Середньовіччя

Вчора декілька народних депутатів від опозиції відвідали Лук’янівське СІЗО. Зустрітися з Луценком і Тимошенко їм не дали, але дозволили поспілкуватися із звичайними в’язнями та показали умови їхнього утримання.

Арсеній Яценюк виступив на 5-ому каналі й розповів, наскільки депутати були шоковані умовами утримання – СІЗО переповнене, і в деяких камерах вдвічі чи більше в’язнів, ніж наявних спальних місць,  – якістю їжі, медичної допомоги, яка відстала на багато років навіть якщо порівняти із нашим медичним середовищем на волі. Все це можна назвати, з точки зору Яценюка, жахливими умовами. А я подумала, чому сьогоднішні депутати від опозиції, коли вони були при владі, не відвідували СІЗО? Чому вони цим не переймались, коли вони мали парламентську більшість, і проблеми можна було вирішити на законодавчому рівні?

Ми всі 5 років президентства В. Ющенка постійно писали про те, що наші СІЗО – вже тільки перебування в них – це катування або, як мінімум, нелюдяне поводження (юридична кваліфікація цим поняттям дається рішеннями Європейського суду з прав людини про порушення статті 3 Конвенції). Ми постійно чубилися з начальником Департаменту виконання покарань. І лише одиниці з депутатського корпусу нас підтримували. Щодо Президента, то всі наші волання залишались без належної уваги. Якщо додати до цього кількість людей, яких цілком безпідставно, як Луценка, Тимошенко, Іващенка взяли під варту, то можна уявити, скільки людей в нас страждають зовсім безпідставно. На Заході беруть під варту злодіїв, які загрожують життю якоїсь людини, безпеці, заважають правосуддю.

Але якщо в нас заарештовано і Луценка, і Тимошенко без жодної законної підстави, та ще Україна цим собі дуже шкодить на світовому рівні – можна собі уявити, як кидають за ґрати пересічних громадян, яку медичну допомогу вони отримують, як з ними поводяться. Ми знаємо все це, бо до нас постійно звертаються в’язні, їхні родичі. Нам часто доводиться писати заяви до Європейського Суду з прав людини за правилом 39 Регламенту суду – через ненадання медичної допомоги. І завдяки вимогам Європейського суду допомогу надавали. А ось зараз, наприклад, у справі колишнього ректора криворізького вишу А. Темченка, процедурне рішення Суду за правилом 39 є, а Державна пенітенціарна служба його не виконує. Тобто ситуація погіршилася. І мене до нестями дивують наші можновладці, які живуть одним днем. Що з ними буде далі – їх зовсім не цікавить. Але ж є таке прислів’я: «Від суми, тюрми, лікарні не відхрещуйся». Чи міг собі уявити п. Волга, що його заарештують? Адже він належить до партії влади. І рано чи пізно партія влади стає опозицією, і навпаки.

Невже треба зазнати репресивного шоку в своїх лавах, щоб звернути увагу на нелюдське поводження із в’язнями, на безпідставні висновки суду про тримання під вартою, на страшну нелюдську систему нашої каральної системи?

Може, чинна влада врахує помилки опозиції й почне реформувати виправну систему? Щось несхоже. Недарма Україна посідає чи не перше місце в Європі за кількістю тих, кого до суду чи під час нього взяли під варту, та останнє місце за кількістю виправдальних вироків.

Мені здається, що наша виправна система потребує спільних дій і влади, і опозиції. Як і рівень медичної допомоги – і взагалі, і в пенітенціарній системі зокрема.

Щодо рівня медичної допомоги, на думку відразу спадає поранення колишнього харківського губернатора Кушнарьова, якого мені дуже шкода. Він після отриманого поранення потрапив до районної лікарні, де не було ані необхідного реанімаційного обладнання, ані запасів крові. І цей випадок доводить, що ніхто ні від чого не застрахований.

