорив, що суд грубо порушує права людини, коли приходять люди в масках і забирають хвору жінку на ношах. Усі тоді, особливо опозиція, обурювалися цим фактом. Але те саме відбувається й зараз.

— Знаєте, що було найжахливіше в тому сюжеті з Ужгорода? Те, що Різака захищали депутати, але не було жодного лікаря. Жодної людини в білому халаті, яка сказала б: це хворий, його чіпати не можна. Якщо ж він не хворий, але вони його госпіталізували, отже, вони здійснили службову фальсифікацію. Але якщо він усе- таки законно перебуває в лікарні, а тут таке коїться... А як же клятва Гіппократа і взагалі честь? Про що ми можемо говорити в суспільстві, в якому ще існує страх?

— Витягуючи хвору людину з лікарняної палати та відправляючи її на нари слідчого ізолятора, влада здійснює найсправжнісіньке беззаконня. Це грубе порушення закону — і нашого карно- процесуального законодавства, і Європейської конвенції з прав людини. І в цьому сенсі я не розумію ні пана Піскуна, який повинен здійснювати нагляд над діями правоохоронних органів, ні міністра внутрішніх справ пана Луценка, який за колишнього режиму багато говорив про те, що порушують права людини...

(“День”, №98, 3 червня 2005 р.)

Генеральна прокуратура встановила 119 епізодів незаконного прослуховування впродовж 2003-2004 років Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко та 36 депутатів Верховної Ради від фракцій “Наша Україна” і Блоку Юлії Тимошенко

Про це заявив журналістам УТ-1 Святослав Піскун.

– У період 2003-2004 років відповідні оперативні підрозділи, які існували в Україні, незаконно прослуховували Віктора Андрійовича Ющенка, Юлію Володимирівну Тимошенко та ще 36 народних депутатів з “Нашої України” та фракції БЮТ, – сказав він.

Генпрокуратура вже місяць розслідує справу про це прослуховування, яку отримала від Служби безпеки України.

Нагадаємо, в червні Генеральна прокуратура порушила також справу за фактом незаконного прослуховування телефонної розмови самого Святослава Піскуна та посла США Джона Гербста.

Певності в тому, що практика масових “слухань” відійшла в минуле, немає й досі. Скажімо, вже цього року голова ВР Володимир Литвин не раз заявляв про прослуховування його розмов і стеження за ним і його близькими.

(“Львівська газета”, 14 червня, 2005 р.)

Свобода мирних зібрань

Готуючись до Майдану-2

Ольга Бєлокурова

Події виборчих баталій 2004—2005 року змусили урядовців розглянути проблему проведення мирних зібрань громадянами України, яких із приходом нової влади тільки побільшало. Зокрема, з ініціативи інституту “Республіка” був проведений круглий стіл із обговорення проекту закону “Про свободу мирних зібрань”, на якому були присутні представники міністерств внутрішніх справ і юстиції, правоохоронних органів, судді та адвокати. Організатори мотивували своє рішення про проведення подібного заходу тим, що навіть прихід нової влади не вирішив питання порушення права громадян на мирні зібрання в Україні. Адже, як засвідчили моніторингові дослідження, і за правління “помаранчевого уряду” мітинги продовжують розганятися, а права мітингувальників вперто не дотримуються. І це не дивно, адже прав як таких демонстранти все ще не мають. За відсутності відповідного закону, який би регулював проведення мирних зібрань в Україні, представники органів місцевого самоврядування, правоохоронці і судді вважають за можливе стверджувати, що намети є “малими архітектурними спорудами” (хоча важко назвати “архітектурною” споруду, зроблену з брезенту), а проводити мітинги можна лише на відстані 50-ти метрів від державних установ. Керуючись цими принципами, місцеві владні структури неодноразово забороняли проводити мирні збори громадян. Подібні порушення прав людини визначили мету круглого столу — не дати можливості судам забороняти мітинги, якщо вони є мирним засобом волевиявлення народу.

На думку відомої (після пам’ятного засідання Верховного Суду із оскарження результатів другого туру виборів) адвокатки Олени Лукаш, законопроект, розроблений і представлений інститутом “Республіка”, є демократичним і таким, що “відповідає принципам ОБСЄ”. Зокрема, його автори наголосили на тому, що право громадян на проведення мирних зібрань є природним правом людини і охороняється Конституцією. Відповідальність за будь-які правопорушення як з боку владних структур, так і з боку мітингуючих має носити виключно індивідуальний характер, що одразу ж посилює взаємну відповідальність сторін. Крім того, у проекті відзначається, що загроза порушення правопорядку не виправдовує втручання влади у мирні зібрання, а створення шуму натовпом не є підставою для розгону демонстрації. Досить довго учасники круглого столу сперечалися щодо питання про матеріальну винагороду за участь у мітингах, але до єдиного висновку не дійшли. Одні стверджували, що будь-яка робота передбачає винагороду, а інші акцентували увагу на тому, що мітингувальники мають керуватися виключно своїми патріотичними почуттями, а не “заробітчанськими” мотивами.

За новим законопроектом, умовами дозволу на проведення демонстрацій є письмова заява громадян і абсолютно мирний характер проведення мітингів. Влада на місцях зобов’язана прийняти заяву і створити якнайкращі умови для проведення зібрань. Але, незважаючи на таку ліберальність законопроекту, голова парламентського комітету з прав громадян та національних меншин Геннадій Удовенко заявив, що певні обмеження все-таки слід запровадити, адже “немає гаранту того, що люди будуть мирно мітингувати”.

Представлений законопроект неодноразово обговорюватиметься у Верховній Раді, і прогнозувати його долю зараз дуже важко. Адже два попередні аналогічні законопроекти, подані групою народних депутатів і екс- президентом Леонідом Кучмою, були відхилені. Можна лише сподіватися на те, що новий уряд, пам’ятаючи мітинги на Майдані під час помаранчевої революції, все-таки узаконить мирні збори громадян, завдяки яким український народ виборов власне право голосу і їхню перемогу. Тим паче, враховуючи слушне зауваження Г. Удовенко про те, що “був Майдан-1, але ж буде і Майдан-2”.

(“День”, №124, 14 липня 2005 р.)

“Психіатрія – зона високого ризику порушення прав людини”. Розмова з Іриною Сенютою, завідувачем лабораторії практичного права юридичного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка

Життя дає багато прикладів того, як через недобросовісне ставлення лікарів до своїх обов’язків було скалічено людині здоров’я чи загублено життя. І, на жаль, рік у рік таких випадків не меншає. Що потрібно знати, аби захистити себе та своїх рідних від медичного невігластва? Чи можливо відновити справедливість через суд?

Про це ми вирішили поговорити з людиною, яка на основі власного дисертаційного дослідження “Право людини на охорону здоров’я та його законодавче забезпечення в Україні” спільно з О. Любінцем, доцентом, завідувачем кафедри організації та управління охороною здоров’я Львівського державного медичного університету імені Данила Галицького, розробила програму курсу “Медичне право”. Вона розрахована для слухачів факультетів післядипломної освіти вищих медичних навчальних закладів і закладів післядипломної освіти МОЗ України, і її 7 червня 2004 року схвалили на засіданні Науково-методичної комісії з медицини Міністерства освіти і науки України як першу в нашій державі програму з цього курсу, що стандартизується для інших навчальних медичних закладів України. Отож Ірина Сенюта, завідувач лабораторії практичного права юридичного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка, асистент кафедри організації та управління охорони здоров’я Львівського державного медичного університету ім. Данила Галицького.

– Рік у рік кількість судових справ проти медичних працівників не меншає. Цікаво, чи існує статистика таких справ? І чи має пацієнт виписане буквою закону право на досудовий захист?

