Бюлетень "Права Людини", 2001, #23

У розмові з кіровоградськими журналістами Володимир Олійник наголосив, що має намір досконало вивчити всі матеріали справи і наполягатиме на тому, щоби суд був публічним і відбувався саме у Кіровограді. Мер Черкас у якості громадського захисника вимагатиме політичної та юридичної оцінки не лише дій Олександра Нікуліна, але і тих працівників правоохоронних органів, які проводили слідчі дії. Він переконаний, що закон грубо порушувався саме органами слідства, а сама "справа Нікуліна" взагалі викликає підозри чи є склад злочину в діях мера.

Під час слідства кількість порушень постійно зростає. Досить лише згадати публічну заяву прокурора, який сказав на адресу Олександра Нікуліна "Винен!", хоча робити це до вироку суду не мав жодного права. Сьогодні суди вже не приймають заяв у справі пана Нікуліна до розгляду, а дружині міського голови Кіровограда лише днями дозволили бути захисником чоловіка. Її права, щоправда, обмежили, - біля неї весь час стоїть людина і спостерігає за спілкуванням з Олександром Нікуліним. Це, на думку Володимира Олійника, є грубим порушенням чинного українського законодавства.

Володимир Олійник планує бути повноцінним учасником процесу і опитати всіх його учасників, в тому числі прокурора й тих хто проводив слідство. Він закликав кіровоградців забезпечити публічність процесу, прийти до залу суду і послухати самим що відбувається

Для вивчення справи та участі у судових засіданнях Володимир Олійник має взяти відпустку.

Наш информ

Оглянувши досить довгий перелік вимог цих статей, члени ініціативної групи засумнівалися, чи й насправді міська влада підозрює учасників зборів у їх суцільному порушенні. Довелося, керуючись ст. 3 Європейської Хартії місцевого самоврядування, ст. 17 Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" та ст. 5 Конституції України, звернутися з проханням повторно розглянути пакет документів, оскільки перше рішення суперечить ст. 40 Конституції України й Законам України "Про звернення громадян" та "Про місцеве самоврядування".

Реакція міської влади була категоричною і навіть несподіваною. Секретар міської ради А. Штиленко повідомила: "Законом України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" не передбачено повторний розгляд міським головою документів щодо ініціативної групи всеукраїнського референдуму у разі їх невідповідності вимогам цього Закону".

Переконавшись, що суть виявлених владою "невідповідностей" прихована за сімома замками і дізнатись про них у робочому порядку ніяк не вдасться, та усвідомлюючи, що секретар міської ради, у відповідності з законодавством, не має права вирішувати за міського голову подібних питань, учасники ініціативної групи дійшли висновку, що їхні права щодо участі у підготовці і проведенні референдуму міською владою безпідставно порушені. Вони звернулись зі скаргою до Дзержинського місцевого суду на дії першого заступника міського голови В. Задорожного щодо неподання пакету документів до Центральної комісії з Всеукраїнського референдуму.

1 серпня 2001 року під головуванням судді Олени Огняник відбулося судове засідання, присвячене розгляду згаданої скарги. На початку слухання представник міського голови завідуючий юридичним відділом міськвиконкому Валерій Макарчук досить несподівано оголосив клопотання про відмову у розгляді справи у зв’язку з тим, що місячний термін подання скарги заявником пропущений. Відлік часу він, на відміну від заявників, запропонував вести не від моменту одержання другого листа, вочевидь протизаконного, а від першого листа, що потребував часу для з’ясування. Та найдивнішим здалося присутнім те, що суддя з приводу клопотання не прийняла ніякого рішення і розпочала слухання, що тривало 4 години.

У ході слухання з’ясовувались деталі можливих порушень, які, на думку В.Макарчука, мали б підтвердити рішення міського голови про невідповідність поданих документів вимогам Закону "Про всеукраїнський та місцеві референдуми". Він наполягав на тому, що виключення зі списків учасників зборів прізвищ півтора десятка громадян з помилковими даними, як це зробили ініціатори зборів, не є достатнім. Представник міського голови просив суд визнати у цьому зв’язку недійсною реєстрацію всіх інших, більше двохсот учасників зборів, хоч відповідних вимог Закону навести не зміг. Не маючи ніяких вагомих доказів, він наполягав також на тому, що реєстрація учасників продовжувалась і після початку зборів і, таким чином, організатори зборів нібито намагалися набрати необхідний кворум у 200 осіб. З усього обговорення витікало, що документальний бік справи не працює на користь міського голови.

Після одногодинної перерви суддя Огняник винесла рішення, яке здивувало навіть готових на все заявників: заявникам відмовити у скарзі у зв’язку з пропуском процесуального строку звернення до суду.

Логічно виникає питання: для чого був потрібний детальний розгляд справи, якщо в ході судового розгляду суд вбачав серйозні мотиви для винесення рішення з процедурних міркувань? Як зазначив один криворізький журналіст, найвірогіднішою відповіддю може бути сподівання судді на те, що під час засідання, можливо, будуть встановлені обставини, які дадуть підстави відмовити у скарзі по суті. Цього не сталося. У резерві залишився суперечливий "якорець" строку звернення.

Як повідомили заявники, вони мають намір звернутися до апеляційного суду.

Нарешті по приїзді у Севастополь архімандрит Паісій потрапив до кабінету начальника міської міліції генерала Іллічева.

По вході о. Паісій привітав пана Миколу Іллічева з святом 10-ї річниці Незалежності. У відповідь генерал, брудно лаючись мовою іноземної держави, яка є постійнім ворогом унезалежнення України, порадив о. Паісію забиратися з Севастополя чи до Києва, чи то у Волинь, тому що: "Севастополь был и єсть городом русской славы и мы тут вам с вашим Филаретом танцевать не позволим! Никогда ничего украинского тут не приживется! Это понимать надо!"

