MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Права людини в Україні - 2004. IX. СВОБОДА ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ

23.08.2005   

Українське інформаційне законодавство переважно спадкувало радянський спосіб регулюван­ня, внаслідок чого перш за все забезпечуються державні інтереси і другорядним залишається право на свободу вираження поглядів. Відстоювання на державному рівні таких невідомих демократичній спільноті правових понять, як «інформаційна безпека держави» чи, ще гірше, «національний інформаційний суверенітет», призводить до необґрунтованих та таких, що не відповідають міжнародним стандартам, обмежень свободи вираження поглядів, а також відсталості суспільства й держави в розвитку інформаційної сфери та обміну інформацією.

1. Свобода ЗМІ та дотримання прав журналістів

Минулого року свобода ЗМІ та журналістів була обмежена системними заходами влади, що в кінцевому випадку яскраво виявилося в чіткій та безперечній незбалансованості подачі інформації на національному та місцевому рівнях, відсутності альтернативних та критичних точок зору. Тому ЗМІ переважно не відігравали своєї важливої ролі в забезпеченні демократії. З-за певного послаблення тиску влади ситуація частково покращилася в національних ЗМІ під час помаранчевої революції.

В Україні відсутній обов’язок оприлюднювати ім’я власника ЗМІ. Відсутні також ефективні положення щодо антимонопольних обмежень на інформаційному ринку. Внаслідок цього усі найпотужніші загальноукраїнські інформаційні ресурси (радіо, телебачення та газети) сконцентровані в руках декількох осіб, які, у свою чергу, тісно пов’язані та сильно залежать від найвищих посадових осіб країни. Тому підконтрольні їм ЗМІ не критикують владу та не здатні висловлювати думки, альтернативні до владної позиції.

З іншої сторони, ті медіа, що намагаються подавати різносторонню інформацію, наражаються на тиск з боку правоохоронних, податкових та інших контролюючих органів, припинення трансля­ції в кабельних мережах та на інші засоби тиску.

Внаслідок цього журналісти перебувають під постійним тиском власників та менеджерів ЗМІ. Умови постійного тиску призводять до неможливості вільно висловлювати свої думки та застосування самоцензури з метою залишитися на займаній посаді.

Крім того, журналістів часто переслідують за поширення критичних матеріалів. Правоохоронні органи переважно неналежно та неефективно розслідують злочини, пов’язані з нападами на журналістів, погрозами на їхню адресу чи перешкоджанням в їхній діяльності.

Зокрема, Незалежна медіа профспілка зафіксувала 54 випадки нападів на журналістів протягом минулого року, при чому вони пов’язують більшість з них зі здійсненням своїх професійних обов’язків. Якщо аналізувати всі випадки нападів на журналістів, то слід зазначити, що органи дізнання з надзвичайною неохотою кваліфікують їх, як такі, що пов’язані з професійною діяльністю. Не виключено, що такий підхід правоохоронних органів стимулює зловмисників використовувати в ході замахів на журналістів спроби імітації пограбування, нещасних випадків, злісного хуліганства, тощо. У таких ситуаціях встановити справжні мотиви злочину надзвичайно складно.[1]

Іноді таке переслідування ЗМІ та журналістів здійснювалося за допомогою правоохоронних чи контролюючих (податкових) органів.

Наприклад, директор та його заступник київського та найбільшого українського кабельного оператора «Воля» Сергій Бойко та Валерій Самойлов були заарештовані 29 червня за обвинуваченням у занятті господарською діяльністю без ліцензії (частина друга статті 202 Кримінального кодексу України), а пізніше за трансляцію в закритих кабельних мережах нібито порнографічних творів при ретрансляції іноземних супутникових телеканалів Prіvate Gold, Spіce Platіnum та Prіvate Blue (стаття 301 Кримінального кодексу України). Невдовзі за цим звинуваченням, проти компанії «Воля» та її керівників висунули ще одне звинувачення – цього разу в легалізації (відмиванні) доходів, отриманих злочинним шляхом (стаття 209 ККУ).

Спочатку Господарський суд установив, що діяльність «Волі» не підлягає ліцензуванню. А через декілька днів місцевий суд звільнив затриманих і постановив, що вимоги прокуратури необґрунтовані. Пізніше були зняті інші звинувачення.

Удруге директор та бухгалтер фірми «Воля-кабель» були заарештовані 18 серпня за обвинуваченням в ухиленні від сплати податків. Це сталося через декілька годин після того, як Апеляційний суд м. Києва підтвердив рішення місцевого суду щодо необґрунтованості обвинувачень прокуратури. Заарештовані були звільнені ввечері 21 серпня

Працівники «Волі» стверджували, що справжньою причиною переслідувань стали відмова найбільшого українського кабельного оператора вилучити із соціального пакету, який дивляться більшість абонентів, зокрема, у Києві, трансляцію опозиційного телеканалу «5 канал», а також включити до цього пакету інші телеканали, у тому числі й телеканал, який належал на той час Генеральному прокурору України Г.Васильєву.

Пізніше один з іноземних власників «Волі» продав свою частку в компанії, а директор С.Бойко 13 вересня звільнився зі своєї посади.

