Помер Василь Барладяну

Барладяну-Бирладник Василь Володимирович народився 23 серпня 1942 року в Молдові, над Дністром, в українському селі Шибка Григоріопольського р-ну. Помер 3 грудня 2010 року в м. Одеса.

Батько його був 3 березня 1945 року репресований як син ґенерал-хорунжого Армії УНР Андрія Гулого-Гуленка і загинув на уранових рудниках у Монголії.

1964 Василь закінчив Одеську школу військових кореспондентів, 1970 факультет російської філології Одеського університету. Як історик мистецтв, у 1966–69 рр. практикувався в музеях Москви, Ленінграда, Західної України, в Празькій національній галереї. 1971–72 рр. вивчав румуністику й болгаристику в Бухарестському та Софійському університетах. Опрацював колосальну літературу, мав феноменальну пам’ять, здобув енциклопедичні знання. З грудня 1969 до травня 1974 завідував кабінетом мистецтвознавства в Одеському університеті, викладав історію світового й українського мистецтв, класичну європейську літературу, етику й естетику в Одеському інституті інженерів морського флоту. Досліджував українське народне і професійне мистецтво, середньовічні літературно-мистецькі та релігійні зв’язки України з Болгарією, Сербією, Грецією, Італією та румунськими землями. Підготував дисертацію «Образ людини в живопису й літературі Другого Болгарського царства 1118–1396», та її не судилося захистити. У грудні 1970 на Міжнародній конференції «Україна–Болгарія» в Одесі виголосив доповідь «Ренесансні риси в живопису Другого Болгарського царства та України-Руси», яка одразу привернула увагу КГБ. Написав моноґрафію про життя і творчість українського художника Михайла Жука, статті з питань україно-румуно-болгарських зв’язків.

Вірші російською мовою публікувалися з 1960 р., з 1965 – тільки українською. Перехід на рідну мову призвів до творчого вибуху, що вилився у збірку «Ший, дружино, швидше прапор».

Під псевдонімом Ян Друбала пише для самвидаву статті з історії національного питання в Російській імперії та в СРСР, підтримує зв’язки з багатьма дисидентами й патріотами, зокрема, з Ніною Строкатою-Караванською.

Переслідування В. Барладяну за патріотичні й наукові переконання розпочалися в травні 1972. На допиті в КГБ 28 січня 1974 року його звинуватили в українському націоналізмі. 11 березня виключений з КПРС, 5 травня звільнений з роботи в Одеському університеті «без права працювати в ідеологічній сфері», тобто в науковій і викладацькій. Потім звільняють з Музею народної архітектури й побуту в Києві. Шукаючи роботу, пише монографію «Художник Михайло Жук» (досі не видана). У травні 1976 В. Барладяну влаштувався старшим науковим співробітником Одеського музею західного і східного мистецтв. Наукові статті публікує під прізвищами друзів.

16 червня 1976 під час обшуку в квартирі Барладяну КГБ вилучає збірку патріотичних віршів «Ший, дружино, швидше прапор», автобіоґрафічну повість «Компромісу не буде», багато науково-публіцистичних статей про політичну ситуацію в Україні та з історії національного питання. Через це у вересні за вказівкою КГБ його звільняють із Музею без документів для працевлаштування.

У грудні 1976 В. Барладяну передав керівникові Української Гельсінкської Групи (УГГ) Миколі Руденку копію своєї заяви на ім’я прокурора Одеської обл. з протестом проти переслідувань за національними мотивами, а також статтю «До людей доброї волі» й автобіоґрафічний нарис «А як же інакше?». Російський текст нарису в 1977 був опублікований у Парижі, друге видання – у його книжці «Лихо з розуму» (1979). Барладяну розповсюджував матеріали УГГ.

Заарештований Одеською прокуратурою 2 березня 1977 року. Під час арешту оголосив безтермінову голодівку, яку на прохання рідні зняв після суду, що відбувся 27–29 червня 1977 року. Засуджений на 3 р. позбавлення волі в таборах загального режиму за ст. 187-1 КК УРСР («наклепи на радянський державний і суспільний лад»). До звинувачення долучили також наукові праці, чернетки. Барладяну не визнав себе злочинцем. Друзів і родичів на суд не допустили. Учителька Ганна Голумбієвська прийшла в зал суду з квітами, але їх не дозволили вручити підсудному. Вона зачитала заяву про відмову давати покази.

