Бюлетень "Права Людини", 2002, #01

Яким був 2001 рік для України з точки зору дотримання прав людини?

Активісти правозахисного руху вважають, що 2001 рік приніс чимало здобутків у сфері захисту прав людини. Голова Севастопольської правозахисної групи Роман Романов одним з безперечних плюсів минулого року у правозахисній сфері назвав реальний початок судової реформи, хоча зміни, які відбуваються, не є системними.

За словами Романова, відбулося зняття напруги у стосунках України із Радою Європи. Тут є і певні об’єктивні чинники — є значні зрушення у законодавчій реформі в Україні. Водночас є і суб’єктивні чинники: була дуже вдалою робота дипломатичного представництва України при Раді Європи. Воно змогло довести, що Україна рухається у напрямку демократичних змін і реформ.

Також серед позитивних моментів минулого року правозахисники називають активні публічні виступи політичної опозиції. Між тим, невтішною залишається ситуація зі свободою слова. На думку Романова, були факти залякування і переслідування журналістів за виконання їхніх професійних обов’язків.

Василь Лісовий — член правозахисної організації "Гельсинки — 90" вважає, — що минулий рік з одного боку вселив надію на добрі перспективи поступу у правозахисті, пов’язані, зокрема, зі справою Гонгадзе і розслідуванням касетного скандалу, проте, з другого боку рік, що минув, можна оцінювати як поразку правозахисного руху у цій справі. Крім цього, як вважає Василь Лісовий, сучасні політичні умови є несприятливими для успіху правозахисного руху.

Як сказав Лісовий, сучасна система пристосована до так званого толерантного репресування, вона пристосувалася до того, щоб мати "нечутливість" до окремих індивідуальних чи групових актів. Тому загальна оцінка ситуації з правами людини в Україні є песимістичною.

З огляду на це, перспектива правозахисту в наступному році буде великою мірою залежати від політичних передумов, зокрема, від парламентських виборів. Окрім цього, на думку правозахисників, проблеми, пов’язані зі свободою слова і придушенням незалежних ЗМІ, залишатимуться актуальними і в цьому році.

***

Создание международной комиссии по делу Гонгадзе блокирует Кучма, — утверждает экс-министр юстиции Сергій Головатий.

В интервью УП народный депутат Сергей Головатый заявил, что для работы в Украине международной комиссии по расследованию дела Гонгадзе не нужны "никакие юридические нормы".

"Нужно единственное — согласие Кучмы на это, и больше ничего, потому что генпрокурор находится под Кучмой", — сказал Головатый. "То, что говорят Станик (нынешняя представительница Украины при Совете Европы) и Чалый (бывший представитель Украины), что нет какой-то правовой базы — это вздор", — добавил депутат-оппозиционер.

"И как раз потому, что все есть, нет главного: желания Кучмы. Он этого боится, потому что международная комиссия докажет его причастность к смерти конкретного человека". По словам Головатого, не важно, "прямо или не прямо" причастен Президент: "Убил он, Кравченко или люди Кравченко — это не имеет значения. Будет видно, что он причастен к этому".

Головатый также сказал, что "создание международной комиссии — это не вопрос сессии ПАСЕ". "Парламентская ассамблея Совета Европы приняла резолюцию-рекомендацию (создании комиссии). И Комитет министров Совета Европы сейчас крутится: как это сделать? Потому что его украинская власть обманывает — говорит, что здесь, в Украине, нет законных оснований для деятельности международной комиссии", — отметил он.

Источник: www.pravda.com.ua/ru/  

"Коли Деббі довідалася, що
Президентом обраний Буш — молодший,
вона проплакала цілу ніч."
(з приватної розмови американців)

"A la geurre, comme a la geurre", — падають чергові "гуманітарні бомби". Вкотре за головний інструмент розв’язання проблеми вибрано військову силу.

Цікаво, що відразу після 11 вересня майже кожен репортаж про трагедію містив формулу "світ змінився". Тобто багатьом вже тоді було зрозуміло, що відтепер не можна керуватися методами реагування, засвоєними з 19-го та 20-го століть. Необхідність пошуку нових шляхів подолання кризових явищ була і є очевидною."Політика канонерок" (тепер мабуть — авіаносців) давно вичерпала себе. Це розуміння корінилося в відсутності образу ворога: як конкретного, так і уявного. Воно проступало і з напівінтуїтивного відчуття, що причина зла, з яким зібралася воювати грізна антитерористична Коаліція — ще не до кінця зрозуміла. Вона — не в намірах та діях конкретних людей, організацій, урядів. Вона, мабуть, у невідповідності існуючої світобудови темпам розвитку, технічним можливостям та ризикам 21-го століття. А для того, щоб змінити світобудову, необхідно для початку розібратися, що у ній вичерпало себе.

І що в нас самих потребує переосмислення.

Світ вже прожив перші 10 років у однополярному світі, названому "Пакс Амерікана".

Багатьом здавалось правильним і обнадійливим те, що передова сучасна демократія і титанічна економічна потуга в особі США буде здійснювати опіку над усім іншим світом. І, буцімто, нічого страшного нема у тому, що у того іншого світу ніхто не питав згоди на життя під зоряно-смугастим протекторатом. Апріорна довіра можливостям відтепер єдиної супердержави, здається, ні в кого, окрім окремих напіводіозних азійських лідерів, не викликала заперечень. І окремі не зовсім легітимні кроки Великого Брата (під час тієї ж Балканської кризи), що взяв на себе роль всеземного полісмена, мало хто опротестовував. То, можливо, тепер, після 7 жовтня, пора замислитися, а чи відповідає вишкіл "полісмена" складності завдань, що стоять і стоятимуть перед ним найближчим часом? І, загалом, чи можна керувати світом, використовуючи лише поліцейські методи? Лихварські методи? "Батіг та пряник"?

Дуже шкода, що на суспільні потрясіння першими зазвичай реагують політики і військові. Якби гуманітарії і загалом інтелектуали могли випереджати їх власним словом, людству, гадаю, вдалося б уникнути багатьох драм і у двадцятому, і у попередніх віках. На жаль, останнім і головним мотивом, що зупиняє агресію насильства, найчастіше є жах від сподіяного. Воюючим у останній світовій війні потрібно було побачити мільйонні жертви таборів смерті, наслідки власних килимових бом-бардувань мирних міст, аби зупинитися перед межею остаточного самознищення. Здається, У.Стайрон сказав про це щось подібне: "Для того, аби людина цінувала життя, її потрібно час від часу підтягувати до краю прірви". Але чи не завелика ціна була сплачена за нові світоглядні цінності та норми співіснування після Другої світової? І чи маємо ми саму можливість сплатити тією ж ціною тепер?

Не можна сказати, що літератори та філософи нічого не зробили для визрівання нової світобудови 20-го століття. Не в останню чергу завдяки ним кіот вартостей відновлено. Людство усвідомило, що і після Аушвіцу, і після Хіросіми культурний поступ триває. Що загальнолюдські цінності, не зважаючи ні на що, — не беруться під сумнів. Що гуманізм, право та ліберальна демократія не відміняються, а навіть можуть бути реальними та дієвими орієнтирами для більшості країн світу. Саме цим європейські інтелектуали відновили світову культурну ауру, яка призупинила глобальну Хіросіму і змусила політиків прийти до Загальної декларації прав людини, необхідності взаємного порозуміння в ООН та встановлення хоча б відносної гармонії у цивілізаційних масштабах. Інтелектуали не повинні мовчати і тепер, навіть якщо нинішній "раціональній" світ і не дуже прагне їх слухати. І все ж — усвідомлення прийшло після трагедій. Після бачення жертв, кількість яких виросла у порівнянні з Першою світовою на порядок. Що означатиме для людства новий всесвітній психоз самознищення, який є просто неминучим за логікою ескалації конфлікту, якщо сторони означених нині численних локальних воєн реагуватимуть відповідно до звичної схеми "око за око"?