Зважаючи на таку системну практику тиску на ЗМІ та журналістів, 16 березня 2004 року Верховною Радою України була прийнята постанова за № 1604-IV, якою для забезпечення конституційних гарантій на свободу слова в Україні, вільне вираження переконань, забезпечення плюралізму думок державній податковій адміністрації було рекомендовано відмінити графік перевірок засобів масової інформації на період проведення передвиборчої кампанії по виборах Президента України в 2004 році. А 6 квітня 2004 року ДПА було видане розпорядження, яким зобов’язали керівників державних податкових адміністрації в період проведення кампанії по виборах Президента України не здійснювати податкову перевірку підприємницької діяльності ЗМІ.

Не зважаючи на ці документи, контролюючі органи робили спроби здійснити такі перевірки. Наприклад, здійснювалася перевірка дочірнього литовського підприємства «Видавниче, інформаційне та рекламне агентство «Такі справи», що є співзасновником часопису «Такі справи плюс» (червень 2004 року).

Широко поширеною практикою протягом минулого року була розсилка Адміністрацією Президента України неофіційних вказівок щодо того, висвітлювати чи не висвітлювати ті чи інші події, у якій тональності поширювати ту чи іншу інформацію, часом із вказівкою конкретних цитат та певних подій, на яких слід наголосити, і про події та конкретних осіб, про яких слід промовчати (так звані «темники»). Такі вказівки не були формальними, їхнє невиконання призводило до посилення тиску на ці ЗМІ та їхніх власників, наприклад, з боку правоохоронних та контролюючих органів.

У кулуарах парламенту 3 червня було відкрито виставку таких «темників». На двох стендах було вивішено темники за різні роки. Найперший з них датувався жовтнем 2001 року, найновіший – травнем 2004. На виставці, крім того, було представлено листи Адміністрації Президента за підписом керівництва головного управління інформаційної політики, якими обласним телекомпаніям вказувалося розмістити в ефірі відповідні відеоматеріали. Серед темників також був графік, яким наказувалося дотримуватися певної послідовності у висвітленні в ефірі приватними телеканалами тем політичної реформи. Унікальним експонатом виставки був лист, який наказував представникам мас-медіа звітувати про виконання темників.[2]

Проте практика використання «темників» була припинена протягом декількох днів під час помаранчевої революції, що було зумовлено швидше позицією власників та топ менеджерів телерадіокомпаній, а також протестами журналістів, ніж зміною влади (фактично влада змінилася через півтора місяці після цього).

Кількість позовів про відшкодування шкоди в дуже великих розмірах за публікацію дифамаційних матеріалів та їхня загальна кількість значно зменшилися з травня 2003 року в зв’язку з прийняттям закону про їхнє обмеження через застосування диференційованої ставки державного мита по таким справам та, відповідно, зменшення сум компенсації шкоди. Також у цьому законі вперше було скасовано відповідальність за поширення оціночних суджень і обмежено право посадових осіб органів влади подавати такі позови. Слід зазначити чітку тенденцію: позови проти ЗМІ почали переважно стосуватися не відшкодування шкоди, а оприлюднення спростування поширених неправдивих відомостей.

У 2004 році, за інформацією Державної судової адміністрації, до судів надійшло 442 заяви проти ЗМІ в справах про захист честі, гідності та ділової репутації. Ще 280 вже були на цей час у судах з минулих років. Суди протягом року загалом розглянули 514 справ проти ЗМІ.

Суди завершили розгляд 250 справ з винесенням рішення, при цьому в 158 справах позов було задоволено, а в 141 справі заяву незадоволено чи залишено без розгляду. При цьому було присуджено до стягнення зі ЗМІ 591 тисячу 591 гривну. Тобто, у середньому ЗМІ повинні були сплатити 3 744 гривні по кожній справі (приблизно 700 доларів США). Слід зазначити, що обсяг заявлених вимог у всіх справах був значно більший: понад 20 млн. гривень. При цьому було сплачено державного мита на суму 251 437 гривень.

У Цивільному кодексі України, що набув чинності з 1 січня минулого року, закладена норма відповідно до якої «негативна інформація, поширена про особу, є неправдивою», на підставі чого переслідуються журналісти та ЗМІ за висловлювання критичних зауважень. У цьому кодексі з’явилася ще низка норм, що обмежують свободу слова в невиправданому обсязі. Наприклад, також вкрай дивним і небезпечним є твердження, викладене у частині третій статті 296 ЦК про те, що «інформація, яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов’язків, є достовірною». Монополізація права на істину «посадовими, службовими особами при виконанні ними своїх службових обов’язків» не лише порушує законодавство України, але й суперечить здоровому глузду.

Проект зміни цих положень був внесений до парламенту, проте на кінець року так і не прийнятий. А 12 травня один з таких законопроектів, був навіть відхилений парламентом, не зважаючи на вимогу громадськості прийняти цей закон.

З січня минулого року в Україні почалося впровадження нового законодавства щодо захисту суспільної моралі (Закон України «Про захист суспільної моралі» та пов’язані з ним зміни до інших законів). Відповідно до нього створено державний орган із захисту суспільної моралі. До його функцій належить призупинення поширення (без санкції суду) та застосування санкцій за поширення продукції, що порушує суспільну мораль (порнографічного та еротичного характеру або із застосуванням жорстокості та насильства тощо). Ним також введено ліцензування суб’єктів, які можуть здійснювати поширення такої продукції, а також вводить ліцензування кожного твору окремо. Фактично, таке ліцензування є попередньою цензурою творів, що заборонено Конституцією України, оскільки, наприклад, перед друком книжки необхідно отримати відповідну ліцензію.