Василя Барладяну утримували в таборі ОР-318/76 (с. Полиці Володимирецького р-ну Рівненської обл.), де він працював у кам’яному кар’єрі. Півроку провів у штрафному ізоляторі (карцері). Зокрема, 13 січня 1980 його посадили за те, що «не став на шлях виправлення». Оголосив чергову голодівку. Загалом за три роки голодував 13 місяців і 17 діб. У неволі написав збірку віршів «Між людством і самотністю», два цикли оповідань – «Скрижалі мага» та «Уроки історії», а також декілька статей з викриттям радянського режиму. Вони вийшли в Парижі в 1979 під загальною назвою «Лихо з розуму».

За три дні до закінчення терміну, 29 лютого 1980, В. Барладяну був вивезений у Рівненський слідчий ізолятор, де проти нього було сфабриковано нову «справу» і він був засуджений 13 серпня 1980 за тією ж статтею ще на 3 р. позбавлення волі. Залучені як експерти доцент Рівненського інституту водного господарства Максимов і доцент Рівненського педінституту Лещенко виявили в його віршах і наукових статтях «наклепи» на радянську дійсність і «дружбу народів», переплутавши, щоправда, монгольського хана Мамая з однойменним героєм українського фольклору.

Від 4 листопада 1980 Барладяну утримували в таборі № 28 у м. Сніжне, з 17 січня 1981 – в таборі № 82 у с. Гостре Червоноармійського р-ну Донецької обл.

Звільнений 28 лютого 1983. Працював в Одесі електромонтером. Написав повість «В дорозі до матері», історичну драму «Овідій», збірку віршів «До Оксани», а також низку статей з питань історії української культури.

З початком «перебудови» Василь Барладяну знову активно включається в правозахисну і національно-визвольну боротьбу. 6 вересня 1987 року разом з політв’язнями Михайлом Горинем, Іваном Гелем, Зоряном Попадюком, Степаном Хмарою та Вячеславом Чорноволом створив Українську ініціативну групу за звільнення в’язнів сумління, яка 8 вересня увійшла до Міжнародного комітету захисту політв’язнів.

У вересні 1987 Барладяну увійшов до редакції відновленого В. Чорноволом у серпні журналу «Український вісник» (УВ), був членом редколегій журналів «Кафедра» і «Українські перспективи», де опублікував низку статей. 30 грудня 1987 року вся редколегія «Українського вісника», в т. ч. й Барладяну, вступила в Українську Гельсінкську Групу (УГГ). 11 березня 1988 року в числі 19 її членів підписав «Звернення УГГ до української та світової громадськости» – про відновлення її діяльности. 7 липня 1988 року Група була трансформована в Українську Гельсінкську Спілку (УГС). Зі створенням на її основі Української Республіканської партії В. Барладяну залишився позапартійним.

1990 побував у Канаді та США з лекціями про політичну ситуацію в Україні. У Торонто вийшли збірки його есеїв «Біля воріт держави» та «Ще раз про неволю». Публікує десятки статей у пресі з політичних питань: «П’ята колона», «Як розв’язати молдавський вузол», «Як розрубати кримський вузол», «Історія московського бандитизму» та ін.

1992 В. Барладяну повертається до викладацької роботи в Одеському університеті, у 1994 читає лекції в Духовній Академії УПЦ Київського Патріархату.

1993 р. редагував кишинівський журнал «Українські перспективи».

Василь Барладяну – автор понад тисячі наукових, науково-публіцистичних праць українською, російською, румунською, німецькою, англійською та французькою мовами.

Член Спілки письменників і Спілки журналістів України. Указом Президента України від 26 листопада 2005 року нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

На сайті «Десидентський рух в Україні» (Музей дисидентського руху) є біоґрафічна довідка, інтерв’ю з В. Барладяну, бібліографія.