MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Права людини в Україні - 2006. XXV. Поширення епідемії ВІЛ/СНІД, наркоманії та дотримання прав представників уразливих, у зв’язку з ними, соціальних груп населення

09.08.2007   

[1]

1. Огляд міжнародних правових норм, котрі гарантують дотримання прав людини в зв’язку з ВІЛ/СНІД

Поширення епідемії ВІЛ/СНІД привело міжнародну спільноту до необхідності прийняття ряду міжнародних актів, котрі визначали би спектр необхідних дій, пов’язаних із цією загрозою, та спрямованих на забезпечення прав людини в контексті боротьби з ВІЛ/СНІД.

До переліку основних міжнародних документів у цій сфері можна віднести Декларацію про прихильність справі боротьби з ВІЛ/СНІД, що була прийнята Резолюцією S-26/2 спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН від 27 червня 2001 року. У цьому документі закріплені наступні основні положення:

1)  дотримання прав людини та основних свобод має вкрай важливе значення з точки зору зниження можливості зараження ВІЛ/СНІД;

2)  догляд, підтримка та лікування є основоположними елементами ефективних заходів реагування;

3)  уразливим з точки зору ВІЛ/СНІД групам доцільно приділяти окрему пріоритетну увагу.

Важливе значення для розуміння необхідності захисту людини від дискримінації за ознакою стану здоров’я, у тому числі його статусу стосовно ВІЛ, має Резолюція № 1995/21 від 25 серпня 1995 року Підкомісії ООН щодо попередження дискримінації та захисту меншин, котра присвячена саме цій проблемі. Зокрема, у ній окремо підкреслюється той факт, що дискримінація на основі позитивного ВІЛ-статусу чи захворювання на СНІД (як фактичного, так і підозрюваного) заборонена чинними міжнародними стандартами в сфері прав людини.

Резолюція Комісії ООН з прав людини 1999 року (№ 1999/49) закликає усі держави, міжнародні та недержавні організації застосовувати необхідні заходи з метою забезпечення поваги, захисту та реалізації прав людини в зв’язку з ВІЛ/СНІД.

Іншим важливим документом є Концепція системи ООН „Профілактика поширення ВІЛ-інфекції серед людей, які зловживають наркотиками”. Цей документ побудований на основі досвіду діяльності різних установ і програм ООН щодо профілактики та лікування наркотичної залежності й ВІЛ-інфекції. У ньому представлена глобальна позиція системи ООН стосовно політичних і стратегічних питань профілактики ВІЛ серед людей, які зловживають наркотиками, та програмні принципи, на котрих будується політика ООН щодо цієї проблеми.

На основі аналізу всіх цих умов та видів поведінки у Концепції визначені ті види профілактичної діяльності, котрі повинні враховуватися політиками при визначенні стратегії профілактики ВІЛ серед наркозалежних. До цих видів діяльності перш за все належить:

-  навчання методам профілактики ВІЛ;

-  забезпечення презервативами та стерильними ін’єкційними інструментами;

-  консультування та лікування наркозалежності, включаючи замісну терапію.

Ще одним важливим документом рекомендаційного характеру є прийняті під егідою Європейського бюро ВОЗ Принципи профілактики ВІЛ-інфекції серед осіб, які зловживають наркотиками. Цей документ розроблений з урахуванням специфіки механізмів розвитку епідемії ВІЛ/СНІД в Європі та містить найбільш послідовно та детально викладені стратегічні підходи щодо протидії епідемії серед осіб, які використовують наркотики, та суспільстві загалом. До таких принципів відносяться:

1)  інформаційна робота та освіта;

2)  забезпечення легкої доступності соціальних служб і служб охорони здоров’я;

3)  активна робота серед осіб, які використовують наркотики ін’єкційним шляхом;

4)  забезпечення осіб, які використовують наркотики ін’єкційним шляхом, стерильними ін’єкційними інструментами та дезінфекційними засобами;

5)  надання особам, які використовують наркотики ін’єкційним шляхом, можливості отримувати замісну терапію.

Згадуючи про міжнародні рекомендації в цій сфері, доцільно згадати, що ВООЗ, Управління ООН з наркотиків та злочинності, Об’єднана програма ООН щодо ВІЛ/СНІД виробили єдину позицію щодо питання замісної підтримуючої терапії та її використання щодо пацієнтів із наркозалежністю та при профілактиці ВІЛ/СНІД.

Цей документ, що отримав назву „Замісна підтримуюча терапія щодо пацієнтів з наркозалежністю та профілактиці ВІЛ-інфекції та СНІД: спільна позиція”, базується на аналізі доступних наукових даних і орієнтований на розробників відповідної політики. Він охоплює широкий спектр питань, починаючи від обґрунтування цього метода лікування та закінчуючи конкретними зауваженнями стосовно його використання людьми з ВІЛ-інфекцією/СНІД.

Зокрема, у ньому визнається, що „замісна підтримуюча терапія – один з найбільш ефективних видів фармакологічного лікування наркотичної залежності... отримані відповідні дані про те, що в результаті використання цього метода, зазвичай, істотно зменшується використання заборонених наркотиків, знижуються рівні злочинності та смертності в результаті передозування, а також зменшується кількість випадків поведінки з високим ризиком інфікування ВІЛ” (п. 23). У цій заяві також вказується, що „призначення замісної терапії та видача особам з наркозалежністю опіоідних агоністів для приймання... у рамках медичної практики... узгоджується з положеннями Конвенції 1961 та 1971 років про наркотичні та психотропні речовини” (п. 25).

 

2. Загальна характеристика

Епідемія СНІДу в Україні найпоширеніша серед країн Європи. На кінець 2005 року в країні було зареєстровано більше 88 тисяч випадків ВІЛ з моменту виникнення епідемії. Відповідно до експертної оцінки ці цифри становлять лише невелику частку від 377 600 людей, які сьогодні живуть з ВІЛ-інфекцією. Іншими словами, поширеність ВІЛ-інфекції серед дорослого населення становить 1,4%.

Клінічна прогресія від ВІЛ-інфекції до СНІДу та смертність від цієї хвороби також відбувається дедалі частіше: з початку епідемії 13 100 особам було встановлено діагноз СНІД, а ще понад 7 500 людей померли через цю хворобу. Це число включає в себе понад 4 200 людей зі СНІДом, які були виявлені лише в 2005 році: а це зростання на 50% у порівнянні з попереднім роком. Смертність від СНІДу також швидко зростає: у 2005 році через СНІД померло 2 100 осіб. На початку 2006 року на диспансерному обліку перебувало 63 тисячі людей, які живуть з ВІЛ. Вони були офіційно зареєстровані в мережі регіональних чи місцевих центрів профілактики і боротьби зі СНІДом. Інші пацієнти або померли від цієї хвороби, або були втрачені для моніторингу. Серед людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом і перебувають на диспансерному обліку, 5 100 пацієнтів мають діагноз СНІД.

Динаміка зареєстрованих у 1987-2005 роках ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД[2]

Епідемія ВІЛ-інфекції/СНІДу в основному сконцентрована в окремих групах населення, таких як споживачі ін’єкційних наркотиків (СІН), жінки секс-бізнесу (ЖСБ) та їхні партнери. Незважаючи на те, що основною рушійною силою епідемії є споживання ін’єкційних наркотиків (60% зареєстрованих випадків ВІЛ-інфекції відзначається серед СІН), зростає рівень передачі інфекції статевим шляхом – на сьогоднішній день на нього припадає більше 30% зареєстрованих випадків. За нещодавно розрахованими оціночними даними (Міністерство охорони здоров’я, Український центр профілактики та боротьби зі СНІДом, ЮНЕЙДС і ВООЗ, 2006), в Україні налічується мінімум 325 000 СІН, із числа яких, за оцінками, 144 183 вже інфіковані ВІЛ.

Епідемія, як і раніше, найбільш сконцентрована серед споживачів ін’єкційних наркотиків, які становлять понад 60% усіх випадків ВІЛ-інфекції, зареєстрованих на сьогодні. Відсоток нових інфекцій серед споживачів ін’єкційних наркотиків дещо знизився, але при цьому залишається неприпустимо високим. Кількість жінок, тестування яких дало позитивні результати, також зростає і становить 42% усіх нових випадків інфекцій. Значна кількість цих ВІЛ-інфекцій також обумовлена споживанням наркотиків ін’єкційним шляхом. Показники передачі ВІЛ статевим шляхом також зростають і становлять понад 30% усіх нових інфекцій з встановленим шляхом передачі. Це свідчить, що епідемія виходить за межі груп населення найвищого ризику і поступово проникає у загальне населення[3].