Після цього почалися брудні цинічні епітети на мою особисту адресу, а також на адресу Святішого Патріарха Київського та всієї Руси - України Філарета, - розповідає архімандрит Паісій. Не будучи в змозі надалі перебувати у кабінеті, о. Паісій залишив генерала Іллічева, попередивши втім його, що обов’язково проінформує про поведінку державного урядовця напередодні ювілею Незалежності. Хоча виникає законне питання: а чи тій державі, ювілей незалежності якої зараз святкується, служить генерал Іллічев?

Українська Православна Церква Київського Патріар-хату звертається до всіх національних установ України, всіх хто вважає себе українцем, стати на захист Української Церкви і громади у Севастополі і з обуренням повідомляє, що на десятій річниці Незалежності за право існування змагаються українці в українському місті Севастополі на теренах української держави.

Інформація підтверджена підписом архімандрита Паісія
Інформаційне повідомлення прес-служби
Патріаршого представництва УПЦ-КПв м. Севастополі

"На 10-у році незалежності України, на жаль, стан україномовної преси є критичним. Особливо яскраво це віддзеркалюється на Південних та Східних теренах держави.

Газета "Український Південь" на Миколаївщині завжди відчуває тиск з боку численних працівників кіосків, які поширюють її серед читачів. Не є таємницею факти відвертого приховування газети під полицею.

Відчувається і шалений тиск російських видань. У кіосках "Миколаївпреси" мешканці міста можуть придбати з україномовних видань лише три газети - обласну "Рідне Прибужжя", всеукраїнські "Шлях перемоги" і "Український Південь". На цих три видання припадає понад 500 різних російськомовних.

Українська преса потребує захисту з боку держави. Іншого шляху зберегти україномовну пресу в Україні немає", - переконаний Юрій Діденко.

Значних проблем зазнає "Український Південь" нині і в Одесі - куди у вільний продаж потрапила приблизно місяць тому.

Публікації про ситуацію в Одесі, схоже, не завжди знаходять підтримку в підприємстві "Одесапреса". Як результат - один з останніх номерів газети ледве не було заблоковано для поширення у кіосках.

За словами пана Діденка, - "за офіційною версією розповсюджувачів "Одесапреса" було заявлено, що редакція не дослала певну кількість екземплярів. Але ми були не проти того, щоби автоматом ту кількість відрахувати - а інші надіслати у продаж. На жаль, лише після того як наш представник прийшов до "Одесапреси", можливо було вирішити цю проблему".

Юрій Діденко вважає, що однією з причин затримки з розповсюдженням газети "Український Південь" в Одесі стала стаття про діяльність слідчого Одеської міської прокуратури Сергія Попова, який "досить відомий сьогодні своїми антизаконними та безкарними діями не лише в Одесі, але й у всій Україні"

В №17 (237) "ПЛ" была напечатана статья Г.Анисимова "В России "мертвая зона", а в других странах?", в которой был приведен перечень военно-химических объектов, оставшихся на территории Украины. Этой же теме посвящена статья экологов из Артемовска. 
 

 Катастрофическое состояние окружающей среды в Восточной Украине общеизвестно. Мы знаем десятки и сотни источников и причин загрязнений нашей природы. Однако к ним может добавиться еще один, весьма неожиданный.
 От наших давних московских друзей-экологов мы получили брошюру президента Союза "За химическую безопасность", доктора химических наук Федорова Л.А., в которой излагается история развития, внедрения и использования химического оружия в СССР. Озабоченные обязательствами России уничтожить в ближайшие годы 40 тыс. тонн отравляющих веществ (ОВ) согласно Конвенции о запрещении и уничтожении химического оружия, московские экологи раскопали в Государственном военном архиве, что на территории бывшего Союза (в том числе и на Украине) имеется не менее 100 мест прошлых работ с химическим оружием, представляющих большую опасность для проживающего там населения. С 1933 г. и до начала войны регулярно проводились военные учения с использованием химического оружия (иприта, адамсита и др.). Эти стойкие ОВ использовались в химических снарядах, бомбах, в заградительных полосах заражения. По всей стране были созданы сотни полигонов, стрельбищ и лагерей.
 А вот информация, которая касается и непосредственно нас: в Харьковском военном округе летом 1937 года учились военно-химическому делу в 15 лагерях. В том числе: Балаклея - Склад N 29 артиллерийского вооружения УкрВО (хранение артиллерийских химических боеприпасов); Станция Рогань - Безлюдовский военный лагерь, Змиев - Змиевский военный лагерь, Чугуев - Чугуевский военный лагерь. Одним из них был Святогорский военный лагерь (г.Артемовск, Донецкая область). Днепропетровская область: Новомосковск-Днепровский - Новомосковский военный лагерь и Новомосковский артиллерийский полигон Харьковского военного округа. Павлоград - Павлоградский военный лагерь.
 Сведения из архива показали, что громадное количество стойких ОВ попадало в землю либо путем закапывания (повсеместная практика) либо в виде неразорвавшихся химических снарядов и бомб. О реальной опасности находящихся в земле ОВ свидетельствует факт обнаружения самим Федоровым иприта в грунте в Кузьминках на территории Москвы через 70 лет после закрытия там химического полигона.
 Артемовский лагерь просуществовал с 1937 г. по 1946 г. Руководствуясь статьей 50 ч.2 Конституции Украины, в которой "каждому гарантируется право свободного доступа к информации о состоянии окружающей среды", я наводил справки в военкомате, воинской части АО 621, СБУ. Безрезультатно. Маленькая надежда остается на архив в Донецке. По косвенным сведениям, полученным из краеведческого музея, в 1945 г. на территории воинской части города находился стационарный, а в Святогорске летний лагерь № 415 НКВД СССР, который мог заниматься химическим оружием.
 Для того, чтобы разгадать эту тайну, ЭКЦ "Бахмат" обращается к жителям нашего края: если Вам что-либо известно о подобных лагерях, о складах химоружия, каких-либо аномалиях в почве, мы просим сообщить нам по телефону (06274) 6-06-24 или 6-24-25. 

