Совтрансавто Холдинг проти України

УХВАЛА ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

заяви № 48553/99

Совтрансавто Холдинг

проти України

Європейський суд з прав людини (четверта секція) 27 вересня 2001 pоку на засіданні палати, до складу якої увійшли судді:

а також пан В. Берже, секретар секції,

після вивчення вищезгаданої заяви, яку було подано 11 травня 1999 р. та зареєстровано 4 червня 1999 p.;

після розгляду зауважень Уряду-відповідача та відповіді на них заявника;

після заслухання усних зауважень сторін під час слухання 27 вересня 2001 p.

та після обговорення виносить таке рішення:

ФАКТИ

Заявник, “Совтрансавто Холдинг”, – російське закрите акціонерне товариство з міжнародних транспортних перевезень, створене у 1993 році, що знаходиться у Москві. Його представником у Суді є Мішель Гільєншмідт, адвокат Паризької колегії адвокатів. На засіданні 27 вересня 2001 р. заявника також представляли консультанти Карл Екштейн і Євген Кубко та їхній радник Юрій Мартингок.

Уряд представляє пані Валерія Лутковська, уповноважений Уряду. На засіданні 27 вересня 2001 р. від Уряду були також присутні Марк Орзіх, консультант, Ірина Лобасюк і Зоряна Бортновська, радники.

А. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Обставини справи, як їх було викладено сторонами, можна викласти таким чином.

У період з 1993 до 1997 року заявник володів 49 % акцій ВАТ “Совтрансавто-Луганськ”, українського акціонерного товариства відкритого типу.

2 січня 1996 року збори акціонерів ВАТ “Совтрансавто-Луганськ” прийняли рішення внести зміни до установчих документів цього товариства (статуту та інших документів) та трансформували його у акціонерне товариство закритого типу. 23 січня 1996 року Луганський міськвиконком – місцевий орган, якому законом надані відповідні повноваження, затвердив це рішення.

26 грудня 1996 pоку, 11 серпня 1997 року та 20 жовтня 1997 року генеральний директор ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” прийняв рішення збільшити на одну третину щоразу статутний фонд товариства та внести відповідні зміни до установчих документів. Ці рішення були затверджені Луганським міськвиконкомом 30 грудня 1996 pоку, 12 серпня 1997 року та 18 листопада 1997 року відповідно.

Внаслідок збільшення статутного фонду керівництво ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” отримало право одноосібно керувати товариством та контролювати його майно. Частка акцій заявника зменшилась з 49 % до 20,7 %.

Відповідно до стверджень заявника у період з 1997 року до 1999 року частину майна ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” було продано різним підприємствам, що були утворені генеральним директором цього товариства.

25 червня 1997 року заявник звернувся до арбітражного суду Луганської області (суд першої інстанції у цій справі) з позовом (справа № 70/10-98) до ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” та Луганського міськвиконкому. Він наполягав на визнанні незаконними рішень щодо внесення змін до статутних документів вказаного товариства та рішення з реєстрації, прийняте виконавчим комітетом 23 січня 1996 року. Заявник стверджував, що всупереч вимогам чинного законодавства та статутних документів товариства “Совтрансавто-Луганськ” загальні збори акціонерів від 3 січня 1996 року були організовані без участі і без згоди представників ЗАТ “Совтрансавто-Холдинг”. Крім того, протокол не був підписаний всіма акціонерами. 4 серпня 1997 року арбітражний суд відхилив позов.

9 вересня 1997 року заявник звернувся до голови арбітражного суду Луганської області з заявою про перевірку рішення від 4 серпня 1997 року в порядку нагляду. Ухвалою від 14 жовтня 1997 року заступник голови суду відхилив заяву.

21 листопада 1997 року заявник звернувся до судової колегії Вищого арбітражного суду України з заявою про перевірку в порядку нагляду відповідного рішення. Постановою від 6 березня 1998 року судова колегія Вищого арбітражного суду скасувала рішення від 4 серпня та 14 жовтня 1997 року на підставі того, що відповідні судові органи звернули недостатню увагу на обставини справи та аргументи заявника. Вона відправила справу на новий судовий розгляд в арбітражний суд Київської області (суд першої інстанції у цій справі), вказавши звернути особливу увагу на необхідність глибокого вивчення фактів справи та документів, наданих сторонами.

16 січня 1998 року керівництво ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” надіслало Президенту України листа, у якому просило “взяти справу під особистий контроль” з метою “захисту інтересів українських громадян”. У листі від 3 лютого 1998 року Президент України дав вказівку голові Вищого арбітражного суду “захистити інтереси громадян України”.

1 лютого 1998 року загальні збори акціонерів ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” прийняли переглянуту версію установчих документів товариства. 17 лютого 1998 року Луганський міськвиконком затвердив це рішення.

Шифрограмою від 6 березня 1998 року голова Луганської обласної держадміністрації повідомив Президента України про те, що, незважаючи на його резолюцію стосовно захисту національних інтересів, Вищий арбітражний суд скасував рішення від 4 серпня та 14 жовтня 1997 року та відправив справу на новий розгляд, а це, на його думку, завдавало шкоду належному функціонуванню ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” та інтересам України на користь Росії. Він вимагав від Президента України невідкладно втрутитись у справу з метою захисту інтересів українського підприємства та громадян України.

З 10 по 31 березня 1998 року Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України, державний орган, уповноважений контролювати діяльність акціонерних товариств, проводила аналіз діяльності ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ”. 29 квітня 1998 року вона констатувала невідповідність чинному законодавству скликання загальних зборів акціонерів від 3 січня 1996 року та рішень, прийнятих внаслідок цього керівництвом товариства.

19 травня 1998 року М.Т. (народний депутат України) закликав Президента України “захистити інтереси громадян України”. У той же день своєю резолюцією Президент України знову звернув увагу Голови Вищого арбітражного суду на необхідність захисту інтересів держави.

20 травня 1998 року під час судового засідання п. Кравчук (суддя арбітражного суду Київської області, призначений розглядати справу) публічно відмовився вести провадження у зв’язку з сильним тиском з боку сторони відповідачів (ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” та Луганського міськвиконкому). 21 травня 1998 року інший суддя був призначений розглядати справу.

28 травня 1998 року голова Вищого арбітражного суду надіслав копію резолюції Президента України від 19 травня 1998 р. голові арбітражного суду Київської області до відома під час розгляду справи заявника.

3 червня 1998 року заявник подав у арбітражний суд Київської області додатковий позов до ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” та Луганського міськвиконкому (справа 13/10-98). Він наполягав на визнанні незаконними, по-перше, рішень про збільшення статутного фонду та внесення змін у статутні документи, прийнятих генеральним директором “Совтрансавто-Луганськ” 26 грудня 1996 року, 11 серпня та 20 жовтня 1997 року, по-друге, рішень про реєстрацію, прийнятих виконавчим комітетом 30 грудня 1996 року, 12 серпня та 18 листопада 1997 року, і, по-третє, реєстрацію виконавчим комітетом 17 липня 1998 року рішення про внесення змін до статутних документів, прийнятих загальними зборами акціонерів ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” 1 лютого 1998 року.

