Чому Хорошковський оберігає від народу архіви НКВД?
Нещодавно Служба безпеки України знову відзначилася. Ні, не викриттям супернебезпечних злочинців, не порятунком країни від якогось зовнішнього ворога. СБУ затримала й порушила кримінальну справу проти науковця, директора Національного музею меморіалу пам’яті жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” Руслана Забілого. Наячебто цей громадянин «здійснював підготовку до розсекречення державної таємниці», яка стосується діяльності ОУН-УПА. Крім того, СБУ провела обшук у самому музеї і вилучила відеосвідчення дисидентів, які там зберігалися.
Дивно якось виходить… Команда, що прийшла до влади, як може, старається охаяти діяльність УПА, але розсекретити архіви, щоб підкріпити свої звинувачення фактами й документами, не хоче.
А може, серед тих документів є щось таке, що зовсім не свідчить про міфічні злодіяння УПА?
Ми запитали експертів, чому Служба безпеки України не зацікавлена в знятті грифу «Секретно» з архівів про діяльність ОУН-УПА та НКВД-КГБ?
Ганна Герман, заступник глави Адміністрації президента України:
– Вважаю, це питання до минулих керівників СБУ, до політиків і до влади, яка не зробила всього для того, аби питання, які мають вивчати історики, а не СБУ, були відокремлені від Служби безпеки, виділені в якусь окрему інституцію. Усі ці матеріали помаранчева влада мала передати в Інститут національної пам’яті, щоб ними займалися історики. Мене дивує, чому вона цього не зробила.
Це все питання історії. І сьогодні їх треба розглядати саме так.
Працівник Служби безпеки (музей, очолюваний істориком Забілим, перебуває у структурі СБУ) пробував винести інформацію, яка, за їхніми інструкціями, є закрита, тому СБУ й вирішила з цим розбиратися. Треба відділити зерно від полови...
Бо, знаєте, є службові інструкції, є закон (про державну таємницю)… Проти закону та інструкцій іти не можна. Гадаю, буде погано, якщо Служба безпеки не дотримуватиметься своїх інструкцій і не каратиме своїх працівників за їх порушення.
Єдине, на що спромоглася помаранчева влада, – засудити Сталіна за Голодомор і тих сталінських поплічників, які вже померли. (Сміється. –Авт.).
Наскільки важливо для суспільства знати суть розсекречених архівів? Ну, це риторичне питання. Суспільство має знати свою історію, але держава повинна створити всі необхідні для цього передумови.
Дмитро Корчинський, публіцист:
– Зараз СБУ дуже тісно співпрацює зі своїми колегами з Федеральної служби безпеки Росії і системно робить реверанси в бік ФСБ чи виконує прямі прохання з боку російських колег. Росія дуже серйозно ставиться до ревізії радянської версії історії. А СБУ обслуговує інтереси ФСБ.
Загалом це небезпечна тенденція. Справа в тім, що знищення архівних матеріалів – явище традиційне в Україні. Ми пам’ятаємо пожежі 60-их років, коли згорів Київський архів… Це була централізована кампанія. Знищення й вивезення документів почалося у XVIII столітті й не припинялася досі. Цілком можливо, що велика кількість українських архівів, особливо центрального апарату та місцевих управлінь КГБ опинилися в Москві. І ми не знаємо, які там відбуваються з ними маніпуляції. Гадаю, низка документів і нині передається в Москву.
Кагебісти дуже живучі. Я знаю цілий ряд людей, дуже бадьорих старичків – по 80-90 років – які й не збираються помирати. Вони досі пишаються своїми «подвигами» й кількістю розстріляних.
Також рештки корпоративної етики в спецслужбах примушують саме до такої поведінки. Тобто вважається недопустимим розкриття секретних співробітників: стукачів, агентури та офіцерів, які були задіяні в різних спецопераціях, репресіях.
Український філіал КГБ не був розігнаний, не було сформовано нову спецслужбу. Працівники сиділи в тих самих кабінетах... А потрібно було створити нову спецслужбу, з нуля. Цього зроблено не було, і сьогодні ми маємо Службу безпеки, яка, крім як знищувати документи, підслуховувати й підглядати за істориками, ні нащо не здатна.
Для суспільства вкрай важливо знати, хто розстрілював, хто репресував. Бо всі наші твердження, ґрунтовані на спогадах наших батьків і дідів щодо масових репресій, часто не мають належного документального підтвердження. А тепер уже й не можуть мати, бо багато всього було знищено.
Часто ми навіть не уявляємо масштаби того, що відбувалося. Вважається, що тільки в Биківнянському лісі закопано 120 тисяч людей, розстріляних у Жовтневому палаці в 30-і роки. Їх туди трамваєм вивозили.
Таких місць поховання у Києві ще кілька: у районі ВДНХ, у Бабиному Яру, який був наповнений трупами ще задовго до німців. Уся Україна вкрита масовими похованнями вбитих людей у 20-і, 30-і, 40-і й на початку 50-их років. Звісно, що робити ексгумацію цих мільйонів убитих не варто, проте знати, скільки їх було – треба. Також важко визначити ким вони були вбиті. Наприклад, у Биківні – більш-менш ясно, бо в більшості черепів є невеличкі овтри від куль, випущених з пістолета ТК – маленької генеральської зброї, щоб мізки не забризкували приміщення…
Історія – зброя в політичній полеміці. Без документів наші супротивники можуть стверджувати, що взагалі жодних репресій не було. І ми й надалі програватимемо в ідеологічній війні, яка ведеться за участю Росії.