При цьому слід зазначити, що згадане законодавство чітко не визначає, що може порушити суспільну мораль, а дефініції надзвичайно не чіткі та сповнені оціночними виразами. Тому особа, яка поширює такий твір, не може передбачити незаконність своєї поведінки.

За порушення вказаного законодавства передбачаються жорсткі санкції: великі штрафи, кримінальне покарання та закриття ЗМІ. Проте минулого року випадків застосування цих законодавчих норм поки що не помічено. Значною мірою це пояснюється тим, що державний орган із захисту суспільної моралі так і не розпочав свою діяльність в минулому році.

2. Телерадіомовлення

Рівень свободи слова на телебаченні та радіо виріс тільки під час помаранчевої революції. До цього часу проявлявся явний дисбаланс у висвітленні подій.

Проте місцеві телеканали та радіостанціі зберігали тенденційність та заангажованість у висвітленні новин протягом цілого року. Особливо це проявилося в східних та південних регіонах України.

Опозиційні сили фактично були позбавленні доступу до загальнонаціональних ЗМІ протягом року. Лише під час помаранчевої революції ситуація змінилася на краще, проте не на місцевому рівні.

Державні національні та місцеві телерадіоканали повністю залежать від виконавчої гілки влади та подають односторонній погляд на події з відсутністю будь-якої нормальної критики органів влади та правлячих політичних сил.

В Україні існує державне телебачення та радіо, телестудії та друковані видання (газети та журнали) різних органів влади (МВС, Прокуратури, податкової адміністрації, Збройних сил, МЗС, митної служби та інших). При цьому такі ЗМІ не слугують джерелом важливої інформації, а швидше виконують роль рупора та агітації за позитивність кожного органу влади, а альтернативні чи критичні думки в них практично відсутні.

У той же час, у країні відсутнє суспільне (громадське) телебачення та радіо. Закон «Про суспільне телерадіомовлення в Україні» був прийнятий декілька років тому, але рішення про створення суспільного (громадського) радіо чи телебачення так і не було прийнято.

Державний орган, що регулює телебачення та радіомовлення (Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення), був органом, залежним від Президента та парламенту, що унеможливлює повноцінне виконання ним своїх функцій. Зокрема, будь-який член цього органу може бути відкликаний зі своєї посади в будь-який час, з-за чого він перебуває в повній залежності від прийнятих ним рішень та органу, що його призначив. Внаслідок такої залежності та інших недоліків законодавства процедура видачі ліцензії проводиться закрито та упереджено, а контрольні функції цього органу є швидше формальними.

Така залежність, зокрема, проявляється в дискримінаційній політиці щодо ліцензування телерадіоорганізацій.

Верховна Рада України прийняла в новій редакції закон «Про Національну Раду України з питань телебачення і радіомовлення», проте Президент наклав вето на закон. Коротко усі зауваження Президента зводилися до одного: він не погоджується з існуванням незалежного регулюючого органу в сфері телерадіомовлення.

11 травня Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» з урахуванням зауважень Президента (номер реєстрації 2663). Раніше цей Закон був прийнятий 9 липня 2003 року, але Президент скористався правом вето. Фактично ж депутати прийняли майже той самий законопроект, зміни торкнулися тільки визначення конфіденційної інформації, що є власністю держави.

Зміни, внесені до Закону про пресу, суттєво звужують обсяг конституційного права на інфор­мацію. А саме: частина перша статті 2 «Свобода діяльності друкованих ЗМІ» тепер проголошує «право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих ЗМІ». Аналогічно звужене головне право журналіста – на інформацію: тепер журналіст має «право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступу інформації» (п.1 частини другої статті 26).[3]

Верховна Рада України прийняла в новій редакції Закон України «Про радіочастотний ресурс», що набув чинності 21 жовтня 2004 року. Відповідно до вказаних змін Національна Рада України з питань телебачення та радіомовлення стає єдиним органом, що видає ліцензію на мовлення в Україні. Відповідно до нової редакції закону:

– скасовується подвійне ліцензування телерадіоорганізацій Нацрадою та Державним комітетом зв’язку, який є залежними від Президента органом виконавчої влади, і що було предметом тиску на телерадіоорганізації з боку влади;

– усуваються можливості несанкціонованого відключення підприємствами зв’язку телерадіоорганізацій, у тому числі й за політичними мотивами.

Опозиційні телеканали систематично відключали в місцевих кабельних мережах через нібито технічні причини. Так, «5 канал» відключали в Донецьку, Луганську, Харкові, Дніпропетровську та багатьох інших містах. За офіційною позицію це робилося з-за технічних причин. Проте в приватних розмовах власники кабельних операторів стверджували про шалений тиск з боку місцевих органів влади та правоохоронців. До сьогодні винних за такі дії не покарано.

3. Хроніка протесту журналістів

Протягом минулих років відбулися багато ситуативних конфліктів в тих чи інших ЗМІ, основною причиною яких була вимога їхніх власників чи керівників до журналістів дотримуватися неписаної редакційної політики, за якої в принципі не можна було подавати позитивної інформації про представників опозиції, а іноді просто їх згадувати, та негативну інформацію про представників провладних сил. Зазвичай, наслідком таких конфліктів ставало звільнення журналістів, їхній перехід у більш ліберальне ЗМІ.

З певною періодичністю виникали більш масові акції протесту, пов’язані з правом журналістів на свободу слова: щодо вбивств журналістів, щодо поширення темників тощо.

У другій половині минулого року через збільшення тиску влади на ЗМІ під час виборчої кампанії пропорційно зменшувалася свобода журналістів і одночасно зростало їхнє невдоволення існуючої ситуацією.