9 червня 1998 року арбітражний суд Київської області зупинив розгляд справи № 13/10-98 до винесення рішення у справі 70/10-98.

Листом від 17 червня 1998 року заступник Голови Вищого арбітражного суду дав вказівку голові арбітражного суду Київської області “взяти відповідну справу під особистий контроль”.

23 червня 1998 року арбітражний суд Київської області розглянув справу № 70/10-98 і відхилив позов заявника, встановивши своїм рішенням, що ні внесення змін до статутних документів ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” від 3 січня 1996 року, ні рішення про реєстрацію від 23 січня 1996 року не були незаконними.

23 червня 1998 року суд розглянув справу № 13/10-98 і після встановлення законності рішень, оскаржуваних заявником, відхилив його позов.

2 липня 1998 року заявник звернувся до голови арбітражного суду Київської області з заявою “в порядку нагляду” про перегляд рішень від 23 червня 1998 року стосовно справ № 13/10-98 та 70/10-98. Він, зокрема, зазначав, що відповідачі у справі порушили Закон № 1576-XII від 7 грудня 1990 року та постанову Кабінету Міністрів України № 276 від 29 квітня 1994 року, що регулюють діяльність акціонерних товариств та процедуру реєстрації рішень цих товариств. Одночасно він скаржився на відсутність відкритого судового розгляду у суді першої інстанції.

Двома ухвалами від 12 жовтня 1998 року заступник голови суду відхилив заяви, підтвердивши висновки суду першої інстанції.

24 листопада 1998 року заявник звернувся до судової колегії Вищого арбітражного суду з заявою “в порядку нагляду” про перегляд відповідних рішень. Двома постановами від 12 січня 1999 року судова колегія Вищого арбітражного суду відхилила заяви стосовно справ № 13/10-98 та 70/10-98 на підставі тих же формулювань, що містилися в рішеннях суду першої інстанції.

У лютому 1999 року заявник звернувся до Генеральної прокуратури України з вимогою втрутитися в арбітражне провадження у справах № 13/10-98 та 70/10-98 з метою гарантування законності цього провадження. Він також звернувся з проханням до Голови Вищого арбітражного суду внести протест “в порядку нагляду” з метою перегляду всіх рішень стосовно цих справ.

Листом від 26 лютого 1999 року начальник департаменту з арбітражного провадження Генеральної прокуратури України відхилив клопотання заявника, констатувавши, що участь представника держави не є необхідною при розгляді цих справ.

8 червня 1999 року загальні збори акціонерів ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ”, організовані, за твердженням заявника, без його участі, прийняли рішення про початок процедури ліквідації товариства.

У квітні 2000 року Голова Вищого арбітражного суду вніс протест “в порядку нагляду” в президію Вищого арбітражного суду з метою скасування всіх рішень у справах № 13/10-98 та 70/10-98. Постановою від 21 квітня 2000 року президія Вищого арбітражного суду скасувала рішення від 23 червня, 12 жовтня 1998 року і 12 січня 1999 року та відправила справи № 13/10-98 та 70/10-98 в арбітражний суд Київської області на новий розгляд. У постанові вона констатувала, що рішення арбітражних судів були винесені без належного та глибокого розгляду фактів та аргументів сторін, висновки цих судів були суперечливими та передчасними, оскільки вони не взяли до уваги ні висновки Державної комісії з цінних паперів, що стосувалися численних фактів порушення керівництвом ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” положень чинного законодавства, ні вимоги законодавства, яке застосовується до реєстрації статутних документів акціонерних товариств; крім того, вона констатувала, що не було зроблено аналізу відповідності статутних документів ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” чинному законодавству.

Листом від 12 травня 2000 року голова арбітражного суду Київської області звернув увагу Голови Вищого арбітражного суду на той факт, що “постановою від 21 квітня 2000 року Вищий арбітражний суд скасував рішення арбітражних судів у справах № 13/10-98 та 70/10-98, які були прийняті протягом двох років”, і що “арбітражний суд Київської області вже виносив рішення з цього питання”. Він підкреслив, що “певні факти стосовно відповідної справи ставлять під сумнів безсторонність суддів суду під час розгляду цієї справи, а це може викликати передбачувані негативні наслідки”. Він звернувся з проханням до Голови Вищого арбітражного суду передати справи № 13/10-98 та 70/10-98 іншому суду з метою “гарантування об’єктивності і безсторонності судового процесу”.

Листом від 25 травня 2000 року голова Вищого арбітражного суду відхилив клопотання голови арбітражного суду Київської області стосовно передачі справ № 13/10-98 та 70/10-98 іншому суду, встановивши відповідність постанови від 21 квітня 2000 року чинному законодавству.

7 серпня 2000 року арбітражний суд Київської області розпочав розгляд справ № 13/10-98 та 70/10-98. Після аналізу документів, поданих заявником, та констатації факту ліквідації ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ”, він зобов’язав Луганський міськвиконком надати суду документи стосовно ліквідації ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” та оригінали документів щодо реєстрації ЗАТ “Транс Кінг”, створеного на базі майна ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ”. Він призначив нове слухання справи на 7 вересня 2000 року.

7 вересня 2000 року арбітражний суд Київської області призначив нове слухання на 18 жовтня 2000 року, визнавши необхідність участі прокурора в процесі.

25 жовтня 2000 року арбітражний суд Київської області після констатації необхідності додаткового вивчення матеріалів справ № 13/10-98 та 70/10-98 Генеральною прокуратурою України відклав слухання.

Рішенням від 23 квітня 2001 року арбітражний суд Київської області частково задовольнив позовні вимоги заявника, зобов’язавши ЗАТ “Транс Кінг”, правонаступника ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ”, повернути заявнику частину майна, яке йому належало у відповідний час, але відхилив позовні вимоги заявника до Луганського міськвиконкому. Зокрема, суд визнав незаконність рішень генерального директора ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” від 26 грудня 1996 року, 11 серпня 1997 року та 20 жовтня 1997 року щодо збільшення статутного фонду товариства та внесення змін до його статутних документів, констатувавши, що відповідно до законодавства лише колегіальний орган товариства є правомочним приймати такі рішення. Він констатував також, що внаслідок прийняття цих рішень права заявника на керівництво ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” та контроль за його майном були порушені і що компенсація, отримана заявником в результаті ліквідації ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ”, не була пропорційною частині статутного фонду у володінні заявника на момент реєстрації статутних документів цього товариства в січні 1996 року.

Ухвалою від 7 травня 2001 року державна виконавча служба Луганської області зупинила виконання рішення від 23 квітня 2001 року у зв’язку з поданням товариством-відповідачем заяви про перегляд рішення в порядку нагляду голові арбітражного суду Київської області. На сьогодні розгляд справи національними судами не завершений.

В. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

1. Закон № 1142-XII від 4 червня 1991 р. (стосовно системи арбітражних судів) (у редакції станом на момент подання заяви)

Стаття 1

Правосуддя в господарський відносинах

“Відповідно до Конституції України правосуддя в господарських відносинах здійснюється арбітражним судом.

Арбітражний суд є незалежним органом у вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами, а також у розгляді справ про банкрутство”.

2. Цивільний процесуальний кодекс від 1 січня 1964 р. (у редакції станом на момент подання заяви)

Стаття 327

“Рішення, ухвали і постанови суду, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті в порядку судового нагляду за протестами службових осіб, зазначених у статті 328 цього Кодексу”.

Стаття 328

Опротестовувати в порядку нагляду рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, мають право:

1) Голова Верховного Суду України, Генеральний прокурор України та їх заступники (…);

2) голови Верховного Суду Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського міських судів та їх заступники, прокурор Республіки Крим, області, міст Києва, Севастополя та їх заступники (…);

3) голова військового суду регіону, Військово-Морських Сил, військовий прокурор (на правах прокурора області), їх заступники (…).

Стаття 329

“Службові особи, зазначені в статті 328 цього Кодексу, а також районні і міські прокурори та прокурори гарнізонів вправі витребувати від відповідних судів цивільну справу для вирішення питання про наявність підстав для принесення протесту в порядку судового нагляду”.

(…)

При відсутності підстав для принесення протесту про це повідомляється особа, за заявою якої справа була витребувана для перевірки, з зазначенням мотивів відмови, а справа повертається до суду за належністю”.

3. Кримінально-процесуальний кодекс від 28 грудня 1960 року (у редакції станом на момент подання заяви)

Стаття 384

“Перегляд у порядку нагляду вироку, ухвали і постанови суду, що набрали законної сили, допускається лише за протестом того прокурора, голови суду та їх заступників, яким це право надано законодавством України.

Протести мають право приносити:

1) Голова Верховного Суду України, Генеральний прокурор України, їх заступники (...);

2) голова Верховного суду Республіки Крим, обласного, голова Київського і Севастопольського міських судів та їх заступники, прокурор Республіки Крим, прокурор області, прокурори міст Києва і Севастополя, прирівняні до них прокурори та заступники цих прокурорів (...).

Голова військового суду регіону, Військово-Морських Сил, військовий прокурор (на правах прокурора області) вправі принести протест на вирок, ухвалу і постанову військового суду гарнізону”.

Стаття 386

“Для вирішення питання про принесення протесту в порядку нагляду особи, зазначені в статті 384 цього Кодексу, мають право витребувати справи з відповідного суду.

(...)

Якщо особа, яка витребувала справу в порядку нагляду, не встановить в ній підстав для принесення протесту, вона повідомляє про це особу, підприємство, установу або організацію, за клопотанням яких була витребувана справа для перевірки, з зазначенням мотивів відмови і повертає справу у відповідний суд”.

4. Арбітражний процесуальний кодекс від 6 листопада 1991 р. (у редакції станом на момент подання заяви)

Стаття 91

“Законність і обґрунтованість рішення, ухвали, постанови арбітражного суду, третейського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішує господарський спір, може бути перевірено в порядку нагляду за заявою сторони, за протестом прокурора чи його заступника, як це передбачено цим Кодексом, іншими законодавчими актами України.

Заява сторони про перевірку рішення, ухвали, постанови перевіряється головою арбітражного суду Автономної Республіки Крим чи його заступником, головою арбітражного суду області, міст Києва та Севастополя чи його заступником та судовою колегією Вищого арбітражного суду по перегляду рішень, ухвал, постанов.

Особи, які мають право принесення протесту:

Генеральний прокурор України чи його заступники (…);

прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області та міст Києва та Севастополя і їх заступники (…)”.

Стаття 100

“(…)

Подання заяви про перевірку рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду і принесення протесту прокурором чи його заступником не зупиняють виконавчого провадження.

(…)”

Стаття 102

“Заява про перевірку рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду подається і протест прокурора приноситься не пізніше двох місяців з дня прийняття рішення, ухвали, постанови”.

Стаття 104

“Перевірка рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду може здійснюватися арбітражним судом за участю сторін. (…)

Перевірка рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду здійснюється не пізніше двох місяців з дня надходження до арбітражного суду заяви або протесту. (…)

Рішення, ухвала, постанова арбітражного суду можуть бути перевірені в порядку нагляду не пізніше одного року з дня їх прийняття”.

Стаття 106

“За результатами перевірки рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду арбітражний суд має право:

залишити рішення, ухвалу, постанову без зміни;

змінити рішення, ухвалу, постанову;

скасувати рішення, ухвалу, постанову і прийняти нове рішення, або передати справу на новий розгляд, або припинити провадження у справі, або залишити позов без розгляду.

Рішення, ухвала, постанова арбітражного суду перевіряються в повному обсязі, незалежно від доводів, викладених у заяві чи протесті.

Арбітражний суд, перевіряючи рішення, ухвалу, постанову в порядку нагляду, користується правами, наданими арбітражному суду при розгляді господарського спору.

Перевірка рішення, ухвали, постанови у порядку нагляду Вищим арбітражним судом є остаточною (…)”.

Стаття 108

“За наслідками перевірки в порядку нагляду рішення чи ухвали арбітражного суду Автономної Республіки Крим, арбітражного суду області, міст Києва та Севастополя ухвалюється іменем України мотивована постанова.

Постанову підписує голова арбітражного суду Автономної Республіки Крим чи його заступник, голова арбітражного суду області, міст Києва та Севастополя чи його заступник.

За наслідками перевірки рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду судова колегія Вищого арбітражного суду ухвалює іменем України мотивовану постанову, яку підписують усі судді, що брали участь у перевірці”.

Стаття 115

“Рішення, ухвала, постанова арбітражного суду набирають законної сили негайно після їх прийняття і підлягають обов’язковому виконанню підприємствами, організаціями, посадовими особами”.

5. Конституція України від 28 червня 1996 р.

Стаття 56

“Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень”.

Стаття 144

“Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території.

Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду”.

ОСКАРЖЕННЯ

Посилаючись на положення пункту 1 статті 6 Конвенції, заявник вважає, що розгляд його справи не був справедливим і не відбувався незалежним та неупередженим судом з причин сильного політичного тиску та постійного контролю під час процесу державними органами виконавчої влади, включаючи Президента України. Він стверджує, що арбітражні судові установи не розглянули належним чином і відповідно до вимог закону представлені ним документи та аргументи. Ані зауваження, сформульовані в його позові на двадцяти сторінках стосовно того, що, на його погляд, могло бути серйозним порушенням чинного законодавства, ані вказівки Вищого арбітражного суду у постанові від 6 березня 1998 р. не були враховані підлеглими арбітражними судами. Також заявник скаржиться на те, що арбітражний суд Київської області виніс своє рішення від 23 червня 1998 р. у справі № 13/10-98, не заслухавши аргументів заявника, а Вищий арбітражний суд України розглянув справи №13/10-98 та №70/10-98 без його участі та у закритому судовому засіданні. Спираючись на положення пункту 1 статті 6, він також скаржиться на тривалість процедури розгляду спору, що розпочалася у червні 1997 року й досі не закінчена.

