MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Потрібна нова Конституція!

31.01.2008   
Євген Захаров
На думку автора, допоки існуватиме й діятиме чинна з 1 січня 2006 року Конституція, жоден Український парламент і уряд не зможуть вийти з-під її руйнівного впливу. Хто б не був обраний прем’єр-міністром, конфлікту між ним і Президентом не уникнути. І все знову повториться.

Починаючи з 7 грудня 2004 року майже всі правозахисники наполягали на скасуванні реформи Конституції, яка була прийнята 8 грудня з брутальним порушенням процедури внесення змін – «в пакеті» з ординарними законами. Зміни до Конституції не пройшли належної перевірки  в Конституційному Суді. Проте Конституційний Суд був навмисно заблокований парламентом, а Президент був бездіяльним: він нічого не зробив, щоб усунути ці брутальні порушення. Втім, наслідки невдалого реформування були руйнівними: створення двох центрів влади в межах однієї гілки влади – виконавчої, які почали боротися за повноваження, поступова втрата керованості країни, все більша корумпованість політичних еліт, найгірший політичний колективізм, коли депутати повністю залежні від волі лідерів фракцій і перетворюються на голосуючі автомати,  зростаючий тиск на парламент фінансово-промислових груп при майже повній неможливості впливу на політику зацікавлених в цьому громадян України. З рядовими членами політичних партій тепер можна було не рахуватися зовсім.

Особливу небезпеку уособлювало в собі також нехтування Конституцією та законами України з боку вищих органів державної влади та вищих посадових осіб України. Досить пригадати свідоме блокування діяльності Конституційного Суду колишнім спікером парламенту України В.Литвином; активну участь Голови Верховного Суду України В.Маляренка й інших суддів та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Н.Карпачової у виборчій кампанії 2006 року; масове й хронічне голосування депутатів Верховної Ради чужими пластиковими картками; прийняття постанов Верховної Ради замість законів тощо.

Шкідливою виявилася запроваджена у 2006 р. модель пропорційної виборчої системи для районних, міських та обласних ланок місцевого самоврядування. Суттєво підривала підвалини влади фантастична вилка зарплат в бюджетній сфері. Про яку національну єдність можна говорити, коли народний депутат одержував зарплату, що у десятки разів перевищувала зарплату висококваліфікованого вчителя або хірурга, а різниця між максимальною і мінімальною зарплатою в державному апараті складала до 60 разів?

Конституцію розвалили, і на цьому фундаменті вже не можна було нічого будувати. Спровокована конституційними змінами розірваність державної виконавчої влади призвела до невідповідності зовнішнього та внутрішнього політичного курсу країни, протистояння місцевого самоврядування і державних адміністрацій на сході та півдні. У поєднанні з відродженням ретроградного стилю управління, характерного для епохи Кучми, вона призвела до загальнонаціональної політичної кризи. Насамперед це була криза довіри населення до влади. Це була також криза, що витікала з примітивної освіченості населення, внаслідок чого українці продовжували масово боятися НАТО і вступу до Європейського Союзу. Це була криза економічного розриву між багатими і бідними, а також державними чиновниками вищого й нижчого рангів. Це була криза конституціоналізму й законності, внаслідок чого вищі посадові особи країни наважувалися ігнорувати елементарні вимоги її правової системи.

Українська  держава зайшла у глухий кут, і розпуск парламенту став намаганням перервати цю кризу. Але сам по собі розпуск парламенту і дострокові вибори не дозволять країні вийти з системної кризи. Бо її причини сховані в реформі Конституції 2004 року. Допоки існуватиме й діятиме чинна з 1 січня 2006 року Конституція, жоден Український парламент і уряд не зможуть вийти з-під її руйнівного впливу. Хто б не був обраний прем’єр-міністром, конфлікту між ним і Президентом не уникнути. І все знову повториться.

Тому необхідно скасувати реформу Конституції 2004 року. Проте це виглядає сьогодні малоймовірним. Крім того, чи є доцільним це повернення назад сьогодні? Чи відповідає Конституція України 1996 року сучасному стану українського суспільства? Я думаю, що вона гальмує суспільний поступ. Вона містить купу соціальних гарантій на кшталт права на житло, на достатній рівень життя, на працю, на безкоштовну медичну допомогу тощо, які держава не в змозі виконати. Загально розповсюджене твердження, що українська Конституція була однією з найкращих в Європі, є звичайним лукавством.

Конституція закріпила систему владних відносин, яка на той момент фактично склалася  – напівпрезидентську унітарну республіку з парламентом, реально позбавленим контрольних повноважень, відносно слабкою судовою системою, а також урядом без суттєвих політичних функцій і тому постійно залежним від прямої президентської підтримки. Загалом, безвідповідальність держави перед суспільством у новій Конституції України зберігалася майже на рівні радянських часів.

Роль головної й водночас «тіньової» влади в державі виконувала Адміністрація Президента – непідзвітна нікому, всім керуюча, але фактично безконтрольна владна структура. Уряд мусив виконувати розпорядження не тільки Президента, але й глави Адміністрації і нести всю повноту відповідальності за стан справ у державі. При цьому Прем’єр-міністр часто-густо мусив виконувати роль такого собі хлопчика для побиття. Не дивно, що урядовці на цій посаді мінялися практично щороку.

