MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

Біг на місціВажкий захист іноземних захисників УкраїниГПУ закон не писанийФікрат Гусейнов – довгий шлях додому. Екстрадиція жертв політичних переслідувань до країн походження (ПРЕС-РЕЛІЗ)«Екстрадиція жертв політичних переслідувань до країн походження: українські реалії» (ПРЕС-АНОНС)Чи опиниться знову назва «Україна» поруч зі словами «незаконна екстрадиція» у заголовках новин?Незаконна екстрадиція чотирьох росіянВідкритий лист до Генерального прокурора УкраїниМіністерство юстиції вважає, що узбеків депортували незаконноПравозахисники вимагають вибачень від Ющенка за депортацію узбеківАкція на захист шукачів притулкуРибачук зізнався, що узбеків вислали з порушеннями на прохання КаримоваМіжнародна Амністія звернулася з листом до президента ЮщенкаСБУ взяла на себе відповідальність за депортацію біженцівУзбеки просять захистуСБУ відправило узбеків додому

Зрада

16.03.2006   
Євген Захаров, Харківська правозахисна група

Зрада. Це слово найточніше передає відчуття від дій української влади, яка нещодавно передала Узбекистанові десятьох людей, які шукали в Україні притулку й захисту. Їх зраджено, бо віддано на катування, знущання та багаторічні муки в узбекистанських таборах. Це зрада, бо, просторікуючи про відданість демократії, права людини й європейський вибір, українська влада безсоромно зневажила ці вартості. Це зрада, бо чимала частина українського суспільства ці дії виправдовує: мовляв, треба йти на компроміси задля національних інтересів України. І ще багато таких «бо». Як наслідок – країна по вуха сидить у гівні, й цього не розуміє, і навіть не думає відмиватися!

Перебіг подій був такий. 7 лютого біля шостої години ранку в узбецьке кафе на ринку Нижньогорська, що в Криму, вдерлася група озброєних бійців спецназу в масках і, застосувавши силу, затримала чотирьох етнічних узбеків. Іще двох працівників кафе було затримано, коли вони сідали в потяг, щоб їхати до Києва подавати заяву на отримання статусу біженця.

Того самого дня близько 14 години було затримано п’ятьох узбеків, що працювали в кафе в Білогорську, коли ті поверталися після інтерв’ю в місцевій міграційній службі. 9 лютого озброєні спецназівці із Сімферополя обшукали будинок у Білогорську, де облаштовано міні-пекарню. Господар кафе, який здавав приміщення в оренду, каже, що вони розірвали всі мішки з борошном і розпанахали матраци в кімнаті відпочинку.

Затриманих утримували в приймальнику-розподільнику в Сімферополі. Дев’ятеро з одинадцяти узбеків зверталися протягом 1–6 лютого в Кримське відділення Державного комітету з питань національностей і міграції (Держкомнацміграції), щоб отримати статус біженця, а також до київського офісу Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН). Решта двоє узбеків подали заяви, перебуваючи під вартою.

Рідня та близькі затриманих одразу звернулися до УВКБ ООН, яке того ж дня, 7 лютого, передало ноту Держкомнацміграції про те, що видання затриманих Узбекистанові означатиме, що Україна порушує свої міжнародні зобов’язання. У відповідь представник Держкомітету запевнив, що до завершення процедури про депортацію не може бути й мови.

14 лютого УВКБ ООН знову висловило занепокоєння в ноті до Держкомнацміграції й отримало відповідь, що наразі, відповідно до законодавства, триває вивчення питання. Проте насправді, як згодом з’ясувалося, 13 лютого всім затриманим вручили постанову кримської міграційної служби про відмову в наданні статусу біженця, і 14 лютого таємно доправили їх у Київський районний суд Сімферополя, який буцімто ухвалив рішення про депортацію десятьох із одинадцяти узбеків із території України. Затримані нібито дали судові письмову згоду на повернення до Узбекистану. Вночі з 14 на 15 лютого їх літаком вивезли із Сімферополя до Ташкента.

Про долю одинадцятого затриманого достеменно невідомо. Він нібито уникнув депортації, і його звільнили, оскільки він мав близького родича в Україні. Проте після звільнення жодних контактів із ним не було.