При цьому, ті опозиційні ЗМІ, що зберігали певні стандарти свободи слова зазнавали значного тиску від влади в різний спосіб: відключення світла, відмова в друці, виключення телеканалів з кабельних мереж, подання позовів про скасування ліцензій, погрози, підпал і т.п. Усе це прямо відображалося на журналістах, що не могли працювати в таких умовах.

20 жовтня о 21:00 годині на «5 каналі» у прямому ефірі замість звичного випуску новин відбулася прес-конференція керівників каналу, на якій керівники каналу заявили про тривалий та систематичний тиск.

Останніми подіями, що призвели до цієї акції стали рішення Господарського апеляційного суду про скасування рішення Національної ради про видачу ліцензії ТК «Експрес-Інформ» (а значить – «5 каналу») у Києві за позовом телеканалу «Телестудія «Служба інформації» та ухвала Печерського райсуду про забезпечення позову народного депутата Володимира Сівковича до Петра Порошенка та каналу НБМ, наслідком чого стали арешти рахунків «НБМ».[4]

Працівники каналу заявили про такі вимоги:

1. До Печерського суду м. Києва – зняття арештів з рахунків «5 каналу».

2. До Національної Ради України з питань телебачення та радіомовлення:

· скликати позачергове засідання, на якому остаточно визнати «5 канал» переможцем першого, а не повторного конкурсу на мовлення на 48 ТВК у м. Києві;

· привести у відповідність ліцензійним угодам трансляцію «5 каналу» в кабельних мережах у регіонах України.

3. До народного депутата В. Сівковича:

· публічно вибачитися за цинічне використання «5 каналу» як інструменту шантажу у власних політичних цілях.

«Правління та журналістський колектив «5 каналу» опинилися у такій ситуації, – йшлося в їхній заяві, – що у разі невиконання вимог «5 каналу»[5] або ж не реагування на них керівництво та ініціативна група журналістів 25 жовтня о 21:00 оголосять голодування».

Оскільки вимоги не були виконані, то журналісти оголосили голодування 25 жовтня о 21 годині, що транслювалося у прямому ефірі.

Уже 28 жовтня журналісти п’яти центральних телеканалів (ICTV, «Інтер», «Новий канал», «Тоніс» та НТН» заявили про тиск влади та власників каналів, який призводить до того, що інформація про суспільно важливі події подається глядачеві в спотвореному вигляді.

Їхня позиція пов’язана із тиском на ЗМІ представників влади, які змушують телеканали і їхніх власників висвітлювати події в спотвореному вигляді або взагалі замовчувати суспільно важливі новини.

Журналісти, які розуміють власну відповідальність за долю країни, оприлюднили заяву і звернулися до своїх колег із закликом підтримати їхнє бажання працювати професійно і надавати громадськості різнобічну й правдиву інформацію про те, що відбувається в Україні.[6]

Заява журналістів українських телеканалів

Ми, журналісти українських телеканалів, занепокоєні загрозою висвітлення вирішального періоду виборів у спотвореному вигляді.

Всупереч стандартам професійної журналістики, влада, а під її тиском частина власників та менеджерів телеканалів, прагнуть замовчувати важливі події, або перекручують їх сутність.

Ми усвідомлюємо власну відповідальність за надання людям інформації, на основі якої вони роблять свої рішення.

Тому ми вимагаємо дотримання наступних стандартів висвітлення подій:

1. Усі інформаційні програми повинні інформувати про всі суспільно значущі події.

2. Усі інформаційні програми повинні представляти всі значущі точки зору на події, що висвітлюються.

3. Уся інформація, що потрапляє до ефіру, має бути перевіреною та містити посилання на джерела.

Ми зобов’язуємося виконувати ці стандарти.

Ми впевнені, що повне і професійне висвітлення вирішального періоду виборів є вкрай необхідним для глядачів.

Ми закликаємо колег приєднатися та підтримати нашу позицію!

Загалом звернення, що було розміщене на сторінці Інтернет-видання «Телекритика», підписали 346 журналістів і працівників електронних ЗМІ.

Того ж дня, 28 жовтня, сім журналістів Студії «1+1» зі служби новин (Наталка Фіцич, Юлія Бориско, Віктор Заблоцький, Ігор Скляревський, Федір Сидорук, Галина Бецко та Мар’яна Воронович) добровільно звільнились з каналу після того, як провалились всі спроби переговорів з керівництвом «Телевізійної служби новин» (ТСН) про відмову від політики темників та цензури. За їхніми словами, за нинішніх умов вони не можуть професійно виконувати свої обов’язки та надавати суспільству правдиву інформацію. «Наше телевізійне ремесло остаточно перетворилось в обслуговування інтересів тих, кому «1+1» відданий його власниками в політичне використання», – говорили колишні співробітники цього телеканалу.[7]

Лише 2 листопада працівники та журналісти «5 каналу» припиняють голодування, оскільки знімається арешт з рахунків телеканалу, проте інші вимоги залишаються невиконаними. Також телеканал було повернуто в деякі кабельні мережі, зокрема, у Донецьку.

За повідомленням прес-служби журналістського руху за професійні права, Володимир Голосняк, ведучий програми «Вісті» на Першому національному телеканалі, що відмовився читати новини по темниках[8], 9 листопада був відсторонений від роботи. Він без пояснень був виключений з розкладу ефіру на тиждень, хоча за планом мусив з’явитися на екрані в понеділок, вівторок та середу.