  "Дикое поле", 16-01,
 7-14 августа

Тепер можна звітувати про відкриття класів з українською мовою навчання у 68 школах. Але, ніхто не говорить, що це тільки 1% від загальної кількості кримських учнів. Пана Огнев’юка така "велика" кількість шкіл напевно задовольнила. Тому вислухати Голову Всекримського товариства "Просвіта" С.Савченка він не захотів.

Резолюція освітянського з’їзду теж позбавила своєї уваги проблеми україномовних шкіл.

На початку року за ініціативою Кримської організації РУХу (Українського Народного Руху) було утворено громадський комітет сприяння створенню шкіл з українською мовою навчання у Криму. Уповноваженні представники комітету неодноразово зустрічались з кримським міністром освіти В.Левіною, заступником голови ради міністрів АР Крим В. Казаріним, працювала комісія міністерства освіти та науки України. Результатом була прийнята постанова колегії міністерства освіти АР Крим № 3/7 від 25.04.01, яка зобов’язала начальників райвідділів освіти через ЗМІ надати оголошення, де йдеться набір у школи з українською мовою навчання. Більшість районних керівників усунулись від виконання цієї постанови. Так сімферопольці і не дочекались від освітянського керівника Єльцової будь-яких повідомлень про україномовні школи.

Марно комітет УНР критикував роботу Білогірського райвідділу освіти. Так, напередодні навчального року, директор Зеленогірської школи навіть із незадоволеністю спостерігав, як активні вчителі М.Тиха та А.Бубняк провели роботу з батьками і прийняли 15 заяв у перший україномовний клас.

Коли Бахчисарайська влада визначила школу № 3, як школу з українською мовою навчання, на боротьбу проти батьків піднялись різноманітні російські шовіністичні общини на чолі із заступником міністра освіти АР Крим В.Каврайським. Тепер м. Бахчисарай позбавлено окремої школи з українською мовою навчання, а заяви від батьків в україномовні класи з першого по десятий прийшлось приймати в російськомовної школі № 4. Усі одноголосно говорять, що в умовах окремої україномовної школи кількість заяв була б набагато більш .

Сумний підсумок: через 10 років Незалежності з 600 кримських шкіл тільки 4 з українською мовою навчання.

Кримрухінформ

Моніторинг дотримання прав людини в школах проводився через спостереження умов навчання, інтерв’ювання і анкетування всіх учасників навчального процесу - учнів, вчителів, адміністративних та технічних працівників, які цей процес забезпечують. У Херсоні ситуацію досліджували волонтери ХОФМЗ Світлана Смаль, Інга Червонюк, Олександр Бурмагін, Максим Патрушев, Олександр Бабійчук та автор цього звіту. (Для нас ця робота була особливо цікавою, оскільки Фонд ось вже три роки здійснює програму "Дитяче право". У 1998 році ми проводили опитування старшокласників на тему "Які права я маю" - 81% опитуваних взагалі не знали, що у неповнолітніх є права!) Нині для проведення моніторингу ми обрали дві херсонських школи, умови навчання в яких є типовими для середніх навчальних закладів нашого міста. В цих школах (назви не оприлюднюємо, бо умовою моніторингу була анонімність) ми дослідили умови, в яких відбувається учбовий процес, і опитали 10 працівників адміністративно-технічного персоналу, 20 вчителів - класних керівників старших класів і 120 учнів 10-11 класів.

Аналіз результатів опитування старшокласників показав - 77% (92 особи) знають або чули про права людини, але з них 32% (38 осіб) знають лише деякі, окремі права - на освіту, на життя, на відпочинок, на свободу слова, а 23% (28 осіб) взагалі не знають ніяких прав людини. У досліджуваних школах не викладається окремий курс по правах людини, а інформацію про це 77% учнів отримують від вчителів та з підручника правознавства, який 11 % відсотків опитаних визнали нецікавим, а 7 % вважають його недоступним для користування. Європейської Конвенції з прав і основних свобод людини жоден учень не бачив і не читав. Тим більше було цікаво дослідити, як дотримуються в школах права на інформацію, на свободу висловлювання переконань, неприпустимість дискримінації і приниження гідності і людини, можливість оскарження рішень і дій, які порушують права людини. Так, правом на інформацію про свої оцінки в класному журналі вільно користуються 88,5% учнів, можуть побачити записи в своїй медичній книжці 87,5% опитаних дітей. А от про головний документ, який регламентує шкільне життя, - статут школи - не знають і не бачили його 75% опитаних. А про те, що там повинні бути зафіксовані права учнів, знають лише 3 старшокласника зі 120.

Про існування в школі органів учнівського самоврядування не знають (або вважають, що їх немає) - 83% і лише 17% знають про можливість взяти участь в управлінні шкільним життям. 45% опитаних вчителів вважають, що учні мають можливість достатньо часто висловлювати власну думку, ще 45% - що вони роблять це інколи, і лише 5% - що такої можливості в учнів немає. Учні щодо цього менш оптимістичні - 21,5% дітей зізналися, що ніколи не висловлюються вільно, а 18,5 % взагалі не відповіли на це питання.