Трагедії не лише повторюються у вигляді фарсу. Починатися, як фарс, їм також не заказано. Нічим інакшим, як фарс, не можу визначити картину "збройного протистояння" між наймодернішою державою земної кулі з багатомільярдним військовим бюджетом і напівзруйнованого у перманентних війнах останніх десятиліть примітивним суспільством, яке мало нещастя існувати на шляхах транзиту Великої Світової Нафти. Щонайсмішніше при загальному сумі — ніхто, здається, всерйоз не вірить у те, що звинувачений в усіх смертних гріхах бін Ладен, вподоблячись офірному ягняті, чекатиме, поки янкі зрівняють афганські хребти і візьмуть його в полон. Хіба ж марно його школили у секретних центрах ЦРУ? Нічим інакшим, як фарс, не можна назвати репортажі всезнаючого СNN, що висвітлюють хроніку нової війни. І як вочевидь мало змінилося з років афганської авантюри СРСР у 80-х — картинку СNN з однаковим успіхом може озвучити казенна репліка "ТАСС уполномочен заявить". Підретушовано саму лише тональність репортажів світових інформагентств в порівнянні з періодом війни НАТО в Югославії. Тоді щовечора ми бачили колони косовських біженців, що рятуються від терору сербів. Тепер жодних біженців нам не демонструють, хоча їх кількість за інформацією арабської телекомпанії "Аль Джазіра" сягає кількох сотень тисяч. Стиль подачі інформації нам давно знайомий. Стиль ведення бойових дій, скоріш за все, не відрізняється від уже засвоєного у В’єтнамі, Афганістані 80-х, Югославії та Чечні. Цілком можна погодитися з речником християнської гуманітарної організації "Cristian Aid", яка віднедавна працює у Афганістані: скидання разом з бомбами пакунків з ліками та харчами не має нічого спільного з гуманізмом і нормальною логікою, а представляє собою лише брудний засіб "public relations" у виправданні війни. А на черзі, мабуть, інші країни, що з такою ж легкістю можуть потрапити у число "пособників терористів". Хіба не може таким бути Алжир, Сомалі, Ірак, Лівія, Палестина? І скільки людських жертв стоятиме за цим списком? Отже.

Світ не змінився. Лідери держав діяли і продовжують діяти за стереотипами піонера-завойовника. Їх основний мотив — отримати сьогодні. Їхній світогляд обмежується лінією обрію, видимої з (такої високої!) вежі форту, загубленого в преріях. Їх здатність прогнозувати наслідки замкнена сферою біржової гри. У їхній моралі виразно проглядається подвійне дно. У їхніх практичних кроках, попри постійні розмови про право, гуманізм і сталий розвиток, дедалі ясніше відчувається інший підтекст: "Quod licet Jovi, non licet Bovi" ( Що дозволено Юпітеру, недозволено бику (лат.) . Ці стереотипи спрацьовували тільки в минулому. Можливості біосфери, чисельність людства і його технічна потенція тоді більш-менш відповідали одне одному. Богом покладена на шляху людини-завойовника межа (Шевченкове пригадуєте: "І неситий не виоре на дні моря поле"?) виявилася такою близькою ще наприкінці 20-го століття. Попри всі спекуляції на ґрунті ідеологій, релігій та культур у світових конфліктах все ясніше видний мотив: загострюється боротьба за ресурси, "за життєвий простір", за сфери інтересів", за енергоносії (той же арабо-ізраїльський конфлікт — не що інше, як конфлікт за воду і землю). Земля сьогодні не витримує ані існуючого рівня конфліктності, ані рівня споживання, ані психології піонерів-завойовників, якщо їх уже близько 10 мільярдів. Земля вимагає від людства нового рівня самоорганізації. Світ потребує змін.

Настрій неспроможності утримувати світ під контролем за допомогою ковбойського батога і ласо пронизує фолкнерівське оповідання "Крапчасті коні". Там аван-тюрист-янкі приводить у ковбойське селище табун диких красенів мустангів. Одному Богові відомо, де і як він оволодів тими кіньми. Від бездумного бажання заволодіти хоча б одним з них не в стані утриматися жоден з його відчайдухів-колег. Триває торг, тварин по одній звільнюють від пут, але приборкати жодну з них не вдається місцевим суперменам. Селище висить на волосині від загибелі під копитами звільненої стихії.

Сучасна Америка, і ми разом з нею, боюся, не усвідомлюємо, наскільки складну, вразливу та по суті своїй неприборкану планету отримано у володіння. Її принципово неможливо завоювати та "приборкати". Її можна лише без кінця пізнавати та намагатися співіснувати з нею у відповідності до рівня цього пізнання. Але розпочати потрібно з себе. З простих і здавалось би самоочевидних питань: хто ми? Для чого живемо? Як нам облаштувати свій дім, свою Ойкумену? На жаль, осмислення власного місця на Землі підмінюється бездумною метушнею в колі питань: як отримати усе і відразу, як випередити "чужого", як захистити свої інтереси. Америка, незважаючи на її здавалося б колосальні економічні і соціальні здобутки, можливо у більшій мірі, ніж інші цивілізовані нації опинилася в полоні оцих по суті ілюзорних, віртуальних понять. Здивування і розгубленість більшості американців, що межує з шоком, у післядень трагедії ("за що вони нас так ненавидять!?") в однаковому ступені і зрозумілі, і вражаючі своєю наївністю. Адже, як двічі по два ясно: "Ситий голодного не розуміє". Ця розгубленість лише почасти віддзеркалює усю відстороненість реальної людської Америки від реального ж світу. Для них світ знайомий настільки, наскільки можна знати його з туристичного довідника. Як видно, з висот хмарочосів не завжди ясно проглядається і часова, і просторова перспектива. Ковбойський каральний рейд до хребтів Гіндукушу в поєднанні з панікою перед появою конвертів зі спорами сибірки лише підкреслюють безпомічність та інфантильність "Пакс Амерікана" перед лицем викликів 21-го століття.

Але ж, цікаво: модерні принципи нової світобудови нібито розроблені і визнані усім людством. І ми з Вами, ясна річ, нічого нового не в стані добавити до них сьогодні. Більше десяти років існує прекрасна доповідь комісії Брутланд. 179 держав підписали пречудовий Порядок денний на 21-е століття "Ріо-92". У його основі прості та зрозумілі пріоритети: доля людства, поєднана з долею планети Земля. Стратегія "Ріо-92" ні в кого не викликає заперечень. Це: нагодувати три чверті населення Світу, що сьогодні голодує, захистити їх здоров’я та генофонд, дати якісну освіту та доступ до інформації, дозволити людям на місцях вирішувати свою долю, гармонізувати темпи споживання природних ресурсів з можливостями Землі щодо їх відтворення, забезпечити стале співіснування у мультикультурному світі та підняти рівень самоорганізації в масштабах людства через вдосконалення структур ООН. Справа не у відсутності світоглядних орієнтирів. Проблема у тому, що на практиці ними жертвують в ім’я егоїстичних та сіюхвилинних вигод. Так виник "золотий мільярд". Тут коріниться міжетнічна нетолерантність, тероризм, торгівля зброєю, наркобізнес. Звідси той сумний статус-кво, коли долю цивілізації вершить не колективний світовий розум, а потоки Великої Нафти.

Світ чекає перемін. Залишитися заручниками реалій "Пакс Амерікана" в їх сучасному вигляді — означає не змінитися. І ніяких панацей не буде. Просто, мабуть, гуманітарії і інтелектуали повинні перед урядами та парламентами наголошувати на необхідності дотримання світоглядних принципів нової світобудови. І організуватись, щоб бути почутими, як не важко зробити це інтелектуалам. Просто представники громадянського суспільства, якщо воно є, повинно робити те ж. Просто ООН повинна заявити, що вона усе ще існує (чи не так?) і гостро потребує власного вдосконалення. Просто Церква повинна учити добру. Просто ми усі повинні стати небайдужими громадянами Землі, такої вразливої і такої неприборканої.

А для початку ("не знаю, а так здається.") варто визнати, що сьомого жовтня зроблено помилку. Слід зрозуміти, що ударами авіації міжнародного тероризму не викорінити, збільшити ж число співчуваючих йому "ізгоїв" — можна. Сьомого жовтня завдано удару не лише по афганським містам. Удар отримала Європа, якщо європейськість розуміти не як географічне поняття, а як уміння дотримуватись норм права, гуманізму і відкритості. Торпедовано громадянські суспільства на пострадянських просторах. Тепер наші можновладці вільні від прискіпливої опіки міжнародних структур і, слід гадати, не забаряться з тим, щоб скористатися моментом для зміцнення авторитаризму. Новітні успіхи Росії у зовнішній політиці, скоріш за усе, означатимуть її підсилення не в якості європейської країни, а як гальванізованої євразійської імперії з усіма ризиками для нових незалежних держав, у тому числі і України, з перспективою перетворення їх у неоколонії. Тиск на держави, що опиняються у "сфері стратегічних інтересів Москви" уже зростає, що бачимо на прикладі Аджарії та Абхазії. З моменту опадання листя у горах Чечні слід чекати нового витка насилля. "Соколи Жириновського" отримують привід згадати своє призабуте маячіння про перспективи "мити чоботи в Індійському океані". Ескалація конфліктності може набути глобального рівня. Людство знову ризикує опинитися "біля краю прірви".

Можливо, для самого початку європейцям (знову ж таки не за родоводом, а за способом мислення) варто було б позбуватися комплексу "шляхетного тягаря Білої Людини", принаймні у тому сенсі, яким він наповнився у добу Кіплінга. Принаймні, навчитися прогнозувати наслідки кроків стосовно матеріалізації власних "благих намірів". На "освіченій частині Людства", нема слів, — лежить величезна відповідальність за долю цивілізації. Але ж велика відповідальність не означає монопольне право вершити її долю, чи не так? І від погляду на людство за схемою: "Ми і вони", добре було б зміститися до форми "Ми усі". Маючи на увазі якнайширше коло до нас причетних. Із цією Землею разом.

