Заразна хвороба
Нам регулярно повідомляють в Інтернеті про те, що замовчують телеканали Постійна констатація хвороби своє зробила – на ці факти посилаємось, проте рідко реагуємо. Скільки можна писати, виступати, різні звернення підписувати, якщо жодної реакції немає? Чи гірше, коли реакція – це теж цинічна маніпуляція?
За останній місяць сталися три події, які так чи інакше, стосуються стану свободи слова в Україні.
За місяць до дванадцятої річниці загибелі Ґеоргія Ґонзадзе, влада фактично дійшла до останного етапу особливо ганебної гри. Теоретично це вона намагалася звинуватити Леоніда Кучму в причетності до вбивства журналіста, але завадила Конституція – точніше, тлумачення відповідної норми дедалі слухнянішого Конституційного Суду. Це він вирішив у жовтні 2011 р. що обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на даних, отриманих, поза органом розслідування. А те, що ще в 2005 році Європейський Суд з прав людини зобов'язав уряд України провести розслідування та встановити замовників вбивства журналіста, жодного значення не має. Плівки Мельниченка отримані не уповноваженою на збір доказів вчинення злочину людиною, тому Кучму не можна чіпати, а ось Мельниченка – будь ласка. Кримінальну справу проти нього поновлено, а тепер Італія має вирішити, екстрадувати його чи ні.
Чи влада очікувала похвали за «розкриття» справи Климентьева, невідомо. Захопленої лірики дочекалась тільки від прес-секретарки Президента. Ті, хто слідкував за справою, відразу помітили, що нове розкриття справи майже не відрізняється від висновків слідства у березні 2011 року. Втім мало хто слідкував. Друга річниця зникнення головного редактора харківської газети «Новий стиль» Василя Климентьєва принаймні в публічній сфері пройшла непоміченою.
На вбивство Володимра Гончаренка, відомого еколога, громадського діяча у Дніпропетровську влада фактично не реагувала. Жодних слів співчуття, жодних обіцянок розслідувати злочин, притягти винних до відповідальності. Не підозрюватимемо посадовців у раптовій відразі до брехні. Обійшлися без порожніх обіцянок, бо могли собі це дозволити. Національні ЗМІ не отруювали їм життя, жодних незручних запитань не ставили.
Не те, щоб зовсім проігнорували, ні. Повідомили, що відомого еколога вбили, навіть, що його жорстоко побито через 4 дні після прес-конференції, на якій він озвучив інформацію про знаходження у Саксаганському районі Кривого Рогу 180 тонн хімічно забрудненого металобрухту.
Поза межами Дніпропетровська майже всі ЗМІ обмежилися одним повідомленням. Симптоматично, що, що значно більше уваги присвятила англомовна газета Київ пост і ще Радіо Свобода. Про заяву відомої міжнародної правозахисної організації ARTICLE 19 майже ніхто не повідомляв. І шкода, бо абсолютно влучно трафили. ARTICLE 19 «закликає українську владу публічно засудити вбивство активіста екологічного руху як злочин проти свободи вираження поглядів, й забезпечити притягнення до відповідальності винних шляхом незалежного та прозорого процесу.»
Про Володимира Гончаренка не забули. Його колеги та небайдужі волонтери створили сторінки в соцмережах, де розширяють інформацію про слідство та про його останню справу, що напряму загрожує здоров’ю та життю людей.
Проблема тепер в доступі до аудиторії. За життя еколога, він доволі часто виступав в ефирі, давав прес-конферецнії. Його вбили, а ситуація радикально змінилася. Чи поступили якісь вказівки, чи телекомпанії просто вирішили перестрахуватися, наразі не зовсім ясно.
В команді Гончаренка стверджує, що «обласна влада в цілому, і Криворізька, зокрема, своїми діями прямо захищає інтереси компанії «Укр-Євро», яка маніпулює суспільною думкою і зміщує увагу громадськості від жорстокого вбивства Гончаренка».
Докази вони готові показати. Ніхто не просить повірити на слово. Просять тільки перевірити та, власне, провести розслідування, чи просто, привернути увагу.
Те, чим колись займався Ґеоргій Ґонзадзе та Ігор Александров. Те, чому присвятив своє життя Володимир Гончаренко.
Звісно, моторошно стає від зіставлення всіх цих та багатьох інших імен. Втім страшно й соромно, якщо покірно погодимося мовчати.