В’язні постійно скаржаться нам. що їх часто зовсім не лікують, і, навіть не зважаючи на серйозні скарги – не обстежують. Ось приклад із захворюванням на гепатит одного з них. По-перше, йому не визначили, не дослідили тип вірусу. Просто сказали, що в нього «хвороба Боткіна» – тобто гепатит «А». Насправді у хворого був гепатит «С», але він дізнався про це вже на волі.

А скільки людей в СІЗО і колоніях помирають через ненадання медичної допомоги?

До речі, те, що робиться з Тимошенко – абсолютно поза законом, бо вона за Цивільним кодексом України і за Законом України про охорону здоров’я має право на вільний вибір лікаря.

Ще більше незаконних дій суду і пенітенціарної служби стосовно Луценка, адже попередні обстеження визначили у нього підозру на цироз печінки. І, відмовляючи йому в незалежному обстеженні, відверто ризикують його життям. Бо при такому діагнозі обов’язковим обстеженням є комп’ютерна томографія, яка швидко і повно може надати дані про стан печінки. Не треба казати, що в наших СІЗО це сучасне обстеження неможливо. То куди дивиться влада?

Депутати й виконавча влада поводять себе наче якесь дике плем’я. Вони собі займаються своїми справами, а навколо квітне середньовіччя.

Що можна сказати, коли не закуплені для вільних громадян ані антипсихотичні препарати, ані вакцини для щеплень? То така держава буде лікувати в’язнів? А ліки, які подорожчали деколи вдвічі?

Депутати і влада розуміють, що реформа медицини – один із найголовніших пріоритетів нашого суспільства. Складається враження, що можновладці ставляться до населення, особливо до пенсіонерів, так, ніби дуже бажано, щоб вони скоріше повмирали і не навантажувати державу.

Інакше як розуміти те, що медицина 20 років практично не реформується? Хоча, як її реформувати, можна подивитись в країнах-сусідах – Чехії, Польщі, країнах Балтії. Навіть у Росії працює система страхової медицини, і хоча вона не дуже вдала, це краще, ніж нічого.

Ми довели країну до важких епідемій туберкульозу, гепатитів «В» і «С», ВІЛ-інфекції. Україна – одна з лідерів Європи за смертністю від онкологічних захворювань, серцево-судинних порушень, діабету. Постійно зростає кількість психічно хворих, бо Закон України «Про психіатричну допомогу» ніяк не відповідає українським реаліям. За цим Законом дійсно психічно хворі на важкі ендогенні захворювання отримують психіатричну допомогу тільки за власним бажанням. Виключення – це загроза життю своєму або когось іншого. Але будь-який медик-психіатр скаже, що загроза своєму життю (самогубство), чи комусь іншому (вбивство) може виникнути спонтанно і не очікувано, коли хворого з важкими психічними розладами роками не лікують. Скільки людей ми бачимо навколо себе із порушеннями форм поведінки – і ніхто не звертає на це увагу, поки ця психічно хвора людина не залишається без родини, сама в квартирі. Тут знаходяться і психіатри, і міліціянти, які раптом помічають те, що вони не помічали десятиріччями. І психічно хворий опиняється в лікарні, а потім в інтернаті для психохроників, а його квартиру комусь продають.

Держава несе повну відповідальність за життя і здоров’я ув’язнених громадян на всіх етапах їх перебування під вартою. Тому нормальні правителі – це відноситься й до попередньої влади – саджали би за ґрати тільки у крайньому випадку. Але для цього треба думати про людей.

На жаль, у нас влада сфокусувалася сама на собі. Їм гарно. А що там із цим народом, тим більше тими, кого влада вважає злочинцями – це її не обходить.

А скільки слів про реформи кожного дня чуєш по телебаченню? Слова, слова, слова…

Але людей судять по справах. А справи в медичній галузі настільки кепські, що молоді люди перестали йти до медичних навчальних закладів, де зараз часто недобір. Скрізь у світі лікарі отримують чи не найбільшу зарплатню серед інших професій. В нас чи не найменшу.

Отака ціна життя громадян Україні очима держави. Отака ціна волі й небезпеки. Останнім часом мені здається, що наша країна нагадує старий, кинутий сільський будинок. Все обвалюється, і прямо тобі на голову.

Може у когось інше враження?