– У нашій державі не ведуть такої статистики, хоча кількість судових справ проти медичних працівників не просто не меншає, а навіть збільшується. Основою для захисту прав пацієнта є виникнення правового спору у сфері надання медичної допомоги. Існує два основні способи захисту прав пацієнтів: досудовий і судовий. Досудові випливають зі: статті 40 Конституції України, що передбачає право на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, Закону України “Про звернення громадян” від 2 жовтня 1992 року, статті 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я, де передбачено, зокрема, можливість об’єднання у громадські організації з метою сприяння охороні здоров’я, оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я, а також статті 7 Основ, у якій серед гарантій передбачено можливість громадського контролю та нагляду у сфері охорони здоров’я.

Але, незважаючи на значну кількість досудових способів захисту, все ж, на мою думку, найефективнішим, найдієвішим і найрезультативнішим має бути судовий спосіб захисту прав людини у сфері охорони здоров’я. Його здійснюють, згідно з частиною 3 статті 8 Основ законодавства України про охорону здоров’я.

– А які права мають українські пацієнти, згідно з законами щодо надання їм медичної допомоги?

– Аналіз вітчизняного законодавства дає підстави говорити, що в Україні пацієнт, згідно зі статтею 284 Цивільного кодексу та статтями 34 і 38 Основ законодавства України про охорону здоров’я, має чимало прав. Проте ми зосередимося, на наш погляд, на найважливіших. Адже серед виписаних у законодавстві прав пацієнтів є й такі, як, скажімо, право на... зміну (корекцію) статевої належності, згідно зі статтею 51 Основ законодавства України про охорону здоров’я. Тобто, якщо ви захочете змінити свою стать і звернетеся з таким проханням до лікаря, він зобов’язаний задовольнити ваше бажання, дотримуючись законодавчо визначеного нерозголошення медичної таємниці. Але оскільки в православно-католицькій Україні, на щастя, небагатьох людей хвилює питання “трансформації” чоловіка в жінку чи навпаки, то ми акцентуватимемо нашу увагу на тих правах пацієнтів, що хвилюють ширші верстви населення.

Отож, будь-який громадянин нашої держави має право на: вільний вибір лікаря, методів лікування та лікувального закладу, вимогу про заміну лікаря, лікування за кордоном у разі неможливості надання такої допомоги в закладах охорони здоров’я України. Кожен пацієнт має право на особисту недоторканність, або, іншими словами, на інформовану згоду на медичне втручання чи відмову від нього. Це виписано в статті 29 Конституції України, статті 289 Цивільного кодексу, статтях 42 і 43 Основ. Крім того, ви маєте законодавче право (ст.ст. 32 і 34 КУ, ст. 285 ЦК та п. “е” ст.ст. 6 і 39 Основ) на достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я, ознайомлення з історією хвороби та іншими документами, які можуть слугувати для подальшого лікування. Проте, на жаль, нерідко трапляються випадки, коли лікарі ставлять пацієнтові неправильний діагноз і лікують його зовсім не від того, на що він насправді хворий. І, якщо це завдає шкоди його здоров’ю, він може відстоювати свої права згідно з пунктом “і” статті 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я, що передбачає відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди. Або, згідно зі статтями 40, 55, 56 Конституції України чи пункту “ї” статті 6 Основ, оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я.

У статтях 32 і 34 Конституції України, а також статті 286 Цивільного кодексу та статті 40 Основ зазначено, що кожен пацієнт має право на медичну таємницю стосовно своєї хвороби або інтимної та сімейної сторін його життя. А частина 3 статті 28 Конституції України, пункт 3 статті 281 Цивільного кодексу та стаття 45 Основ законодавства України про охорону здоров’я передбачають повну інформованість хворого про стан його здоров’я та добровільну згоду на медико-біологічний експеримент...

– А чому Ніна Карпачова, Уповноважена Верховної Ради України з прав людини, особливу увагу акцентує на проблемах надання психіатричної допомоги? Адже каменем спотикання для медиків може бути будь-яка недуга пацієнта.

– Річ у тім, що в усьому світі психіатрію вважають зоною високого ризику порушення прав людини. Найбільш відоме та серйозне порушення – це застосування методу примусової госпіталізації та психіатричного лікування. Згідно зі статтею 151 Кримінального кодексу України, до кримінальної відповідальності можна притягнути за незаконне скерування в психіатричний заклад психічно здорової особи. Життя просто рясніє такими фактами. Так, у липні 1998 року суд Залізничного району м. Києва розглянув позов громадянки Л. Артемонової до В. Кравчука, лікаря відділення невідкладної медичної допомоги на дому центральної районної клінічної лікарні Залізничного району м. Києва, який ще 1996 року свідомо поставив позивачці неправильний діагноз – психопатія. Це завдало жінці багато страждань, тривалий час її вважали божевільною, адже довідку з цим діагнозом надіслали за 17 адресами... У м. Харкові свого часу кримінальне покарання поніс завідувач відділення психіатричної лікарні О. Попов, який, за даними слідства, впродовж трьох років незаконно примусово утримував у лікарні гр. З. Акопян, встановивши їй діагноз – шизофренія. Проте наступні неодноразові експертизи зазначеної хвороби в пацієнтки не виявили. Випадок гр. Акопян перебував на особливому контролі спеціального комітету зі зловживань Всесвітньої психіатричної асоціації. Відомою також є справа гр. К. Устименка, яку 30.10.1997 року розглядав Конституційний Суд України про порушення прав людини під час надання психіатричної допомоги. КСУ у відповідь на конституційне звернення суб’єкта права дав відповідне тлумачення на користь заявника, чим поновив його права.

– Мабуть, вам також відомо про судові справи, порушені за фактом смерті пацієнта через неналежне надання йому медичної допомоги...

– Якось мені розповіли про справу, яку розглядали в одному з районних судів України. Громадянки Г. та С. подали позов до адміністрації лікарні, вимагаючи матеріальної компенсації в розмірі 100000 грн. на користь кожної за завдану моральну шкоду, спричинену смертю їхньої матері через неналежне надання їй медичної допомоги. У матеріалах справи було зазначено, що до смерті близької їм людини призвели: запізніла діагностика, несвоєчасне оперативне втручання, а як наслідок – важкі післяопераційні ускладнення і смерть. Крім того, гр. Г. вимагала стягнути на свою користь матеріальну шкоду, а саме 1400 гривень, витрачених на безпідставно призначені ліки, оскільки не було правильно виставлено діагнозу, а також 1000 гривень завданих витрат на поховання матері, оскільки вбачає вину відповідача в невідверненні її смерті. Суд, розглянувши всі матеріали справи, оцінюючи мотиви позову, вирішив позовні вимоги гр. Г. і С. задовольнити частково, а саме: стягнути з лікарні на користь позивачок на відшкодування моральної шкоди 40000 гривень по 20000 на користь кожної з них, а решту вимог залишити без задоволення за безпідставністю...

– На які міжнародні документи варто орієнтуватися творцям українських законів стосовно прав пацієнтів?

– Ключовими міжнародними документами, що стосуються прав пацієнтів, є Декларація про політику у сфері забезпечення прав пацієнта в Європі (1994) та Лісабонська декларація про права пацієнта (1981, зміни і доповнення, 1995). Серед прав, закріплених у Декларації про політику у сфері забезпечення прав пацієнта в Європі, є право на повагу власної особи, самовизначення, зберігання своєї фізичної та психічної цілісності, а також на безпеку своєї особи, повагу до її таємниць, власні моральні й культурні цінності, релігійні та філософські переконання й на охорону власного здоров’я. Лісабонська декларація прав пацієнтів визначає право на: високоякісну медичну допомогу, свободу вибору, самовизначення, отримання інформації, конфіденційність, санітарну просвіту, людську гідність, релігійну підтримку.

