Піди туди, не знаю куди, та заборони усе
Здавалось би, простішої справи не вигадаєш. Склад злочину відомий, разом із віком жертв. Злочинам проти дітей треба запобігати. Мабуть, не кожен би впорався, бо треба було визначити ступінь кримінальної відповідальності, але й не кожен зумів би так фатально все переплутати. Карають не тих, та й хтозна, за що, а діти залишились без захисту.
Наприкінці червня Президент відмахнувся від таких дрібниць, як заклики громадськості, вимоги міжнародних договорів та здоровий глузд і підписав закон, який, з не менш легковажним ставленням до згаданих дрібниць, ухвалила Верховна Рада. Своїм законом «Про внесення змін до статті 301 Кримінального кодексу України (щодо відповідальності за зберігання творів, зображень або предметів порнографічного характеру)» доблесні законодавці додумались до повної заборони зберігання порнографії (з метою збуту чи розповсюдження). Що саме заборонили, чим це все може закінчитися, згодом розглянемо, проте хотілось би спочатку подумати про тих, кого закон зрадив, бо красиві слова їм не допоможуть.
Йдеться про реальних дітей, дуже часто малолітніх, яких дорослі люди ґвалтують або інакше використовують у сексуальних цілях. Й знімають фільми чи фотографують, щоби у віртуальному режимі збуджуватися від фотографій скривджених в реальному часі та покалічених на все життя дітей Або щоб інші – часто, але не завжди, за гроші - отримували таке саме специфічне задоволення. Міністр юстиції даремно намагався заспокоїти громадян, що «зберігання порнографії … для власного використання … не становить складу злочину». Свідоме зберігання дитячої порнографії з будь-якою метою становить злочин. Саме про те йдеться в міжнародних документах, на які законодавці посилались, коли стверджують, що закон потрібен для «приведення національного законодавства у відповідність із міжнародно-правовими зобов’язаннями, взятими Україною». З огляду на всі альтернативні пояснення, навіть хотілось би вірити, що елементарно не читали цих документів. Проте громадські організації їх читали. На їхні заперечення міністр відповів посиланням на документи щодо прав дитини, та й якусь «Міжнародну Конвенцію про запобігання обігу порнографічних видань та торгівлі ними», про існування котрої не тільки я вперше чула. А Президент підписав закон, який визнає злочином значне більше, ніж виправдано, водночас не те, що потрібно.
Після майже року надзвичайно активної діяльності Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (НЕК) важко повірити, що все це випадково. Чуємо вже давно, як НЕК прагне боротися з дитячою порнографією, ксенофобією та пропагуванням ненависті. Займається вона майже виключно тим, в чому вбачає «порнографію».
Бісить не тільки цинізм, коли посилаються на зобов’язання, які не виконують, але й якийсь моральний нігілізм. Адже через таку плутанину різних понять, люди геть забувають про злочин, з котрим кожна нормальна людина готова боротися. Це якраз можна й треба робити спільними зусиллями держави, Інтернет провайдерів, ЗМІ та суспільства загалом. Замість цього маємо ситуацію, де щось є заборонене, бо так вирішили. Адже багато хто вважає, що повна заборона порнографії є невиправданим обмеженням прав у демократичному суспільстві. Я за найсуворіші заходи проти дитячої порнографії та заборону порнографії з насильством, але не збагну, за відсутністю подібних злочинних дій, чому держава має диктувати, що дивитися і чого не дивитися дорослим людям. Потрібні лише розумні обмеження, щоб це не заважало іншим людям.