Одна з причин нехтування думкою учнів - упереджене ставлення до них вчителів, вважають 60% опитаних педагогів. По різному ставляться до дітей залежності від результатів навчання - 30 % вчителів, від зовнішнього вигляду - 15 % і ще 15% звертають увагу на матеріальний стан батьків учнів. Самі діти також відзначають неоднакове ставлення з боку педагогів в залежності від своїх успіхів у навчанні - 31%, від зовнішнього вигляду - 21,5%, від матеріального стану батьків - 20%, від стану здоров’я - 11,5 %, від статі - 11%, від національності - 5%. Така ситуація є неприпустимою і вимагає роз’яснювальної роботи, в першу чергу, з педагогами. Упереджене ставлення частини педагогів до учнів часто призводить до приниження людської гідності останніх, що засвідчили 35% опитаних старшокласників. Ще 40% учнів визнали, що випадки приниження їхньої гідності трапляються інколи і лише 26% опитаних не відчували приниження в школі ніколи. Форми такого приниження учні назвали різні: звернення в грубій образливій формі - 67%, втручання в особисте життя - 55% застосування фізичної сили - 45%.

Чи знають вчителі та учні дієві методи захисту людської гідності, процедури оскарження неправомірних рішень і дій? Усі 20 опитаних вчителів готові оскаржувати несправедливі рішення щодо себе: 50% з них шукали б захисту своїх прав у профспілок, 40% захищали б свої права самостійно, 10% звернулись би до суду.

Набагато гірше знають про можливість захисту своїх прав працівники технічного персоналу - із 6 опитаних працівників жоден не став би оскаржувати несправедливе рішення адміністрації щодо себе і навіть не знає, як це робиться. Учнів, які не готові оскаржувати несправедливе рішення щодо себе - 16%, всі інші звернулися б за допомогою: до класних керівників - 32%, до батьків та родичів - 28%, до друзів і знайомих - 15%, до керівництва школи - 10%.

Об’єктом моніторингу стали також умови, в яких відбувається навчальний процес. При тому, що рівень кваліфікації педагогічних кадрів доволі високий, для фізичного та психологічного відновлення цього потужного інтелектуального потенціалу немає належних умов. Заробітна платня в школах виплачується нерегулярно, 70% вчителів незадоволені технічним забезпеченням навчального процесу - на 1765 учнів, які навчаються у двох херсонських школах, припадає лише 13 діапроекторів і 12 комп’ютерів (один комп’ютер на 147 учнів!). В школах не вистачає меблів, підручників, виникають постійні проблеми з опаленням і водопостачанням, в жодній із двох шкіл не має стаціонарних їдалень для повноцінного харчування дітей і педагогів. Фінансування шкіл відбувається виключно з місцевого бюджету, і цих коштів вистачає лише на комунальні платежі та нерегулярні виплати заробітної платні вчителям і персоналу. Тому всі опитані вчителі і 99% відсотків учнів визнали факти залучення "добровільних" грошових внесків батьків на господарські потреби школи, класу.

Недостатнє фінансування системи освіти не дозволяє в повній мірі реалізувати право громадян на освіту, вважають 45% опитаних педагогів. 35% учителів переконані, що правова освіта учнів потребує особливої уваги з боку держави.

Необхідно розробити нові програми, в яких окремим курсом викладатимуться права людини, забезпечити учнів новими, доступними для розуміння і користування підручниками, навчальними посібниками, в яких містились би конкретні поради щодо реалізації прав людини. Лише таке реформування системи освіти дозволить побудувати правове громадянське суспільство в Україні, з якою, на превеликий жаль, сьогодні пов’язують своє майбутнє лише 35% опитаних старшокласників.

Наслідки цієї жахливої пацифікації особливо відчули мешканці Західної України, зокрема Тернопільщини. З приходом у 1939 році, як прийнято було називати, "червонозоряних визволителів", за приблизними підрахунками розстріляно і помордовано понад 11 тисяч чоловік. У тюрмах знищено кращих представників інтелігенції, духовенства, студентської молоді, активістів громадських демократичних організацій, а ще тисячі "неблагонадійних" та членів їх сімей і родичів вивозили на "перевиховання" у Сибір. Знищені і пограбовані майже 80 відсотків церковних споруд, всі будівлі та майно депортованих підлягали конфіскації і переходили у власність держави. Усього ж за роки репресій знищено понад 15 мільйонів українських громадян, що дорівнює кількості загиблих українців під час двох світових воєн.

З особливою жорстокістю розправлялися кадебістські карателі з політв’язнями у перші дні війни 1941 року. Втікаючи від німецької навали, вони залишали після себе гори трупів. Тільки у в’язницях Тернопільської області розстріляні понад три тисячі чоловік, а ще тисячу в’язнів погнали етапом до Умані, що на Черкащині, з яких практично ніхто в живих не залишився. Жертвами політичних репресій на Західній Україні стали близько 215 тисяч безневинних людей, насильно вивезених у концтабори ГУЛАГів, інші безлюдні місця Росії та Казахстану. Там у нелюдських умовах пройшла їх молодість, через багато літ вони повернулися додому фізично і морально спустошені, з підірваним здоров’ям. А скільки їх так і не дочекалися щасливої миті зустрічі на рідній землі, залишилися назавжди лежати у безкрайніх сибірських мерзлотах!

Власне, місцеві власті не вельми привітно зустрічали у рідних краях колишніх вигнанців. Немале з тих, хто повернувся із тюрем і заслання, залишилися без даху над головою та засобів на існування (усе їх рухоме та нерухоме майно було конфісковане) і досі живуть у злиденних умовах. Жалюгідні подачки за відібране під час депортації власне нажите добро, мізерні доплати до пенсій аж ніяк не назвеш компенсацією. Багато колишніх політв’язнів стали інвалідами, доживають віку у самотності із своїми проблемами та бідами, а про передбачені для них так звані пільги і не відають. Тим часом, як їх карателі живуть у привілейованих умовах, маючи високі державні пенсії, добротні квартири, користуються різноманітним пільгами. Такі парадокси нашого часу.