Журналісти, які розслідували і писали про справу директора-редактора Народного телебачення України Руслана Антоника, звинуваченого у вбивстві підприємця П.Тичинського, стверджують, що ця кримінальна справа сфабрикована.

Як передає кореспондент УНІАН, під час прес-конференції в Національній спілці журналістів України, журналістка Наталія Околітенко навела ряд фактів, які, на її думку, прямо свідчать про непричетність Р.Антоника до вбивства П.Тичинського.

По-перше, за її словами, час вбивства, яке, за висновками експертизи, сталося за дві години до того, як виявили труп, не співпадає з часом, коли в Маріїнський парк прийшов Р.Антоник. Зокрема, труп знайшли, приблизно, о 20.00, а Р.Антоник, як свідчить касовий чек, представлений в суді, ще о 19.30 замовив у кафе "Тарасик" на розі вул. Інститутської та Кріпосного провулку, каву, 50 грамів горілки і мінеральну воду. На переконання журналістки, Р.Антоника просто не було в Маріїнському парку в той час, коли було скоєне вбивство.

Н.Околітенко також відзначила, що свідчення єдиного свідка злочину (Волковського, якого, за результатами медичної експертизи, визнано олігофреном з ознаками дебілізму) при логічному аналізі також складають алібі Р.Антонику.

За словами Н.Околітенко, вона "не стверджує, що Р.Антоник не вбивав, але у справі так багато незрозумілого, що рішення Печерського суду, який визнав Р.Антоника винним, не може бути справедливим". Крім того, журналістці здається дивним, що суд виніс рішення знищити речові докази у справі, серед яких, до речі, не було прямих. Зокрема, не було ножа, яким нібито був вбитий П.Тичинський.

Як стверджує член Українсько-американського бюро захисту прав людини Тетяна Яблонська, справа проти Р.Антоника була сфабрикована для того, щоб швидко її закрити. Вона переконана, що Р.Антоника "підставили, аби прозвітувати про розкриття вбивства". За словами Т.Яблонської, "основним мотивом такої швидкої реакції правоохоронців є те, що П.Тичинський — родич високопоставленої особи". Т.Яблонська відмовилася називати прізвище цієї особи, однак заявила, що їй відомо, що у день вбивства П.Тичинський "мав ділову зустріч в Маріїнському парку з людиною у темних штанах. І це відомо свідкам, яких суд відмовився допитувати". Водночас, наголосила вона, того дня штани на Р.Антонику були білими.

Т.Яблонська також повідомила, що справу Р.Антоника обов’язково розглядатиме Європейський суд з прав людини. Однак "це занадто дорого коштуватиме Україні".

Усі журналісти, які займалися цією справою, наголошували, що зізнання Р.Антоника у вбивстві, зроблене після того, як його сильно побив співкамерник у СІЗО. Пізніше на побаченнях Р.Антоник заперечив свою причетність до цього злочину.

3 січня 2002 року Верховний Суд України повинен розглянути касаційну скаргу адвокатів Р.Антоника.

Довідка УНІАН . 28 грудня 2000 року Печерський райсуд міста Києва визнав журналіста Народного телебачення України Руслана Антоника винним у вбивстві П.Тичинського і засудив його до 13 років ув’язнення в колонії посиленого режиму.

Його адвокат Сергій Крижанівський заявив, що при винесенні вироку суддя Печерського районного суду Києва Юлія Іваненко не врахувала доказів, які доводили невинність Р.Антоника, пред’явлених захистом.

Р.Антонику інкримінувалося нанесення семи різаних поранень підприємцю П.Тичинському, від яких той помер. Р.Антоник від обвинувачень категорично відмовлявся і розцінював порушення проти нього кримінальної справи як провокацію з боку правоохоронних органів, пов’язуючи це з роботою над циклом передач "Афера українського масштабу". Передача виходила на каналі НТУ і критикувала діяльність Федерації профспілок України. Відразу після виходу в ефір першої передачі до редакції зателефонував один з керівників ФПУ з погрозами "стерти" Р.Антоника "на порох". За твердженням адвоката С.Крижанівського, Р.Антоник має доведене алібі, що було додане до справи. Головний доказ захисту — чек з кафе, де перебував Р.Антоник під час убивства П.Тичинського, але суд не бере цього до уваги. За словами С.Крижанівського, з боку працівників міліції на його підзахисного "чинився психологічний тиск" з метою примусити його визнати свою вину.

УНІАН

Заметим сразу: подобные истории случаются нередко. Просто далеко не всегда люди, пострадавшие по вине превысившего свои полномочия должностного лица, требуют возмездия.

Попросту говоря, не хотят связываться. Боятся преследований, траты времени и нервов. Они не верят в силу закона — только в закон силы. Так стоит ли удивляться тому, что таких же взглядов придерживаются и некоторые милицейские чины? Как, например, в данном случае.

12 сентября сего года, сотрудниками одного из райотделов милиции Херсона был задержан некий гражданин К. по подозрению в совершении преступления — кражи индивидуального имущества (ст. 140 ч. 2, 208 УК Украины). Поводом к задержанию человека послужили показания несовершеннолетнего Б., который утверждал, что они вместе с К. еще летом 2000 г. обворовали дачу. В скобках: при наличии "старшего товарища" в воровском "деле" малолетка получил бы значительно меньше. Каким образом была совершена кража и принимал ли в ней участие К. — частный предприниматель и добропорядочный отец семейства? Сам свидетель (он же обвиняемый) на эти вопросы ответа не знал.

15 сентября районный суд мерой пресечения гр.К. избрал подписку о невыезде. Однако кое-кому решение суда показалось неправильным. Причем, настолько, что было решено внести в него коррективы.

Когда К. после заседания суда вернулся домой, к нему нагрянули гости в погонах. Пришлось ему ехать уже в другое районное отделение городского отдела УМВД Украины под предлогом оформления подписки о невыезде. Там по указанию руководителя одного из следственных подразделений его задержали повторно, на тех же основаниях — по подозрению в совершении того же преступления.

Три дня родственники задержанного не знали, что с ним. Три дня его адвокат носился по городу, разыскивая исчезнувшего клиента.

А тем временем, с К. происходила почти что детективная история, как из какого-нибудь "ментовского" сериала. Любителей острых ощущений разочарую: физическое воздействие на подозреваемого не оказывалось. Зато психологического было в избытке. Для начала его посадили в одну камеру с убийцей, затем пошла череда допросов. Применялись испытанные методы: уговоры; угрозы; обещания освободить, если он напишет кляузу на адвоката; неожиданные заверения в том, что адвокат, оказывается, хапанул деньги и сбежал, бросив клиента на произвол судьбы; предложения взять другого защитника, и т. д., и т. п.

Не уменьшилось давление и в стенах камер. Крики; "Не бейте меня! Я все подпишу!", которые доносились из соседнего помещения, должны были по разумению тамошнего начальства, подтолкнуть мысли гр. К. в "нужном" направлении. Но, несмотря ни на что, человек не сдался! Не оговорил ни себя, ни адвоката. Спустя трое суток гр. К. освободили. Его дело, скорее всего, будет закрыто.

Тут уж можно было бы вздохнуть с облегчением и сказать: "Ну, слава Богу, пронесло!" И побыстрее забыть всю эту историю. Однако наш герой и его адвокат пошли на принцип. Написаны жалобы на имя прокуроров обоих районов, прокурора области и начальника УМВД по фактам нарушения ст. 371 и 374 УК Украины (незаконное задержание и нарушения права на защиту). И кое-чего добились.

На следователя, проводившего незаконное задержание, наложено дисциплинарное взыскание. Хотя его начальник — инициатор беззакония — остается в тени. Возможно, если бы наши чиновники умели жертвовать "честью" некоторых "мундиров" во имя Закона, мы, рядовые граждане, не чувствовали бы себя путниками, заблудившимися в джунглях правового беспредела.

Газета "Гривна", № 46 8-15, ноября 2001

Доводиться констатувати, що чим ближче до виборів, тим бруднішають методи, якими владці намагаються усунути з інформаційного простору ті недержавні ЗМІ, які не кажуть на біле — чорне. Саме проблемам свободи слова на Полтавщині була присвячена чергова прес-конференція Полтавського обласного медіа-клубу.

Безпідставна відмова в друкові опозиційним газетам, переслідування непокірливих журналістів, знищення комп’ютерних баз даних редакцій, викрадення віддрукованих накладів газет — це лише частина із застосовуваного владою арсеналу.