 

Нові національні оцінки[4]

1. Групи населення найвищого ризику (від 15 до 49 років)

 

Назва груп населення

 

Оцінка чисельності груп населення

Оцінка поширеності

ВІЛ (%)

Середня

кількість

дорослих, які

живуть з

ВІЛ/СНІДом

 

Низька

Висока

Низька

Висока

 

СІН

325 000

425 000

11.00%

66.00%

144 183

 

ЧСЧ

177 000

430 000

3.00%

15.00%

27 315

 

Жінки секс-бізнесу

110 000

250 000

8.00%

31.00%

35 100

 

Чоловіки-клієнти ЖСБ

330 000

750 000

2.00%

5.00%

18 900

 

Усього

942 000

1 855 000

 

 

225 690

 

2. Партнери представників груп найвищого ризику (від 15 до 49 років)

 

Партнери СІН

422 500

552 500

8.00%

31.00%

95 063

 

Жінки-партнерки ЧСЧ

177 000

430 000

1.00%

3.00%

6 070

 

Партнери клієнтів ЖСБ

825 000

1 875 000

0.60%

2.00%

17 550

 

Усього

1424 500

2 857 500

 

 

118 683

 

3. Розрахункова кількість осіб, які живуть з ВІЛ (усі вікові групи)

 

Чоловіки, які живуть з ВІЛ (усі вікові категорії)

205 660

 

Жінки, які живуть з ВІЛ (усі вікові категорії)

171 940

 

у тому числі діти, які живуть з ВІЛ (0-14 років)

2 850

 

Разом

377 600

 

* ЧСЧ – чоловіки, що мають секс із чоловіками

 

Загальновизнано, що ці дані щодо масштабів епідемії в Україні є значно заниженими, і тому не відповідають загальній кількості людей, інфікованих ВІЛ (поширеність) або кількості нових інфекцій щороку (захворюваність). Офіційні дані епіднагляду містять дані лише про тих, хто пройшов тестування і отримав діагноз ВІЛ-інфекція чи СНІД. Звісно, що ті, хто не проходив тестування, у ці дані не потрапляють. Дуже багато людей в Україні й досі не знають, що вони є інфікованими ВІЛ. Недавні епідеміологічні дослідження із застосуванням методу дозорного епідеміологічного нагляду показали, що поширеність ВІЛ серед уразливих груп населення в деяких містах України, є значно вища, ніж це визначає офіційна система рутинного епіднагляду, підкреслюючи, таким чином, важливість розповсюдження та широкого застосування дозорного епіднагляду як ключового інструменту для моніторингу поширення ВІЛ в Україні.

Епідемія також швидко поширюється за межі десяти регіонів на півдні та сході України, де на сьогодні зареєстровано більше двох третин усіх випадків ВІЛ-інфекції. Різке зростання зареєстрованих інфекцій спостерігається в центральних регіонах України, які раніше вважалися менш ураженими. Зростає ризик того, що епідемія швидко пошириться в цих та інших регіонах, якщо країні не вдасться вчасно й ефективно застосувати профілактичні дії з найширшим охопленням.

Незважаючи на зусилля урядових та неурядових організацій, підтриманих міжнародними та донорськими організаціями, охоплення населення та ефективність більшості програм з подолання ВІЛ/СНІДу в Україні залишаються надто обмеженими, аби мати реальний вплив на епідемію. Якщо країні найближчим часом не вдасться швидко розширити охоплення населення програмами з ВІЛ/СНІДу підвищити якість послуг та забезпечити рівний доступ до них, існує серйозний ризик того, що епідемія призведе до ще більш серйозних наслідків[5].

Як показано в таблиці нижче, на сьогоднішній день є велика кількість представників груп найбільш високого ризику, які мають нагальну потребу в невідкладних профілактичних заходах та послугах, і значна більшість яких не охоплена поточними профілактичними програмами.

 

Групи населення найбільш високого ризику та їхні партнери

Консервативна оцінка чисельності груп населення

Оцінне число ЛЖВ у групі населення

СІН та їхні партнери:

СІН

325 000

144 183

Партнери СІН

422 500

95 063

ЖСБ, клієнти і їхні партнери:

ЖСБ

110 000

35 100

Чоловіки – клієнти ЖКС

330 000

18 900

Жінки-партнери клієнтів ЖКС

825 000

17 550

ЧСЧ* і їхні партнери:

ЧСЧ*

177 000

27 315

Жінки-партнери ЧСЧ*

177 000

6 070

Разом:

2 366 500

344 181

* ЧСЧ – чоловіки, що мають секс із чоловіками

 

За даними програмного моніторингу різних профілактичних програм та нещодавно проведених поведінкових досліджень поточне охоплення СІН проведеними заходами щодо зниження шкоди обмежене 15%. Ці заходи включають, головним чином, інформаційну й освітню роботу, а також обмін шприців.

Необхідно надалі негайно розширити програми з надання послуг із профілактики людям, що перебувають у кримінально-виконавчій системі, які також є в групі ризику в Україні.

Зростає також число дітей і підлітків, які наражаються на високий ризик інфікування ВІЛ, а профілактичні програми для них значно обмежені за масштабами. Приблизно в 50 % СІН вік першого вживання ін’єкційних наркотиків в Україні становить між 15 та 20 роками (ЮНІСЕФ, ЮНЕЙДС, 2005).

Україна й надалі посідає одне з перших місць у Східноєвропейському регіоні за темпами поширення епідемії ВІЛ/СНІДу. Через мережу спеціалізованих лікувально-профілактичних закладів щомісяця виявляється більше 1000 нових випадків інфікування, кожного дня 44 особи заражаються ВІЛ, а 7 – помирають від СНІДу, який розвивається через 6-8 років після інфікування. Особливо небезпечним є те, що переважна більшість ВІЛ-інфікованих – це особи працездатного та репродуктивного віку.

Відповідно до класифікації ВООЗ, Україна знаходиться в стадії концентрованої епідемії, зупинити яку можливо лише за умови активної профілактики ВІЛ серед уразливих груп населення шляхом поліпшення інформаційно-освітньої роботи, догляду, підтримки та лікування людей, які живуть з ВІЛ/СНІД.

На сьогодні в Україні діє низка нормативно-правових актів у сфері правового регулювання питань ВІЛ/СНІДу. Основним нормативно-правовим актом правового регулювання питань ВІЛ/СНІДу є Закон України “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення”. Зазначений закон визначає загальні положення та державну політику в сфері боротьби із захворюванням на СНІД. Статті 4, 17-24 Закону декларують надання соціального захисту доступу до тестування та консультування та соціальний захист ВІЛ-інфікованих, хворих на СНІД, членів їх сімей, а також надання ЛЖВС усіх видів медичної допомоги згідно з порядком, який визначено цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Основні положення Закону відповідають сучасним міжнародним нормам. Але політика, яку проводить держава, не сприяє ефективному впровадженню цього Закону, зокрема, у країні відсутні механізми контролю за виконанням законодавства. Крім цього, відомчі нормативні акти дуже часто суперечать Закону або один одному.

Сьогодні в країні не розроблена національна концепція щодо догляду та підтримки ЛЖВ. Реалізація запланованих Національною програмою заходів з догляду та підтримки не має адекватного фінансового забезпечення та чітких кількісних цілей.

У ході трьох національних консультативних нарад щодо цієї проблеми учасники визначили наступні групи головних перешкод:

1)  Політична нестабільність;

2)  Недостатнє включення аспектів профілактики ВІЛ/СНІДу в соціально-економічні програми й програми розвитку (тобто включення ВІЛ/СНІД до інших програм, крім програм охорони здоров’я);

3)  Дискримінація й стигматизація, упереджене соціальне ставлення/думка суспільства про групи населення з підвищеним ризиком та ЛЖВ;

4)  Конфлікти маргінальних груп і груп населення з підвищеним ризиком із правоохоронними органами;

5)  Законодавчі бар’єри надання медичних послуг для неповнолітніх з груп ризику;

6)  Відсутність стимулів і мотивації з боку цільових груп займатися пошуком догляду та послуг (клієнти, тестування, дотримання режиму лікування);

7)  Відсутність мотивації й стимулів з боку політиків змінювати політику й розвивати профілактичні заходи;

8)  Неупорядковані стратегії й закони;

9)  Страх розкрити свій ВІЛ-позитивний статус;

10)  Відсутність мотивації й стимулів висвітлювати проблеми ВІЛ/СНІДу в засобах масової інформації;

11)  Неадекватне політичне середовище для розвитку потенціалу НУО в сфері надання соціальних та інших послуг;

12)  Відсутність рівності і прийнятності послуг (з урахуванням гендерних, пов’язаних з місцем проживання, культурних, етнічних, соціальних, релігійних та інших аспектів);

13)  Відсутність кодексів етики в сфері надання послуг (конфіденційність, права клієнта);

14)  Неадекватне законодавче та нормативне правове середовище щодо розширення впровадження замісної терапії;

15)  Недостатній рівень поінформованості та знань з питань прав людини серед населення, яке постраждало від епідемії.