І ось на десятому році незалежності нашої держави, враховуючи численні звернення, листи, скарги до найвищих органів влади, Президент України видав Указ "Про заходи щодо державної підтримки колишніх політв’язнів і репресованих". Здавалось би, крига скресла, нарешті прийшло свято і на вулицю багатостраждальних людей цієї категорії. Однак уважно перечитуючи рядки цього документа, переконуєшся, що радості від цих "заходів" у політв’язнів і репресованих буде не вельми багато. Уже в перших рядках Указу падають в око трафаретні загальні положення: "Кабінету Міністрів України розробити з участю Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих та подати у встановленому порядку на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо внесення змін до Закону "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні.". По-перше, в документі чомусь не вказано строків підготовки і подачі цих матеріалів, тож кабмінівські чиновники навряд чи вважатимуть цю справу з розряду першочергових. По-друге, знаючи з практичного досвіду темпи прийняття ВР багатьох життєво необхідних законів, неважко здогадатися, коли ці "зміни і доповнення" будуть узаконені. Тим паче, якщо врахувати, що настали нардепівські канікули і те, що нині усі помисли та дії народних обранців спрямовані на підготовку до наступних виборів. Тож дуже сумнівно, що усі з тієї невеликої кількості, хто ще залишився в живих - старі, немічні з підірваним здоров’ям люди - взагалі дочекаються обіцяного.

Власне, нічого суттєво нового в Указі й не передбачається. Скажімо, в наступному абзаці йдеться про необхідність "вжити заходів до повного виконання вимог статті 6 зазначеного Закону щодо надання реабілітованим особам, які стали інвалідами внаслідок репресій або є пенсіонерами, пільгових путівок для санаторного лікування та відпочинку і безплатного забезпечення таких осіб автомобілями класу ЗАЗ-968-М за наявності відповідних медичних показників. Що тут сказати? Зважаючи на вік зазначеної категорії людей, безперечно, "відповідні показники" у них є, але, на жаль, немає належної відповідальності у посадових осіб, які зобов’язані виконувати закони. То може ліпше спитати з конкретних винуватців, чому не реалізується намічене ще десять років тому, а не втішати літніх знедолених людей загальними фразами, які нікого і ні до чого не зобов’язують.

А от пункт Указу, у якому пропонується вирішити питання про виплату реабілітованим і їх спадкоємцям компенсації вартості конфіскованого майна "у передбачених законом розмірах" взагалі викликає подив. Цікаво, чи автори цього документа, перед тим як дати його Президенту на підпис, бодай спробували дізнатися про суму тієї "компенсації", за яку, як сумно жартують колишні політв’язні, пристойної труни на похорон не купиш. Воно й не дивно, адже прийнятий Верховною Радою УРСР під тиском демократичних сил Закон про реабілітацію повною мірою не відстоює інтересів колишніх політв’язнів і репресованих, має декларативний характер, у ньому навіть не передбачено механізму нарахування отих мізерних компенсацій. Тож з погляду десятирічної давності даний Закон потребує не деяких косметичних поправок, а радикальних змін.

Причому, зміни потрібні не лише у вищеназваному Законі, а й у ставленні представників місцевих властей, високопоставлених чиновників до вирішення цієї важливої проблеми. Маю на увазі не тільки тих колишніх каторжан, котрі залишилися в живих, а й їх побратимів, яким не судилося дожити до наших днів. Кістки тисяч помордованих більшовицькими катами в’язнів і борців за національне визволення розкидані по всій Україні. Багато місць масових розстрілів ще досі не досліджено, а якщо подекуди місцевими ентузіастами їх вдалося віднайти, то займатися розкопками і перепохованням останків загиблих практично нема кому. Органи місцевої влади не вельми переймаються такими клопотами, зрештою, їх ніхто до цього не зобов’язує. А такі громадські організації як, скажімо "Меморіал", не маючи державної підтримки та відповідних засобів, не можуть зробити це самотужки.

Недавно в тернопільський "Меморіал" звернулася група жителів с. Білки, що на Вінниччині, з повідомленням про місце, де в липні 1941р. енкаведисти розстріляли частину політв’язнів, яких гнали етапом з Чортківської тюрми до Умані. Зрозуміло, проводити тут розкопки і перепоховання чи бодай насипати могилу - ніхто й не збирається. Більше того, ряд місцевих мешканців, досі одурманені комуністичною ідеологією, називають роз-стріляних зневажливо "бандерівцями". І такі приклади не поодинокі. Тож сумнівно, що до збайдужілих сердець високих посадовців, до речі, у переважній більшості колишніх партноменклатурників, достукались рядки з Указу Президента "ужити до 23 серпня 2001 року заходів щодо вшанування пам’яті жертв політичних репресій у місцях масових розстрілів і поховань в Україні".

А загалом, як засвідчують відгуки, президентський Указ сприйняли на місцях як чергову не вельми вдалу спробу "під ювілей" згладити гострі кути наболілої і важ-ливої для нашого суспільства проблеми, яка довгі роки замовчувалась, і навіть нині, за десять років незалежної України, їй так і не спромоглися дати правової оцінки. Аспекти цієї проблеми виходять далеко за рамки Указу і косметичними, разовими заходами її не вирішити. Тут потрібен комплексний підхід, організація серйозної роботи на державному рівні із залученням компетентних служб і відомств, провідних науковців, істориків, інших фахівців і зацікавлених недержавних організацій, які змогли б вивчити і узагальнити факти цих трагічних подій, дати їм об’єктивну правову оцінку, назвати поіменно організаторів і посібників злочину проти власного народу, які за сподіяне повинні відповісти перед судом. Як це роблять у всіх цивілізованих країнах світу. Наша держава в даному разі не може бути винятком.