Мирослав Попович, академік, директор Інституту філософії НАНУ:
За міжнародною практикою, секрети найвищого державного рівня перестають бути секретами через тридцять років. У будь-якому разі ті таємниці, що пов’язані з війною, мають бути звільнені від грифу «секретно» вже давно.
Мені важко сказати, якими міркуваннями керувалася СБУ, коли затримувала історика зі Львова. Мабуть, це була лише спроба нагадати, що існує такий орган і, мовляв, дивіться уважно. Тобто що є така серйозна організація, яка дивиться і все фіксує. По-іншому я не можу пояснити такі дії. Це ж несерйозно з їхнього боку…
Усі розуміють, що йдеться про ідеологічні речі. Але це абсолютно неприйнятно, у демократичному суспільстві так не робиться. Такі жести СБУ є загрозою для свободи, яка ще не зміцніла.
Те, чим займається сьогодні СБУ, – практика, властива тоталітарним режимам.
Безумовно, це небезпечно, бо ми ж, крім усього іншого, рухаємося в бік однопартійної системи, за якої всі непровладні політичні партії будуть гарніром, а Партія регіонів буде чимось на зразок Єдиної Росії чи КПСС.
Я противник так званої люстрації: але вина кожного має бути встановлена. Не йдеться про тих, хто носив партійні квитки – багато хто їх носив, - але ж одні залишалися порядними людьми, а інші робили підлоту. І цих осіб, зусиллями яких, хтось потрапив у в’язницю з політичних міркувань, відсидів термін, суспільство має знати. Про покарання не йдеться, бо закон зворотної сили не має.
Леонід Кравчук, перший президент України:
– Головне турбота СБУ в тому, щоб не розсекретили дуже багато прізвищ. Бо, можливо, ці прізвища знаходяться в активному політичному житті: є родичами, батьками сучасних політиків, бізнесменів, публічних людей.
Усі документи мають бути розсекречені, бо якщо ми країна цивілізована, то не можемо не розсекречувати історичних фактів. А якщо лише порціями видаватимемо історичні факти, які вигідні СБУ чи тим господарям, котрі стоять за СБУ, то матимемо однобоку історію.
Як це якась партія може визначати, що з історичних фактів подавати людям, а що приховувати?! Це непристойно, недемократично і нецивілізовано.
Якщо нинішні комуністи кажуть, що були злочини ОУН-УПА, то і я хочу про це дізнатися. Тоді для чого ці злочини УПА приховувати?!
Тримаючи архіви в секреті, СБУ виконує політичну волю своїх вождів. А документи треба розсекретити без будь-яких купюр і обмежень. Тоді суспільство зрозуміє сучасну картину, побачивши її в минулому. Тут не можна бути наполовину демократом, наполовину сучасною людиною, а наполовину – керуватися позицією партії. Не можна перебувати фізично в Україні, а в голові мати сталінські ідеї.
Сьогодні вже не повинно бути таємницею, хто кого й за що розстрілював.
Мені поки що важко казати, у що перетворилася СБУ, але в країні має місце тенденція до запровадження недемократичних форм управління, коли СБУ переслідує людину (директора історичного музею «Тюрма на Лоцького»), бере його під варту чи дозволяє собі якісь натяки, комусь телефонує, когось попереджає, погрожує, натякає. Це означає, що спецслужбам дозволено те, що не повинно бути дозволено.
Я був у багатьох країнах світу. Там здійснюється дуже сильний контроль за службами безпеки. Не тому що вони такі погані, а тому, що в них така робота. Їм може бути цікаво стежити за людьми. І якщо їм це дозволити, то вони робитимуть це навіть щодо тих осіб, хто їх це дозволив.
Наведу приклад. Коли мене обрали президентом, мені визначили робоче місце в приміщенні колишнього ЦК Компартії України в кабінеті Щербицького (нині там адміністрація президента). Коли ми відкрили дерев’яні панелі, то за тими панелями знайшли стільки проводів, підслуховуючих інструментів!.. Я жахнувся! Тобто члена політбюро ЦК КПРС, першого секретаря ЦК Компартії України, одну з найвищих посадових осіб у Радянському Союзі слухали в Москві.
Хочу сказати, що з Януковичем може трапитися те саме, що й з Кучмою (ідеться про записи майора Мельничекна. - Авт.).
Тут не має бути якихось слизьких доручень. СБУ, як будь-який правоохоронний орган, не може отримувати недемократичних доручень від влади. Бо одне незаконне доручення дає їй право робити десять незаконних.
Я мав бесіду з Леонідом Кучмою, та й з іншими високо посадовцями, – усі в один голос сказали, що найбільше, кого вони всі остерігаються, – це наша Служба безпеки.
Опитала Оксана Климончук