Обсяги фінансування не адекватні поширенню епідемії та потребам. Головні перешкоди на шляху розширення універсального доступу з догляду та підтримки в Україні є:

– недосконалий механізм ефективного управління коштами;

– обмежені обсяги державного та місцевого фінансування програм з догляду та підтримки (поточне фінансування забезпечується, головним чином, міжнародними донорськими організаціями);

– відсутність механізму забезпечення соціального замовлення для НУО.

Рахункова палата України у своєму звіті щодо використання коштів Державного бюджету та коштів Світового банку на забезпечення виконання Національної Програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004-2008 роки[6] дійшла висновку, що:

Заходи МОЗ виконуються безсистемно і не забезпечують досягнення цілей, визначених Національною програмою. Фактично відсутня належна координація заходів за програмою. Зокрема, відсутність реального планування та чітких організаційних дій Міністерства фінансів і Міністерства охорони здоров’я призвели до того, що кошти позики Світового банку на забезпечення виконання Національної програми освоєно всього на 2,6 відсотка. А використання коштів державного бюджету звужено лише до закупівлі виробів медичного призначення та обладнання, що ніяким чином не може забезпечити вирішення проблеми подолання епідемії ВІЛ-інфекції/СНІДу в Україні. Профілактика ВІЛ серед уразливих груп населення шляхом інформаційно-освітньої роботи, за умови активного проведення якої можливо зупинити епідемію, у державі практично не проводиться.

Унаслідок безконтрольності з боку Міністерства фінансів за використанням коштів, призначених на реалізацію Національної програми, Міністерство охорони здоров’я з порушенням чинного законодавства та неефективно використало понад 51,6 мільйона гривень, або майже половину загальних обсягів фінансування Національної програми з державного бюджету та за рахунок позики Світового банку.

Тобто, мова йде про те, що проблема не стільки в грошах, скільки в організації роботи щодо виконання Національної програми, а також у неналежному використанні коштів. При цьому не відомо, щоб відповідні службовці були покарані за ці зловживання.

Крім ВІЛ/СНІДу, ризикова поведінка наркозалежних сприяє поширенню інших інфекційних хвороб, таких як гепатити В і С, венеричні захворювання. Це викликає також чималі соціальні наслідки: руйнування сімейних і дружніх стосунків; зростання злочинності, пов’язаної з наркотиками; великі витрати на лікування наркозалежності та інфекційних захворювань; втрата працездатності багатьох молодих людей; порушення прав людини та насильство щодо наркозалежних. Усі ці згубні наслідки проявляються в Україні щодня і зачіпають дедалі ширше коло наших співвітчизників[7].

Епідемія ВІЛ/СНІДу підтримується соціальною марґіналізацією та, у свою чергу, її ж збільшує. Тому наркозалежні та ВІЛ-позитивні особи стають жертвами стигматизації і дискримінації.

Ситуація, за якою розкриття свого статусу буде являти собою загрозу безпечному існуванню й інтересам хворого і його близьких, об’єктивно призведе до того, що така особа буде приховувати факт свого захворювання, побоюючись заподіяти шкоду собі і близьким людям. Це, у свою чергу, призводить до загнання проблеми в підпілля, що істотно підвищує ризик і суперечить суспільним інтересам. Недотримання прав наркозалежних і людей, які живуть із ВІЛ, негативно впливає на ефективність боротьби з поширенням наркоманії та ВІЛ-інфекції в Україні[8].

Репресивні підходи до наркополітики, неузгодженість заходів наркополітики та профілактики ВІЛ унеможливлюють ефективне вирішення проблеми ВІЛ в Україні. Нині споживачі наркотиків є водночас об’єктом політики боротьби з наркотиками та профілактики ВІЛ. Стосовно наркозалежних ця політика обмежується добровільним і примусовим лікуванням та кримінальним переслідуванням. За такого підходу наголошується на повному викоріненні наркоманії. Можливість легітимного існування в суспільстві наркозалежних уважається неприпустимою[9].

Епідемії ВІЛ/СНІДу, що поширюється переважно через ін’єкційне вживання наркотиків та роботу в секс-бізнесі, найбільше піддаються особи, які складають марґінальні групи суспільства та зазнають високого ризику насильства з боку правоохоронних органів і зневажливого ставлення в закладах системи охорони здоров’я. Якщо не буде вжито негайних та скоординованих заходів, ці порушення прав людини можуть звести нанівець багато важливих кроків, що вже зробила Україна на шляху подолання епідемії ВІЛ/СНІДу[10].

Україна на державному рівні взяла на себе зобов’язання з дотримання прав ВІЛ-позитивних і наркозалежних осіб та надання їм соціальної підтримки. Більшість споживачів ін’єкційних наркотиків (СІН) безробітні, проте вони не звертаються до служб зайнятості, не отримують соціальної допомоги з безробіття, не можуть оформити субсидій на комунальні послуги. Вирішення цих проблем суттєво знижує негативні наслідки наркоманії, однак доступність соціальних послуг для СІН у країні залишається проблематичною.

Доступність медичних послуг для СІН також становить велику проблему. Часто отримати невідкладну медичну допомогу, зробити хірургічну операцію СІН або людині з позитивним ВІЛ-статусом вкрай складно. Причини – стигматизація, негативне ставлення та непрофесіоналізм лікарів. Іншою причиною є небажання СІН звертатися за допомогою через страх розкриття та взяття на облік.

Споживачі ін’єкційних наркотиків (СІН), які страждають на наркотичну залежність, мають стійку психофізіологічну потребу в прийнятті психоактивних засобів. Це означає, що через свій хворобливий стан вони, незалежно від погрози застосування санкцій, регулярно прийматимуть наркотичні речовини або психотропні засоби для запобігання абстинентного синдрому, що викликає в них страждання фізичного та психологічного характеру, принаймні в мінімально необхідній для них кількості.

Кримінальним кодексом України не передбачено відповідальності за вживання наркотиків, проте, згідно з офіційною статистикою, близько 70% кримінальних справ за виявленими фактами незаконного обігу наркотиків порушуються за ст. 309 КК України (зберігання наркотиків без мети збуту). Понад 90% осіб, звинувачених за такими справами, страждає наркотичною залежністю. Притягнення особи, яка страждає наркотичною залежністю, до відповідальності на цій підставі не виконує профілактичної функції, а тільки погіршує становище.

Чинні відомчі нормативні акти містять вимогу надання органами міліції регулярної звітності за низкою показників. Один з них – кількість кримінальних справ, порушених за здійснення злочинів у сфері незаконного обігу наркотиків. Як результат, працівники міліції зацікавлені в збільшенні кількості порушених справ.

Про неефективність наявної системи показників, що призводить до притягнення до кримінальної відповідальності пересічних наркозалежних, свідчить також досвід застосування окремих методів оперативно-розшукової діяльності, зокрема, йдеться про контрольовані поставки та оперативні закупівлі наркотиків.

Згідно з українським законодавством проти наркоманії і світовим досвідом застосування цих двох методів протидії незаконному обігу наркотиків, їх зазвичай використовують для документування злочинних дій угруповань наркоділків, передусім організованих. Відповідно, кількість таких операцій у країнах ЄС і США доволі обмежена і не визначається тисячними показниками. В Україні, навпаки, ці операції застосовують для притягнення до кримінальної відповідальності переважно пересічних наркоспоживачів за збут чи перевезення кількох грамів наркотиків. Треба також зазначити, що органи внутрішніх справ України не ведуть відповідної статистики щодо «якості» кримінальних справ цієї категорії[11].