 Коментар "ПЛ ":
Загалом погоджуючись з п.Гри-цишиним, зауважимо, що вживаний ним вислів "комунофашисти" здається нам невдалим. Комунізм і фашизм мають багато спільних рис, але й багато відмінностей. "ПЛ" збирається присвятити цій темі окрему публікацію.

На щастя, діловодство совєцьких спецслужб було так жорстко реґламентоване, справи формувались остільки "правильно", що основні засади досі закритих законоположень і циркулярів можна тепер реконструювати за зразками їхнього практичного застосування. З другого боку, немає в світі нічого довершеного. То там, то тут навіть у таких маловартісних джерелах, як слідчі справи, трапляються подекуди окремі документи загальнішого значення, що відхиляють завісу над тими, що не розкриті й досі. Таких випадково не вилучених документів пощастило виявити досить багато.

Ідеолог народництва Петро Ткачов вважав за необхідне для успіху революції зрубати голови усім без винятку жителям Російської імперії старшим 25 років. Німецькі окупанти могли оточити квартал, вивести звідти всіх людей і розстріляти, скажімо, кожного десятого. Такий підхід був примітивний, неглибокий. Основа більшовицької політики масового терору була добре продумана й глибоко наукова. Максимально узагальнюючи все досі оприлюднене про внутрішню політику більшовиків, цю політику можна звести до двох головних напрямків:

1. Формування людини нового типу, себто такої людини, що була б придатна на роль "будівника комунізму".

2. Усунення тієї частини населення, яка для цього не підходила.

На початку 1918 року большевицькі лідери розробили науково обґрунтовану схему превентивного терору, що ліквідував одну частину населення й паралізував решту [Бакунин А.В. Генезис советского тоталитаризма // Уральский исторический вестник. № 1. Екатеринбург, 1994. С. 103.]. За ініціативою Леніна було запроваджено такі ефективні форми масового терору проти населення, як розкладки, - для рекрутування заложників і викачування хліба, - та "трійки". "Розвиваючи й збагачуючи" ленінські настанови, органи держбезпеки "неухильно" дотримувались їх протягом всієї своєї історії. Під час Великого Терору розкладки перетворились на "план" з "ворогів народу", себто ліміти, що визначали для кожної республіки та області плани арештів з подальшим розстрілом чи визначенням строку. Розповідаючи, як окремі республіки й області мали виконати ці ліміти, мемуаристка Є.Ґінзбурґ не змогла уникнути слушної й логічної асоціації: "Как в любой кампании, как, скажем, при хлебозаготовках или поставках молока" [Гинзбург Е. Крутой маршрут. М., 1990. С. 19]. Тут і там большевики провадили планове господарство.

Під керівництвом Леніна чекісти почали формувати справи-формуляри ("досьє"). 4 вересня 1922 року Дзержинський записав директиви свого шефа, що стосувалися висилки доволі численних представників нелояльної інтелігенції за кордон: "Необхідно виробити план, постійно кореґуючи його й доповнюючи. Треба всю інтелігенцію розбити за групами. Приблизно так: 1)Белетристи, 2) Публіцисти й політики, 3) Економісти (тут потрібні підгрупи): а) фінансисти; б) паливники; в) транспортники; г) торгівля; д) кооперація тощо. 4) Техніки (тут також підгрупи): а) інженери; б) агрономи; в) лікарі; г) генштабісти тощо. 5) Професори й викладачі й т.ін. й т.ін. Відомості повинні збиратись у всіх наших відділах і стікатись у відділ з інтелігенції. На кожного інтелігента повинна бути справа; кожну групу й підгрупу компетентні товариші повинні висвітлювати всебічно ." [Латышев А.Г. Рассекреченный Ленин. М.: МАРТ, 1996. С. 216-217].

Починаючи з найперших днів совєтської влади, ідучи шляхом обліків, анкетування й паспортизації, протягом кількох десятиріч влада створила в загальнодержавних масштабах велетенську й доволі точну інформаційну базу. Ця база віддзеркалювала кількісний і якісний склад населення, головним чином міського, передусім чоловічого.

Збирання й систематизація відомостей про населення було чи не найпершим і чи не найголовнішим завданням більшовицьких спецслужб. Формуючи цю базу, влада здійснювала сеґреґацію, відділення однієї частини людности від іншої частини. Протягом всієї своєї історії вона активно цікавилась анкетами, що по суті являли собою прямі самообмови. Під загрозою покарання за неправдиві відповіді від кожної людини вимагали відомостей, чи була вона коли-будь репресована, чи має родичів за кордоном. На початках найстрашніше питання стосувалось соціального походження. Після війни цікавились перебуванням на окупованій території. А взагалі даним "об’єктивки" надавали великої ваги завжди.

Орієнтовані на марксистсько-ленінське вчення про класову боротьбу, чекісти дбали передусім про відповідні категорії населення ("куркулі, кол. білі, кол. поліцейські чини, священослужителі, кол. есери"). Їх облікували, а потім, за командою згори, арештовували. 14 квітня 1938 року нарком внутрішніх справ О.І. Успенський затвердив довідку на арешт чекіста А.Ґуревича 1897 року народження: "За довідкою 8 відділу УҐБ НКВД УРСР - 1921 року Кременчуцький міськвідділ ҐПУ звинувачував Ґуревича Абрама як підозрюваного у контрреволюції. За обліковими матеріалами Харківського ОО ҐПУ Ґуревич Абрам Наумович 1920-21 р. проходив за обліком меншовиков та бундівців. Ґуревич підлягає арешту" [ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 31081 ФП / кор. 177. Контрольное дело. Арк. 3]. Як бачимо, один і той самий механізм діяв у 1920-21 роках, коли большевицькі спецслужби здійснили реєстрацію членів буржуазних і дрібнобуржуазних партій. І він же спрацював 1938 року, коли членів цих партій підібрали. Чоловік протягом 18 років жив собі, одружувався, розлучався, народжував дітей, а камера на нього чекала. Чекісти вміли чекати.