Досліджуючи права пацієнтів, визначені у вітчизняному проектному законодавстві, я виділила декілька тенденцій: розширення переліку прав пацієнтів (що, звісно, не може не тішити), інколи невиправдана їх деталізація, не в повній мірі відповідність проектного законодавства чинній вітчизняній нормативній базі. Тому вважаю, що подальше вивчення та врахування під час розробки й ухвалення національних нормативно-правових актів у цій галузі міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я є звичайною необхідністю.

(“Львівська газета”, 14 червня, 2005 р.)

Євреї просять захисту

Ганна Хрипункова, “День”

Заява про протест проти діяльності так званих борців проти “сіонізму” й “імперіалізму”, які останнім часом стали активничати в Донецькій області, розповсюдила днями Єврейська спільнота Донецька. Звертання, підписане головою спільноти паном Келерманом, направлене до Служби безпеки України, обласне та міське управління міліції, а також обласну прокуратуру.

У листі — прохання єврейської спільноти вжити екстрених заходів “до злочинців, які своїми підбурливими листівками і численними настінними графіті провокують жителів міста Донецька до розправи з громадянами єврейської національності”. Заява пов’язана з появою в Донецьку провокаційних написів-графіті, поруч яких, як правило, фігурує абревіатура “ПНП”, що розшифровується як “Патріотична народна (або національна) партія”. Йдеться про лозунги типу “Бий хачів!”, “Слов’янам — революцію!”, “США — мерзота!” та інші. На думку, єврейської спільноти, в цих написах є загроза майбутніх погромів і кровопролиття.

Єврейська спільнота виразила стурбованість ситуацією, що склалася і попросила представників правоохоронних органів про екстренну допомогу. При цьому автори вказують, що подібні звернення з додатком фотографій написів і типографічної продукції ПНП уже направлялися до правоохоронців, але ситуація не просто не змінилася на краще, а навіть погіршилася.

(“День”, №114, 30 червня 2005 р.)

Точка зору

Події навколо МАУП

Кто примирит МАУП?

Светлана Шекера, МГ "Объектив"

В конфликт в харьковском отделении Межрегиональной академии управления персоналом (МАУП) вмешались областные власти.

Киевское руководство и региональное отделение МАУП не могут разобраться между собой уже почти месяц. После неудавшейся попытки смещения ректора харьковского филиала Станислава Гримблата и назначения на его место Петра Черемского в академию нагрянула финансовая проверка. Милиционеры и киевская служба безопасности не пускают в помещение “посторонних”, преподаватели жалуются на повальные увольнения и давление со стороны столичного руководства, выступают против создания на базе вуза ячейки Украинской консервативной партии, а студенты, возмущенные закрытием прославленной баскетбольной команды академии, собираются пикетировать столичный офис. Кроме того, в партийной прессе появились высказывания ректора МАУП Георгия Щекина, который называет харьковского губернатора “ошибкой президента”, поскольку Арсен Аваков, по словам того же Щекина, не является представителем так называемой “титульной нации”.

В ответ на недвусмысленные заявления в свой адрес Аваков заявил, что “областная администрация никогда не поддержит ни антисемитов, ни русофобов, ни украинофобов”. “Спекуляции в прессе на тему национальных отношений уйдут как недоразумение на второй план”, — уверен Арсен Аваков.

С преподавателями и студентами харьковского отделения МАУП встретился вице-губернатор Василий Третецкий. Совет чиновника — защищать свои права законными методами. Облгосадминистрация просит вмешаться в конфликт правоохранителей. Генеральную прокуратуру — дать правовую оценку деятельности и высказываний Георгия Щекина и его команды, а областное управление МВД — оценить действия Червонозаводского отделения милиции, которое предоставило киевскому руководству МАУП охрану занятого им помещения регионального отделения. Областные власти просят сделать выводы относительно происходящего в МАУП и региональное управление СБУ.

Местные правозащитники убеждены, что нарушения закона в МАУП — налицо. По словам сопредседателя Харьковской правозащитной группы Евгения Захарова, абсолютно незаконным является, во-первых, образование партийных структур на базе учебных заведений, и, во-вторых, увольнение ректора харьковского отделения Станислава Гримблата, контракт с которым подписан до 2011 года. Весьма сомнительными с точки зрения законности Евгений Захаров назвал и последние массовые увольнения в вузе.

(“Объектив-Но”, г. Харьков, №22, 2 июня 2005 г.)

Сіонізм — загроза світовій стабільності. Заява антисіоністських громадських організацій України

В.А. Ющенку

3.06.2005 року до Президента України звернувся так званий Всесвітній конгрес російськомовного єврейства, який висловив "свій рішучий протест українській владі" щодо проведення "антисемітських заходів у столиці європейської держави", — російськомовні євреї мали на увазі ІV Всесвітню конференцію "Діалог цивілізацій: сіонізм — найбільша загроза сучасній цивілізації", що відбулася на базі МАУП саме 3.06.2005 р.

На щорічну Всесвітню конференцію до МАУП прибули дипломати, політики, науковці, освітяни з Азербайджану, Афганістану, Білорусі, Вірменії, В’єтнаму, Грузії, Еквадору, Єгипту, Ізраїлю, Індії, Ірану, Індонезії, Китаю, Киргизії, Кувейту, Малайзії, Палестини, Перу, Польщі, Росії, Сирії, США, Туреччини, України, Франції та інших країн світу, які одностайно засудили у прийнятому Комюніке расистську ідеологію сіонізму та агресивно-мілітаристську політику Ізраїлю, який, за опитуваннями населення західноєвропейських країн, є нині найбільшою загрозою існуванню людства.

Такі форуми заплановано проводити щорічно і усілякі заяви російськомовних та інших євреїв необхідно розглядати як агресивні прояви людиноненависницького сіонізму — тобто єврейського расизму та фашизму. До того ж, названа єврейська організація нахабно намагається порушувати не тільки чинне міжнародне право на свободу слова і думки, а й втручатися у внутрішні справи інших держав, зокрема України. Наприклад, вона звертається до Генпрокуратури України "здійснити перевірку науково-педагогічної діяльності Г. Щокіна на предмет відповідності його самого та очолюваного ним навчального закладу ліцензійним нормам Міністерства освіти і науки України, а також нормам кримінального кодексу України". Підписали це звернення М.Шнеєрсон з Ізраїлю, Г. Манн з Німеччини та В. Енгель з Росії.

Не беручись на відстані оцінювати рівень освіти та психічний стан загалом цих єврейських дописувачів, але, виходячи зі змісту їхньої заяви, вважаємо за доцільне звернутися до генпрокуратур Росії, Німеччини та Ізраїлю, а також до їхніх міністерств охорони здоров’я з проханням перевірити правову та медичну дієздатність названих осіб.

Звертаємося також до міжнародних антитерористичних організацій прискіпливо перевірити діяльність так званого Всесвітнього конгресу російськомовного єврейства, оскільки серед його головних фундаторів значиться "Хабад-Любавичі" — всесвітня юдо-нацистська секта в хасидизмі, яка методами терору, шантажу та всіляких спекуляцій рветься до світового панування, що не раз засвідчував у своїх працях голова харківської юдейської громади Е. Ходос. Від України до складу керівництва цього "всесвітнього єврейства" входить такий собі Йосип Зісельс — відомий своїми аферами із пограбування сотень єврейських іммігрантів, про що не раз повідомлялося і в українській, і в ізраїльській пресі.