Human Rights Watch виявила, що дискримінаційне ставлення до людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом або в умовах підвищеного ризику інфікування, є дуже поширеним серед працівників у галузі охорони здоров’я в Україні. Людям, які живуть з ВІЛ/СНІДом, та споживачам ін’єкційних наркотиків відмовляли у прийомі до лікарні, їх примусово виписували, як тільки довідувалися, що вони ВІЛ-інфіковані, або надавали медичні послуги на дуже низькому рівні, що було вкрай негуманним і підривало їхнє й без того слабке здоров’я. «Швидкі допомоги» відмовлялися транспортувати наркозалежних людей та осіб, які живуть із ВІЛ/СНІД. У деяких випадках про медичну допомогу можна було домовитися, лише сплативши за послуги, що мали надаватися безкоштовно. Страх арешту через незначну кількість наркотиків загрожує прискоренням зростання рівня ВІЛ-інфікування через відмову тих, хто є найбільш вразливим до ВІЛ-інфікування, від послуг з попередження ВІЛ, та збільшенням термінів ув’язнення для наркоспоживачів.

Викладені вище висновки Human Rights Watch повною мірою збігаються з результатами національних досліджень. Відповідно до їхніх результатів, особливе занепокоєння викликає практика застосування законодавства щодо споживачів ін’єкційних наркотиків (СІН) та осіб, які живуть із ВІЛ/СНІДом (ЛЖВ). Як випливає з результатів проведених досліджень, в Україні мають місце систематичні порушення прав СІН і ЛЖВ. Як показує аналіз[12], особливо характерними є порушення прав людей, що живуть із ВІЛ/СНІДом, у медичній, соціальній, трудовій сферах, а також у стосунках із правоохоронними органами (останнє характерно щодо наркозалежних осіб та інших представників уразливих до ВІЛ/СНІДу груп).

Украй важливим для ефективної протидії поширенню епідемії ВІЛ/СНІДу є забезпечення дотримання прав уразливих відносно неї соціальних груп. У тому числі, їхніх прав на соціальний захист і необхідну медичну допомогу.

 

3. Загальний огляд проблем споживачів ін’єкційних наркотиків (СІН)

На тлі цих проблем, в Україні стрімко поширюється наркотизація населення. Так, за незалежними оцінками, у т.ч. міжнародними, число споживачів наркотиків в Україні може досягати 1 млн. чоловік. Всі ці особи є джерелом злочинних доходів для наркобізнесу, оскільки заборонити незаконний ринок наркотиків – не означає знищити його. Багато хто з них приречені на загибель від наркотиків, якщо їм не буде надана комплексна допомога з боку держави.

Немедичне споживання наркотичних засобів і психотропних речовин продовжує постійно зростати, а криміногенна ситуація в даній сфері погіршуватися. По даним Міністерства охорони здоров’я, в Україні на 1 січня 2006 року на обліку було більше 120 тисяч осіб, що споживають наркотики. На той же момент часу МВС зареєстровано більше 154 тисяч осіб, що споживають наркотики. За експертними ж оцінками, реальна кількість споживачів наркотиків перевищує дані показники в 6-8 разів з урахуванням значної латентності цього явища.

Проблемою є те, що в Україні практична діяльність міліції у боротьбі з незаконним обігом наркотиків тривалий час акцентувалася на залучення до відповідальності споживачів наркотиків, оскільки виявити наркомана й виявити в нього наркотичні засоби набагато легше, ніж розкрити організовану мережу наркобізнесу, що має ешелоноване прикриття. Збереження подібних тенденцій підтверджується й звітною статистикою МВС, яка показує, що кількість осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності за незаконні дії з наркотиками без мети їхнього збуту (в абсолютній більшості випадків рядових наркоспоживачів) непропорційно більше в співставленні з фактичними досягненнями у боротьбі із кваліфікованою злочинністю. Ця ж стійка тенденція підтверджується й статистикою колегії з кримінальних справ Верховного Суду України.

Існуюча ситуація з поширенням наркоманії в Україні свідчить про те, що репресивна політика відносно наркоманів аж ніяк не поліпшила стан справ у цій сфері.

З кінця 90-х г. фактичне споживання наркотиків в Україні збільшилося в 2,5-3 рази, наркозалежних – в 2-2,3 рази. Особливо, приблизно в 4-5 разів, зросло число споживаючих наркотики серед школярів і молоді, значно збільшилася кількість наркозалежних жінок.

Відбувається постійне «омолодження» наркоманії. Уже зараз відзначається серйозний негативний вплив споживання наркотиків на нові покоління, оскільки їхній основний удар спрямовується на молодь (більше 80% їхніх споживачів становлять молоді люди у віці до 30 років). Знижується середній вік початку вживання наркотичних речовин. У числі наркоманів зростає кількість малолітніх дітей, вік яких не перевищує 11-12 років. Стрімко росте такий вид злочинності, як втягнення неповнолітніх у вживання наркотиків. З ростом числа осіб, що споживають наркотики ін’єкційним способом, пов’язане збільшення захворювання населення на ВІЛ-інфекцією, вірусний гепатит й інші супутні соціально-небезпечні захворювання.

На цьому тлі активність міліції необґрунтовано зводиться лише до боротьби із протиправними явищами, що супроводжують наркотизацію населення, але й це залишає бажати багато кращого за своєю ефективністю. При цьому, виконання таких завдань міліції, як профілактична робота серед населення, виявлення причин й умов, що сприяють наркотизації населення й здійсненню правопорушень у цій сфері, сприяння їхньому усуненню – зведено до мінімуму й малоефективне. Не надається необхідна підтримка в межах своїх повноважень розвитку й функціонуванню програм реабілітації й ресоціалізації наркозалежних з метою сприяння їм у відмові від немедичного вживання наркотиків і поверненні до нормальної життєдіяльності, відповідно, припиненню протиправного поводження. Не проводиться належна превенція в середовищі школярів й учнів, не усувається залучення неповнолітніх у вживання наркотиків.

Соціальні проблеми, що супроводжують наркоманії:

– епідемія ВІЛ-інфекції серед осіб, що вживають наркотичні засоби;

– прогресуюче збільшення числа наркоманів у молодіжному середовищі й ріст смертності від споживання наркотиків;

– поява так званої “сімейної наркоманії”;

– залучення жінок у вживання наркотиків;

– залучення неповнолітніх у вживання наркотиків.


Серед основних причин, що впливають на поширеність наркоманії в середовищі неповнолітніх, одне з перших місць займає легка доступність наркотичних речовин. Понад половину опитаних неповнолітніх, що вживають наркотики, відзначають відносну нескладність їхнього придбання. Наркотики здобуваються ними найчастіше в школах, інших навчальних закладах, на дискотеках, у молодіжних нічних клубах.

Результати анкетування свідчать, що перший досвід немедичного вживання наркотичних засобів і психотропних речовин у більшості опитаних збігся з віком 14 –16 років. Водночас, виявлені випадки початку вживання наркотиків, починаючи з 10-11 років.

На тлі цього, із середини 90-х років минулого століття в результаті відсутності необхідного фінансування кількість наркологічних установ, що надають наркологічну допомогу за рахунок коштів державного бюджету, скоротилося на 25%, число наркологічних ліжок на 45%.

Поширення незаконного обороту й немедичного споживання наркотиків в Україні обумовлено цілим рядом взаємозалежних факторів.

Одним з таких факторів є висока прибутковість операцій, пов’язаних з незаконним оборотом наркотиків, що сприяє постійному розширенню обсягу ринку незаконної пропозиції наркотиків. Поширенню наркотиків сприяє криміналізація українського суспільства, професіоналізація наркозлочинності.

Іншим фактором, що сприяє поширенню незаконного споживання наркотиків, є соціальний фактор. До нього відносяться безробіття серед молоді, порівняно низький життєвий рівень населення, відсутність можливості творчої й трудової самореалізації молоді. Споживання наркотиків у молодіжному середовищі здобуває характерний статус частини молодіжної субкультури.

Відсутність в Україні адекватної системи профілактики поширення наркоманії серед підлітків і молоді, є істотною перешкодою протидії цим негативним явищам.

Оціночна чисельність населення за станом на кінець 2006 р. – 46 481 000 чол., темпи приросту населення – 1.1%

Можна прийти до висновку про те, що наркотизація населення, взаємозалежна із ситуацію в країні, що істотно погіршилась, вносячи свій негативний внесок у підвищення смертності й падіння народжуваності населення.

 

4. Соціологічне дослідження щодо дотримання прав уразливих груп

У період червень 2006 року – березень 2007 р. було проведено регіональне соціологічне дослідження щодо фактичного дотримання прав людини представників уразливих до ВІЛ/СНІДу груп населення та міри доступності певного набору послуг для них. Всього було опитано 350 осіб, які належали до наступних соціальних груп: «Клієнти проекту «Замісна терапія» які приймають АРВ терапію», «Жінки комерційного сексу», «Люди, які живуть з ВІЛ (загальна група)», « ВІЛ позитивні жінки, які мають дітей до 18 місяців та вагітні ВІЛ позитивні жінки», «Батьки або опікуни ВІЛ позитивних дітей».