УВКБ ООН дізналося про депортацію узбеків із газет. Те саме стверджує і голова Держкомнацміграції Сергій Рудик.

Прес-центр СБУ повідомив Інтерфаксові, що «під час заходів, проведених у рамках боротьби з нелегальною міграцією, СБУ, за взаємодії з органами МВС 7 лютого затримала 10 громадян Узбекистану. В зв’язку з тим, що ці особи перебували на території України незаконно, 14 лютого суд Київського району ухвалив рішення про їх примусове вислання».

Як стверджує товариство узбецьких політичних біженців, в узбекистанському запиті про депортацію сказано, що затримані узбеки були причетні до андижанських подій 13 травня 2005 року, коли урядові сили розстріляли сотні мирних жителів (за різними даними, загинуло від 180 до 700 осіб). Тоді як свідками подій в Андижані були тільки троє з десяти узбеків, а решта взагалі приїхали в Україну в лютому – березні минулого року.

2001 року в Узбекистан із України було вислано чотирьох політичних біженців. Їх катували, й вони досі перебувають у тюрмах. У серпні 2005 року з України було депортовано 18 членів партії «Бірлік», надходили повідомлення, що до них застосовують тортури. І ось нове вислання.

Про диктаторський режим в Узбекистані, що особливо посилився після кривавих подій 12–13 травня в Андижані, добре відомо в усьому світі. Масове застосування тортур та позасудових страт, відсутність незалежного правосуддя в цій країні відзначала Верховний комісар ООН із прав людини Луїза Арбур та Верховний комісар ООН із прав біженців Антоніу Гутериш, «Міжнародна амністія» та «Human Rights Watch». Торік в Узбекистані було закрито низку правозахисних організацій та незалежних ЗМІ, в тому числі й Бі-Бі-Сі, радіо «Свобода» та «Freedom House». На початку 2006 року відомого узбецького правозахисника Саїджахона Зайнабітдінова, завдяки якому стали відомі подробиці про трагедію в Андижані, засудили до 7 років тюремного ув’язнення.

Зі слів голови Демократичного форуму Узбекистану Ісмаїла Дададжонова ставлення до узбеків в Україні змінилося після зустрічі президентів України та Узбекистану 30 січня. «Віктор Ющенко обміняв узбеків на газ», – уважає Дададжанов. За його інформацією, представники узбекистанських спецслужб привезли до Києва список з 51  особи, яких Узбекистан вимагає видати. І ось відбулася екстрадиція  першої групи людей із цього списку.

УВКБ ООН та ОБСЄ, міжнародні правозахисні організації «Human Rights Watch» та «Міжнародна амністія», багато російських та українських правозахисних організацій («Меморіял», Московська Гельсінська група, Інститут прав людини, Українська Гельсінська спілка з прав людини) засудили дії української влади й указали на те, що вона порушила вимоги відповідних міжнародних конвенцій щодо процедури розгляду заяви про отримання статусу біженця й заборони екстрадиції в країни, де припускають катування та жорстоке поводження. Жорстка критика з боку західних країн і правозахисників змусила офіційний Київ давати пояснення, але вони були вкрай недолугі. Керівник прес-служби МЗС Василь Філіпчук 21 лютого заявив, що узбеки перебували в Україні без оформлення правового статусу та порушували правила перебування. Їм відмовили в наданні статусу біженців через необґрунтованість їхніх заяв, а від права на оскарження цього рішення в судовому порядку вони відмовилися в письмовій формі. Філіпчук також заявив, що дія Конвенції про статус біженців на висланих не поширюється, бо стосується тільки тих осіб, які мають статус біженця, тож у цій ситуації йдеться не про екстрадицію узбекистанських громадян, а про обґрунтовану відмову в наданні статусу біженця. Те саме майже дослівно повторив перший заступник голови секретаріяту президента Анатолій Матвієнко. Це, одначе, виразна дурниця, бо за цією Конвенцією особа, яка подала заяву про отримання статусу біженця, має такі самі права, що й особи, які його отримали, й перебуває під охороною УВКБ ООН протягом усього періоду розгляду заяви. Процедура передбачає 7-денний термін на оскарження в Держкомнацміграції відмови місцевої міграційної служби в наданні статусу біженця, а в разі відмови Держкомнацміграції дається рік на оскарження цієї відмови в суді.