Звертаємося також до всіх козацьких, національно-патріотичних та інших громадських організацій, які протистоять єврейському фашизму у формі сіонізму, — Австралії, Австрії, Азербайджану, Вірменії, Білорусі, Німеччини, Грузії, Ізраїлю, Казахстану, Канади, Киргизстану, Латвії, Литви, Молдови, Росії, США, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану, України, Естонії, — де є осередки цього "всесвітнього єврейства" Хабаду, звернути свою увагу на їхню діяльність та передати, за необхідності, відповідні заяви до правоохоронних органів.

Звертаємося також до Генеральної прокуратури, Служби безпеки, Міністерства закордонних справ України ретельно перевірити на підставі документальних праць Е.Ходоса діяльність хабадських (юдо-нацистських) організацій в Україні, а також хабадських рабинів (переважно громадян Ізраїлю і США) та прийняти відповідні заходи з національної безпеки. Крім того, вимагаємо оголосити "персонами нон грата" в Україні керівників так званого "Всесвітнього конгресу російськомовного єврейства" М. Шнеєрсона, Г. Манна, В. Енгеля, Й. Зісельса, Бер Лазара, Дов-Бер Блайха та інших носіїв сіоністської, юдо-нацистської ідеології.

Хочемо запевнити всі народи світу, що єврейський фашизм — безперспективний і богоборчий рух, який має бути забороненим та законодавчо ліквідованим у всіх країнах світу. Усі люди доброї волі, ставайте на світову боротьбу з цим великим злом — і перемога, як завжди, буде за нами!

персоналом В. КОРОТКІН.

Р.S.: Підозрюючи, що "всесвітнє єврейство" ще не вивчило української мови, подаємо цей текст також російською та англійською мовами.

("Молодь України" 2005.06.23)

Георгій Щокін: "Будемо служити богові й Україні!"

— Ви часто й гостро критикували попередню владу. Із Ваших публікацій у пресі очевидно, що для Вас неприйнятне й чимало з того, що чинить влада нинішня...

— Коли створений нами "Український вибір" рішуче і безкомпромісно підтримав

на президентських перегонах кандидата від опозиції Віктора Ющенка, ми цілком

усвідомлювали, що це тільки перехід до української влади і відхід від єврейсько-кучмівської. Ми, як і інші українці, бачили найближче оточення пана Ющенка і розуміли, що воно нічого спільного з українським вибором не має. Які проукраїнські поради можуть надати новопризначені президентські радники на кшталт Нємцова, Пасхавера, Черновецького, Кантора, якщо через одного вони є громадянами Ізраїлю? Знаєте, що говорять сьогодні люди? Про те, що єврейським злочинцям знадобилось два роки, щоб обсісти Кучму і менше двох місяців для того, аби обсісти Ющенка.

— На перші кроки УКП уже зважають навіть державні чинники, у неї з’являється дедалі більше симпатиків. Але й недругів вистачає, не випадково дехто з них звертається до Мін’юсту з вимогою скасувати реєстрацію Української Консервативної партії...

— Звертаються до Мін’юсту виключно єврейські расисти та нацисти, яким не терпиться захопити остаточно владу в християнській Україні. Суміш єврейських нацистських, кримінальних і шахрайських ділків — оце і уся "опозиція" українським консерваторам. Їх традиційно підтримують сіоністські США та расистський Ізраїль — оплот сучасного фашизму, на що вказує багато дослідників. Людство вже переживало подібне, коли нацизм став державною ідеологією гітлерівської Німеччини, її посольства легітимно діяли у всіх країнах, а керівники інших держав запопадливо бігали перед єврейсько-австрійським маніяком Гітлером, поки він не знищив близько 70 млн (!) людей. Сьогодні відбувається те ж саме: сіонізм як форма єврейського расизму прийнята в Ізраїлі в якості державної ідеології, цей ідеологічний зловісний непотріб розповсюджується по всьому світу через ізраїльські посольства та єврейсько-злочинні організації, а Шарон відкрито заявляє про свою готовність розпочати вже Третю світову війну.

("Молодь України" 2005.06.30)

Заява Президії Національної Ради Української Консервативної партії щодо абсолютизації ідеологем антисемітизму й голокосту у внутрішній і міжнародній політиці нинішньої української влади

Останнім часом у світовій і вітчизняній пресі, політичних і громадських колах простежується тривожна тенденція гіперболізації масштабів голокосту євреїв під час Другої світової війни. Занепокоєння викликає не лише прагнення певних сіоністських і просіоністських сил зосередити увагу світової громадськості на втратах лише єврейського етносу, приховати й замовчати значно більші втрати інших народів. Однак ще більше тривожить фальсифікація історичних фактів, надумане звинувачення інших народів у цілеспрямованому винищенні єврейства і безпідставні вимоги фінансової та натуральної компенсації капіталів, земель, підприємств і майна.

Водночас творці й апологети ідеї голокосту замовчують несумірно більші жертви інших народів, насамперед українців, білорусів і росіян, втрати яких під час Другої світової війни, за неповними даними, становлять 27-30 млн. Якщо до цього додати десятки мільйонів знищених поляків, чехів, словаків, болгар, румун, угорців, німців, французів, італійців, іспанців, англійців, шотландців, ірландців, американців, канадійців, японців, китайців, корейців, австралійців та багатьох-багатьох інших народів, яких було втягнено у світову бійню, розпочату не без злочинної участі міжнародного сіонізму, то вже самі цифрові викладки достатньо переконують у небезпечності штучної абсолютизації втрат єврейського етносу.

Щодо потуг апологетів голокосту перетворити це явище на своєрідну ідеологему "абсолютного, нечуваного і небаченого злочину, за який не може бути прощення", то треба було б нагадати про десятки мільйонів свого часу винищеного корінного індіанського населення Північної та Південної Америки, майже спустошену работоргівлею Африку, яка й донині не може вийти з демографічного й економічного занепаду. Численні історичні джерела свідчать, що головними ідеологами та організаторами тих страхітливих геноцидів були переважно представники єврейського етносу. Додаймо до цього десятки мільйонів жертв Першої світової, понад 20 мільйонів життів, страчених братовбивчою громадянською війною Російської імперії, мільйони безневинних жертв голодоморів 1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 років.

Ці та інші історичні факти свідчать не на користь ідеологів голокосту. Ось чому міжнародний сіонізм, визнаний 1975 року Генеральною Асамблеєю ООН як форма єврейського расизму, всіма засобами, не зупиняючись навіть перед незаконним ув’язненням та фізичним знищенням, бореться з дослідниками, громадськими й політичними діячами, які несуть людству правду про людські втрати у внутрішніх і міжнародних катаклізмах. Войовничості сіоністів немає меж. Кожну спробу встановлення історичної справедливості, об’єктивного дослідження історичних фактів і справжніх втрат кожного з народів у Другій світовій та інших війнах і соціальних катаклізмах прихильники ідеологеми голокосту трактують як вияв расизму й антисемітизму.

На жаль, чинна українська влада, вочевидь, неспроможна чи то немає бажання чинити таку протидію. Так, буквально з перших днів перебування на посаді Президент України В. Ющенко виявив схильність більше до національних ідей юдаїзму, ніж до національних ідей українства. Зокрема, ідеологема своєрідного верховенства обраності інтересів єврейського етносу та "його жертовності" у внутрішній політиці набула організаційного оформлення у вигляді призначення радника Президента з питань голокосту.

Національну гідність українців ображає не так факт цього призначення, як те, що "народний Президент" не призначив насамперед радника з питань голодоморного геноциду власного народу, під час якого загинуло принаймні 20 мільйонів цвіту української нації. Ображає запопадливість перед чужими, зневага до біди у власному домі, нехтування тисячами письмових свідчень очевидців, фотографій та іншими матеріальними пам’ятками, зібраними з усього світу, які приречені на знищення у підвалах Верховної Ради.