А маємо, що маємо, тільки що саме – це є не надто зрозуміло. Цього року стало ясно, наскільки специфічним є розуміння порнографії у чиновників з моралі в НЕК. Найбільшого резонансу набув висновок щодо «порнографічного характеру» роману Олеся Ульяненка «Жінка його мрії». Навіть за їхніми критеріями віднесення матеріалів до «продукції порнографічного характеру» важко було би передбачити подібний висновок. Закон має бути зрозумілим та передбачуваним, а не якимось набором не надто чітких і вкрай суб’єктивних понять. Тим більше, що деякі вперто повторювані терміни взагалі не визначені. Якщо одним критерієм порнографії є «пропагування сексуальних девіацій», то даруйте, поясніть нам, смертним, про що йдеться. Щоб, не дай Боже, якийсь правоохоронець-гомофоб не вирішив, що будь-які матеріали про гомосексуальні стосунки підлягають забороні.
Про все це не перший день попереджають представники ЗМІ та правозахисних організацій. Схоже, для політиків та посадовців наша обґрунтована критика теж є дрібницею, бо жодного бажання зробити закон чіткішим та більш передбачуваним не видно, натомість НЕК дедалі активніше виступає за своє розуміння захисту суспільної моралі, та цілком можливо найближчим часом отримає право надавати експертизи з таких питань суду.
Що саме змінить новий закон, теж не надто легко визначити. Встановлюється .кримінальна відповідальність і за зберігання всіх «творів, зображень або інших предметів порнографічного характеру», якими би вони не були. Зберігання теж мусить бути «з метою збуту чи розповсюдження». Як вже згадувалось, всі спроби виправдати нові обмеження вимогами міжнародних договорів є цинічними та лицемірними, бо мали встановити безумовну заборону за створення, зберігання чи поширення дитячої порнографії, чого не зробили. Чому має бути відповідальність за зберігання іншої порнографії, просто незрозуміло, й годі посилатися на неіснуючі міжнародні документи.
Теоретично, можна аргументувати, що принаймні зберігання дитячої порнографії, якщо з метою збуту чи розповсюдження, карається, й що для іншої «продукції порнографічного характеру» ситуація не так сильно змінилась, бо і раніше зберігання з метою розповсюдження розглядалося як готування до злочину.
А чому так, якщо мета дійсно тільки боротьба з дитячою порнографією? На жаль, напрошується висновок, що нечіткість законодавства владу влаштовує. Ніби не вистачало, що неясно, в яких самих матеріалах вбачать «твори, зображення або інші предмети порнографічного характеру», тож не знаємо, як визначити мету зберігання порнографії. Міністр юстиції вважав за потрібне пояснити, що це «може бути наявність великої кількості примірників одного і того ж твору, або наявність відповідних цивільно-правових угод на продаж чи на переміщення цих творів тощо». Добре, але чому це не чітко визначене в законодавстві, а велика кількість, перепрошую – це скільки? Як взагалі маємо розуміти невизначений термін «розповсюдження»? А хто має його розтлумачити – правоохоронець, який завітає до нас у квартиру чи до редакції ЗМІ? Можливості для зловживання видаються необмеженими. Саме для зловживання, бо до суду можна буде долучити фахівців, й треба буде довести, що це є порнографія, та що зберігалась вона з метою збуту чи розповсюдження.
Втім до суду далеко, а хто, перепрошую, захоче пояснити працедавцям чи родичам, чому він не може прийти на роботу, чи має неочікувані витрати? Через цю інновацію стає значно легше шантажувати людей, та вимагати хабарі. Побоююсь, це може бути використано й проти організацій, які захищають права геїв, а зрештою проти будь-яких незгодних ЗМІ, організацій чи громадян. Влаштують у них обшук, а з таким нечітким законодавством, можна навіть не підкинути «крамолу». Що завгодно, бодай навіть роман, назвуть «порнографією». Або почнуть в комп’ютері копирсатися – чимало що «знайдуть». Сперечатися можна й треба, й водночас клопітно та дорого, що всі чудово знають. Одним словом, як додатковий спосіб тиску на людей – це просто подарунок.
А для свободи слова, верховенства права та боротьби зі свавіллям – черговий удар.
Телекритика № 7-8 (2009)