Наступного дня 13 журналістів програми «Вісті» на Першому національному телеканалі запропонували першому віце-президенту НТКУ Миколі Канішевському та директору об’єднання «Новини» Артему Петренко ухвалити угоду про редакційну політику. Одночасно журналісти в односторонньому порядку зобов’язалися дотримуватися угоди, що означало відмову працювати далі по темниках.

Текст запропонованої Угоди

«Ми, журналістський колектив Першого Національного Телеканалу, працюємо в одній компанії та робимо спільну справу.

Ми не підтримуємо жодну політичну силу й не маємо на меті служити комусь, окрім народу.

У нас єдина мета – подавати суспільству об’єктивну інформацію.

На сторожі своєї роботи ми ставимо власне сумління, майстерність та відданість високим фаховим стандартам».

Угода про редакційну політику

Редакційна політика Першого національного телеканалу ґрунтується на наступних засадах:

1. Інформаційні випуски та програми повинні об’єктивно висвітлювати всі головні суспільно значущі події (Закон України «Про інформацію», статті 5, 6, 9 та 10).

2. У кожному інформаційному випуску обов’язково має бути витриманий баланс: подані полярні точки зору на подію, що висвітлюється (Закон України «Про інформацію», статті 9 та 10).

3. Інформація, що подається в ефірі, повинна бути перевіреною, містити посилання на джерела (Закон України «Про телебачення і радіомовлення», пункт б) статті 39).

4. Відбір тем та формування сюжетів є прерогативою виключно шеф-редактора, випускового редактора та кореспондентів. Пропозиції та рекомендації інших осіб щодо відбору тем та формування сюжетів обов’язково розглядаються вказаними вище особами та враховуються на їх розсуд.

5. Втручання державних органів, посадовців, громадських об’єднань, окремих громадян у творчу діяльність журналістів, цензура як контроль за ідеологічним змістом випусків не допускається (Закон України «Про телебачення і радіомовлення», стаття 6).

6. Журналіст має право відмовитися від виконання доручень редакції, якщо вони суперечать чинному законодавству (Закон України «Про телебачення і радіомовлення», пункт з) статті 38).

7. Усі сюжети повинні подаватися в ефір з підписами журналістів. Виключення можуть бути лише на прохання журналіста, що готував матеріал, якщо це загрожує його безпеці. Автор матеріалу має право підписувати його як власним ім’ям, так і творчими псевдонімами (Закон України «Про телебачення і радіомовлення», пункт е) статті 38).

8. Лише журналіст, що знімав сюжет, має право передати його підготовку іншому журналісту або редактору (Закон України «Про телебачення і радіомовлення», стаття 39).

9. Будь-які зміни в сюжеті не можуть бути подані в ефір без згоди журналіста, що його готував (Закон України «Про телебачення і радіомовлення», пункт ж) статті 38).

10. Положення Угоди про редакційну політику є обов’язковими для всіх осіб, що будь-яким чином беруть участь у створенні інформаційних програм та проектів Першого Національного телеканалу, незалежно від місця роботи та форми співпраці: на позаштатній чи штатній основі, чи в незалежній компанії-виробнику.

Керівництво УТ-1 відмовилося укладати угоду з журналістами про редакційну політику. А 15 листопада усіх журналістів, що висловилися проти темників і цензури відсторонили у різний спосіб від роботи.

Наступного дня, 16 листопада, журналісти інших телеканалів провели пікетування київського телецентру на вул. Мельникова 42, де знаходиться УТ-1, проти цензури.

За інформацією Інтернет-видання «Українська правда», двоє ведучих каналу «1+1» Олесь Терещенко та Андрій Тичина 21 листопада відмовилися вести президентський марафон на каналі в неділю через «темники»[9].

Уже наступного дня, ведучі ТСН на каналі «1+1» відмовились виходити в ефір. Замість ТСН на каналі «1+1» виходила програма В’ячеслава Піховшека і всі бачили огляд новин, що робився і подавався однією людиною за чітко визначеними темниками. Таким рішенням закінчилися перемовини ведучих та журналістів програми ТСН та одного з керівників каналу Володимира Оселедчика. Журналісти заявили, що перемовини з керівництвом каналу триватимуть й надалі.

Незалежна медіа-профспілка України 23 листопада закликала журналістів приєднатися до загальнонаціонального страйку з метою забезпечити подачу чесних та об’єктивних новин.

Журналісти програми «Вісті» Першого національного телеканалу (УТ-1) 24 листопада оголосили страйк і перестали виходити в ефір. В їхньому відкритому листі, зокрема, було зазначено:

«Протягом місяця методом ведення переговорів з керівництвом НТКУ ми намагалися змінити ситуацію в подачі інформації в новинах на користь балансу та об’єктивності. На жаль, ми не досягли бажаного результату. Керівництво телекомпанії не спроможне впливати на зміст новин. Цим самим порушується закон України про інформацію, право українців на отримання об’єктив­ної, повної, суспільно важливої інформації. Такий новинний продукт ми вважаємо нелегітимним і не хочемо бути причетним до його створення».

А 25 листопада на каналі УТ-1 у випуску новин об 11.00, який виходить із сурдо-перекладом, ведуча-перекладач Наталя Дмитрук проігнорувала текст основної ведучої Тетяни Кравченко про оголошені ЦВК підсумки виборів. Замість нього вона «сказала» своїм глядачам наступне: «Результати ЦВК є сфальсифікованими. Не вірте. Наш Президент – Ющенко. Мені дуже прикро, що до цього доводилося перекладати неправду. Більше я цього не робитиму. Не знаю, чи побачимось». Після цього вона приєдналася до оголошеного раніше страйку.