Виходячи із зазначеного вище, Українська Консервативна партія вимагає від Президента і чинної влади України:

— науково, об’єктивно і політично виважено дати оцінку виявам сіонізму й природної реакції на нього в українському суспільстві. В жодному разі не допускати підміни антисіонізму як природної суспільної реакції на сіонізм штучною ідеологемою "антисемітизму в Україні";

— в оцінках сіонізму та його виявів на території України виходити з рішення Генеральної Асамблеї ООН 1975 року про визнання сіонізму формою єврейського расизму;

— припинити політику некритичного ставлення до гіперболізованої проблеми голокосту євреїв у світі та в Україні;

— негайно призначити радника Президента України з питань геноциду українського народу під час громадянської війни, колективізації, Другої світової війни й інших соціальних катаклізмів на території України часів СРСР та в роки становлення незалежної України;

— розглядати як вияв геноциду українського народу політику пограбування групою олігархів загальнонаціональних багатств України після розпаду СРСР, що призвело до занепаду національної економіки, масового зубожіння й вимирання населення;

— активізувати зусилля української влади щодо визнання на рівні ООН голодоморів 1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 рр. геноцидом українського народу;

— терміново розробити і реалізувати Державну програму збереження пам’яток, свідчень, спогадів про голодоморний геноцид українського народу та поширення відповідної інформації в Україні й світі;

— запровадити в освітні програми навчальних закладів України всіх рівнів вивчення історичної правди про геноцид українського народу.

Президія Національної Ради Української Консервативної партії

("Молодь України" 2005.06.30)

Ісраель Шамір, публіцист, Яффа (Ізраїль)

Великий резонанс в українських ЗМІ викликала проведена в Міжрегіональній Академії управління персоналом конференція, присвячена загрозі сіонізму. Усі видання та інтернет-сайти відреагували одноманітно, як за брежнєвських часів.

Усі надрукували один і той самий матеріал з одними й тими самими помилками.

"Коричнева тінь лягла на помаранчеву Україну", — поетично проголошує "Сила

народа". Однак коричневий відтінок був з самого початку в помаранчевій революції, а не в конференції проти сіонізму.

"Обозреватель" та інші видання називають конференцію "расистським шабашем".

Однак саме сіонізм — це расизм, як ухвалила Генеральна Асамблея ООН і Всесвітній форум у Дурбані. Расизм призводить до того, що "вибухають будинки, проливається кров", пише цей сайт. Проте будинки вибухають і проливається кров у Палестині. До цього призводить сіонізм і тому з ним необхідно боротися.

Усі сайти повідомили: "Говорили тут здебільшого арабською". А це вже не просто брехня, а расистська брехня. Два виступи арабською — не так вже й багато. Схоже, вам будь-яка неукраїнська мова — все одно що арабська.

Особливу увагу українські ЗМІ звернули на Девіда Дюка. Ви пишете: "У президії конференції найпочесніше місце займав глава Всесвітньої організації ку-клукс-клану Девід Дюк, якого судили за расизм у США". Що не слово — то брехня. Правда лише в тім, що Дюк був головою районного відділення ККК тридцять років тому, коли йому було 20 років. Тоді, коли ваші власники були керівниками районних комсомольських організацій, якщо не банд. Однак, що було, те минуло. Місце Дюка було там не "найпочеснішим", а досить рядовим. У США його судили за вигадану несплату податків, а не за расизм. І чого так зосереджувати свою увагу на одному учаснику? Якби на єврейській всеукраїнській конференції виступив Аріель Зароню, написали б: найпочесніше місце зайняв кат Кібіє, Сабри і Шатіли, якого судили за воєнні злочини?" Дуже в цьому сумніваюся.

Ви пишете: "Істеричні оратори закликали... депортувати цілий народ з України". Однак саме сіоністи закликають євреїв самодепортуватися з України, антисіоністи ж закликають їх залишатися вдома, в Україні.

Ви запекло виступаєте на захист ображеного виступаючими Вадима Рабиновича.

Однак ось що я сказав на цій конференції:

"Назва конференції "Сіонізм як загроза світу" може здатися перебільшенням.

Мені багато хто говорив про це. Близькосхідна проблема — так, але загроза всьому світу?! Я був би втішений, якби сіонізм був лише локальною проблемою. Та не вдається. Гуляючи старим Єрусалимом, я в серці міста побачив великий, у людський зріст, семисвічник з чистого литого золота, що важить не один десяток кілограмів, а отже, й коштує не одну сотню тисяч доларів. Це була пожертва українського громадянина Вадима Рабиновича. Кепсько, що з бідної України викачують гроші, такі потрібні українцям, до багатої країни. Однак дійсність ще гірша: семисвічник Рабинович пожертвував не у фонд озеленення Єрусалима, а подарував найбільш екстремістській і фундаменталістській єврейській організації, яка проголосила на своїх прапорах мету — руйнувати єрусалимські мечеті й будувати замість них юдейські храми. Цей семисвічник призначений стояти на руїнах мечетей. З тим самим успіхом Рабинович міг би подарувати шикарний надмогильний пам’ятник живій людині, адже його семисвічник — це надгробний пам’ятник мільйонам живих, бо руйнування мечетей призведе до страшної війни, яка охопить Близький Схід, а згодом і весь світ. Тому сіонізм — справді небезпечна загроза світу.

Насправді ж на конференції були представлені різні, часто полярні думки.

Виступали прихильники й опоненти помаранчевої влади, комуністи і націоналісти, араби і росіяни, євреї й українці, іранці й американці. Це була конференція, а не з’їзд партії. З кимось можна було погодитися, з кимось — посперечатися. Однак бажання причесати всіх під одну гребінку — це не ознака плюралістичної сучасної преси.

("Молодь України" 2005.07.05)

В последнем номере вашей газеты была опубликована статья, на которую я не мог не откликнуться...

Вячеслав Лихачев

Речь идет о материале Натальи Ивлиевой “Имидж: статистическая погрешность”, посвященном конференции по проблемам антисемитизма и иных форм интолерантности, прошедшей в Кордове.

В статье, в частности, говорится:

“Такой состав позволял надеяться, что на конференции будет дана вполне адекватная картина ситуации с антисемитизмом и другими формами национальной и религиозной нетерпимости в Украине. Ведь цель подобных форумов — обсуждение существующих проблем и совместный поиск решений.

Однако собравшиеся услышали от украинской делегации преимущественно рассказы о том, какой истинно верующий человек Ющенко, и о том, что отец Виктора Андреевича был узником концлагеря. А также — какие чудесные образовательные программы воплощаются ныне в жизнь в нашей стране. Прозвучали из уст украинских представителей и высокие оценки деятельности ОБСЕ по защите прав нацменьшинств и, конечно же, обещания поддерживать инициативы этой организации и в будущем.

О “несущественных деталях” предпочли не упоминать: ни об антисемитском “Письме ста”, адресованном руководству страны; ни о том, что какие-либо практические меры не приняты до сих пор. Не было и упоминания о недавней конференции в Киеве, организованной МАУП, апогеем которой стали призывы к депортации евреев из страны.

К сожалению, в отличие от предыдущих конференций ОБСЕ по проблеме антисемитизма (Вена, 2003-й, Берлин, 2004-й), я не смог лично принять участие в Кордовской конференции, поэтому не услышал, о чем шла речь в докладах членов делегаций.