Хоча воно проводилося в Одеській області, його результати є великою мірою характерними для всієї країни і свідчать про наступне[13].

Доступність послуг для цільових груп

Одне із головних завдань, яке було поставлено перед дослідниками, – визначення міри доступності трудових, медичних, соціальних та юридичних послуг для споживачів ін’єкційних наркотиків (СІН), жінок, які займаються секс-бізнесом (ЖСБ), людей, що живуть з ВІЛ/СНІДом (ЛЖВС) та ВІЛ-інфікованих вагітних жінок.

Майже половина опитаних представників цільових груп (43%) не працює і не має ніяких джерел доходу, п’ята частина (26%) має основну роботу, 19% – регулярну додаткову роботу і 9% – епізодичну додаткову роботу.

Тільки близько чверті (23%) опитаних зазначили, що вони протягом останніх 12 місяців купували необхідні їм ліки в повному обсязі. Близько третини опитаних (35%) зазначили, що в останні 12 місяців купували необхідні ліки тільки в обмеженому обсязі, оскільки не мали достатньо грошей для цього. Найменш «забезпеченими» у цьому випадку виявилися СІН: мали змогу придбати всі необхідні ліки 14% опитаних СІН, натомість 65% з них сказали, що купували необхідні ліки в неповному обсязі, оскільки не мали на це грошей. Також найбільше СІН (6%) сказали, що взагалі не мали змоги придбати ліки через брак грошей, серед ЖСБ таких виявилося 2%, серед ЛЖВС – 4% і серед ВІЛ-інфікованих вагітних жінок – 2%.

Таким чином, на фоні розповсюдження захворювань різного виду в опитаних групах, значна частина респондентів не мають змоги купувати необхідні ліки в повному обсязі. Основною причиною цього є нестача грошей. При цьому, СІН виявилися категорією, яка найчастіше хворіє тими чи тими захворюваннями, але при цьому найчастіше не має грошей для придбання необхідних ліків.

Близько 36% опитаних зазначили, що протягом останніх 12 місяців вони не отримали необхідну медичну допомогу. Причинами цього є:

-  відсутність необхідних ліків, препаратів і матеріалів. Ця причина ненадання медичної допомоги згадувалася респондентами найчастіше;

-  медпрацівникам став відомий статус респондента. Ця причина також є однією з найбільш згадуваних опитаними. Найчастіше на цю причину відмови від надання медичної допомоги вказували СІН та ЛЖВС;

-  висока вартість послуг виявлялася перепоною для отримання медичних послуг для ЖСБ та вагітних жінок;

-  неуважне ставлення лікарів і персоналу. На цю причину найчастіше вказували вагітні жінки.

Загалом, серед респондентів лише 12% потребуючих отримали наркологічну допомогу.

14% ВІЛ-інфікованих вагітних жінок сказали, що їм пропонували послугу переривання вагітності в зв’язку з їх ВІЛ-позитивним статусом.

11% ВІЛ-інфікованих вагітних жінок, які регулярно вживають опіати, сказали, що на останніх місяцях вагітності їм не пропонували проведення замісної терапії.

Юридичні послуги

Гостра потреба представників цільових груп, зокрема, СІН та ЖСБ, у юридичних послугах та їхнє значення обумовлюється тим, що, з одного боку, їхній образ життя частіше за інших громадян межує з порушенням чинних норм Кримінального кодексу, а, з іншого – цей образ життя робить їх найбільш вразливими до порушень їхніх прав у різноманітних сферах життєдіяльності.

Становище ЛЖВС вирізняється тим, що в реальному житті часто трапляється, що ЛЖВС є споживачами ін’єкційних наркотиків та/або надають сексуальні послуги, тобто, немає «чистого» типу ЛЖВС, оскільки ВІЛ-інфікування часто є наслідком приналежності до інших груп ризикованої поведінки.

Загалом, половина СІН, ЖСБ та ЛЖВС, які відповіли на запитання, заявили, що в них є можливість отримувати кваліфіковану юридичну допомогу, коли цього вимагають обставини. Кожен п’ятий указав про відсутність такої можливості.

Значна частина респондентів з груп СІН, ЖСБ та ЛЖВС заявили про свою незадоволеність юридичною допомогою, яку вони отримують («зовсім не задоволені» – 23%, «скоріше не задоволені» – 19%), частка задоволених склала приблизно 15%, а решта (43%) вагалися з оцінкою.

Найбільш незадоволеними виявилися представники СІН та ЛЖВС (53% та 55%, відповідно).

Показово, що рівень задоволеності юридичними послугами виявився значно вищим серед ВІЛ-інфікованих вагітних жінок. Серед цієї групи лише 7% вказали на незадоволеність юридичною допомогою, а більше третини вказали на те, що вони були швидше або цілком задоволені. З іншого боку, саме в цій групі найбільшій частці респондентів було важко оцінити, задоволені вони чи ні (60%).

Серед причин неможливості отримати юридичну допомогу, на думку представників СІН, ЖСБ та ЛЖВС, найбільш розповсюдженими є надто висока для них вартість юридичних послуг (40%), «недовіра до юристів» та «відсутність інформації про можливість отримати таку допомогу». Значущість останніх двох варіантів є майже однаковою (19 та 21%, відповідно).

Дотримання прав уразливих груп

Сфера охорони здоров’я

Респонденти вказували на те, що порушення їхніх прав відбувалися під час проходження тестування на ВІЛ.

По-перше, це примусове тестування на ВІЛ. Близько чверті опитаних (24%) сказали, що вони проходили тестування на ВІЛ, однак при цьому зазначили, що їх до цього змусили. Найчастіше порушень прав у цьому питанні зазнавали ті респонденти, які належать до категорії СІН. Серед представників цієї категорії 33% сказали, що їх змусили пройти тестування на ВІЛ. Також на примусове проходження тестування вказали 27% ЛЖВС та 25% вагітних жінок. Серед опитаних ЖСБ до тестування на ВІЛ було примушено 10%.

Іншим поширеним випадком порушення прав людини, за словами респондентів, є відсутність відповідного консультування (психологічного, медичного, іншого) при проходженні тестування на ВІЛ. Так, 17% серед усіх опитаних сказали, що не отримували жодних консультацій при проходженні тестування на ВІЛ. Зазначимо, що порівняно з іншими категоріями опитаних, серед СІН виявилося найбільше тих, хто не отримував жодної консультації (33%). Серед ЛЖВС указали на те, що не отримували відповідних консультацій 14%, а серед ЖСБ – 6%.

Також слід звернути увагу на те, що під час проходження тестування на ВІЛ, частина респондентів змушена була сплатити гроші, хоча офіційно ця процедура була безкоштовною. На такі випадки вказали 11% опитаних. При цьому, найчастіше неофіційно оплачували тестування на ВІЛ представники ЛЖВС (14%) та СІН (10%).

Також респонденти вказували на наявність дискримінації під час перебування в медичних закладах. Так, 13% опитаних сказали, що під час лікування вони стикалися з проблемами, після того, як медичний персонал дізнавався про їхній статус. Найчастіше на наявність таких проблем указували СІН (20%) та ВІЛ-інфіковані вагітні жінки (11%).

Під час перебування в пологовому будинку 23% ВІЛ-інфікованих вагітних жінок відчували дискримінацію по відношенню до себе. Найчастіше проявами дискримінації, за словами цих респондентів, було утримання їх у гірших умовах перебування, порівняно з іншими пацієнтами. Саме на таку дискримінацію вказали 21% респондентів цієї категорії. Також, за словами 16% опитаних жінок, їм доводилося сплачувати вищі суми за медичні послуги, ніж іншим хворим. 9% респондентів указали на недотримання конфіденційності їх діагнозу. Стільки ж (9%) сказали, що медичний персонал, який був поінформований про ВІЛ-позитивний статус пацієнтів, відмовлявся надавати допомогу.

На недотримання конфіденційності ВІЛ-позитивного статусу медичними працівниками вказували респонденти й у випадках з дітьми. Так, 16% опитаних ВІЛ-інфікованих жінок сказали, що в медичних закладах розголошувався ВІЛ статус їх дитини. Також, 10% опитаних цієї категорії сказали, що ВІЛ-позитивний статус їхньої дитини розголошувався в дошкільних чи шкільних закладах.