Обліки неблагонадійного елементу мали дуже різноманітний характер. Чекісти, скажімо, чітко відрізняли санкціоновані контакти громадян з іноземцями від контактів несанкціонованих, тож ретельно реєстрували стихійних відвідувачів іноземних консульств. Ця картотека, що так широко використовувалась в оперативній роботі, 1988 року зберігалась уже у 10 відділі КҐБ. Саме тоді на підставі її було видано довідку: "Повідомляємо, що за картотекою обліку відвідувачів німецького консульства в м.Київі Тарасевич В.[алентина] І.[ванівна] не проходить" [ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 58840 ФП / кор. 1495. Том 1. Арк. 115]. У сукупності всі ці обліки призначались для збирання компромату.

Отже, було одержано вичерпну картину суспільства. Відтак московське політбюро почало одне за другим приймати відповідні політичні рішення. Відповідно до марксистсько-ленінської теорії боротьби класів, партія добирала населення, з яким мала намір співіснувати. Решту - руками НКВД - ліквідували.

Ключові рішення приймало Політбюро ЦК ВКП(б). Їх конкретизували у рішеннях Раднаркому чи ВЦВК, після чого вони проходили всією вертикаллю. Їх дублювали у Політбюро союзних республік, в Україні відповідні рішення приймали у ВУЦВК та Раднаркомі, тоді в окрвиконкомах. Далі певні імпульси розходились відповідними мережами, зокрема через систему НКВД. У засобах масової інформації та іншими каналами провадилася серйозна політична кампанія. Це стосується всіх заходів щодо змін у складі населення.

Як діяла управлінська вертикаль, легко простежити за ліквідацією поміщицтва як класу. Як заведено, перше рішення було прийняте у Політбюро. 20 березня 1925 року Президія ЦВК СРСР (підписи голови ЦВК М.Калініна, секретаря ЦВК А.Єнукідзе та голови Раднаркому СРСР А.Рикова) прийняла відповідну постанову "Про позбавлення колишніх поміщиків права на землекористування й проживання у господарствах, що належали їм до Жовтневої революції". Цю постанову автоматично продублювали республіканські структури - ВУЦВК та РНК УСРР, видавши спеціальну постанову й інструкцію про здійснення тієї, що надійшла з Москви. Харківську постанову "Про позбавлення колишніх дідичів, великих землеволодільців і нетрудових орендарів права на землекористування й проживання в господарствах, що належали їм перед установленням на Україні Радянської Влади" 9 вересня 1925 року підписали т.в.о. голови ВУЦВК А.Буценко, т.в.о. секретаря ВУЦВК М.Лобанов та заступник голови РНК УСРР І.Булат.

Дальші рішення приймали за чергою все нижчі й нижчі ланки. Наприклад, на своєму рівні ухвалив утворити відповідну комісію Виконавчий комітет Київщини. Цю комісію - у складі представників ҐПУ та прокуратури (Кривенко й Ґражуль) - повинен був очолити "зав-окрземуправління" Кулініченко. "Пролетарська правда" перевела документи у міфологічний понятійний апарат, легкий для введення у масову суспільну свідомість: "[.] цей декрет треба використати для того, щоби остаточно викорчувати всі поміщицькі пеньки (!), що ще залишилися на нашій радянській землі". Як оголосили, було створено комісію, що має "закінчити всю цю справу" до 1 січня 1926 року й "звертається за допомогою до районних виконавчих комітетів, сільрад та всіх громадських організацій, а також до окремих осіб (!), щоби вони допомогли виявити всіх колишніх поміщиків-дворян, що ще залишилися по селах". Тут, ясна річ, не йшлося про індивідуальні якості того чи іншого колишнього поміщика, - більшовики прагнули ліквідувати клас. Цю кампанію доповнювала спрямована проти дворян практика: їхні діти, як правило, не могли одержати вищу освіту. Викинуті із своїх гнізд люди, кращі люди своєї доби, не маючи громадянських прав, за більшовиків опинялись на марґінесі соціального життя. Індивідуальні трагедії, що супроводили їх надалі, були зовсім не випадкові і не стихійні. Такий, а не інакший розвиток подій більшовики задумали й провели у життя. Саме в акціях цього роду можна бачити розвиток і поглиблення соціальної революції, що по суті означало трансконтинентальний погром.

Час від часу йшла перетруска персонального складу установ. Так, 30 квітня 1924 року через ВУЦВК і РНК УСРР було проведено постанову "Про тимчасові комісії при НКРСІ для перевірки персонального складу співробітників установ, підприємств і організацій". Такі перевірки були глобальні, - їм підлягали "співробітники державних установ і підприємств, так центральних, як і місцевих, у тому числі переведених на господарський розрахунок, усіх видів кооперації, а так само установ і організацій, субсидованих державою". Мету перевірки було визначено цілком одверто, це було "усунення тих, яких перебування шкідливо відбивається на діяльности установи, підприємства або організації, а також тих, яких залишення на посаді не відповідає інтересам пролетаріяту". За певний час влада оголосила знову: "Радянський апарат повинен бути очищений від чужих елементів. Третина всіх службовців по Україні - колишні царські чиновники". Так формували нову верству совєтських службовців.

Серед таких політичних рішень Політбюро була "чистка" окремих місцевостей і прикордонної смуги, що опинялись у статусі частково закритих зон. Ясна річ, це робилося "для захисту правового ладу від соціяльно-небезпечних осіб". Іншим разом, 1935 року значну частину київського населення було усунуто "у порядку очистки столиці Києва від укр.[аїнського] к/р націоналістичного елементу". Із таких операцій, яким, здавалося, не буде кінця ані краю, складалось внутрішнє життя країни.