Насколько я знаю по опыту, формат выступления не предполагает обзора антисемитизма в стране. В связи с большим количеством участников регламент был очень строгий. За определенное время (член официальной делегации — три минуты, представители неправительственных организаций (НПО) — минута) просто невозможно осветить фактическую сторону вопроса. Представителям стран важно подчеркнуть, что на официальном уровне антисемитизм и ксенофобия отрицаются, представителям НПО — отчитаться о собственной деятельности. Фактическая сторона вопроса отражена в распространяемых на конференции печатных выступлениях — таких, как упоминаемый в статье доклад тель-авивского Института Стефана Рота по изучению антисемитизма и расизма.

Как и в прошлые годы, я выступал редактором-составителем подобного доклада, посвященного странам Евразии (заказчик — Евроазиатский еврейский конгресс). Доклад был издан к конференции ОБСЕ на русском и английском языках, доставлен представителями конгресса в Кордову, а также послан в электронном виде организаторам, которые дополнительно распечатали и распространили его. Я уже получил многочисленные отклики от коллег из разных стран, ознакомившихся с моим докладом в Кордове. Не знаю, пропустил ли этот доклад ваш корреспондент или не захотел о нем написать. Боюсь, у читателей сложилось превратное впечатление, что ОБСЕ и весь мир узнают об украинской ситуации только от американцев или израильтян, их доклад во многом базируется на наших материалах, и то, что в распространявшемся на конференции в Кордове издании тель-авивского Института Стефана Рота это не было указано, — на их совести. Не занимая объем вашего почтового ящика (только раздел, посвященный Украине, в нашем докладе по объему “тянет” более чем на авторское письмо), приведу цитату из моего текста. Уж простите за нескромность — дело принципа.

Доклад содержит обзор событий за 2004-й — начало 2005 г. Один параграф посвящен истории с “Сільськими вістями”, другие — антисемитизму в контексте выборов, событиям последних месяцев (“Письмо ста” и т. п.), случаям насилия и вандализма в отношении евреев и т. п.

Отдельный параграф посвящен и Межрегиональной академии управления персоналом. В частности, там говорится:

“Начиная с весны 2002 г., МАУП и лично ее президент Георгий Щекин развернули агрессивную пропаганду против сионизма и государства Израиль, продолжающуюся по настоящее время и превратившуюся в самую громкую антисемитскую кампанию в истории постсоветской Украины... Авторы изданий МАУПа призывают к борьбе против сионизма, отождествляемого ими с нацизмом и представляемого в виде угрозы всему человечеству. При этом аргументы, “разоблачающие” сионизм, черпаются из арсенала самых оголтелых антисемитов.

Антиеврейские публикации можно найти в каждом номере “Персонала” и других периодических изданиях МАУПа. Академия выпускает целую серию брошюр (“Библиотека журнала “Персонал”), посвященных, в основном, разоблачению еврейского заговора.

Кроме того, МАУП налаживает связи с зарубежными антисемитами (российскими, ближневосточными, западными, например, с одним из лидеров американских расистов Дэвидом Дюком), устраивает конференции, “круглые столы” и т. п.

МАУП за последние три года является основным — и количественно, и качественно — центром, распространяющим антисемитскую продукцию в Украине. То, что МАУП вполне успешно ведет свою пропаганду в различных СМИ, а в настоящее время, похоже, выходит как самостоятельное издание на политическую арену, вызывает серьезное беспокойство.

Так что, надеюсь, информация об антисемитизме в Украине доходит до заинтересованных лиц в мире из первых рук. А вот у нас в стране, конечно, отсутствует действенная реакция новой власти на проявления антисемитизма. Но ведь МАУП не с момента инаугурации Ющенко начал свою пропаганду! А в свое время (до президентских выборов), когда я послал вам написанную в соавторстве с Семеном Авербухом статью об антисемитской деятельности МАУП, вы ее не опубликовали и не ответили. Ладно, проехали, хорошо, что вы обратились к этой теме вне зависимости от политической конъюнктуры, антисемитизм и расизм терпеть нельзя.

P.S. Чтобы мои слова не казались легковесными, как бы это ни звучало, отмечу, что я — автор трех книг по проблемам неонацизма и антисемитизма, редактор-составитель нескольких сборников, посвященных этим проблемам на постсоветском пространстве. Любые комментарии, полный текст доклада и т. п. можно получить, связавшись со мной по [email protected] или по телефонам 550-2442 д., 8-067-260-2067 м., 481-0853 р.

Комментарий “2000”

Несмотря на то, что в данном письме г-на Лихачева содержится критика в адрес еженедельника “2000”, сам факт появления письма в редакционной почте нас радует. Прежде всего потому, что оно красноречиво свидетельствует о неравнодушии автора к национальному вопросу в Украине. Хотим заявить, что редакция “2000”, как и уважаемый Вячеслав Лихачев, глубоко обеспокоена определенным повышением в нашей стране “градуса” антисемитских настроений, участившимися случаями проявления ксенофобии, расовой нетерпимости.

Г-н Лихачев сообщает, что его доклад, готовившийся к третьей конференция ОБСЕ по антисемитизму и другим формам национальной нетерпимости (8—9 июня, г. Кордова, Испания), был передан на форум украинской делегацией. И в нем осуждаются имевшие место в Украине в последнее время факты проявления агрессивного антисемитизма.

При этом он упрекает “2000” в том, что наш корреспондент, побывав на этом собрании и подготовив газетный отчет, не вспомнил о его докладе. И, стало быть, не отметил ту общественно значимую деятельность, которую проводят в нашей стране активные оппоненты антисемитизма и других форм ксенофобии.

В этой связи хотим заявить уважаемому автору письма, что в газетном отчете его доклад не отмечен лишь потому, что он не попал в поле зрения Натальи Ивлиевой — корреспондента “2000” в Кордове. Несомненно, это важный документ. Но в таком случае стоит упрекнуть украинскую делегацию в Кордове: почему она не смогла (или не захотела?) достойно озвучить доклад на конференции? Ведь если руководство нашей страны против антисемитизма, то нужно конкретными примерами на эту тему начинать и ими же заканчивать выступление. Ведь это очень важный фактор! Однако у нашего корреспондента сложилось мнение, что для украинской делегации важнее было донести до участников форума мысль, что в Украине проблем с ксенофобией и национальной нетерпимостью нет.

Поэтому “2000” критикует украинскую власть за пассивность в отношении антисемитизма в стране.

Конечно, такая борьба ведется и разными общественными организациями, а также неравнодушными к этой теме СМИ.И в бюллетене “Свобода слова” газеты “2000” на протяжении многих лет публикуются письма рядовых читателей и специалистов по данной проблеме. Донося авторскую точку зрения и тональность, мы всегда подчеркиваем редакционную позицию: “Нет антисемитизму в Украине!”, “Нет фашизму и расизму!”, в первую очередь, должно сказать наше правительство. Украинские власти не имеют права занимать позицию наблюдателя. Поэтому мы со всей категоричностью заявляем, что никогда не позволили бы себе проигнорировать любое письмо на эту тему, уважаемый г-н Лихачев. Возможно, ваше письмо не дошло в редакцию “2000”. Еще раз благодарим вас за активную гражданскую позицию, за смелость и неравнодушие. Рады видеть в вас единомышленника.