Звернення до прокуратури та суду, навіть коли закон на твоєму боці, теж не гарантує захисту. Так господарський суд Полтавського області немотивовано, на думку нашого адвоката, просто повернув поданий медіа-клубом позов до видавництва "Полтава", яке влітку минулого року в односторонньому порядку розірвало договір підряду на друк нашої газети "Новий день". Втім, повідомила головний редактор кременчуцького тижневика "Інформаційний бюлетень" Тамара Просяник, місцева Феміда таки визнала безпідставними вісім позовів до газети пана Куліченка. А от Миргородська міжрайонна прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи за ознаками злочину про перешкоджання діяльності журналіста редактору газети "Миргородська правда" Віктору Козорізу, якого за вказівкою голови місцевої райдержадміністрації П.Кандиби витурили силою, порвавши куртку, з наради, на якій небажаною була присутність недержавної преси. Навпаки, В.Козоріза практично звинувачено у тому, що він вигадав про своє побиття, а підставою для таких висновків прокуратури стали свідчення учасників "закритої для преси" (так написано в постанові прокуратури) наради, в тому числі й присутнього на ній (?!) колеги-журналіста районної газети А.Корсунського. Чи варто казати про журналістську й чисто людську етику?!

Методично, за стандартним сценарієм намагаються знищити і полтавську ТРК "ЮТА", у керівника якої, після 8 років вірного служіння міському голові А.Кукобі, вистачило мужності звільнитися з-під такого "патронату". Рекламодавцям телерадіокомпанії настійно порекомендовано не розміщувати на ній рекламу, у 15-ть разів підвищено орендну плату за приміщення, припинено трансляцію її програм у кабельних мережах Полтави. Незважаючи на висновки двох спеціалізованих інститутів про те, що випромінювання передавача ТРК "ЮТА" в десятки разів менше від гранично допустимих норм, голова Полтавської облдержадміністрації Є.Томін на одній з щотижневих апаратних нарад два доручення відповідним службам вирішити питання про перенесення передавальних антен ТРК "ЮТА". Ну а головний державний санітарний лікар Полтавської області В.Шаповал котрий протягом 2001 року власноруч двічі ставив свій підпис і печатку на санітарних паспортах ТРК "ЮТА", тепер офіційним листом спонукає керівництво Будинку техніки розірвати договір з телерадіокомпанією на оренду даху, де встановлена антена.

Генеральний директор ТРК "ЮТА" Георгій Чечик вважає, що дії полтавських можновладців, спрямовані на припинення мовлення телерадіокомпанією, викликані тим, що він має понад 30 годин відеозаписів, де місцеві достойники всіх рангів виглядають, м’яко кажучи, не кращим чином, і вони бояться, щоб цей компромат не був викинутий в ефір під час виборів. Бо коли виборці побачать, які моральні якості мають їхні керманичі, сенс продовження їхніх виборчих кампаній просто відпаде. І хоча дозвільні документи ТРК "ЮТА" на передавальну антену в порядку, полтавська влада демонструє серйозність своїх намірів, бо від полтавського міського державного санітарного лікаря пана Сухоноса уже надійшов припис про демонтаж передавальної антени.

Та хіба в цій країні поважають Закон?

Коментар радника ППЗО IREX ПроМедіа :

На мою думку, свобода слова, як і будь яка інша цінність, не і чимось раз назавше даним.

Завжди є хтось, хто може посягати на неї. В цьому є проблема, але вона має спонукати не до розпачу, а до готовності завжди відстоювати її.

Кожен з нас вільний обирати способи захисту і це є наш власний вибір.

Однак один з них може бути ефективним, інший — ні. Отже, від нас залежить, чого ми хочемо в результаті — просто повідомити про проблему чи вирішити її.

В повідомлених випадках (заборона Віктору Козорізу бути на нараді) та проблеми ТРК *ЮТА* проглядаються конфлікти, які справді треба вирішувати у правовому полі.

Відмова у порушенні карної справи по справі з Віктором Козорізом може бути оскаржена або до суду або до прокурора області. При цьому слід пам’ятати, що успіх даної справи для журналіста залежить від того, чи він був акредитований.

Якщо ні — вже гірше. Це буде означати, що він порушив визначені законом правила і не може претендувати на захист закону.

По справі з ТРК "ЮТА" важливо знати, як формально виглядають висунуті до них претензії і від кого. Якщо папери, в ТРК в порядку, тоді слід оскаржувати знову ж таки до суду дії тих, хто перешкоджає ТРК здійснювати мовлення, порахувавши при цьому втрати від таких перешкод. Важко також зрозуміти, як можна просто так підняти тарифи за оренду в 15 разів. На це також є господарський суд.

Щоб дати раду всім цим питанням, слід звернутися до юристів, якщо ваші колеги мають намір поновлювати свої права, а не тільки наголошувати на їх порушеннях.

Наталія Петрова, адвокат

Главные редакторы четырех ведущих буковинских газет "Час", "Молодий буковинець", "Доба" и "Черновцы" намерены подать в суд на управление по вопросам прессы и информации Черновицкой областной государственной администрации и его руководителя Ивана Вергуна за клевету и оскорбление деловой репутации названных изданий.

Недавно редакторы ведущих буковинских изданий, общий тираж которых составляет до 100 тыс. экземпляров, обратились к Президенту Украины, генеральному прокурору, в Госкоминформ и комитет Верховной Рады по вопросам свободы слова и информации, предав огласке документы, которые свидетельствуют о прямом вмешательстве областной исполнительной власти в подписную кампанию на Буковине.

В ответ на обращение начальник управления по вопросам прессы и информации облгосадминистрации Вергун на страницах газеты "Буковина" публично обвинил "Молодий буковинець, "Час", "Добу" и "Черновцы" в клевете, дезинформации населения, заказном характере материалов и дестабилизации общественно-политической ситуации в области.

Как сообщает УНИАН со ссылкой на главного редактора независимой газеты "Час" Петра Кобелко, руководители обвиненных газет направили Вергуну информационный запрос с требованием соответствующих объяснений и опровержений распространенной управлением информации. По словам Кобелко, по истечении 10-дневного срока получения ответа на информационный запрос, редакторы намерены судиться с упомянутым управлением и требовать денежной компенсации за моральный ущерб.

Источник: http://mignews.com.ua/scandal/ukraine/bukov_1227.html 

Партия "Батькiвщина" (лидер — Юлия Тимошенко) заявляет, что расценивает отказ издательства "Пресса Украина" продолжить соглашение о печатании газет "Вечерние вести" и "Слово Батькiвщини" как "выполнение политического заказа криминально-олигархического режима на уничтожение оппозиционного издания".

Об этом говорится в заявлении партии "Батькiвщина", текст которого передан сегодня ForUm’у. "Батькiвщина" в заявлении призывает политические партии выступить против наступления на свободу слова, а также обращается к международным организациям с просьбой рассмотреть ситуацию со свободой слова в Украине и дать оценку антидемократическим действиям власти.

"Партия "Батькiвщина" высказывает решительный протест против наступления на свободу слова, начатого криминально-олигархическим режимом перед парламентскими выборами с целью лишить оппозицию возможности диалога в СМИ с народом и скрыть правду о фальсификации результатов голосования", говорится в заявлении.

Источник: http://rus.for-ua.com/news/2001/12/26/195917.html  

Після того, як у газеті "Факти" та на радіо "Свобода" була оприлюднена інформація про напад на головного редактора газети "За соціальний захист", до Лідії Мільчевської прийшли представники луганської міліції з пропозицією відкрити кримінальну справу. Це при тому, що сама вона до міліції не зверталася. Редактора газети "За соціальний захист" Лідію Мільчевську ледве не задушили у під’їзді будинку, коли вона поверталася додому з роботи.

Як розповідає Лідія Мільчевська, двоє невідомих молодих чоловіків очікували її у під’їзді. Один із них одразу став душити жінку, а другий стояв на варті. Це відбувалося у повній тиші, у неї нічого не вимагали. Ця історія могла б закінчитися дуже сумно, але на крик жінки хтось із мешканців відкрив двері на верхньому поверсі. Злочинці змушені були втекти. Вони не взяли з собою ні сумки, ні гаманця. Лідія не виключає, що напад на неї міг бути пов’язаний з журналістською діяльністю. В останньому номері газети, що вийшов напередодні, була надрукована стаття "Свобода слова під дулами автоматів" про попередній розгляд Артемівським райсудом Луганська справи банку "Слов’янський".

До міліції Л.Мільчевська не звернулася з принципових міркувань, бо вже мала з нею справу у минулому, коли у 1998 році на неї вперше було здійснено напад. Тоді її били по голові. Після цієї травми вона майже два місяці лежала у лікарні зі струсом мозку. Міліція нічим не змогла допомогти, тож крім клопоту потерпіла від звернення до міліції нічого не мала. Справу було відкрито… а через деякий час закрито. Як сказала кореспондентові "Політичної України" Лідія Мільчевська, цього разу вона просила представників УМВС, щоб у районі, де вона живе, було б хоч якесь освітлення і щоб там іноді з’являлася міліція. Газета "За социальную защиту" — громадсько-політичний всеукраїнський щотижневик Народної партії вкладників та соціального захисту, що була заснована у 1997 році.