Респонденти вказували й на те, що зіштовхувалися з дискримінацією при контакті із соціальними службами. На це вказали 2% СІН, 9% ЛЖВС та 5% ВІЛ-інфікованих вагітних жінок.

Серед методів боротьби з дискримінацією з боку соціальних служб, респонденти вживали такі, як подання скарги керівництву та звернення до громадських організацій. Однак, слід зазначити, що до якихось дій вдавалася зовсім незначна частина опитаних – усього близько 3%. Всі інші ж зазначали, що нічого не робили в тих випадках, коли стикалися із дискримінацією.

Кримінально-процесуальні процедури

Дотримання прав представників цільових груп у кримінально-процесуальних та судових процедурах досліджується шляхом з’ясування рівня дотримання/порушення певних прав представників цільових груп під час низки конкретних процедур: затримання, обшуку та допиту працівниками правоохоронних органів та перебування в якості підсудних у суді.

Загалом, рівень залучення представників СІН, ЖСБ та ЛЖВС до цих сфер є дуже високим та значно перевищує рівень контактів звичайних громадян з правоохоронною або судовою системою. Більше двох третин опитаних у цих групах затримувалися міліцією, а половина особисто обшукувалися міліцією.

Рівень залучення груп СІН, ЖСБ та ЛЖВС до кримінально-процесуальних та судових процедур, результати опитувань 2005 та 2007 рр. (у % від тих, хто відповів)

Затримання правоохоронними органами

Як зазначалося вище, 65% респондентів указали, що їх затримували співробітники правоохоронних органів. Представників групи СІН затримували частіше, ніж опитаних у групах ЖСБ та ЛЖВС (83% проти 67% та 42%, відповідно). У цілому, не спостерігається значної різниці між результатами дослідження цього року та 2005 року в рівні затримання міліцією СІН, ЖСБ та ЛЖВС.

У більшості випадків (у 70%) затримання відбувалося через те, що опитані, на думку правоохоронців, споживали ін’єкційні наркотики або надавали секс-послуги за гроші. В 2005 році цей показник дорівнював 83%.

Загальний рівень дотримання прав представників цільових груп при затриманні є вражаюче низьким.

Лише в поодиноких випадках співробітники міліції повідомляли затриманим про можливість та процедуру оскарження рішення про затримання, а також про право доступу до медичної допомоги. Найкраще дотримувалося право представників бути ознайомленими з протоколом затримання.

Не спостерігається значної різниці між різними цільовими групами стосовно рівня порушення їхніх прав під час затримання міліцією. Єдине виключення стосується представників ЖСБ, до яких представники міліції значно рідше застосовували фізичну силу при затриманні (32%), ніж до представників інших груп (у середньому 80-85%).

У порівнянні з результатами дослідження 2005 року, в дослідженні цього року представники цільових груп частіше зіткалися з погрозами насильства при затриманні (86% проти 66% в 2005 році), застосуванням фізичної сили (67% проти 56% в 2005 році), неповідомленням про право на адвоката (83% проти 77% в 2005 році).

Представники цільових груп найчастіше зверталися до співробітників міліції з проханням повідомити їх родичів/ батьків чи друзів про затримання (72%), ніж з проханнями надати медичну допомогу (26%) чи доступ до адвоката (30%).

Ситуація з указаними зверненнями та проханнями не має суттєвої різниці з результатами дослідження 2005 року.

Представниці ЖСБ були більш схильні не звертатися до співробітників міліції з проханням повідомити їх родичів, батьків, друзів про затримання (87% опитаних ЖСБ взагалі не зверталися з таким проханням), ніж СІН (68%) та ЛЖВС (43%). Імовірно, дається взнаки соціальна ізольованість ЖСБ від близьких. До речі, ця тенденція була ідентифікована й у дослідженні 2005 року, що свідчить про її сталість.

Слід також відмітити, що опитані ЛЖВС частіше за інші групи зверталися до представників правоохоронних органів з проханням про надання їм адвоката.

Таким чином, у ситуації затримання рівень порушення прав представників цільових груп є надзвичайно високим, зокрема, серед СІН та ЛЖВС.

Серед усіх прав лише дотримання права на ознайомлення з протоколом затримання вирізняється в позитивну сторону.

Маючи низьку обізнаність про власні права, лише кожний третій респондент звертався до співробітників міліції з проханням надати адвоката; переважна більшість скоріше орієнтувалася на можливу допомогу близьких та друзів.

Представники міліції найчастіше задовольняли лише прохання повідомити близьких про затримання.

Обшук

Половина опитаних представників СІН, ЖСБ та ЛЖВС обшукувалися співробітниками міліції. Частіше в ситуації особистого обшуку перебували представники СІН (79%), ніж ЖСБ (33%) чи ЛЖВС (31%), що співпадає з результатами дослідження 2005 року. Найменше за усі групи обшукувалися ВІЛ-інфіковані вагітні жінки.

Про обшук житла заявили значно менше респондентів – тільки 18% від представників СІН, ЖСБ та ЛЖВС разом (цей показник співпадає з результатами дослідження 2005 року – 22%).

Частіше обшукувалося житло в представників групи СІН (35%), ніж ЛЖВС (21%) чи ЖСБ (2%), що також збігається з результатами дослідження 2005 року.

Жодна з ВІЛ-інфікованих вагітних жінок не вказала, що її житло обшукувалося представниками міліції.

Як і в 2005 році, рівень дотримання прав представників цільових груп під час обшуку житла є дещо вищим, ніж під час затримання. Найбільше співробітниками міліції порушувалися такі права опитаних як отримання копії протоколу обшуку (87% заявили про його неотримання), ознайомлення з постановою слідчого та / або судді про проведення обшуку (84% вказали порушення цього права) та присутність при обшуку понятих (68%).

Згідно із загальними даними опитування, найкраще дотримувалося право опитаних на особистий обшук людьми однієї з ними статі: 56% респондентів дали таку відповідь. Проте з огляду на домінування серед співробітників міліції саме чоловіків, слід зазначити, що це право представників цільових груп відноситься до таких, які постійно порушуються в усіх групах (найбільш, очевидно, – у групі ЖСБ).

Через малу наповненість цільових груп неможливо, напевно, стверджувати про наявність якихось відмінностей у дотриманні їх прав під час обшуку житла.

Таким чином, у порівнянні із ситуацією затримання, рівень порушення прав представників цільових груп під час обшуку є дещо нижчим.

Допит

Більше 40% всіх респондентів допитувалися представниками правоохоронних органів. Частіше в ситуації допиту опинялися СІН (70%) та ЛЖВС (36%), ніж ЖСБ (17%), що в цілому відповідає тенденціям, ідентифікованим у дослідженні 2005 року. Кожна п’ята ВІЛ-інфікована вагітна жінка також перебувала на допиті в міліції.

У цілому, права представників СІН, ЖСБ та ЛЖВС під час допиту порушувалися відносно рідше, ніж під час затримання чи обшуку. У переважній більшості випадків допитуваним повідомляли, у чому їх підозрюють (звинувачують) (у 63% випадків), по закінченню допиту складали його протокол (61%) та пропонували його прочитати (68%). Проте майже кожному погрожували та шантажували (96%) та більше половини били (69%).

Ієрархія порушень прав цільових груп у цілому співпадає з результатами 2005 року. Проте погрози та шантаж з боку співробітників міліції є значно поширенішими за результатами 2007 року – 96% проти 72% в 2005 році. Дослідження 2007 року також виявило більшу розповсюдженість насильства під час допиту, ніж у дослідженні 2005 року: 69% проти 52% в 2005 році.

Спостерігаються наступні відмінності в порушеннях прав під час допиту між різними цільовими групами. Так, згідно з відповідями респондентів, представники міліції значно рідше застосовували насильство по відношенню до ЖСБ, ніж до СІН та ЛЖВС (14%, 73% та 86%, відповідно). З іншого боку, рівень погроз та шантажу з боку міліції є серед ЖСБ таким же поширеним, як і серед двох інших груп.

Майже половина представників СІН, ЖСБ та ЛЖВС вимагали побачення із захисником до першого допиту. Проте ця вимога була задоволена лише в 6% випадків.

Судові процедури

Майже третина всіх респондентів були підсудними. Найчастіше в якості підсудного перебували споживачі ін’єкційних наркотиків (майже половина проти 9% серед ЖСБ, 23% серед ЛЖВС та 16% серед ВІЛ-інфікованих вагітних жінок), що співпадає з результатами дослідження 2005 року.

Рівень порушення прав представників цільових груп у суді є набагато нижчим, ніж рівень порушення їх прав під час затримання, обшуку чи допиту, що співпадає з результатами дослідження 2005 року.