(“2000”, 01.07.2005)

Отак вирішили помститися

Богдан Довнич

"Нечуваний расизм у кіровоградській школі!", "Проти вчителя української мови порушено кримінальну справу за антисемітизм" — подібні заголовки в Інтернет-виданнях та в біжучих рядках випусків новин телекомпаній свого часу наробили чимало галасу і ледь не призвели до міжнародного скандалу. Нагадаємо суть конфлікту. З подання певних єврейських структур з’явилася інформація про те, що начебто вчитель української мови Несватківської середньої школи, що в Олександрівському районі на Кіровоградщині, Микола Якимчук під час уроку заявив одному з учнів (далі цитуємо рабиновицький сайт МІГньюс): "У тебе, Андрій, шапка, як у жида...Такі шапки тільки жиди носять!...Діти, жиди — це дуже погані і наглі люди...Треба робити все, щоб їх не було!" І начебто після цього вчитель підняв руку, протягнув її вперед (начебто імітуючи фашистське привітання "хайль!" і начебто заявив наступне: "Жидів потрібно взагалі знищувати!" Зрозуміло, така інформація у будь-якої цивілізованої людини може викликати щонайменше здивування. Утім, практично всі ЗМІ, які використали цю інформацію (хоча і з посиланням на цей сайт), не зробили головного — не перевірили її достовірність. Насправді все, що відбувалося в Несватковській середній школі, було лише особистісним конфліктом, але аж ніяк не "розпалюванням міжнаціональної ворожнечі", у якій звинувачували Миколу Якимчука. Просто певні особи вирішили зіграти саме на національному питанні.

Утім, аби звернутися до витоків конфлікту, треба трохи заглибитися до історії.

До села Несваткове родина Якимчуків переселилася із Житомирщини, із зони радіаційного забруднення у 1994 році. Так сталося, що вся родина — вчительська. Сам Микола Олександрович закінчив філологічний факультет Житомирського педінституту, вчителював. Свого часу його обирали головою сільради, працював у райкомі партії інструктором відділу агітації та пропаганди, заступником завідувача цього відділу. Працював і завучем, і директором школи. За його працю було й присвоєно звання вчителя вищої категорії. Його брат Леонід — також відомий вчитель фізики і теж має вищий кваліфікаційний рівень. Більш того, він відмінник освіти України, лауреат премії Бориса Кузика. Дружина Валентина Олексіївна користується заслуженою повагою у своїх колег та вчителів. Шляхом батьків згодом пішов і син Олег. І все, здавалося б, складувалося добре на новому місці, якби не одне але...

Свого часу до Несватківської середньої школи на посаду заступника директора з посади завідувача методкабінетом районного відділу освіти прийшла Тетяна Іванівна Шевченко.

Мету ж свого переходу на "низову" роботу вона і не приховувала: маючи квартиру в багатоповерхівці у райцентрі, їй закортіло впорядкованого котеджу (а селище Несваткове якраз і створювалося для переселенців із забруднених територій). Двоповерховий будинок, який призначався для багатодітної родини переселенців, вона отримала майже одразу. На свою біду, Микола Олександрович висловив думку в учительському середовищі. Після чого й почалося: плітки, наклепи, анонімки... Першою жертвою став Леонід Якимчук, який на той час працював також заступником директора школи з виховної роботи. Унаслідок певних дій із сторони пані Шевченко він змушений був залишити цю посаду, ставши простим вчителем. Утім, дама на цьому не зупинилася. Черговою жертвою її дій став сам Микола Олександрович, який відкрито висловлював свою незгоду з певними її діями як на посаді заступника, так і згодом — директора школи.

Але не лише Якимчуки були незадоволені роботою Шевченко, яка часто-густо порушувала вимоги колективного договору. Принаймні, законність вимог членів профспілкової організації школи про усунення її з посади вчителя визнали і в обласному комітеті профспілки працівників освіти і науки. Як сказано у листі комітету, вимога про звільнення Т. Шевченко з посади директора у зв’язку з порушеннями нею законодавства про працю та невиконання зобов’язань за колективним договором "є обґрунтованим і законним та не суперечить вимогам ст.45 КЗпП".

Утім, якщо колектив школи відчув деяке полегшення, то родина Якимчуків стала ще більшим ворогом Тетяни Шевченко. Бо головою профспілкової організації школи була Валентина Олексіївна Якимчук, завуч цієї школи. І знову ж до різноманітних інстанцій посипалися анонімки, які не знаходили свого підтвердження. Зрозумівши, що батькам не вдасться помститися, вона почала "тиснути" на їх сина Олега. Хлопець на той час навчався у 9-му класі і мав можливість його закінчити з відзнакою (причому, власне завдяки своїм здібностям, а не підтримці батьків-вчителів). Але...Тетяна Іванівна постійно збиткувалася над хлопцем, ледь не доводячи його до нервового зриву. Зрештою, він змушений був після дев’ятого класу покинути цю школу і поїхати на навчання до технікуму. Вже згодом він закінчив фізико-математичний факультет Кіровоградського педінституту і повернувся до села, влаштувавшись вчителем математики й інформатики у своїй колишній школі. І все було б начебто гаразд, але... Конфлікти між Якимчуками і Шевченко й надалі тривали. Як розповідав Леонід Олександрович, йому не раз погрожував розправою чоловік Шевченко.

Натомість, зрозумівши, що на її постійні анонімки вже ніхто не звертає уваги, вона (чи то сама, чи з чиєї підказки), вирішила розіграти "карту антисемітизму", при цьому раптом чогось згадавши, що її мати була єврейкою.

Як зізнавалися і самі Якимчуки, й інші вчителі, нікого ніколи не цікавила національність їх колег. Оскільки для них головне не "п’ята графа", а сама людина. "Перший дзвінок" про те, що готується провокація, для Якимчуків пролунав наприкінці січня-початку лютого. Тоді Тетяна Іванівна надіслала офіційну заяву до відділу освіти Олександрівської райдержадміністрації про те, що Олег Миколайович Якимчук — запеклий юдофоб і антисеміт, який постійно обзиває її образливим словом. А саме — жидівкою. Хоча, за словами директорки школи Любові Петрівни Нестройної, сам Олег із здивуванням дізнався про те, що він, виявляється, "антисеміт". Та й учні також не підтвердили цю інформацію.

Більше того, у хлопця в школі дуже гарна репутація. Та й, погодьтеся, важко сказати щось зле про талановитого програміста, який замість того, щоб працювати за пристойну зарплатню на якійсь фірмі, вибрав школу. Причому, як відзначала і директор школи Любов Нестройна, і вчитель біології та хімії Людмила Шаповалова, хлопець справді з усією відповідальністю ставиться до роботи. Приміром, він власноруч відремонтував і наскільки можна було модернізував комп’ютери, які подарували школі з районної податкової. Здобув повагу і в учнів.

— Скаргу, як і належить, перевірили. Якось в Олександрівці його перестріли дві невідомі йому жінки. Причому, складалося враження, що його їм хтось раніше показав, оскільки вони запитали, чи не Олег він. Згодом вони з сином мали тривалу розмову, в якій вимагали "зізнатися", "покаятися", визнати "провину" за свої "антисемітські" висловлювання, — розповідає Валентина Олексіївна Якимчук. — Зрозуміло, що всі їхні звинувачення син гнівно відкинув.

Згодом вже з’ясувалося, що це були представниці місцевої єврейської громади.

І одна з них — колишня класна керівниця Тетяни Шевченко Людмила Борисенко.

Але на цьому вони не зупинилися. Згодом трапився епізод, який "прославив" завдяки певним сіоністським структурам Несватківку на весь світ. Причому, явно режисер всього цього "спектаклю" знаходився далеко за межами не лише села й району, але й області. Не погребували ніякими методами, використовуючи у провокації дітей.