Як повідомив УП представник Нацради у Криму Анатолій Сиваченко, такі санкції проти каналу передусім пов’язані з програмою "Грані", яка вийшла 9 вересня, де обговорювалася тема 10-річчя української незалежності.

Нацрада вважає окремі виступи у програмі, а саме, висловлення голови виконкому партії "Союз" Володимира Кличникова і сюжет з бліц-опитуванням жителів Сімферополя, як "антидержавну пропаганду" і "підрив суспільної моралі". Крім того, зі слів Сиваченка компанія порушила ряд умов ліцензії на мовлення, зокрема, вона дає в ефірі тільки 25% національного телепродукту замість 50%, і її програми українською мовою становлять тільки 5% замість 30%.

Як стало відомо, рішення про припинення ліцензії телекомпанії було прийняте Нацрадою ще 15 листопада, але її керівництво було повідомлене про це тільки 25 грудня. У зв’язку з цим виникли підозри, що "ІТВ" явно "викинули" з ефіру під час передвиборної кампанії.

Телеканал фактично належить авторитетному кримському підприємцю і нардепу Льву Мірімському, який входить до депутатської групи "Трудова Україна". Відповідаючи на питання журналістів, чи не пов’язане рішення Нацради з майбутньою передвиборчою кампанією Мірімського, керівник "ІТВ" Павло Сухорученков відповів: "Все може бути". У той же час він заявив, що компанія "буде боротися, відстоювати свої права і буде подавати на Нацраду до суду", оскільки вважає абсурдними звинувачення в "антидержавній пропаганді".

"Українська правда"

Работники Луганской телекомпании "Эфир-1" заявили, что 5 января прекращают голодовку, длившуюся 53 дня. Коллектив телекомпании считает, что своей главной цели голодовка достигла.

Как сообщили 4 января в своем в своем заявлении члены коллектива телекомпании, "даже такая экстремальная форма протеста, как голодовка, не побудила власти поставить законность выше корыстных интересов отдельных лиц и групп, как это должно быть в правовом государстве", сообщает УНИАН.

Коллектив телекомпании и впредь будет продолжать отстаивать свои профессиональные позиции. Коллектив, однако, считает, что голодовка достигла своей цели — в поддержку телекомпании высказались жители Луганска, общественность, политические организации, украинские и зарубежные журналисты, народные депутаты, международные правозащитные организации "Репортеры без границ" и "IREX Pro Media".

Как сообщалось ранее, 1 ноября на частоте вещания "Эфир-1" начала работать другая телекомпания, а 14 ноября произошла попытка насильственного захвата помещения телекомпании. В этот же день ряд сотрудников "Эфира-1" объявили долгосрочную голодовку на рабочих местах, протестуя "против нарушения прав на справедливое судебное рассмотрение и против бездеятельности правоохранительных органов". Для защиты своих прав журналисты ранее обратились к Уполномоченному по правам человека Нине Карпачовой.

С 16 июля "Эфир-1" оспаривает в суде законность решения Луганского горсовета о ликвидации телекомпании, согласно которому после нее на частотах канала начинает вещать другая телекомпания с таким же названием.

Журналисты требуют от горисполкома до решения суда о законности ликвидации телекомпании вернуть печать, штамп и документы, отсутствие которых препятствует нормальной хозяйственной деятельности юридического предприятия.

В числе голодающих — директор телекомпании Татьяна Коженовская, редактор главной редакции телевидения Ольга Кузнецова, начальник рекламного отдела Елена Попова и водитель Виктор Ганзий.

Как сообщал Корреспондент.net, 8 декабря 2001 года Ольга Кузнецова попала в реанимацию с диагнозом дистрофия.

Источник: http://korrespondent.net/main/36913/

Валерій Воротнік (журналіст незалежної громадсько-політичної газети "Антенна", м.Черкаси,) прибув на місце проведення аварійних робот на міський каналізаційний колектор, на якому перед тим сталася серйозна екологічно небезпечна аварія, внаслідок якої в м.Черкаси було введено надзвичайний стан. Коли журналіст намагався розпочати виконання своїх прямих журналістських обов’язків, двоє невідомих осіб, що відрекомендувалися "співробітниками служби безпеки", перешкоджали журналісту працювати, виволокли його за межи території, били та зламали цифрову фотокамеру. Свої дії невідомі мотивували необхідністю проходження процедури акредитації на велетенському міському хімічному підприємстві АТ "АЗОТ". Попри те, що місце аварії колектору розташовано на звичайній ділянці міста посеред автодороги, невідомі звинуватили журналіста в тому, що він нібито проник на режимну та секретну територію.

Як з’ясувала редакція, ділянка колектору належить саме зазначеному хімічному підприємству, що можливо несе відповідальність за екологічну катастрофу, внаслідок якої на протязі кількох днів каналізаційні та технічні стоки потрапляли безпосередньо в Дніпро, а місто напередодні свят залишилося без питної води. Особи, що порушили права журналіста, виявилися співробітниками охорони "Азоту", а ні СБ, як вони відрекомендувалися. Їх присутність на місці подій може свідчити лише про намагання керівництва хімічного підприємства приховати причини аварії, що загрожує не лише мешканцям Черкас, а жителям усього середнього Наддніпров’я. Журналіст не порушував ані меж території, що знаходиться під охороною, ані вимог застережних знаків, що на місті катастрофи були відсутні. Він робив свою звичайну професійну роботу на території, що належить місту.

Валерій Воротнік звернувся до прокуратури з вимогою негайного порушення кримінальної справи за ознаками ст.171 КК України "Перешкоджання законній діяльності журналіста".

UKROP.com

Вдруге щорічний звіт "Репортерів без кордонів" згадує Україну у переліку семи європейських країн, де протягом 2001 року мали місце випадки вбивств журналістів.

Цього разу йдеться про Ігоря Александрова, трагічна загибель якого забезпечила Україні місце поряд із Північною Ірландією, Косово і країною басків.

Загалом же підсумком звіту "Репортерів" за 2001 рік є наочне погіршення стану свободи преси у світі. За більшістю статистичних показників 2001 рік виявився значно гіршим за попередній. Виняток становить лише кількість вбитих журналістів і то лише на одну жертву менше.

Свобода преси у цифрах:

вбиті журналісти: 31 (2001), 32 (2000); арешти журналістів: 489 (2001), 329 (2000); погрози і насильство: 716 (2001), 510 (2000); випадки цензури: 378 (2001), 295 (2000); ув’язнені журналісти 110 (на 2.01.2002), 77 (на 4.01.2001).

Суха статистика звіту засвідчує, що кількість арештованих журналістів протягом року зросла на 50%, а тих, що стали жертвами погроз і насильства, — на 40%.

Вперше за останні роки 2001 рік позначився випадками погіршення свободи преси у країнах сталої демократії. Такими є наслідки терористичних актів 11 вересня і наступної антитерористичної операції для багатьох засобів масової інформації США, Канади і Великобританії.

У багатьох країнах позначилась тенденція посилення контролю за діяльністю іноземних журналістів. Китай, Саудівська Аравія, Бірма, Північна Корея і В’єтнам тримають іноземних журналістів під постійним контролем.

Інша небезпечна тенденція, присутня у багатьох країнах, — безкарність злочинів щодо журналістів. Слідства у справах про убивства журналістів у переважній більшості випадків закінчуються безрезультатно, а їхні замовники не встановлюються і залишаються на волі. До переліку таких країн потрапила і Україна. Безпорадність Генпрокуратури і МВС у розслідування справи Георгія Гонгадзе змусили Раду Європи ухвалити рекомендації щодо проведення незалежного розслідування за участю іноземних експертів.

Інститут масової інформації

С приближением очередных выборов традиционно усиливаются "охи" и "ахи" переживающих за судьбу "всего русского" в Украине, требования "официального двуязычия" и законодательного закрепления то ли "государственного", то ли "официального" статуса за русским языком. Аргументируется эта активность широко тиражируемыми в прессе пространными рассуждениями о якобы "вытаптывании русского языка и русской культуры" в Украине.

С одной стороны — дело привычное: читали и не такое. А с другой — вся эта суета начинает раздражать. Просто удивительно! Как, живя на этой многострадальной земле и ежедневно наблюдая действительное положение дел в "языковой сфере", можно всерьез заявлять о "насильственной украинизации" и "нарушении прав русскоязычного населения"! Скажите, пожалуйста, кого у нас (кроме отдельных госслужащих, которые в другом государстве за ТАКУЮ зарплату и ТАКУЮ пенсию в течение полугода выучили бы государственный язык, будь он хоть японским) за последние десять лет "украинизировали"?