Того ж дня Канал «1+1» відмовився від темників, відновив повноцінне інформаційне мовлення і гарантував подання повної та неупередженої інформації. У прямому ефірі, що відбувався у прайм-тайм на понад 90 відсотків території країни, журналісти та керівництво телеканалу виступили із заявою.

Заява телеканалу «1+1»

Ми усвідомлюємо свою відповідальність за упередженість інформації, яку досі поширював канал під тиском і за директивами різних політичних сил. Нинішнє протистояння в суспільстві змушує нас чітко виголосити принципи своєї подальшої роботи. Від сьогодні за зміст телевізійного продукту відповідає лише колектив і менеджмент Студії «1+1». Ми гарантуємо, що будь-яка інформація, поширена нашим каналом, буде повною і неупередженою відповідно до професійних стандартів журналістики.

В ефірі «1+1» будуть висвітлюватися всі значущі події в Україні та за її межами і надаватися рівні можливості для висловлення своєї позиції всім учасникам суспільно-політичного життя. Ці принципи будуть дотримані доки канал існуватиме у телеефірі», стверджують Олександр Роднянський, Володимир Оселедчик, Максим Варламов, Алла Мазур, Людмила Добровольська, Анна Безулик, Олесь Терещенко, Андрій Тичина, Марина Кухар, Анатолій Борсюк, Вахтанг Кіпіані, Ольга Герасим’юк, Юрій Макаров, Сергій Полховський, Сергій Долбілов, Євген Зінченко, Марічка Падалко, Анатолій Єрема, В’ячеслав Піховшек і весь колектив Студії «1+1».[10]

Того ж дня та наступного, практично усі загальнонаціональні телеканали відмовилися від практики використання темників і почали подавати новини у переважно збалансований спосіб із висвітленням різних точок зору та наданням опозиції права виступу.

4. Огляд найважливіших фактів

Колишній директор радіо «Континент» Сергій Шолох виїхав у США, де 28 жовтня отримав політичний притулок. Радіо «Континент» ретранслювало новини іноземних радіостанцій, зокрема, радіо «Свободи». На радіостанцію з цього приводу чинився постійний тиск з боку органів влади та контролюючих органів. А 3 березня 2004 року ретрансляційне обладнання радіостанції було конфісковане за обвинуваченням у трансляції без ліцензії Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.

Редактор інформаційного агентства «Статус Кво» (єдиного регіонального агентства в цьому місті) Володимир Чістілін був звільнений 29 жовтняу Харкові. за нібито прогул на роботі, але повідомили йому про це лише 1 листопада. Він стверджував, що його звільнили через політичні публікації агентства. Адвокат Петро Бущенко в рамках Фонду правової допомоги Української Гельсінської спілки з прав людини подав позов в інтересах В.Чістіліна про поновлення на роботі. Зараз справа знаходиться в суді.

З фактом відмови в наданні друкарських послуг зіткнулася редакція донецького опозиційного видання – тижневика «Остров». Видавництво газети «Донбас» повідомило редакцію, що більше не друкуватиме газету. У листі причиною відмови названа велика завантаженість устаткування та регулярна поломка друкарських верстатів. Директор типографії в телефонній розмові з редактором «Острова» повідомив, що жодних причин, крім технічних, для розірвання угоди з видавництвом немає. Пізніше, «Острову» відмовили в друці зі схожою аргументацією ще 14(!) типографій – не лише на Донеччині, але й в сусідніх областях.[11]

Шевченківський районний суд м. Києва 28 січня прийняв рішення про закриття газети «Сільські вісті», що всупереч законам України розпалювала міжнаціональну ворожнечу. Позивачами в суді виступали Міжнародний антифашистський комітет і Об’єднана єврейська громада України на чолі з Вадимом Рабиновичем. Суд виніс рішення про припинення випуску газети «Сільські вісті» на підставі порушення газетою частини першої статті 3 Закону України про засоби масової інформації (друковані видання) за поширення інформації, що розпалює міжнаціональну ворожнечу. Як сказано в рішенні суду, в газеті «Сільські вісті» у номерах від 15 листопада 2002 р. та 30 вересня 2003 р. були опубліковані статті Василя Яременко «Міф про український антисемітизм» та «Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів». Судом визнано, що ці статті містять у собі інформацію, що розпалює міжнаціональну ворожнечу. Проте рішення суду до сих пір не набуло чинності, оскільки воно було оскаржено в апеляційному порядку. Розгляд справи ще не завершено.

Печерський райсуд м. Києва 5 лютого виніс рішення за позовом Міністра внутрішніх справ Миколи Білоконя до тижневика «Дзеркало тижня» та заступника головного редактора цього видання Юлії Мостової про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди. Рішенням суду відомості, поширені в статті «Нічим дихати»[12] щодо Міністра внутрішніх справ України, визнані такими, що не відповідають дійсності і порочать честь, гідність та ділову репутацію Білоконя. Судом першої інстанції ухвалено рішення зобов’язати тижневик «Дзеркало тижня» упродовж місяця спростувати зазначені відомості на тій самій сторінці газети тим же шрифтом та стягнути на користь Білоконя 2 000 гривень з ТзОВ «Дзеркало тижня» та 1 025 гривень з Мостової. Газета, за словами її представників, частково погодилася із позовними претензіями. Проте за даними «Телекритики», це було пов’язано з небажанням автора розкривати джерела своєї інформації.[13]

Державний комітет у справах національностей та міграції підготував 12 позовів до львівської газети «Ідеаліст» за поширення матеріалів, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу. У середині серпня розпочався перший судовий процес, що не закінчився до кінця року.