— Те, що пишуть Інтернет-сайти та деякі ЗМІ — повна брехня! І всієї тієї дурні, про яку йдеться, я ніколи не робив. Якось перед уроком до мене підійшли учні 6-го класу і запитали: "А хто такі жиди? А жиди — це погані люди? А їх треба знищувати?" Чесно кажучи, такі запитання дітей мене знітили. Адже вони ж не могли самі так сформулювати запитання! Пам’ятаю, я, розгубившись, відповів, що дійсно в давнину так називали представників єврейської національності і що його учні можуть зустріти у творах письменників ХІХ століття — Шевченка, Стефаника, Франка. Та це вже дітей не хвилювало. Далі розпочався урок і сторонніх розмов не було, — згадує Микола Олександрович Якимчук.

Необхідно звернути увагу ще на один момент — класним керівником тих шестикласників була подруга і колега Тетяни Шевченко, вчитель англійської мови Тетяна Малина. Саме вона і заявила про начебто "антисемітизм" до правоохоронних органів. Причому, останню, яка навіть не мала відповідної освіти, на цю посаду рекомендувала сама Шевченко. Свого часу, коли Микола Олександрович був заступником директора школи, він наполягав, аби пані Малина

підвищувала свій професійний рівень і здобувала освіту за фахом. Натомість окрім супротиву нічого від неї не добився. Лише нажив ще одного ворога. Тим паче, що пані Малина й матеріально зацікавлена в тому, щоб зі школи звільнили Миколу Якимчука, оскільки вона б тоді паралельно могла б ще викладати українську (а саме такий у неї диплом) і, відповідно, більше заробляти.

Ну, а далі — розпочалося. Обидві Тетяни згодом "пішли по батьках" шестикласників і вмовили деяких з них підписатися під текстом звернення до Президента України Віктора Ющенка, голови СБУ Олександра Турчинова та інших

державних органів. Не відомо, як там було, але певний час педагоги не могли нормально працювати, оскільки до школи постійно приїжджали якісь комісії. Та скільки б вони не шукали складу злочину, але так і не знайшли навіть натяку на бодай якусь неправомірність дій з боку Миколи Якимчука.

— Співробітник Кіровоградського обласного управління СБУ вже до таких подробиць доторкнувся, але теж замість злочину, який мені приписують, виявив лише конфлікт сторін, винуватцем якого є ніхто інший, як сама пані Шевченко, — підкреслює педагог.

Але... те, що не знаходять спецслужби, може спокійно знайти... прокуратура.

16 травня до школи прибула помічник районного прокурора Вікторія Буданцева.

Прямо на уроці, який вів Микола Олександрович, їй заманулося взяти свідчення у дітей. Точніше, вона зажадала, щоб діти написали те, що відбувалося того дня на уроці. При цьому, як не парадоксально, вона виставила за двері самого Якимчука, натомість дозволила бути присутньою при цьому класному керівникові Тетяні Малині. Зрозуміло, що на цей "майже допит" згодом зайшла і директор школи Любов Нестройна. Але... За той час, поки там були присутні Буданцева, Малина і кілька батьків, діти вже написали "твір".

"Я бачила написане дітьми, оскільки на кожному ставила свій підпис (так було необхідно за законом). Складалося враження, що якщо все писалося хоч і не під диктовку, то, принаймні, діти раніше добре завчили те, що їм казали дорослі.

Адже все було написано чи не під копірку. Але ж я знаю, що дехто з учнів просто не міг написати таке", — згадує Любов Петрівна. Далі ще дивніше. Про те, що відбувалося на уроці, писали і двоє дітей, яких... взагалі того дня не було у школі! Тож якщо помічник прокурора не звернула на це увагу, то, виникають справедливі сумніви якщо не в її професійних здібностях, то, принаймні, в незаангажованості. Була ще й низка порушень, які, по суті, ставлять під сумнів законність дій пані Буданцевої. Утім, це вже справа Генпрокуратури перевіряти дії своїх підлеглих. До речі, коли ми приїхали до Олександрівської прокуратури, то Вікторія Петрівна не лише не поцікавилася нашими посвідченнями, а й взагалі, хто ми є. Можливо, їй вже допекли журналісти своїми запитаннями, але, приміром, до школи ніхто з колег не приїжджав. Та й, чесно кажучи, відповідала вона на запитання чітко, немов робот. Що, до речі, не завжди притаманно працівникам правоохоронних органів. То ж чи не повідомив її хтось про майбутній візит київських журналістів?

Зате її пасаж про те, що "вона захищатиме інтереси дітей" і вже готова передати справу до суду за статтею 161 Кримінального кодексу України, викликав глибоке здивування. Адже було порушено низку процесуальних процедур.

Зокрема, дирекції школи не було пред’явлено жодного офіційного документу, який би підтвердив правомірність проведення допитів (а допитував слідчий прокуратури Анатолій Левенець всіх — дітей, батьків, вчителів). До речі, з цього приводу вже заявлено протест. Утім, сподіваємося, цим питанням вже займеться Генеральна прокуратура України...

А тим часом до школи надійшов лист, підписаний начальником відділу освіти Олександрівської райдержадміністрації В. Зубахою, у якому цей достойник просить дати згоду на звільнення з роботи вчителя української мови та літератури Якимчука за, цитую, "вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального поступку, не сумісного з продовженням, згідно подання прокурора". А далі ще цікавіше — у цьому листі заодно окрім батька згадують й сина. Оскільки йдеться і про М.О., і про О.М. Та у будь-якому випадку на зібранні профспілкової організації школи її члени виступили проти звільнення Миколи Якимчука.

Проти цього й чимало батьків 143 учнів Несватківської школи. Щоправда, як в старі часи, відкрито висловитися побоюються. Мовляв, у Шевченко багато "своїх людей" в органах влади. А тому відкрито виступити проти неї — накликати на себе біду.

("Молодь України" 2005.06.14)

Припинити свавілля. Допоки провокаторів не покарають!

Кіровоградської області

Вельмишановний Святославе Михайловичу!

Звертаємося до Вас з відчуттям глибокої тривоги з приводу надуманого порушення кримінальної справи слідчим прокуратури Олександрівського району Кіровоградської області Л. Левенцем проти вчителя Несватківської загальноосвітньої школи Олександрівського району Миколи Олександровича Якимчука за начебто розпалювання міжнаціональної ворожнечі.

Постанова про притягнення його як обвинуваченого від 8 червня 2005 року не витримує серйозної критики. У цьому "документі", складеному поспіхом, немає глибоких обґрунтувань, його характер явно замовний, провокативний. Основою матеріалів обвинувачення стали "експертні висновки" фахівця, який не представляє експертну установу, його висновки — це лише його власна хибна думка. Інші обґрунтування — це набір нормативних актів і бездоказових міркувань. Про замовний характер цієї "справи" свідчить і та надзвичайна поспішність, з якою зліпили обвинувачення.

З повідомлень у пресі (газета "Персонал Плюс", 2005, №23; "Українська газета плюс", 2005, №23) видно, що певні люди і структури, яким не до вподоби національно-патріотична позиція родини Якимчуків, відверто цькують цю сім’ю, вигадують звинувачення.

Ми закликаємо Вас особисто втрутитися в цю надзвичайну ситуацію, припинити свавілля районного слідчого, який ганьбить не тільки органи прокуратури, а й усю Україну, і взяти під захист родину Якимчуків, послідовних українських патріотів, які потерпають від новоявлених захисників прав "представників єврейського народу". На вулиці, слава Богу, не 1937 рік, коли всюди шукали "англійських шпигунів", а 2005 рік — другий рік Української Національної революції, для перемоги якої Якимчуки зробили свій неоціненний внесок. Ми залишаємо за собою право захищати українську родину Якимчуків усіма законними способами, аж доки не досягнемо справедливості.

"Антинаклепницька ліга України" М.І. СЕНЧЕНКО.

("Молодь України" 2005.07.05)