Посилаючись на статтю 1 Першого протоколу, заявник скаржиться на те, що через нехтування компетентними органами положень чинного законодавства та відсутність встановленого законом громадського контролю за діяльністю підприємства “Совтрансавто-Луганськ” останнє змогло прийняти незаконні рішення, що призвели згодом до знецінення його пакету акцій, втрати контролю за діяльністю та майном товариства “Совтрансавто-Луганськ”. Він вважає, що порушено його право на повагу до майна.

Посилаючись на статтю 14 Конвенції, заявник вважає себе потерпілим від дискримінації з боку українських органів влади, які намагалися “відстоювати інтереси громадян України” шляхом захисту прав українського підприємства на шкоду правам російської сторони.

ПРАВО

А. Щодо попередніх заперечень Уряду

1. Щодо компетенції ratione temporis Суду

Уряд одразу ж наполягає на тому, що Суд не є компетентним розглядати скарги заявника стосовно подій, які відбулися до дати набуття чинності Конвенцією для України – 11 вересня 1997 pоку, тобто ця частина заяви не є сумісною ratione temporis з положеннями Конвенції.

Зі свого боку, заявник стверджує, що знецінення його акцій являє собою тривалий процес. Незважаючи на те, що перші два етапи цього процесу відбулися до 11 вересня 1997 року, третій розпочався 18 листопада 1997 року. Починаючи з цієї дати, його частину у статутному капіталі було зменшено з 49% до 20,7%, що призвело до втрати ним контролю за діяльністю ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ”. Тобто йдеться про “тривалу ситуацію”, результатом якої є ліквідація українського товариства у червні 1999 р. Заявник також зауважує стосовно його скарг за статтею 6 Конвенції, що всі процедури було відновлено після постанови Вищого арбітражного суду від 6 березня 1998 p., тобто після дати набрання чинності Конвенцією для України.

Суд зазначає, що Конвенція розповсюджується лише на події, які відбулися після дати набрання нею чинності для України та визнання країною права подання індивідуальних скарг (11 вересня 1997 р), а також те, що певні факти справи мали місце до цієї дати.

Стосовно скарг заявника за статтею 6 Конвенції він все таки зауважує, що всі судові рішення стосовно заявника, винесені до 11 вересня 1997 p., були скасовані постановою Вищого арбітражного суду від 6 березня 1998 p., a справу заявника було передано до суду першої інстанції на повторний розгляд. Суд визнає себе компетентним ratione temporis для розгляду скарг заявника на основі статті 6 щодо цих нових процедур.

Щодо скарг заявника за статтею 1 Першого протоколу Суд визнає себе компетентним ratione temporis лише стосовно тих з них, які стосуються третього етапу знецінення акцій заявника (18 листопада 1997 p.), що призвів до ліквідації українського підприємства.

Крім того, Суд вважає за необхідне повернутися до питання щодо можливості та ступеню урахування фактів, які мали місце до 11 вересня 1997 p., при аналізі питань, що подані на його розгляд, при розгляді справи щодо суті.

2. Щодо компетенції ratione materiae Суду

На думку Уряду, скарги заявника щодо розгляду справи арбітражним судом стосуються підприємницького права та не мають відношення до з’ясування цивільних прав та обов’язків у сенсі пункту 1 статті 6 Конвенції. Стосовно права заявника на користування своїм майном Уряд вважає, що як власник акцій ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” заявник ніколи не був власником майна цього підприємства. Кількість акцій у власності заявника завжди лишалася незмінною, його право на володіння, контроль та користування цими акціями не було порушено. Крім того, внаслідок ліквідації ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” заявник отримав компенсацію. Уряд додержується думки, що стаття 1 Першого протоколу не застосовується за цих обставин, беручи до уваги те, що заявник не втрачав своєї власності і він не може вважатися потерпілим у сенсі статті 34 Конвенції.

Заявник не погоджується з думкою Уряду. Посилаючись на справу “Брамелід і Малмстром проти Швеції”, він стверджує, що звернувся до українських судових установ з єдиною метою відстояти своє право на користування (володіння та контроль) своїм майном (акціями). Він вважає, що започаткована ним процедура у внутрішніх судових установах має на меті з’ясування цивільних прав та обов’язків у сенсі пункту 1 статті 6 Конвенції. Щодо своїх скарг за статтею 1 Першого протоколу заявник зауважує, що в українському праві поняття “акція” є ідентичним класичному терміну “акція”, який існує в інших правових системах. Окрім права на отримання певного прибутку з діяльності акціонерного товариства, власник акцій має право голосу в цьому товаристві, а також право впливу на рішення підприємства стосовно збільшення статутного фонду, внесення змін до установчих документів або розподілу його майна. Заявник наполягає на тому, що через затвердження рішень ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” про збільшення статутного фонду товариства він втратив контроль над діяльністю та майном підприємства, а компенсація, отримана внаслідок ліквідації ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ”, не може вважатися “справедливою та адекватною” у сенсі Конвенції.

Суд зауважує, що відповідно до його усталеної практики “акція” підприємства є складним поняттям. Вона є підтвердженням того, що її власнику належить частина підприємницького капіталу та відповідні права. Мова йде не тільки про непряму претензію на активи підприємства, але й інші права, насамперед, право голосу та право впливати на підприємство, які можуть випливати з акції (№11189/84, “Товариство S. і Т. проти Швеції”, ухв. від 11 грудня 1986 p., “Ухвали та звіти” (D.R.) 50, ст. 158). Суд також нагадує, що акція акціонерного товариства, яка має майнову цінність, може вважатися майном (№8588/79 і 8589/79, “Брамелід та Малмстром проти Швеції”, ухв. від 12 жовтня 1982 p., D.R. 29,ст. 71).

Суд вказує на те, що у цій справі підприємство заявника спочатку володіло 49% акцій ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ”, що відповідно до чинного українського законодавства та статуту ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” давало змогу безпосередньо брати участь у діяльності підприємства, а також голосувати під час зборів акціонерів. Заявник міг у випадку необхідності заблокувати будь-яке рішення акціонерного товариства щодо внесення змін до установчих документів або збільшення статутного фонду. Виходячи з цього, він доводив, що знецінення його акцій призвело до втрати впливу на діяльність ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ”. Суд вважає, що акції, які були у власності заявника, мали безсумнівно майнову цінність і є “майном” у сенсі статті 1 Першого протоколу.

Посилаючись на вищенаведене, Суд дійшов висновку, що арбітражний процес, під час якого заявник відстоював своє право на володіння акціями (майном), має на меті з’ясування “цивільних прав та обов’язків” у сенсі пункту 1 статті 6 Конвенції. Він приймає рішення відхилити попереднє заперечення Уряду стосовно компетенції ratione materiae Суду.