28 лютого з’явилося нове пояснення: депортовані узбеки, заявила без жодних доказів в етері 5 каналу прес-секретар СБУ Марина Остапенко, належать до організації «Ісламський рух Узбекистану» (ІРУ), що її ООН визнала за терористичну. Версія не виглядає переконливою, бо вважається, що ІРУ знищено під час очолюваної США військової операції в Афганістані.

Загалом можна констатувати, що СБУ, МВС, Держкомнацміграції, суд та інші відомства спільно здійснили заздалегідь сплановану незаконну екстрадицію, грубо порушивши внутрішнє законодавство України та її міжнародні зобов’язання.

Незаконним і безпідставним було утримання під вартою людей, особи яких було встановлено: всі вони мали національні паспорти, а дев’ятеро з одинадцятьох – довідки УВКБ ООН із фотокартками та «зелені» свідоцтва міграційної служби; решта двоє звернулися по отримання статусу біженця після затримання, міліція передала їхні заяви в міграційну службу, і звідти їм передали такі самі «зелені» міграційні свідоцтва. Тому аж ніяк не можна було вважати цих людей нелегалами й порушниками порядку перебування іноземців в Україні. Жодних підстав для затримання не видно, воно було незаконним і проведено без санкції суду.

Абсолютно незрозуміло, що відбувалося із затриманими в приймальнику-розподільнику, як від них домоглися письмової згоди на повернення до Узбекистану. Ці люди шукали притулку в чужій країні, рятуючись від переслідувань на батьківщині, й не могли добровільно дати згоду повернутися на нові знущання й муки. Можна припустити, що їх змусили підписати ці папери, застосувавши фізичне насильство. У зв’язку з цим насторожує дивне звільнення та зникнення одинадцятого узбека. Досі невідомо, де він тепер перебуває. Отож версія його загибелі під тортурами через відмову підписати згоду на повернення до Узбекистану має право на існування, і її треба ретельно перевірити. У кожному разі належить провести службове розслідування всіх обставин затримання та утримання під вартою, з’ясувати роль у цьому СБУ та МВС, встановити, чи є підстави порушити кримінальні справи у зв’язку з незаконними діями силовиків.

Також необхідно з’ясувати роль у цій справі Держкомнацміграції. Здається очевидним, що цей Держкомітет морочив голову УВКБ ООН, а сам готував екстрадицію. У кожному разі він відповідає за вчинені грубі порушення процедури отримання статусу біженця. Незрозумілою є роль суду: яке саме рішення він ухвалив і чи було забезпечено право на захист та інші стандарти справедливого правосуддя. Інакше кажучи, необхідно зініціювати перевірку рішення суду, а найперше отримати доступ до самої ухвали та протоколу судового засідання.

Однією з причин можливости незаконних дій є відсутність зумовленої законом процедури судового розгляду питання про екстрадицію та інше примусове передання осіб іншій державі з тимчасовим зупиненням виконання будь-якого рішення виконавчої влади до того, як рішення суду набере чинности. Слід розробити відповідний закон, що його має ухвалити парламент.

Але передовсім треба припинити ховати голову в пісок, визнати скоєні грубі порушення прав людини й дати відповідну оцінку діям українських органів влади. Поквапність, із якою ухвалено рішення про екстрадицію, незаконність цього рішення, неможливість його оскаржити всупереч міжнародним договорам усім очевидні, і їх мають визнати на найвищому рівні. Це потрібно й для того, щоб надалі запобігти таким історіям. Невиразний коментар президента у відповідь на прохання журналістів пояснити депортацію узбеків («Безумовно, в Україні потрібна ревізія зовнішньої та внутрішньої політики. Україна ще повинна зрозуміти демократичні цінності, набуті під час “помаранчевої революції”. Це дорога, яку необхідно пройти») аж ніяк не можна вважати таким визнанням.

 Поділитися