Подобные вопросы людям, любящим эту землю и желающим добра всем ее обитателям, и задавать как-то неудобно. И все-таки я просил бы вас, тех моих сограждан, кого называют "русскоязычное население Украины", к кому апеллируют и кого берутся представлять политические силы, спекулирующие на "языковом вопросе", четко и честно дать на них ответ самим себе.

На заре своей Независимости государство Украина устами первого Президента Леонида Кравчука благородно заявило, что у нас полякам будет жить лучше, чем в Польше, евреям — чем в Израиле, русским — чем в России. И по крайней мере в языковой и культурной сферах обещанного достичь удалось. При этом, правда, "забыли" про украинцев, и в результате имеем более 90 процентов русскоязычной печатной продукции и аналогичное положение в теле- и радиоэфире. И 30 процентов русскоязычных харьковчан, которые по первым, неофициальным, данным переписи не понимают украинского языка!

Вообще-то — это их право (такое же, как право не разбираться, например, в физике или там биологии): каждый сам выбирает достаточный для себя уровень знаний и, соответственно, культуры. И очень хорошо, что они живут — не тужат. Разве что несколько ограничены в возможностях трудоустройства, но Украина — не Прибалтика, и ограничения эти — менее ощутимы, чем те, что стоят перед намного большим числом моих земляков, которые не владеют, например, высшей математикой или тем же таки русским языком. Кто возьмется отрицать, что это — чистейшая правда? Пусть попробует устроиться на работу хотя бы продавцом, демонстративно заявляя, что "не розумiє росiйської" или "don’t speak Russian". Результат будет, думаю, легко прогнозируемым. Незнание же украинского языка (или нежелание им пользоваться) и в этом, и во многих-многих других случаях абсолютно не помешает трудоустройству; опыт показывает, что у нас даже чиновник наивысшего ранга может позволить себе такое незнание или нежелание. Так какого еще, извините, "статуса" не хватает?

Так, может быть, статус "официального" нужен русскому языку для "бытового" равноправия? Посмотрим, так ли это. И ежу, извините, понятно, что на бытовом — самом чувствительном для отдельной личности — уровне 30 процентов харьковских "незнаек" являются непреодолимым препятствием для "двуязычия". Их упорное нежелание сделать хоть полшага навстречу своим украиноговорящим согражданам в сочетании с благодушной снисходительностью последних (а какая, мол, мне разница, если я владею обоими языками?) уже сегодня приводит к доминированию русского языка в городах юга, востока и даже центра Украины. Если же, в угоду невежеству, придать русскому языку еще какой-то статус, "незнайки" начнут требовать того, чего сейчас требовать не в праве, но чем сполна пользуются благодаря доброй воле окружающих: комфортного для себя языкового окружения.

И это в корне поменяет ситуацию. Я уже упоминал о том, что Украина — не Прибалтика, здесь с готовностью переходят на "общепонятный" в общении с русскоязычным собеседником, и за незнание государственного, украинского, языка "ущемляют" несравненно меньше, чем за невежество в математике или русском языке. Но в то же время тут и не Беларусь, и я не поручусь, что такому привилегированному положению "языка межнационального общения" не придет конец, если ревнители официального повышения его статуса не перестанут привлекать внимание общественности своими чрезмерными и вызывающе несправедливыми претензиями.

Великий русский поэт Пушкин описал подобную ситуацию в своей "Сказке о рыбаке и рыбке". Уж больно, при нынешнем-то положении дел, борьба за введение второго государственного языка в Украине напоминает "пожелания" одной из героинь Александра Сергеевича: "Хочу быть владычицей морскою, и чтобы сама Золотая Рыбка была у меня на посылках!". С чем осталась сварливая старуха в результате своих непомерных амбиций? А могла ж быть, пусть и без особой радости со стороны Рыбки, столбовою дворянкой и даже — вольною царицей!

Сказка — ложь, да в ней — намек. Хотелось, чтобы намек Поэта был воспринят как урок "добрыми молодцами" из всяких "русских блоков" и прочими "заединщиками", но вряд ли: эти ведают, что творят. Нам же, простым гражданам, не активистам, неплохо было бы постоянно помнить, что в общественной жизни, в отличие от частной, во "владычицы морские" пнутся одни, а у разбитого корыта оказываются другие, те, кто позволял от своего имени бороться за нечестное дело.

Не можете или не хотите в быту отвечать на украинском языке на украинское к Вам обращение? Не напрягайтесь, отвечайте на русском: Вас поймут. Но поймите и Вы того, кто ответит Вам на украинском: он не выпендривается, ему так легче и, если хотите, приятнее, и это его право (конечно, если один из вас — не чиновник "при исполнении": тот и по действующим законам, и в соответствии со здравым смыслом обязан отвечать на языке посетителя).

Вы готовы к такому "разговорному режиму"? Тогда у нас тут уже полное и справедливое "двуязычие", и нечего копья ломать. Не готовы? Тогда дело персонально в Вас, и повышение официального статуса русского языка согласию не поможет, а, как показано выше, только навредит. Думайте, соотечественники, читайте Пушкина и будьте честными с собою.

Однією з найбільш актуальних проблем в Україні є охорона здоров’я людини та природи. У Черкасах і області неодноразово піднімалися ці питання громадськістю та місцевими органами ("Зелений світ" та інші організації), так як з 1960 р. розвиток промислового виробництва йшов без врахування екологічних норм. Але раніше це було курортне місто. Зараз що щорічно в атмосферу викидається підприємствами міста більш ніж 13 000 тон оксиду сірки, сірководню, сіркового вуглеводу та інших шкідливих речовин на рік.

Газета "Kiev post" повідомляє, що Черкаси дійсно похмурі від ВАТ "Азот" та від інших хімічних підприємств. Можливо, саме від цих підприємств корінь захворювань на рак та інших життєво загрозливих захворювань, які приносять страждання постійним мешканцям за останні десятиліття. Деякий час повітря міста було сморідним (забрудненим), і тому мешканці міста мали весь час бути з зачиненими вікнами.

Іріна Іонова — лікар місцевої дитячої поліклініки доповідає, що дитячі захворювання є місцевого походження, тобто зв’язані з викидами промислових підприємств. На протязі 1980 року лікарями клініки обстежено багато дітей, які страждають на захворювання внутрішніми розладами організму. Як результат, діти страждають на "ацетон", у них проявляється нудота, слабкість, діарея. Ацетон має сильну розчинність, поширюється по всьому тілу та виводиться разом з сечею. Як стверджує керівник робочої групи МОПЧ Дубровська Г.М., зі слів санітарного лікаря міста Майбороди Л.В, що такої хвороби, як "ацетон" до 1995 року не існувало. Так як для м. Черкаси характерна ця хвороба, то для вирішення, звідки взялася ця проблема на протязі 1997 року, працювала спеціальна комісія з Києва. Комісія пов’язала це захворювання на ацетон з забрудненістю міського повітря.

Забруднення повітря відбулося в останнє десятиліття, та Черкаси все ж були забруднені в 1,3 рази більше ніж за офіційними даними, відмічає Альбіна Фрузенкова, яка працює у організації охорони довкілля. У 1999 році група Фрузенкової відмітила 165 забруднень міського повітря.

Кількість дітей, страждаючих від астми, бронхіту, алергії та інших респіраторних захворювань, пов’язана з забрудненням оточуючого середовища. Орієнтовно 8,8% дітей хворіли на астму у 1997. У минулому році ця кількість склала 9,6%. Як відмітив голова оздоровчого центру лікар Володимир Куцюруба, багато випадків захворювань на "ацетон" відбувається й досі та лише 20% дітей народжуються здоровими.

У 1990 році продукція хімічних підприємств "Хімволокно" та "Азот" зменшилося на 25%. Але все ж таки хімічні викиди в оточуюче середовище Черкаського регіону складає 13000 тон/рік. ВАТ "Азот" виробляє свою продукцію, забруднюючи оточуюче середовище понад 27 шкідливими речовинами, які розносяться по місту за допомогою вітру. Цьому сприяє роза вітрів Черкаського регіону. Фахівцями стверджується, що міське забруднення відбувається завдяки двом факторам: метеорологічному та топографічному.

Вважається, що забудова хімічних підприємств (1960) була неправильно спланована. Не бралося до уваги забруднення шкідливими речовинами міста Черкас та загроза життю мешканців.

У 1997 році викиди перевищили норму, тому фахівцями розробляється моніторинг забруднення оточуючого середовища, захворювань, що спричиняють підприємства з вільним виробництвом продукції.

Більшість компаній Черкаського регіону спрямовані на експорт продукції та виробку сировини для подальшої переробки в американських компаніях. Цей факт робить потребу посилення в роботі природоохоронних органів, як зазначив В. Хоменко — голова екобезпеки Черкаської області.

Після роботи, що була виконана членами групи МОПЧ по встановленню орієнтовної кількості дітей, хворих "на ацетон", та за неофіційними даними, отриманими з дитячих поліклінік, були оброблені результати та встановлено, що на теперішній час у Черкасах майже немає дітей до 6 років, які б не хворіли "на ацетон". Ми вважаємо, що ці дані мають бути відомі широкій громадськості. Також треба передивитись існуючи штрафні санкції проти підприємств, бо хто ж має платити за кожну хвору дитину.