3. Щодо статусу “потерпілого” від порушення положень Конвенції

Так як Уряд не погоджується з тим, що заявник має статус “потерпілого” від порушення положень Конвенції, Суд нагадує, що “потерпілим” згідно положень статті 34 Конвенції може вважатися особа, яку безпосередньо зачіпає оскаржувана дія чи бездіяльність, а порушення вимог Конвенції може мати місце навіть за відсутності шкоди. Виходячи з цього, у разі невизнання національними органами влади чітко або по суті порушення норм Конвенції та ненадання справедливої компенсації сприятливі рішення або дія відносно заявника в принципі не позбавляють його статусу “потерпілого” (“Брумареску проти Румунії”, (GC), №28342/95, 28.10.99, п. 50).

У цій справі Суд зауважує, що на сьогоднішній момент немає остаточного рішення, яке б визнало порушені державою права заявника, що гарантовані Конвенцією, та надало адекватне відшкодування.

Що стосується скарги заявника щодо порушення його права власності, процедура розгляду й досі триває у національних судах. Суд відзначає, що рішенням арбітражного суду Київської області від 23 квітня 2001 р. визнається, що отримана заявником компенсація внаслідок ліквідації ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” не є пропорційною частині капіталу, що належала заявнику на момент затвердження статуту цього товариства у січні 1996 р. Далі постановляється, що ЗАТ “Транс Кінг”, наступник ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ”, має повернути заявнику ту частину власності, яка належала йому раніше. Але на цей момент це рішення не виконується через подання відповідачем заяви до голови арбітражного суду Київської області про перевірку рішення у порядку нагляду. До того ж розгляд позовів, поданих заявником на початку спору, не дав результатів. Процес проти ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” було припинено через ліквідацію товариства, а позов проти Луганського міськвиконкому відхилено. Процедура відшкодування ЗАТ “Транс Кінг” частини майна, що належала заявнику раніше, не може, у будь якому разі, повністю ліквідувати наслідки можливо незаконних дій ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” та Луганського міськвиконкому через те, що вона відбувається на підставах, відмінних від тих, що стали причиною звернення до Суду.

Крім того, Суд зауважує, що скарги заявника не обмежуються втручанням у його право власності, а також стосуються можливих порушень пункту 1 статті 6 та статті 14 Конвенції. Жодне рішення не визнало та не відшкодувало порушення державою прав заявника, що гарантуються пунктом 1 статті 6 та статтею 14 Конвенції. У дійсності той факт, що судовий розгляд справи триває через її перегляд завдяки внесенню протесту головою Вищого арбітражного суду, може призвести до висновку, що заявник не повинен вважатися потерпілим від можливого порушення прав, гарантованих Конвенцією. Незважаючи на це, одним з питань, що виникають та повинні розглядатися щодо суті, є питання щодо можливості та міри, у якій процедура винесення протесту головою Вищого арбітражного суду у тій формі, як вона передбачалася українським законодавством на момент подій, є сумісною з принципам верховенства права та правової певності, що забезпечуються пунктом 1 статті 6 Конвенції (вищезгадане рішення у справі “Брумареску проти Румунії”, п. 61).

Суд констатує, що за цих обставин заявник може, як він наполягає, вважатися потерпілим від порушення положень пункту 1 статті 6 та статті 14 Конвенції, а також статті 1 Першого протоколу. Як наслідок, попереднє заперечення Уряду стосовно статусу “потерпілого” від порушення положень Конвенції відхиляється.

4. Щодо дотримання вимоги шести місяців

Уряд наполягає на тому, що заявник не дотримався вимоги шестимісячного терміну, беручи до уваги той факт, що заяву до Суду було подано 11 травня 1999 p., a “остаточні внутрішні рішення” відповідно до вимог пункту 1 статті 35 Конвенції, були винесені 4 серпня 1997 р. та 23 червня 1998 р. арбітражними судами Луганської та Київської областей відповідно. На думку Уряду, процедури “у порядку нагляду”, розпочаті згодом заявником через голів обласних арбітражних судів у цій справі та колегію Вищого арбітражного суду України, не є “ефективним засобом захисту” у світлі статті 35 Конвенції, тому що вони не зупиняють виконання рішень обласних судів і не є “звичайними” відповідно до вимог вищезазначеної статті.

У відповідь заявник зауважує, що “ефективний засіб захисту” у світлі статті 35 Конвенції – це доступний зацікавленій особі засіб, використання якого цілковито залежить від її волі. Він посилається на ухвалу від 4 травня 1999 року відносно заяви “Кучеренко проти України”, у якому Суд визнав неефективність процедури перегляду рішення “у порядку нагляду” в кримінальному судочинстві. Але заявник доводить, що ця ухвала не є застосовною у цьому випадку, тому що процедура перегляду судового рішення “у порядку нагляду” в кримінальному судочинстві відрізняється від аналогічної процедури в арбітражному процесі. Він наполягає на тому, що в арбітражному процесі звернення до голови суду першої інстанції та наступне звернення до колегії Вищого арбітражного суду має на меті перегляд рішення щодо суті, що свідчить про відсутність у цих судових установ розсуду щодо доречності перегляду, а також підкреслює їхнє зобов’язання розглянути справу та винести у ній рішення. Заявник стверджує, що перегляд судового рішення “у порядку нагляду”, який він ініціював через голів арбітражних судів Київської та Луганської областей, а також через колегію Вищого арбітражного суду були цілком доступними, відкритими, а значить “ефективними” у світлі пункту 1 статті 35 Конвенції. Заявник наполягає на тому, що “остаточним внутрішнім рішенням” у цій справі є постанова колегії Вищого арбітражного суду від 12 січня 1999 р.

Суд нагадує, що ефективним засобом захисту не може вважатися надзвичайна процедура, використання якої залежить від дискреційної волі органів влади (№14545/89, ухв. від 9 жовтня 1990 p., D.R. 66, ст. 239), а також, що для того, щоб засіб захисту вважався ефективним, він повинен, насамперед, бути доступним, тобто зацікавлена особа повинна бути в змозі самостійно ініціювати цю процедуру (№12604/86, ухв. від 10 липня 1991 p., D.R. 70, С. 125). До того ж процедура перегляду рішення “у порядку нагляду” в українському кримінальному судочинстві не є “ефективним засобом захисту” у сенсі пункту 1 статті 35 Конвенції, тому що її використання залежить від дискреційної волі органів влади (“Кучеренко проти України” (ухв.), № 41974/98, 4.5.1999).