Місцевий суд Франківського району міста Львова 29 грудня задовольнив позов народного депутата В.Яворівського з приводу захисту честі та гідності, ділової репутації та спростування недостовірної інформації до газети «Молода Галичина». Газета поширила інформацію, що депутат в радянські часи був агентом КДБ і писав доноси, а також є причетним до вбивства головного редактора «Літературної України» Л.Плюща. Окрім спростування відомостей, суд наказав також сплатити компенсацію народному депутату у розмірі 30 тисяч гривень (приблизно 5,6 тисяч доларів США), замість 100 тисяч, що вимагав Яворівський.[14]

За повідомленням Кримського агентства новин, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим 11 лютого задовольнив позов депутата Верховної Ради АПК Миколи Котляревского до редакції газети «Євпаторійський тиждень» та її редактора Володимира Лутьєва про захист честі, гідності, ділової репутації й відшкодування моральної шкоди. Суд визнав недійсними відомості, що були викладені В. Лутьєвим про депутата та зобов’язав редакцію опублікувати спростування тим же шрифтом на першій сторінці (20-ти тисячним тиражем). Суд також стягнув на користь позивача як відшкодування моральної шкоди з В. Лутьєва 300 тисяч гривень (приблизно 56 тисяч доларів), а з редакції газети – 10 тисяч гривень.

Апеляційний суд міста Києва 23 червня 2004 року задовольнив апеляційні скарги газети «Голос України» та журналіста Сергія Лавренюка. Суд скасував рішення Дарницького районного суду від 27 червня 2003 року про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування відомостей, що не відповідають дійсності і відмовив позивачам – ЗАТ «ТНК-Україна-Інвест», ВАТ «Лисичанськнафтооргсинтез», О. Г. Креденцеру – у задоволенні їхніх позовних вимог у повному обсязі. Рішенням Дарницького суду було визначено стягнути з газети «Голос України» та журналіста Сергія Лавренюка по 238 500 гривень на користь ЗАТ «ТНК-Украї­на-Інвест».

Раніше, 22 квітня 2004 року Судова палата в цивільних справах Верховного суду України, задовольнивши касаційні скарги «Голосу України» та С. Лавренюка, скасувала рішення Апеляційного суду міста Києва від 17 вересня 2003 року, направивши скаргу на розгляд Апеляційного суду. В Ухвалі Верховного суду зазначається, що «скасовуючи рішення суду першої інстанції і ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд допустив істотні порушення норм процесуального права» (справа була розглянута без відповідача). Крім того, «застосовуючи до встановлених обставин норми матеріального закону, суд допустився помилки в тлумаченні статті 7 ЦК України». У порушення вимог п. 7 частини першої статті 203 та статті 208 ЦПК України, суд не зазначив, у якій частині рішення стосується кожного з позивачів та всупереч змісту закону зобов’язав редакцію опублікувати відомості, які, на думку позивачів, відповідають дійсності.

Таким чином, 23 червня Апеляційний суд фактично встановив, що відомості, викладені в статтях С. Лавренюка «Спецоперація «санація», «Спецоперація «санація» – 2» та «Навіщо платити більше», відповідають дійсності.[15]

Ленінський райсуд міста Вінниця 17 вересня ухвалив рішення про тимчасове припинення виходу «Вінницької газети» за порушення закону про вибори Президента України. Суд прийняв це рішення після розгляду скарги довіреної особи Петра Симоненка Віктора Петрова. Петров оскаржив факт надання оцінок та коментування газетою програми кандидата на посаду президента України, що заборонено законом для комунальних та державних засобів масової інформації. Суд закрив газету до 21 листопада – дня закінчення передвиборчої кампанії.[16]

Працівники міліції в Луганській області 28 листопада заарештували машину з тиражем газети «Твій вибір» начебто за те, що в ній були поширені заклики до повалення конституційного ладу. Такі заклики містилися нібито у матеріалах правозахисників, зокрема, науковій статті щодо права народу на повстання, яке закріплене у деяких Конституціях інших демократичних країн. При процедурі арешту, були порушені норми багатьох законів України та перевищені повноваження правоохоронцями. Невдовзі тираж відпустили, проте винні у таких діях не покарані.

Верховний Суд України 19 травня скасував вирок Соснівського районного суду міста Черкаси та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області про засудження за опір працівникам міліції головного редактора газети «Свобода» Олега Ляшка. Справу скеровано на новий розгляд Соснівського районного суду міста Черкаси. У квітні 2002 року, після вилучення двох накладів газети «Свобода», через що і започаткувалась кримінальна справа, про яку ідеться, Олега Ляшка було ув’язнено на 10 діб. У вилучених номерах був розміщений текст запиту народного депутата Григорія Омельченка щодо деяких аспектів діяльності бувшого Генерального прокурора України Михайла Потебенька. 5 лютого 2003 року суддя Соснівського районного суду Алла Чечот визнала Олега Ляшка винним у здійсненні злочину середнього ступеню тяжкості і засудила до виплати штрафу у розмірі 255 гривень.[17]

Російський Центр екстремальної журналістики зафіксував в Україні протягом минулого року 5 випадків затримання чи арештів журналістів:

1. Запорізька область. 27 лютого. Андрій Токовенко, Дмитро Капустін[18]

2. Запорізька область. 18 березня. Артем Тимченко[19]

3. Київ. 28 квітня. Володимир Бойко[20]

4. Закарпатська область. 22 травня. Костянтин Сидоренко[21]

5. Львів. 28 травня. Ірена Тершак[22]

5. Рекомендації

1. Здійснити програму реформування державних ЗМІ через зміну їхньої системи управління та фінансування відповідно до рекомендацій Ради Європи та ОБСЄ. Найкращим прикладом такого реформування є запровадження громадського телерадіомовлення на базі державного телеканалу УТ-1 та Першого національного радіоканалу.