Усе це, до певної міри, зумовило роль Конституції як фактору не стільки динамізму, скільки стагнації в українських соціально-економічних та політичних перетвореннях. При цьому Конституція уособлювала в собі доволі еклектичний правовий текст з великою кількістю компромісних норм, які різні політичні актори – від комуністів до «зелених» – сприймали кожний по-своєму. Втім, закладені в Конституції протиріччя досить швидко стали виявлятися навіть поза суто партійними розбіжностями й суперечками. Вже невдовзі після її прийняття в суспільстві почали точитися розмови про необхідність внесення до конституційного тексту змін та доповнень.

Отже, перед українським суспільством постає завдання створення і ухвалення зовсім нового проекту Конституції. І що принципово – всі повинні її дотримуватися. Слідування правилам значно важливіше, ніж те, хто переможе в політичних баталіях. Головне, щоб всі дотримувалися правил, а не змінювали їх під потрібний результат, та ще й заднім числом.

Якою ж має бути модель держави за новою Конституцією? На мою думку, події 2006-2007 років яскраво продемонстрували, що Україна ще не доросла до парламентської республіки, бо у нас не існує розвиненої  партійної системи. Усі партії дивним чином нагадують КПРС, усюди головні питання вирішує один чи декілька лідерів. Закономірно, що ці лідери вимагають імперативного мандату, розуміючи його фактично як жорстку фракційну дисципліну. Але світовий розвиток показує, що найкращі результати мають суспільства, де панує плюралізм, коли поєднуються увага до інтелекту індивідуумів з колективною толерантністю. Чи здатний на це український парламент, побудований за партійними списками? Вочевидь, не здатний.

Ще однім наслідком пропорційної виборчої системи стає сумнівна легітимність Верховної Ради, в якій більше, ніж 250 депутатів репрезентують столицю. А інтереси регіонів в парламенті представлені дуже слабо. Отже, виникає необхідність створення двопалатного парламенту, де одна з палат має представляти регіони України. 

Сусідство сильної президентської Росії поруч з Україною наштовхує на необхідність мати адекватні ефективні механізми прийняття рішень, тобто президентську республіку. При цьому Президент має очолити виконавчу владу, а функції Прем’єр-міністра  вже будуть не політичними, а суто адміністративними, він має організовувати і координувати роботу уряду. Обидві палати парламенту – і верхня, палата регіонів, і нижня, яка формується за пропорційною моделлю –  мусять мати сильні механізми контролю за діяльністю виконавчої влади, які сьогодні є дуже слабкими. Нова Конституція має передбачати значно сильнішу, ніж сьогодні, справді незалежну судову владу. Потребує серйозного підсилення і конституційний захист прав людини і основоположних свобод, а також місцеве самоврядування.

За якою ж процедурою ухвалити нову Конституцію? Чинний Основний Закон взагалі не передбачає розгляду зовсім нового проекту, адже був наданий мандат парламенту для однократного прийняття Конституції, до якої можна потім тільки вносити зміни та доповнення. Оскільки народ є єдиним джерелом влади, новий проект Конституції має бути ухвалений на референдумі. Винести проект на референдум міг би Президент – у відповідності до чинної Конституції. Але спочатку треба цей проект підготувати і всебічно обговорити.

Підписаний Президентом 27 грудня Указ передбачає створення Національної конституційної ради, вона буде включати науковців, політиків, регіональних представників, яких делегують органи місцевого самоврядування та громадських діячів. Склад ради буде затверджуватися Президентом, який її і очолить. Рада має обговорити концепцію нового проекту Конституції та створити цей проект. Передбачається також його широке обговорення.

Будемо сподіватися, що таким шляхом буде підготовлений справді якісний проект Конституції. Але чи буде він достатньо легітимним, щоб можна було його одразу виносити на референдум? Я думаю, що ні, оскільки він фактично створюється дорадчо-консультативним органом при Президенті. Потрібний ще один етап до референдуму: розгляд і ухвалення підготовленого проекту спеціальним представницьким органом – Конституційними зборами. Не можна довірити це парламенту, оскільки він надто відсторонений від суспільства, і спокуси підлаштувати Конституцію під свої егоїстичні інтереси просто не уникнути. Конституція – це акт громадянського суспільства, і її не можуть приймати лише професійні політики. Тому умовою входження до Конституційної ради має бути заборона балотуватися до складу  наступного парламенту.

Було б дуже бажаним, щоб парламент ухвалив в першій половині 2008 року законопроект про Конституційну раду. Прийняття такого закону свідчило би про суспільний консенсус щодо необхідності прийняття нової Конституції і процедури її ухвалення. Ставлення парламенту до цього законопроекту буде лакмусовим папірцем, буде свідчити про реальне, а не деклароване, ставлення народних депутатів до національних  інтересів України.

Як би там не було, є очевидним, що потрібна нова Конституція, і потрібна вона якомога скоріше. Водночас є не менш очевидним, що це надто серйозна річ, щоб ухвалювати її поспіхом. 2008 рік покаже, чи є українське суспільство настільки зрілим, щоб уникнути конфлікту навколо прийняття нової Конституції і збудувати міцний  фундамент для наступного поступу.

 Поділитися