Суд зауважує, що відповідно до українського законодавства подальший перебіг процедури арбітражного розгляду після винесення рішення арбітражним судом першої інстанції можливе в рамках процедури перегляду “у порядку нагляду”. Він вважає, що незважаючи на схожість процедур перегляду “в порядку нагляду” в кримінальному та арбітражному судочинстві, ця процедура в арбітражному процесі на стадії розгляду справи головою арбітражного суду першої інстанції та колегією Вищого арбітражного суду України відрізняється від аналогічної у кримінальному процесі. У кримінальному процесі процедура перегляду “в порядку нагляду” судового рішення з метою його перевірки може бути ініційована прокурором, головою суду або їхніми заступниками. Зацікавлена сторона може звернутися до цих осіб з проханням ініціювати процедуру перегляду “в порядку нагляду”, але не має права ініціювати вищезазначену процедуру з власної волі. Щодо арбітражного процесу у цій справі, процедура перегляду “в порядку нагляду” з метою перевірки остаточного судового рішення може бути розпочата за бажанням однієї з сторін в процесі або прокурором та його заступниками. Відповідно до положень українського законодавства з моменту винесення остаточного рішення арбітражним судом першої інстанції будь-яка з сторін у процесі може подати заяву про перегляд цього рішення у порядку нагляду спочатку голові того ж суду, а потім колегії Вищого арбітражного суду України. Це означає, що зацікавленій стороні надано можливість розпочати вищезгадану процедуру з власної ініціативи.

Суд зазначає, що Уряд не заперечує, що заявник мав можливість розпочати процедуру перегляду рішення “в порядку нагляду” з власної ініціативи шляхом подання заяви голові арбітражного суду першої інстанції та в колегію Вищого арбітражного суду України. Беручи до уваги існування в українському законодавстві чіткої різниці між процедурами перегляду рішення “в порядку нагляду” в кримінальному та арбітражному процесах, Суд дійшов висновку, що використання заявником процедури перегляду рішення “в порядку нагляду” шляхом подання заяви голові арбітражного суду першої інстанції та в колегію Вищого арбітражного суду є необхідним згідно положень пункту 1 статті 35 Конвенції. Виходячи з вищенаведеного, Суд приймає рішення, що у цій справі “остаточним внутрішнім рішенням” у сенсі пункту 1 статті 35 Конвенції було рішення, винесене 12 січня 1999 р. колегією Вищого арбітражного суду України. Попередні заперечення Уряду щодо дотримання вимоги шести місяців, таким чином, відхиляються.

5. Щодо використання внутрішніх засобів захисту

Уряд вважає, що заявник не використав внутрішні засоби захисту, тому що він не подав до компетентних судових установ позову з метою захисту його права власності, гарантованого статтею 1 Першого протоколу, або з метою заперечення неупередженості та незалежності українських судів. До того ж Уряд стверджує, що заява є передчасною, тому що вирішення спору внутрішніми судами ще не закінчене і справа заявника все ще розглядається національними судовими установами.

Заявник заперечує думку Уряду і стверджує, що відповідно до чинного законодавства в нього була лише одна можливість відстояти свої права акціонера. Вона полягала, по-перше, у доведенні незаконності затвердження рішень ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” і, по-друге, у поданні до Луганського міськвиконкому вимоги про відшкодування збитків. Інших шляхів, передбачених українським законодавством, не було. До того ж, заявник стверджує, що українське законодавство не передбачає жодного судового засобу оскарження упередженості та несправедливості судів. Вирішення цього питання належить до компетенції голови відповідної судової установи, який приймає рішення щодо існування сумнівів стосовно гарантії неупередженості та справедливості членів арбітражного суду.

Заявник також звертає увагу на те, що внутрішню судову процедуру було знов розпочато за ініціативи голови Вищого арбітражного суду, а не на прохання однієї зі сторін. Він вважає, що це не є “звичайним засобом судового розгляду” у світлі Конвенції, тому що його використання залежить від дискреційного повноваження голови судової установи. Він також нагадує, що відповідно до вимог чинного законодавства подібна процедура може розпочинатися протягом одного року з моменту винесення остаточного рішення. У цій справі остаточне рішення було винесене 12 січня 1999 p., a подання голови Вищого арбітражного суду подано у квітні 2000 p., що є недотриманням встановленого терміну. Заявник висловлює думку, що ініціювання повторного розгляду справи є лише своєрідною тактикою Уряду, за допомогою якої він намагається подовжити процедуру розгляду в суді, і що він залишиться безрезультатним.

Суд нагадує свою практику, відповідно до якої правило використання внутрішніх засобів захисту, передбачене пунктом 1 статті 35 Конвенції, накладає на осіб, що мають на меті розпочати розгляд справи проти держави у міжнародному судовому чи арбітражному органі, обов’язок попереднього використання засобів, які надаються юридичною системою їхньої країни. Вищезгадані засоби повинні дійсно існувати як в теорії, так і на практиці, без чого їм бракуватиме необхідної ефективності та доступності (“Ілхан проти Туреччини”, (GC), №22277/93, 27.6.2000, п. 58). Країні-відповідачу належить довести, що ці вимоги виконано (“Далія проти Франції”, № 26102/95, п. 38, Зібрання 1998-1). Це означає, що Уряд повинен чітко вказати, які необхідні засоби не були використані зацікавленою особою (“Готрен та інші проти Франції”, № 21257/93, 21258/93, 21259/93 та 21260/93, п. 51, Зібрання 1998-ІІІ. Суду належить проаналізувати, взявши до відома всі обставини справи, чи зробив заявник все об’єктивно необхідне для того, щоб використати внутрішні засоби захисту (“Аско проти Туреччини”, № 21987/93, п.п. 53-54, зібрання 1996-VI).

Суд зауважує, що у цій справі заявник заперечив законність актів, якими Луганський міськвиконком затвердив рішення ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ”, що призвели до знецінення акцій заявника. Згідно положень українського законодавства заявник не мав можливості розпочати одночасно іншу процедуру на підставі тих самих фактів та за участю тих же сторін. Крім того, українське законодавство не передбачає жодного судового засобу оскарження упередженості та несправедливості національних судів. Він зауважує, що Уряд не надав йому жодних пояснень на підтвердження позиції щодо прийнятності та ефективності засобів, що не були використані заявником.

Суд вважає за необхідне також з’ясувати, чи може і в якій мірі рішення про перегляд справи з ініціативи органів влади бути причиною неприйнятності заяви через її передчасність. З цього приводу він зазначає, що на момент звернення заявника до Суду розгляд справи в арбітражних судах закінчився. Остаточне рішення згідно положень пункту 1 статті 35 Конвенції було винесене 12 січня 1999 р. Вищим арбітражним судом. Відповідно до українського законодавства заявник не мав інших звичайних засобів для оскарження судових рішень стосовно нього. Після 12 січня 1999 р. заявник звернувся до Генеральної прокуратури України та голови Вищого арбітражного суду з проханнями про опротестування та перевірку винесених рішень “у порядку нагляду”. Незважаючи на це, компетентні посадові особи не внесли протест у період, передбачений для цього чинним законодавством, а саме: протягом року. Суд вважає, що заявник зробив все залежне від нього для використання всіх засобів внутрішнього захисту і що на момент подачі заяви вона відповідала вимогам, встановленим пунктом 1 статті 35 Конвенції.