Рівень порушення прав СІН, ЖСБ та ЛЖВС у суді (% до тих, хто був підсудним)

Найгіршим чином дотримувалося право підсудних на те, щоб мати достатній час та можливості для підготовки та захисту (32% заявили про порушення цього права) та право на роз’яснення судом прав як підсудного (36%). Якщо перший показник майже точно співпадає з результатами 2005 року (30%), то другий значно перевищує відповідний результат 2005 року (9%).

Майже половина серед опитаних СІН, ЖСБ та ЛЖВС (49%) захищала себе в суді за допомогою захисника, а інша половина – самостійно. Всі опитані ВІЛ-інфіковані вагітні жінки, що були підсудними, скористалися послугами захисника.

Кожний п’ятий серед опитаних СІН, ЖСБ та ЛЖВС (18%) уважав, що вирок був викликаний негативним, дискримінаційним ставленням до підсудного. Така ж частка дотримувалися протилежної думки.

Висновки соціологічного дослідження

Доступність послуг для цільових груп

Трудова сфера та соціальне забезпечення

1)  Загалом для цільових груп доступність послуг у трудовій сфері виявилась невисокою, про що свідчить аналіз видів зайнятості респондентів, їх рівень активності в пошуку роботи та ставлення до цільових груп при звертанні за допомогою до служби зайнятості.

2)  Ставлення до респондентів у Державній службі зайнятості, за свідченнями представників цільових груп, виявилось більшою мірою байдужим, формальним.

3)  Рівень матеріальної забезпеченості респондентів, за даними дослідження, є невисоким. Слід прийняти до уваги той факт, що значна кількість респондентів, до того ж, ще й не отримували соціальної допомоги.

Медичні послуги

1)  На фоні розповсюдження захворювань різного виду в опитаних групах, значна частина респондентів не мають змоги купувати необхідні ліки в повному обсязі. Основною причиною цього є нестача грошей. При цьому, СІН виявилися категорією, яка найчастіше хворіє тими чи тими захворюваннями, але при цьому найчастіше не має грошей для придбання необхідних ліків.

2)  Основною причиною ненадання медичної допомоги респонденти називали відсутність необхідних ліків, препаратів, матеріалів, а також те, що медпрацівники дізнавалися про ВІЛ-позитивний статус пацієнтів.

3)  Найбільша частина СІН брали участь у програмі обміну шприців.

4)  Переважна більшість респондентів проходили добровільне тестування на ВІЛ. Однак, досить велика частина (близько чверті опитаних) сказали, що їх змусили до проходження цього тестування.

5)  Серед тих, хто добровільно проходив тестування на ВІЛ, найчастіше зустрічаються ЖСБ, а серед тих, кого примушують до нього – СІН.

6)  Серед тих респондентів, які не отримували жодної консультації при проходженні тестування на ВІЛ, найбільше виявилося представників СІН – приблизно кожен третій з опитаних цієї категорії не отримав необхідної консультації.

7)  Близько чверті опитаних приймають АРТ.

8)  Щодо ВААРТ, 27% ВІЛ-інфікованих вагітних жінок сказали, що вони навіть не знають про таку можливість.

9)  НДО є найбільш поширеним способом розповсюдження серед населення інформації про ВІЛ-інфекцію. Саме через це джерело найбільша частина респондентів майже всіх категорій (ЖСБ, ЛЖВС, ВІЛ-інфіковані вагітні жінки) отримувала інформацію про особливості перебігу та лікування ВІЛ-інфекції. Єдиною відмінністю є те, що СІН найчастіше отримували таку інформацію від своїх лікарів.

Юридичні послуги

1)  Хоча юридична допомога є відносно доступною для СІН, ЖСБ та ЛЖВС, опитаних в Одеській області, значна частина представників цих груп є незадоволеною цією допомогою. У порівнянні з результатами подібного дослідження 2005 року, залишаються актуальними такі причини неможливості отримати юридичну допомогу як висока вартість юридичних послуг, недовіра до юристів та відсутність інформації про можливість отримати юридичну допомогу.

2)  Ситуація серед ВІЛ-інфікованих вагітних жінок відрізняється від інших груп. Представники цієї групи заявляють про помітно ширші можливості отримати юридичну допомогу та демонструють значно вищий рівень задоволеності юридичними послугами. Проте для ВІЛ-інфікованих вагітних жінок, як і для ЛЖВС, відмова юристів у наданні допомоги виявилася більш актуальною причиною неможливості отримати юридичну допомогу, ніж серед інших груп.

Дотримання прав

Сфера охорони здоров’я

1)  Найчастіше респонденти вказували на порушення їх прав під час проходження тестування на ВІЛ, а також під час перебування в медичних закладах.

2)  Під час проходження тестування на ВІЛ, частина респондентів (11%) змушена була сплатити гроші, хоча офіційно ця процедура була безкоштовною.

3)  Під час перебування в пологовому будинку ВІЛ-інфіковані вагітні жінки відчували дискримінацію по відношенню до себе. Найчастіше проявами дискримінації, за словами цих респондентів було утримання їх у гірших умовах перебування, порівняно з іншими пацієнтами, а також те, що, їм доводилося сплачувати вищі суми за медичні послуги, ніж іншим хворим.

4)  Жінки, які мають ВІЛ-позитивних дітей, указували на випадки розголошення їх статусу в медичних закладах, а також у дошкільних та шкільних закладах.

5)  Найбільша частина респондентів, що стикалися з проявами дискримінації до себе з боку соціальних служб, нічого не робили в цих випадках. Ті ж респонденти, які вдавалися до заходів відстоювання своїх прав, найчастіше подавали скарги керівництву та зверталися по допомогу до громадських організацій.

Юридична сфера

1)  Надзвичайно високим є залучення представників цільових груп до кримінально-процесуальних процедур та рівень порушення їх прав. Із трьох ключових ситуацій, найчастіше права опитаних порушувались під час затримання. За розповсюдженістю порушень та значущості їх для життя, дотримання прав та свобод людини вирізняються наступні показники:

-  Під час затримання чи допиту від 69% до 96% респондентів потерпали від погроз або застосування насильства з боку співробітників міліції.

-  Більшості респондентів співробітники міліції не повідомляли про право мати адвоката в ситуаціях затримання (83%) та допиту (53%), а під час обшуку житла не показували відповідну постанову слідчого чи судді (84%).

-  Найбільш масштабними порушеннями були погрози та шантаж під час допиту (96%), неповідомлення затриманим про можливість та процедуру оскарження рішення про затримання, а також про право доступу до медичної допомоги (91-93%), та невручення копії протоколу обшуку житла (87%).

2)  Найвищий рівень дотримання прав зафіксовано щодо складання протоколу допиту, надання можливості з ним ознайомитися та повідомлення, у чому особа підозрюється або звинувачується.

3)  До 46% респондентів вимагали надання доступу до адвоката під час затримання або допиту. Рівень задоволення цих вимог був надзвичайно низьким (максимальний: 6% у випадку допиту). Прохання третини респондентів про медичну допомогу задовольнялося лише в 3% випадків. Прохання двох третин представників цільових груп повідомити близьких про затримання задовольнялося лише в третині випадків.

4)  У цілому, рівень порушення прав СІН, ЖСБ та ЛЖВС за результатами цьогорічного опитування є співставним з результатами дослідження 2005 року та не свідчить про значні зміни на краще.

5)  Третина опитаних СІН, ЖСБ та ЛЖВС перебували в суді в якості підсудних.

6)  Стан дотримання прав респондентів під час судових процесів є кращим, ніж в інших кримінально-процесуальних ситуаціях.

7)  Найгіршим чином дотримувалося право підсудних на те, щоб мати достатній час та можливості для підготовки та захисту, та на роз’яснення з боку суду їхніх прав як підсудних.

8)  Половина респондентів, що були підсудними, захищали себе в суді самостійно, інша половина – за допомогою захисника.

9)  Кожний п’ятий з підсудних уважав, що вирок був викликаний негативним чи дискримінаційним ставленням до підсудного з боку суддів.

10)  У цілому, дослідження 2007 року не виявило значущих зрушень на краще в сфері дотримання прав цільових груп у суді в порівнянні з результатами дослідження 2005 року.

 

5. Рекомендації[14]

1. Політична сфера

– Удосконалення законодавчої бази в сфері надання послуг з догляду та підтримки.

– Адвокатування щодо залучення інститутів суддів та адвокатів до розвитку правової культури в сфері ВІЛ/СНІДу з метою захисту прав ЛЖВ та зниження стигми та дискримінації.