2. Реформувати інститут державного регулювання телебачення та радіо – Національну Раду України з питань телебачення та радіомовлення – відповідно до Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № 23 (2000), 1 (1999), Директиви № 95/47/ЄС Європейського парламенту та Ради від 24 жовтня 1995 року. Слід законодавчо та на практиці забезпечити незалежність державного органу регулювання телерадіомовлення. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення повинна отримувати достатнє фінансування, необхідне для забезпечення її незалежності та належного виконання своїх функцій.

3. Скасувати закони «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» та «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»; при цьому передбачити скасуван­ня окремих пільг журналістам державних ЗМІ.

4. Прийняти нову редакцію закону про телебачення та радіомовлення, що відповідав би стандартам Ради Європи, ОБСЄ та Європейського Союзу.

5. Внести зміни до законодавства щодо можливості визначення справжнього власника ЗМІ, особливо телеканалів і радіостанцій, впровадження ефективного контролю за концентрацією ЗМІ в руках одного власника чи його родини, антимонопольними обмеженнями на інформаційному ринку відповідно до рекомендацій Ради Європи, ОБСЄ та Європейського Союзу, а також впровад­ження необхідних процедур щодо покарання порушників законодавства про концентрацію ЗМІ.

6. Забезпечити швидке та прозоре розслідування всіх заяв щодо випадків насильства та смерті журналістів і гарантування реалізації прав журналістів.

7. Зобов’язати власників ЗМІ оприлюднювати зміст редакційної політики, а також негайно оприлюднювати будь-які зміни в редакційній політиці; встановити юридичну відповідальність за не оприлюднення чи невчасне оприлюднення редакційної політики або оприлюднення редакційної політики, яка не відповідає дійсності.

8. Запровадити державну програму підтримки місцевих друкованих ЗМІ національних і мовних меншин у місцях їх компактного проживання.

9. Прискорити процедуру ратифікації Європейської конвенції про транскордонне телебачення, Додаткового протоколу до Конвенції про транскордонне телебачення, а також прийняти зміни до законодавства для імплементації її норм, а також положень Директиви ЄС 85/552/ЕС, 97/36/ЕС «Телебачення без кордонів».

10. Ліквідувати Державний комітет телебачення і радіомовлення під час розгляду проекту змін до Конституції України.




[1] Звіт за підсумками моніторингу порушень прав журналістів та ЗМІ за 2004 р. Київська незалежна медіа-профспілка. Сторінка в Інтернеті: http://profspilka.org.ua.

[2] За інформацією Інтернет-видання «Українська правда»: http://pravda.com.ua

[3] Більше про даний закон дивіться у розділі про доступ до інформації та в Бюлетені Харківської Правозахисної групи «Свобода висловлювань і приватність», № 2, 2004 рік, http://khpg.org.

[4] За інформацією Інтернет-видання «Телекритика»: http://telekritika.kiev.ua.

[5] Сторінка в Інтернеті «5 каналу»: http://5tv.com.ua/newsline/118/1879.

[6] За інформацією Інтернет-видання «Телекритика»: http://telekritika.kiev.ua.

[7] За інформацією Громадського радіо: http://radio.org.ua.

[8] Інтернет-видання «Телекритика»: http://telekritika.kiev.ua/news/?id=18448.

[9] «Українська Правда» з посиланням на джерело на каналі

[10] Сторінка телеканалу «1+1» в Інтернеті: http://1plus1.net/about/news.phtml?637.

[11] Звіт за підсумками моніторингу порушень прав журналістів та ЗМІ за 2004 р. Київська незалежна медіа-профспілка. Сторінка в Інтернеті: http://profspilka.org.ua.

[12] Газета «Дзеркало тижня», http://zn.kiev.ua/nn/show/474/44736.

[13] Інтернет-видання «Телекритика»: http://telekritika.kiev.ua

[14] Більше інформації на сторінці в Інтернеті: http://korpunkt.ru/razdel10_2_0.html.

[15] За інформацією Інтернет-видання «Телекритика»: http://telekritika.kiev.ua.

[16] Інтернет-видання «Українська правда»: http://pravda.com.ua.

[17] За інформацією Інституту масової інформації. В Інтернеті: http://imi.org.ua/?id=read&n=3612&yy=2004.

[18] Докладніше на сторінці Центру: http://cjes.ru/monitoring/view_monitoring.php?id=3729.

[19] http://cjes.ru/monitoring/view_monitoring.php?id=3817.

[20] http://cjes.ru/monitoring/view_monitoring.php?id=3899.

[21] http://cjes.ru/monitoring/view_monitoring.php?id=3922.

[22] http://cjes.ru/monitoring/view_monitoring.php?id=3923.

 Поділитися