Связано это с тем, что заключение — как наказание за преступление — часто применяется неоправданно, считает заместитель начальника Госдепартамента Украины по вопросам исполнения наказаний по г.Киеву и Киевской области Игорь Андрушко.

Он отметил, что в 60% случаев наказания значительно жестче, чем тяжесть совершенного преступления.

Вместе с тем, сказал И.Андрушко, во время отбывания наказания люди, как правило, психологически меняются, из-за чего им бывает тяжело адаптироваться на свободе. По его словам, сейчас в Госдепартаменте исполнения наказаний работает подразделение психологов, которые готовят узников к жизни на свободе.

В частности, за шесть месяцев до освобождения узники проходят своеобразную школу, где им рассказывают о возможности устроиться на работу, правила оформления документов и другие "мелочи", без знания которых жизнь на свободе невозможна. Труднее всего восстановить социальные связи, считает И.Андрушко, тем освобожденным, у которых нет на свободе близких или родных. Таких людей направляют в милицию по месту совершения преступления, и милиция должна помогать им устроиться в жизни и "контролировать социальную адаптацию".

УНИАН

10 лет нашей государственности с очевидностью доказали, что 10-летний ребенок явно недоразвит, причем по основным структурным показателям.

На словах мы все это время декларируем приверженность к европейским ценностям, строим открытое общество, где должны соблюдаться права человека, должна быть свободная рыночная экономика. На деле видим полуавторитарный режим, полусвободу печати, полурыночную-полукриминальную экономику.

Это приводит к тому, что общество угрюмо топчется на месте, теряя и без того небольшую пассионарность, создаваемую в начале 90-х западными регионами. Жесточайший экономический кризис, частично связанный с политической несостоятельностью госструктур, слабостью гражданского общества, отсутствием среднего класса и, главное, отсутствием стремления критической массы общества жить в мире, построенном по западному образцу, приводит к депрессии этого общества в целом, бездействию, выключенности из политических процессов подавляющего большинства граждан Украины. В то же время страны Балтии (особенно Эстония), в которых советская власть просуществовала на 30 лет меньше, выбираются из кризиса несравнимо быстрее и эффективнее. Как ни удивительно, но страны Средней Азии: Казахстан, Узбекистан, в которых утвердились бесконечно далекие от демократии режимы, в экономическом плане тоже развиваются быстрее и эффективнее — авторитаризм для экономики оказался более благоприятной средой, чем наш полуавторитаризм и полухаос. А традиционные общественные связи, привычные в среднеазиатских республиках,- гораздо более устойчивая среда для бизнеса, иностранных инвестиций, чем игры без правил коррумпированных чиновников и предпринимателей, неспособных к самозащите, что мы и наблюдаем в Украине. Аналогичные процессы идут и в России, с поправкой на то, что Россия гораздо более богата ресурсами, и во многих регионах экономика развивается гораздо быстрее и стабильнее, чем в Украине. Однако другие регионы также безнадежно отстают. Кроме того, Россия продолжает оставаться империей, вести имперские войны внутри страны, активно вмешиваться во внутренние дела соседних государств, формируя зоны влияния. На это, естественно, нужны и деньги, и ресурсы. Беларусь представляет собой реликтовую модель советского общества, где сложившаяся автаркия не поддерживается, как в странах Азии традиционно-религиозными отношениями, а как бы висит в воздухе. На деле хрупкая и слабая экономическая стабильность в этой стране в большой степени обеспечивается ее паразитированием на российской экономике, Россия же терпит это вопреки очевидной невыгодности для себя из-за имперского синдрома, невероятно развившегося за последнее время.

Что же происходит с нашими странами, что происходит с Украиной, потенциально несравненно более богатой, чем, допустим, страны Балтии? Дело, вероятно, в том, что в наших странах — России, Беларуси, Украине — тоталитаризм не только прожил на одно поколение больше, чем в странах Варшавского договора, Литве, Эстонии и Латвии — он состоялся на личностном, т.е. на молекулярном, общественном уровне. Таким образом, речь идет не о реформировании политической, экономической, общественной систем, а о полной ломке личностных стереотипов у граждан наших стран, на что, безусловно, нужны десятилетия. Особенно, не имея никакой существенной помощи извне. Речь не идет о той финансовой поддержке, которую оказывают нам США, страны ЕС, МВФ. В нашей стране с полулегальным бизнесом и непрозрачностью властных структур проследить за эффективностью использования этой помощи невозможно. Западные партнеры разочаровываются, теряют терпение, поток инвестиций, и без того небольшой, сокращается. Именно этим, к сожалению, победа в холодной войне отличается от победы во Второй мировой, когда побежденным странам был предложен знаменитый план Маршалла, повлекший за собой их быстрое и эффективное развитие и созревание. Для Украины, России и Беларуси тоже был необходим подобный план, но начинаться он должен был со смены властных элит, которая так и не произошла. Наши чиновники в огромном большинстве были таковыми и 10, и 15, 20 лет назад, поменялись только должности и властные полномочия. У власти в Украине по-прежнему бывшая партийно-хозяйственная номенклатура, а это значит, что мы имеем в своей стране наряду со свободным рынком и попытками построения открытого общества, выраженные квазифеодальные связи, которые и являлись опорой тоталитарного режима.

В тоталитарном государстве устанавливаются отношения условной вассальной зависимости, когда личные связи и личная преданность вышестоящему ведомственному начальнику значительно важнее, чем деловые качества подчиненного. Как правило, внутри компартийной элиты существовало негласное правило: если партийный чиновник не нравился по каким-либо причинам своему начальству или о проступках чиновника становилось известно вышестоящему начальству, то этот чиновник переводился на профсоюзную или хозяйственную работу и руководил уже там. Только после этого его могли совсем убрать с руководящей должности. Исключения бывали крайне редкими. Соответственно, эти же отношения распространялись на всю бюрократическую систему. Условно назовем этот феномен "законом сохранения партийного вещества". Речь идет о послесталинском периоде, т.к. в зените тоталитаризма именно бюрократический аппарат первым подвергался репрессиям, но опять-таки с сохранением принципа: вместе с начальником чаще всего репрессировали и верных ему подчиненных. Не нужно иметь особую наблюдательность, чтобы заметить сохранение принципа вассалитета в наших властных структурах: как правило, любой вновь назначенный губернатор, даже если его предшественник не принадлежал к оппозиции, меняет всю команду. Если же его предшественник — оппозиционер, то часты и судебные преследования ушедших в отставку и ближайших лиц из их окружения. Причем, их вина становится очевидной для правоохранительных органов только после их "устранения" с должности. Широко распространена система политического заложничества, когда у оппозиционера имеются родственники или бизнесмены, оказывающие оппозиции финансовую поддержку. В этой ситуации против них очень часто открывают уголовные дела, берут под стражу, в отношении них грубо нарушается нормы законодательство. Все это носит достаточно массовый характер, позволяющий сделать вывод: мы имеем дело с выраженным остаточным тоталитарным синдромом, когда условия, в которые поставлен бизнес, изначально заставляют бизнесменов идти на нарушение законодательства, а виновными они становятся в зависимости от лояльности к властным структурам. Все это происходит при почти полном безразличии общества, без массовых протестов, а иногда и при полном одобрении граждан, как это было в деле Лазаренко. Общество продолжает подозрительно относится к бизнесу и бизнесменам, при этом "покупаясь" на очередных выборах, особенно в мажоритарных округах, на мелкие подачки, подарки и обещания со стороны будущих, явно не бедных, депутатов. Поэтому власть, сохраняя квазифеодальные связи внутри бюрократического аппарата, действует обычно свободно и безнаказанно.

Не менее выраженным проявлением посттоталитарного синдрома является и вопиющая сервильность огромного числа граждан Украины, которые позволяют властям пользоваться очень широко так называемым "административным ресурсом". Так благообразно называется шантаж и принуждение со стороны властных структур на местах, в основном, в отношении бюджетников: врачей, учителей, работников коммунальных служб, а также учащихся и студентов, во время выборов, референдумов, во время организованных встреч руководителей страны и иностранных гостей. При этом врачей обязывают воздействовать на пациентов и их родственников, а учителей — на родителей учеников, чтобы они голосовали определенным образом. Такие же методы применялись во время всеукраинского референдума 2000 года, когда в большинстве учреждений у сотрудников требовали справки от избирательных комиссий о том, что они проголосовали досрочно, и самое главное, что, несмотря на очевидную противозаконность подобных требований, избирательные комиссии такие справки выдавали, а граждане послушно приносили их своему начальству. Интересно, что против тех, кто отказывался играть в эти административные игры, в подавляющем большинстве случаев никаких мер принято не было, так что ослушавшиеся мало чем рисковали.