– Адвокатування щодо прийняття Верховним Судом України рішення про однакове застосування суддями законодавства України в сфері захисту прав ЛЖВ та уразливих груп.

– Створення системи підготовки суддів та адвокатів, їх мотивація та залучення до діяльності в сфері захисту прав ЛЖВ та уразливих груп.

– Перегляд існуючих нормативних актів щодо перебування ВІЛ-позитивних дітей в організованих колективах та інтернатних закладах. Нормативні акти повинні носити міжгалузевий, міжвідомчий характер та узгоджені з Міністерством юстиції України.

– Переглянути нормативи в сфері надання ЛЖВ соціальної допомоги та пенсій, ресоціалізації та реабілітації.

– Забезпечення механізму надання групи інвалідності ЛЖВ, які приймають АРТ, відповідно діючим критеріям інвалідності; соціальної допомоги та пенсій (Міністерство охорони здоров’я, Міністерство праці та соціальної політики, Міністерство фінансів).

– Внести зміни в нормативно-правові акти, які регулюють обіг наркотичних засобів з метою уможливлення безперервності замісної терапії для клієнтів (ВІЛ-позитивних СІН), які отримують послуги позалікарняного догляду.

– Зміна норм оподаткування доходів громадян у частині виплати податків на доход у випадку отримання гуманітарної допомоги (Верховна Рада України та Міністерство юстиції України).

– Зміна норм оподаткування благодійників, спонсорів серед приватних підприємств для заохочення підтримки послуг з догляду та підтримки через безоплатну благодійну допомогу НУО.

– Введення інституту соціальної роботи з ЛЖВ у систему медичних закладів (у штат медичних закладів), а також включити необхідну кількість соціальних працівників та психологів до штатного розкладу закладів з виконання покарань.

– Запровадження ліцензування або/та акредитації програм НУО та державних установ, які надають послуги з догляду та підтримки.

– Розробка та запровадження механізму державного замовлення (на всіх рівнях) на послуги з догляду та підтримки.

– Впровадження у необхідному обсязі замісної підтримуючої терапії наркозалежності, як ефективної стратегії профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу.

– Слід активно розвивати програми реабілітації та ресоціалізації наркозалежних з метою сприяння їм у відмові від немедичного використання наркотиків та повернення до нормальної життєдіяльності.

– Слід перенести акцент у сфері боротьби правоохоронних органів з незаконним обігом наркотиків з фактичного переслідування наркозалежних на пріоритетну боротьбу з такими більш суспільно-небезпечними злочинами, як: незаконне ввезення на територію України наркотиків (контрабанда наркотиків); незаконне виробництво наркотиків з метою збуту; збут наркотиків; залучення неповнолітніх до споживання наркотиків.

2. Стратегічне планування, розстановка сил та гармонізація

– Розробка концепції системи послуг з догляду та підтримки.

– Забезпечення якісних досліджень для обґрунтування потреб у наданні послуг, а також оцінки ефективності та економічності послуг та заходів.

– Розробка та запровадження єдиних стандартів надання послуг та підтримки, у тому числі з питань надання послуг медсестринського позалікарняного догляду.

– Розробка та запровадження єдиних стандартів надання послуг з догляду та підтримки, єдині, як для державного, так і для неурядового сектору.

– Розробка показників для моніторингу та оцінки послуг з догляду та підтримка.

3. Стале фінансування

– Забезпечення ефективного управління та використання коштів.

– Починаючи з 2007 року необхідне збільшення обсягів державного фінансування й паралельно розробляти механізми соціального замовлення на послуги.

– З 2008 року необхідно застосувати широку практику впровадження соціального замовлення.

– Збільшення обсягів фінансування послуг з догляду та підтримки за кошти Міністерства України в справах сім’ї, молоді та спорту.

– Розвиток та збільшення кількості цільових відомчих програм із забезпечення догляду та підтримки, ЦСССДМ, та мобілізація ресурсів на місцевому рівні.

4. Людські ресурси

– Розробка сучасних навчальних програм підготовки та підвищення кваліфікації фахівців, соціальних працівників та психологів з питань надання послуг з догляду та підтримки ЛЖВ. Введення їх у спеціальні курси навчальних закладів різних рівнів акредитації (МОЗ, Міністерство освіти та науки, Міністерство України в справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерство праці та соціальної політики, Міністерство юстиції).

– Підготовка і перепідготовка фахівців (повинне розпочатися з 2007 року), згідно з потребами регіонів.

– Впровадження центральної стратегії в цій сфері – мобілізації ком’юніті щодо впровадження послуг з догляду та підтримки.

– Розвиток потенціалу ЛЖВ та ком’юніті для їх участі в плануванні, впровадженні та оцінки послуг з догляду та підтримки.

5. Організації та системи

– Розробка та впровадження системи послуг з догляду та підтримки, включаючи національні стандарти, кадри, матеріально-технічну базу, міжвідомчу мережу організацій-надавачів послуг з догляду та підтримки.

– Розробка заходів з формування культури права для надавачів та користувачів послуг.

– Активне залучення та використання потенціалу інституту омбудсмена.

– Впровадження заходів щодо зниження стигматизації та дискримінації та підвищення толерантності з боку населення, фахівців, які працюють з ЛЖВ та їх найближчим оточенням, на робочих місцях тощо.

– Впровадження широкомасштабної постійно діючої інформаційної кампанії та запровадження галузевих програм та політик на робочих місцях.



[1] Підготовлено Андрієм Толопіло, Одеська правозахисна група „Верітас”.

[2] Матеріали Звіту про результати аудиту ефективності використання коштів Державного бюджету України та коштів Світового банку на забезпечення виконання Національної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004– 2008 роки / Київ: Рахункова палата України, 2007. – Випуск Бюлетеню № 7.

[3] Дорожня карта щодо розширення універсального доступу до профілактики ВІЛ/СНІДу, лікування, догляду та підтримки в Україні до 2010 року. Документ ґрунтується на результатах трьох національних консультативних нарад і підготовлений за підтримки Об’єднаної Програми ООН з ВІЛ/СНІДу (ЮНЕЙДС). 2006 р.

[4] Там же.

[5] Там же.

[6] Матеріали Звіту про результати аудиту ефективності використання коштів Державного бюджету України та коштів Світового банку на забезпечення виконання Національної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004– 2008 роки / Київ: Рахункова палата України, 2007. – Випуск Бюлетеню № 7. Дивіться в Інтернеті: http://ac-rada.gov.ua/achamber/control/uk/publish/article/main?art_id=871277&cat_id=412. Дивіться також оційне повідомлення Рахункової палати від 23 січня 2007 року” Протидія поширенню СНІДу відстає від потреб сьогодення” в Інтернеті: http://ac-rada.gov.ua/achamber/control/uk/publish/article/main?art_id=838933&cat_id=411.

[7] Пріоритети у профілактиці ВІЛ/СНІДу – Стратегія зменшення шкоди. МЦПД, 2005 р.

[8] А. Толопіло. Соціально-правова підтримка наркозалежних та ВІЛ– позитивних осіб, 2003 р.

[9] Пріоритети у профілактиці ВІЛ/СНІДу – Стратегія зменшення шкоди. МЦПД, 2005 р.

[10] Риторика та ризик: як дискримінація та міліцейське свавілля перешкоджають Україні в боротьбі з ВІЛ/СНІДом. Доповідь Human Rights Watch від 2 березня 2006 року. Доступний на сайті http://veritas.org.ua.

[11] Пріоритети у профілактиці ВІЛ/СНІДу – Стратегія зменшення шкоди. МЦПД, 2005 р.

[12] Звіт про стан з дотриманням прав людини стосовно наркозалежних людей та осіб, які живуть з ВІЛ/СНІДом в Україні. Одеська правозахисна група «Верітас», 2005 р. Доступний на сайті http://veritas.org.ua.

[13] Звіт за проектом «Громадський моніторинг щодо фактичного положення представників уразливих до ВІЛ/СНІДу груп населення у Одеському регіоні та адвокація їх прав та інтересів». 2007р. Проект здійснювався Одеською правозахисною групою «Верітас».

[14] Дорожня карта щодо розширення щодо універсального доступу до профілактики ВІЛ/СНІДу, лікування, догляду та підтримки в Україні до 2010 року. Документ ґрунтується на результатах трьох національних консультативних нарад і підготовлений за підтримки Об’єднаної Програми ООН з ВІЛ/СНІДу (ЮНЕЙДС). 2006 р.

 Поділитися