Суд констатує, що через рік та два місяці після винесення остаточного внутрішнього рішення голова Вищого арбітражного суду, скориставшись своєю дискреційною владою, все таки вніс протест на судові рішення стосовно заявника, що в свою чергу привело до повторного розгляду спору. Але він вважає, що було б надмірним вимагати від заявника проходження втретє нової арбітражної процедури, результат та строки якої є не передбачуваними.

Суд вирішує відхилити попереднє заперечення Уряду стосовно невичерпання засобів внутрішнього захисту. Крім того, він вважає за необхідне приєднати до розгляду по суті питання щодо сумісності протесту з принципами, на яких ґрунтується пункт 1 статті 6 Конвенції, у світлі рішення в справі “Брумареску проти Румунії”.

В. Щодо обґрунтованості скарг

1. Стосовно пункту 1 статті 6 Конвенції

Посилаючись на положення пункту 1 статті 6 Конвенції, заявник скаржиться на те, що його справу не було розглянуто справедливо та у розумний строк неупередженим і незалежним судом. Він також незадоволений відсутністю відкритого слухання його справи.

Суд зауважує, що ця скарга складається з трьох частин: перша стосується браку неупередженості та незалежності судів; друга – відсутності відкритого слухання в арбітражному суді Київської області та Вищому арбітражному суді; третя – тривалості внутрішньої процедури.

а) Уряд наполягає на тому, що українське законодавство надає цілу низку гарантій щодо неупередженості та незалежності судів та їх членів, що підтверджується способом призначення на посаду судді та фінансування діяльності судів. Він додає, що національне право також передбачає гарантії неможливості будь-якого зовнішнього тиску на суди.

На думку Уряду, надані заявником факти не можуть вважатися вагомою підставою для сумніву у неупередженості та незалежності відповідних судових установ. Насамперед, він заявляє, що відповідно до чинного законодавства Президент України зобов’язаний відреагувати на будь-яке звернення українських громадян та прийняти у зв’язку з ним рішення згідно закону. У цій справі резолюції Президента України мали на меті гарантувати дотримання принципу верховенства закону, а самовідвід судді арбітражного суду Київської області тільки підтверджує повагу до принципу незалежності суду.

У свою чергу, заявник не заперечує існування в українському законодавстві норм, що забезпечують незалежність та неупередженість судів. Але він вважає, що у судовій практиці цих норм дотримуються не завжди. Він посилається, насамперед, на загальновідомі факти щодо фінансової залежності судів від бюджетів органів місцевого самоврядування, надані Рахунковою Палатою України у її щорічному звіті за 1999 р., яка є “засобом впливу на суди та становить загрозу дотриманню принципу незалежності суддів, гарантованого Конституцією”.

Стосовно резолюції Президента України заявник звертає увагу на те, що, по-перше, її було адресовано не тільки авторам звернень, а й посадовим особам або суддям, що не мали жодного відношення до авторів, як, наприклад, голова Вищого арбітражного суду. По-друге, їх метою було не тільки “гарантувати дотримання принципу верховенства права”, а й “захистити інтереси українських громадян”. Заявник привертає увагу Суду до телеграми від 6 березня 1998 pоку, якою голова Луганської обласної державної адміністрації інформував Президента України про те, що Вищий арбітражний суд, не прийнявши до уваги резолюцію від 28 січня 1998 р. щодо захисту національних інтересів, скасував рішення від 4 та 14 серпня 1997 р. і відправив справу на новий розгляд, що, на його погляд, становить погрозу функціонуванню ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” та обмежує інтереси України на користь Росії. Крім того, у листі від 12 травня 2000 року голова арбітражного суду Київської області висловив сумнів щодо можливості гарантувати повну неупередженість суддів під час розгляду ними справи заявника, що могло призвести до передбачуваних негативних наслідків.

Заявник нагадує, що відмова судді від участі у процесі мала місце 20 травня 1998 pоку, тобто наступного дня після надходження нової резолюції Президента України (від 19 травня 1998 р.) щодо “захисту інтересів українських громадян” до голови Вищого арбітражного суду. Наслідком цього став одночасний розгляд 23 червня 1998 р. двох справ новим суддею без надання можливості висловлення сторонам та без достатнього роз’яснення мотивів його рішення, яке було більш сприятливим щодо “інтересів українських громадян”.

b) Уряд зауважує, що відповідно до практики Суду положення статті 6 Конвенції застосовуються не так суворо до процедур цивільного характеру, як до кримінальних, а також, що відкритість судових засідань під час апеляційної процедури може обмежуватися через надзвичайні обставини справи. Він вважає, що в цьому випадку існували “надзвичайні обставини”, що дозволили не дотриматися вимоги відкритості процедури. У будь-якому разі, заявник міг надати Вищому арбітражному суду всі необхідні, на його думку, аргументи в письмовому вигляді, а ця судова установа могла відповісти на всі його зауваження. В арбітражному суді першої інстанції відбулося відкрите судове засідання у справі. На думку Уряду, судовий процес був справедливим у світлі статті 6 Конвенції.

Заявник нагадує, що 9 червня 1998 р. арбітражний суд Київської області припинив розгляд справи № 13/10-98 до винесення нового рішення у справі № 70/10-98 і що відповідно до положень українського законодавства суд повинен був винести рішення про новий розгляд справи № 13/10-98 та розглянути її по суті. У той самий час, 23 червня 1998 pоку суд виніс рішення щодо суті справи № 13/10-98 без формального відновлення провадження та без надання сторонам можливості висловитися. Тобто заявник вважає, що його право на відкрите слухання справи було порушене.

с) Посилаючись на рішення Суду від 25 березня 1999 p. y справі “Папачелас проти Греції”, Уряд нагадує, що питання щодо прийнятної тривалості процедури розгляду спору повинно вирішуватися, беручи до уваги складність справи, поводження заявника та органів державної влади. Він наполягає на тому, що справа заявника була дуже складною з юридичної точки зору, що вимагало поглибленого вивчення національними судовими установами всіх її обставин та аргументів сторін, а також тлумачення положень чинного законодавства. Уряд заявляє, що на кожній стадії розгляду спору саме заявник, а не державні органи розпочинав нову процедуру, що подовжувало процес вирішення спору. Як наслідок, Уряд наполягає на тому, що тривалість процедури розгляду спору пояснюється складністю справи та поводженням заявника, який багато разів вимагав перегляду остаточних рішень. На його думку, тривалість розгляду цієї справи не може вважатися неприйнятною у світлі пункту 1 статті 6 Конвенції.