Сервильность — остаточное явление тоталитаризма, синдром гражданской несостоятельности, когда личность не чувствует себя свободным членом сообщества, считая, что государство вправе ему навязывать против его воли любые глупости, действия, противоречащие их убеждениям и т.д.

Хотя в отличие от советских времен, никто не боится достаточно откровенно вслух ругать всех представителей власти от Президента до местного начальства — нарушить волю своего начальника по работе отваживаются единицы. Таким образом, квазифеодальные отношения не только не уходят, но становятся более выраженными и структурированными. Эта ситуация показывает, что простая смена власти на данном этапе недостаточна. Необходимо, чтобы к власти пришли люди, отдающие себе отчет, что они имеют дело с еще несостоявшимся обществом, которое необходимо строить на прямо противоположных сегодняшним общественным отношениям принципах. Иначе власть в любую секунду может оказаться перед проблемами еще более серьезными, чем "кассетный скандал", который, впрочем, тоже в достаточной мере показал насколько хаотичным и бесстержневым является посттоталитарное государство. Победа власти и видимое поражение оппозиции объясняется посттоталитарными синдромами отчуждения и безучастности. Однако, эти синдромы легко, при наличии харизматического — особенно обиженного властью — лидера, легко переходят в состояние агрессии. Просто в 2000-м году и в начале 2001-го таких лидеров у оппозиции не нашлось.

Все это далеко не частности. На посттоталитарном пространстве бывшего СССР, особенно в славянских странах, общество с таким трудом структурируется, что можно сравнить его со строительной массой, куда добавлено вещество, мешающее ей застыть. Декларации определенных прав и свобод и механизмы реализации этих прав, даже законодательно подтвержденных (законодательство отстает от обязательств Украины перед международными структурами), находятся чуть ли не в обратно пропорциональной зависимости: чем фундаментальней право — тем меньше механизмов его реализации. Можно привести в пример одно из основных прав человека — право на жизнь. Украина отменила смертную казнь, чем подтвердила свои обязательства перед ЕС. Однако, множество людей замучены до смерти во время допросов на предварительном следствии, умерли от неоказания медицинской помощи, погибли в армии из-за неуставных отношений. Т.е. посттоталитарное общество уже не демонстрирует оруэлловский синдром двоемыслия, когда гражданин, например, понимает, что не может быть шпионом, но слепая вера власти заставляет его думать именно так. Однако синдром двоемыслия плавно перешел в синдром общественного инфантилизма, когда и власть, и граждане знают, что нужно сделать вид перед "чужим дядей", сказать (или написать) определенные слова, и считать, что этого достаточно. К сожалению, мы не видим на сегодня силы, способной сочинить собственный "план Маршалла", т.е. план структурной перестройки всего общества, а без такого плана никакие судорожные рывки и порывы не принесут успеха.

Прес-реліз прес-конференції, яка відбулася 9 січня в агенції УНІАН

12 січня 1972 року в Україні здійнялася нова хвиля арештів. За ґратами опинилися лідери шістдесятництва: Іван Світличний, Євген Сверстюк, Вячеслав Чорновіл, Іван Дзюба; цього ж дня або впродовж якогось півтора року також Василь Стус, Зіновій Антонюк, Надія Світлична, Данило Шумук, Іван Коваленко, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Семен Глузман, Олесь Сергіенко, Василь Лісовий, Євген Пронюк, Валерій Марченко — в Києві, у Львові та інших містах — Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Михайло Осадчий, Стефанія Шабатура, Зорян Попадюк, Василь Романюк, Богдан Ребрик, Оксана Попович, Ірина Сеник, Василь Долішній, група Володимира Мармуса; у Харкові Анатолій Здоровий, Ігор Кравців; в Умані Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз; у Черкасах Василь Захарченко; у Нальчику ІОрій Шухевич; за місяць перед цим в Одесі Ніна Строката, Олекса Різників. Список сягнув сотні осіб. За цим стояли тисячі обшуків; десятки тисяч людей були стероризовані допитами. Репресивна машина охопила всі точки України, де жевріли симптоми національного культурного життя.

Це не були ані підпільники, ані якимось чином організаційно пов’язані між собою люди. Їхні осередки діяли на основі міжособистих контактів. Уже фактично існувала інфраструктура виготовлення та розповсюдження альтернативної літератури — самвидаву, особливо з появою 1970 року машинописного журналу "Український вісник" (редактор В.Чорновіл). У самвидаві переважно не ставилося сакраментального питання про зміну ладу. Але, діючи в рамках існуючої системи, шістдесятники відновлювали суму соціяльно-психологічних якостей винищеної інтелігенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права й законності. У цьому середовищі панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Воно протистояло, як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізмові. Воно об’єднувало людей різних поглядів і національностей, які, однак, ніколи не оголошували один одного ворогами: в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України уявлялася ймовірним гарантом такої свободи. Епоха старанно культивованої безликої маси і тотального страху поволі відступала — відроджувалась Особистість, що була основою християнської європейської культури ("Ти знаєш, що ти — людина?" — спитав Василь Симоненко ще на початку 60-х). Культурницькі вимоги особистості неминуче переростали в рух політичний, антиімперський, оскільки колоніяльне становище було основною причиною нищення української культурної самобутності. Поезія В. Симоненка була, можливо, найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог: "Народ мій є. Народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ". Це 6ув моральний, етичний спротив блискучої когорти непересічних особистостей, які вже здатні були розгорнути великий національно-визвольний рух. Це розуміла й колоніальна влада — з цієї точки зору удару по шістдесятниках було завдано може й запізно.

Український самвидав перетинав кордони і "залізну завісу". Він звучав по радіо "Свобода", виходив іншими мовами. Він розхитував російську імперію, яка вже не витримувала ідеологічної, економічної та військової конкуренції з демократичним Заходом і мусила втягуватися в процес "відпруження". Тому Політбюро ЦК КПРС 30 грудня 1971 року постановило розпочати всесоюзну, кампанію проти самвидаву.

Але цього разу майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець — 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання — й етаповані за межі Батьківщини в Мордовію та Пермську область Росії, потім до Сибіру та в Казахстан. Уперті були запроторені до психіятричок (Л.Плющ, М.Плахотнюк та ін.).

Фізично розгромивши шістдесятників, Москва мала і другий, і третій хід. Вона розгорнула безпрецедентну експансію на Україну, прагнучи ліквідувати її мовну, культурну та історичну національну ідентичність. Робилося це через знищення україномовної системи освіти, газет та журналів. Унаслідок цього величезні маси української людности у своїй національній і релігійній самосвідомості опустилися нижче нуля; вони стали соромитися й цуратися свого українства. Як бачимо, "процес пішов", і інерція його триває донині.

Суспільна атмосфера після 1972-го, на відміну від 1965, була гнітючою. Поодинокі спроби протестувати проти арештів душилися щонайжорстокіше. Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допустили до вищої освіти або виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення. Хто хотів вижити — мусив принизливо каятися, інші — криводушно писати пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних "українських буржуазних націоналістів — найманців іноземних розвідок", вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї батьківщини, окремі не витримували задушливої атмосфери і спивалися, накладали на себе руки. Найстійкіші — надовго йшли у "внутрішню еміграцію", або й справді емігрували в Росію.

Загалом національний опір був стоїчним. Випадки морального падіння і каяття, щоб купити свободу, попри шалений тиск, були вкрай рідкісними, Тут слід віддати належне КГБ: воно "добирало" на цю новітню Січ Запрозьку високоякісні кадри. Шістдесятники продовжили свою боротьбу і в неволі, пишучи й там самвидав, борючись за статус політв’язня, захищаючи свою честь — а отже й гідність цілої нації. Зокрема, з ініціативи "зеківського генерала" Вячеслава Чорновола вони відзначали 12 січня День українського політв’язня голодівками і протестами, їх підтримало старше покоління — повстанці, які чесно досиджували 25-літні терміни і мали в таборах авторитет найстійкіших борців. Шістдесятники заслужили моральної підтримки демократичного світу. Через них світ довідався про Україну, яка бореться, — і став їй допомагати. Світ поважає країни, які засвітилися духовними проявами. Незалежність не впала нам з Неба. Це шістдесятники, а через 5 років після їх арешту Українська Гельсінкська Група, поставили українське питання у контекст протиборства — тоталітарного СССР і демократичного Заходу — і разом з ним подолали імперію зла, здобули свободу і незалежність. Ще 1981 року відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницькнй визначів:

".Підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликала сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації.

Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше".

Ці останні слова стосуються і Тебе, молодий сучаснику. Чи скористаєшся Ти здобутою свободою, чи готовий Ти прийняти естафету "оптимізму прямостояння" і самонаповнення України питомим змістом? Бо нинішня влада пропонує Тобі жити в Україні постсовєтській і, по суті, колоніяльній.