Моральний вибір
«16 вересня 2007 р. українському дисиденту Валерію Марченку виповнилося б 60 років» [www.5tv.com.ua] Прочитавши цей заголовок, ми згадали слова, які Мирослав Маринович написав 10 років тому. «Ті, кого смерть забрала з життя передчасно, мають одну перевагу над живими - вони не старіють. Через те фраза "Валерію Марченку виповнилося б тепер 50 років" звучить фантастично. Ми ж то добре знаємо, що Часові не під силу змінити найменшу рисочку на його молодому обличчі, яке поглядає на нас із його світлин. І все ж 50-літній ювілей - це добра нагода знову згадати про Валерія. Адже, на відміну від нього, ми старіємо, а в контексті ювілею це означає, що ми - забуваємо. На жаль...»
І дійсно прикро. Є люди, яких ми не маємо права забувати, оскільки вони нам нагадують про моральний вибір, що так чи інакше стоїть перед кожним із нас.
„Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору - свідомість, що ярмо - нестерпне. Треба мені було самому потовктися до кам’яної стіни, відчути біль удару, щоб зрозуміти: зло таки можна подолати, з ним можна й треба боротися... Заперечення більшовизму для мене не відкриття, а форма існування. Й не мовчазною пасивністю треба йому протиставитися... Вимога демократично розв’язати всі проблеми — єдина можливість для кожного українця-громадянина“
(з листа Валерія Марченка дідові, 1975, табір суворого режиму)
Валерій Марченко прожив 37 років, більше десяти з них провів в ув’язненні та засланні. Його спочатку було засуджено на шість років суворого режиму і два роки заслання за нібито «антирадянську пропаганду й агітацію». Він повернувся з заслання в Київ в 1981 р., але, незважаючи на тяжкий стан здоров’я, мовчати про беззаконня і репресії вже не міг. За це він був повторно засуджений в березні 1984 р. до 10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання. Цей вирок був для нього фактично смертним. Він помер приблизно 7 жовтня 1984 року в тюремній лікарні.
Ось кілька уривків з нарисів Мирослава Мариновича
Валерій - політв’язень
Від нього віяло силою, твердістю, впевненістю. Запам’яталась мені, молодому на той час зекові, відсутність у Валерієві всякого сумніву, коли мова йшла про моральний вибір. Він просто переступив межу страху, і той його вже не терзав. Було видно, що за тією межею він здобув такі великі духовні скарби, що проблема вибору: зважитися на моральний крок, який ніс нові страждання, чи злукавити з собою і тим самим забезпечити собі якісь поблажки - перед ним уже не стояла.
Валерій - син
По-перше, Валерій сповна сплатив своїй матері свій синівський обов’язок. Був час, коли саме мати вчила його ходити, робити перші кроки у самостійному житті, триматися просто і гордо. А тоді ролі помінялися, і вже Валерій вчив свою матір не боятися отим типовим липким страхом, який відбирав у радянських людей їхні розум, совість і честь. Вчив робити перші кроки у своїй громадянській непокорі і теж триматися гордо і просто. Отож, настане час, і зустрінуться вони у небесній високості не тільки як мати і син, а й як двоє найближчих друзів, які не дали одне одному занепасти на чорних проваллях життя.
Валерій - борець
Спершу одне загальне зауваження. Борцівський характер дисидентів часом ставлять під сумнів. Мовляв, за що ж таке особливе вони боролися? Де їхня спільна концепція майбутньої держави, яку вони мали б обстоювати? Де їхні якості тепер, коли вони розбіглися по партіях і пересварились між собою? Не беручи на себе завдання виправдати те, що виправдовувати не варто, я все ж хотів би звернути увагу читачів на одну засадничу особливість дисидентів. Усіх їх об’єднувала в таборі не спільна і єдина для всіх модель майбутньої держави, а НЕПРИЙНЯТТЯ держави існуючої. Всі вони були єдині у своєму протесті проти злочинів радянської держави, тоді як, обговорюючи можливі політичні рецепти, різнилися щодо них іще в таборі! І цей факт треба трактувати не як якийсь ґандж дисидентства, а як такий знак часу, який потребує глибшого філософського осмислення. А тепер повернусь до Валерія і дозволю собі порівняти його як борця із деякими іншими дисидентами. Так, багато з них знали, що будуть заарештовані, - Валерій же знав, що в таборі він загине. Свідком цьому є моя Мати, якій він із гіркою іронією говорив, куди саме йому судилося "емігрувати". Різниця, як на мене, величезна. Більшість політв’язнів брали участь у спільній табірній боротьбі порівняно здоровими - Валерій боровся тяжко хворим. Кожен із нас знає, як міняється наше сприйняття світу, навіть коли ми просто грипуємо. Що ж тоді говорити про ті хвороби, які наповнюють душу смертною мукою?! Валерій усе ж вистояв, а тому це не просто боротьба - це мучеництво. Тут треба нагадати слова самого Валерія, що він "не був камікадзе", "не поставив собі на самознищення". Він любив життя і дуже хотів жити. Але, дозволяючи КГБ знищити його тіло, він все ж не дозволив знищити в собі ЛЮДИНУ. Громадяни багатьох країн мають цей привілей - бути людиною - від самого народження. Валерію разом з іншими дисидентами цей "привілей" довелося виборювати. То борець Валерій чи ні?
Повний текст ми (наполегливо!) запрошуємо прочитати тут: http://khpg.org/946569215
Підготувала Галя Койнаш, Харківська правозахисна група