Що стосується селян, то більшовики ставилися до них як споживачі харчових продуктів, і тільки. Загальновідома Марксова думка про "ідіотизм сільського життя". Він його не знав, не розумів і зневажав. Сприймаючи селян як просто людський матеріал, на них не заводили ні обліків, ані анкет. До косиґінської реформи 1974 року їх навіть не паспортизували. Їх виморювали голодом просто так - десятками тисяч і мільйонами. Голодомор 1932-33 років був свідомо запланованим масовим людиновбивством: він готувався заздалегідь і фактично випливав із стратегічного курсу, визначеного в лютому 1932 року ХVІІ Всесоюзною партійною конференцією ВКП(б), що проголосила побудову безкласового соціалістичного суспільства в основному в межах другої п’ятирічки (1933-1937 рр.). Суть цього курсу була закріплена в знаменитому гаслі знищення класів, - його чудово затямило все населення країни, але мало хто розумів, що воно означає. Культуролог Віктор Петров дав свою інтерпретацію цього гасла: "В провідні свої настанови, в тези: "знищення кляс" і "побудови безклясового суспільства" большевизм вкладав не просвітницький або ж економічний сенс, а, насамперед, буквальний і конкретний сенс фізичного знищення. До побудови безклясового суспільства большевизм простував через океани людської крови. Гасло з н и щ е н н я розумілося в усій нещадній і лютій наготі цього слова. Соціяльна політика большевиків носила антисоціяльний характер" [Петров Віктор. Діячі української культури (1920-1940 рр.) жертви большевицького терору. К., 1992. С. 27].

Характерною прикметою часу було занесення того чи іншого села на т.зв. чорну дошку "за злісний саботаж хлібозаготівель". 6 грудня 1932 року Раднарком і ЦК КП(б)У прийняли рішення занести на чорну дошку кілька сіл - по два на Дніпропетровську, Харківську та Одеську області. Це означало - "припинити довіз товарів до цього села, припинити всіляке кредитування, провести дотермінове стягнення кредитів і інших фінансових зобов’язань, перевірити та очистити через органи РСІ кооперативний і державний апарат від чужих і ворожих елементів і перевірити, очистити колгоспи цього села, вилучивши контрреволюційні елементи - організаторів зриву хлібозаготівель" [ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 285. Арк. 144.].

Коли внаслідок голоду утворився "дефіцит робочої сили", Політбюро ЦК КП(б)У прийняло серію постанов про організацію переселення на Україну з областей РСФСР" [Там само. Арк. 163]. Нарешті 25 жовтня 1933 року було прийняте виняткове за своїм цинізмом рішення, що примушувало людей бути владі ще й вдячними: "Споживачам видати хліб на два дні (6 й 7 листопада)".

Простежуючи перебіг совєцьких репресій, ми переконуємося в точності того формулювання, яке московські чутки приписали персонально Каґановичеві: "Мы снимаем людей слоями" [Восленский М. Номенклатура. М., 1991. С. 95].

Не раз траплялось читати, - як правило, автори таких заяв з документами не працювали, - мовляв, Великий Терор відбувся відносно стихійно. Стихійно, - значить, винних немає. Як довів О.Хлевнюк, з особливо таємних постанов Політбюра ЦК ВКП(б), що проходили під грифом "окрема папка", випливає однозначний висновок: "[.] так званий "1937 рік" був зовсім не серією стихійних і непродуманих арештів і розстрілів (як здавалось раніше), але в основному єдиною, організованою у всесоюзному масштабі операцією" [Хлевнюк О. Управление государственным террором // Свободная мысль. 1994. Май. № 7-8. С. 125].

Як ствердив російський еміґрант В.Жирмонт, якщо розглянути терор на тлі економічного життя країни, з’ясується, що арешти були нічим іншим, як ловитвою рабів для господарського використання майже безкоштовної робочої сили: "Якщо зіставити криву піднесення індустрії з кривою масових арештів, вони зійшлися б у всіх своїх точках: кожний новий "-буд", кожний новий "комбінат", кожна нова "магістраль" - породжували нові арешти й заслання" [Жирмонт В. Экономическая функция террора // Социалистический вестник. 1949. № 6. С. 117].

Пануючи протягом кількох десятиріч у такий спосіб, влада просіяла увесь людський склад кожного суспільного класу, кожної соціальної верстви, винищуючи найкращих. Це погіршило людську субстанцію народу, пошкодило генофонд. У цьому суть, головний результат здійсненої соціальної революції.

Найважливіше враження від історичного процесу ХХ століття - злам історичної традиції. Зв’язок часів перервався, багато рис нашого часу не випливають з попередньої культури українського народу. Вони не гомогенні.

Большевизм перервав історичні зв’язки. Жоден сучасний український міністр, жоден посол в інших країнах, жоден директор установ і підприємств не ведуть свій рід від гетьмана Михайла Ханенка, графа Григорія Милорадовича, полковника Мартина Небаби. Прийшли інші люди, які знають лише по два-три покоління предків. Ніхто не живе в тому самому домі, у тій самій садибі більш як 80 років. Усіх зірвано з місця. Ніхто не має вдома речей далі, як дідусеві чи бабусині. Усе пограбували й понищили чи все пропало під час війни. Рідко хто живе тими самими ідеалами, що його дальші предки. Коріння обрубано, душу нації поґвалтовано. Маркс і Енґельс іще в "Маніфесті Комуністичної партії" передбачили відміну права спадкування (відповідний ленінський декрет було прийнято 27 квітня 1918 року). Цю божевільну ідею треба розглядати у великому, філософському сенсі.