Заявник не погоджується з позицією Уряду. Він вважає, що з 1997 року його справу й досі не вирішено українськими судовими установами, які через неадекватне та суперечливе застосування українського права були вимушені відповідно до вказівок Вищого арбітражного суду неодноразово переглядати цю справу. До того ж він нагадує, що останнього разу процедуру вирішення спору було поновлено з ініціативи органу державної влади, яка чекала рік та два місяці, що перебільшує встановлений законом строк, щоб внести протест з метою скасування винесених раніше судових рішень. Заявник вважає, що на цей момент він знаходиться у нез’ясованій ситуації, тому що остаточне судове рішення й досі не винесене, а перспектива завершення внутрішньої судової процедури є нечіткою.

d) У світлі обставин справи Суд вважає, що скарги заявника на основі пункту 1 статті 6 Конвенції ставлять серйозні питання права і фактів та потребують вивчення щодо суті.

2. Щодо статті 1 Першого протоколу

Заявник скаржиться на те, що внаслідок затвердження державною владою незаконних рішень акціонерного товариства Совтрансавто-Луганськ, він втратив контроль за діяльністю та майном цього товариства. Він вважає, що затвердження рішень державною владою становить порушення права на повагу до його майна, гарантованого статтею 1 Протоколу 1.

Уряд посилається на положення українського законодавства, згідно яких власник підприємства відповідає за дотримання вимог закону щодо установчих документів, які подаються до державного реєстраційного органу. Він наполягає на тому, що Луганський міськвиконком як державний орган, уповноважений затвердити установчі документи та рішення ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ”, не може нести відповідальність за зміст цих документів.

Уряд стверджує, що в період з 1996 до 1998 pоку різні державні органи неодноразово проводили перевірку діяльності ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ”, але не було зафіксовано жодних “серйозних” порушень національного законодавства. У будь-якому разі, навіть якщо було б встановлене серйозне порушення законодавства, відповідало б за це підприємство “Совтрансавто-Луганськ”. Роль державної влади зводилася до затвердження рішень ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” від 18 листопада 1997 року та 17 лютого 1998 року. Відповідність законодавству актів затвердження та рішень ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” було доведено у арбітражних судових установах. На думку Уряду, немає жодного прямого зв’язку між актами затвердження виконкому та втратою заявником контролю за майном. Право, гарантоване статтею 1 Першого протоколу не було порушене державою.

Уряд посилається на справу “Брамелід та Малмстром проти Швейцарії”, у якій Комісія дійшла висновку, що “примусовий продаж акцій, що мають майнову цінність, не є порушенням статті 1 Першого протоколу”.

Зі свого боку, заявник нагадує, що виконком наділено чітко регламентованими законодавством повноваженнями щодо затвердження рішень акціонерних товариств саме державою. Виходячи з положень українського права, виконавчий комітет здійснює свої функції, керуючись принципом верховенства закону та відповідно до встановленої законодавством процедури. Не можна вважати, що виконавчий комітет не несе відповідальності за здійснення своїх повноважень. Це суперечило б положенням Конституції (ст. 76) та законодавства.

Крім того, заявник стверджує, що відповідальність виконавчого комітету ґрунтується на зобов’язанні відхилити прохання підприємства про затвердження рішень, зміст та форма яких не відповідають вимогам закону. Відмова у затвердженні рішень підприємства виконавчим комітетом є лише одним з аспектів відповідальності цього підприємства. Але відповідальність підприємства не виключає відповідальності виконавчого комітету, який також повинен дотримуватися певної процедури до моменту затвердження. Законодавством передбачено вичерпний перелік документів, які необхідно надати виконавчому комітету для того, щоб рішення про внесення змін до установчих документів або про збільшення статутного фонду могло бути затверджене і, як наслідок, набуло чинності. До виконавчого комітету також повинен бути наданий протокол зборів акціонерів, у якому факт прийняття відповідного рішення засвідчений підписами всіх акціонерів. У цій справі підписи деяких акціонерів повинні були бути засвідчені нотаріально. Але виконавчий комітет затвердив рішення про внесення змін до установчих документів та про збільшення статутного фонду, не вимагаючи відповідного протоколу. У цій ситуації виконавчий комітет не повинен був затверджувати ці рішення. Виконавчий комітет несе відповідальність за невиконання передбаченого законодавством державного контролю за діяльністю акціонерного товариства. Якщо виконавчий комітет здійснював би лише формальне затвердження, його контрольні функції не мали би жодного сенсу. До того ж, відповідно до положень українського законодавства виконавчий комітет як “орган державної влади, що є відповідальним за свої дії” може бути притягнений до відповідальності за свої дії або бездіяльність в судовому порядку. Відповідальність за відшкодування збитків внаслідок неправомірних дії або бездіяльності виконавчого комітету гарантується положеннями законодавства та Конституції (ст. 56).

Заявник стверджує, що рішення ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” набули чинності через їх незаконне затвердження виконавчим комітетом. Він нагадує, що з усіх державних установ, що покликані здійснювати контроль за діяльністю акціонерних товариств, найголовнішою є Державна Комісія з цінних паперів та фондового ринку, яка у березні 1998 р. вивчала діяльність ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ” та констатувала численні порушення товариством чинного законодавства. У той самий час її висновки, через які заявник прийняв рішення щодо втручання у процедуру, не були прийняті до відома судовими установами.

Стосовно посилання Уряду на справу “Брамелід та Малмстром проти Швеції”, заявник вважає, що його справа не має відношення до “примусового продажу акцій”, але до порушення його права на контроль за діяльністю та майном ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ”.

Після розгляду аргументів сторін Суд приймає рішення, що скарги заявника на основі статті 1 Першого протоколу піднімають серйозні питання фактів і права та потребують розгляду щодо суті.

3. Щодо статті 14 Конвенції

Заявник вважає себе жертвою дискримінаційного ставлення з боку української влади, яка намагалася “захистити інтереси українських громадян”, надаючи перевагу українському підприємству на шкоду російській стороні. З цього приводу він посилається на положення статті 14 Конвенції.

Уряд стверджує, що заявник подав позов до суду з метою оскарження рішень органів державної влади і що ставлення національних судових органів до заявника не було дискримінаційним. Крім того, інформація, надана заявником, є недостатньою для підтвердження його скарг за статтею 14 Конвенції.

Заявник, зі свого боку, наполягає, що всі вказівки Президента України були спрямовані на “захист інтересів громадян України, тобто інтересів ЗАТ “Совтрансавто-Луганськ”, українського товариства, на шкоду інтересам заявника, російського товариства.

Суд вважає, що скарга заявника за статтею 14 Конвенції піднімає серйозні питання права і фактів, які вимагають розгляду їх у сукупності зі скаргами заявника за статтями 6 Конвенції та 1 Першого протоколу до неї.

Суд вважає у світлі аргументів сторін, що справа піднімає складні питання права і фактів і що слід розглянути щодо суті обґрунтованість всієї заяви, включно з питанням часової компетенції Суду. Він вважає, що заява не є очевидно необґрунтованою в сенсі пункту 3 статті 35 Конвенції, а жодної іншої підстави для визнання її неприйнятною не було встановлено.

визнає заяву прийнятною, не роблячи жодних висновків щодо суті.

Вінсен Берже, секретар Комісії