MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Запровадження нових технологій стеження порушує право на приватність

18.05.2013   
Євген Захаров
Як показує досвід західних країн, однією з надійних гарантій проти зловживань є підготовка та оприлюднення річних звітів правоохоронних органів про використання оперативно-розшукових заходів, які порушують право на приватність. Такі звіти можна вільно побачити в Інтернеті в таких країнах, як США, Канада, Великобританія та багато інших. в них вказуються кількість отриманих санкцій, кількість відмов, види злочинів, у випадку яких надавалися санкції, середня тривалість зняття інформації з каналів зв’язку, кількість порушених за результатами стеження кримінальних справ, кількість отриманих обвинувальних вироків тощо.

Залізничні квитки знову стають іменними

Такі зміни до «Порядку обслуговування громадян залізничним транспортом» вніс Кабінет міністрів 6 березня 2013 року своєю постановою № 160, не зважаючи на численні протести правозахисних організацій. Постанова набуває чинності з 6 квітня. Квиток можна буде придбати, пред’явивши в касі документ, що посвідчує особу, або його копію, чи усно зазначивши в касі ім’я та прізвище пасажира, а при посадці до вагону треба буде пред’явити оригінал документа. Цікаво, що в переліку документів, які треба пред’являти, не вказаний студентський квиток. Невже забули включити? Щось не віриться. При цьому в квитках на проїзд у регіональних та приміських поїздах прізвище та ім’я особи не зазначаються.

Міністерство інфраструктури стверджує, що іменні квитки потрібні для посилення контролю та безпеки під час проїзду. Любов українських чиновників до контролю відома, але чому ж тоді не хочуть посилювати контроль та безпеку в регіональних та приміських поїздах? І як наявність імені та прізвища в квитку підсилює безпеку пасажира?

Також міністерство стверджує що ця новація потрібна для оформлення електронних квитків і надасть можливість оформлювати поїздку через канали самообслуговування. Цей аргумент виглядає зовсім безглуздим, бо під час купівлі електронних квитків через Інтернет чи в автоматі ідентифікується особа платника, а не пасажира, і вводити дані пасажира до квитка нема потреби. в жодній країні ЄС немає такої практики, на всіх станціях є автомати для самообслуговування, що видають безіменні квитки.

Стверджують також, що запровадження іменних квитків ліквідує спекуляцію квитками та надасть можливість уникнути зловживань залізничників і пасажирів у разі виникнення страхових випадків. Проте зі страховими випадками успішно діяли і з безіменними квитками, а ось спекуляцію це тільки підсилить. Усі добре пам’ятають, як обходили ці правила до 2007 року, коли іменні квитки були скасовані: записували ім’я та прізвище і за 5 хвилин приносили необхідний квиток. Боротьба зі спекуляцією має бути спрямована проти організованих груп правопорушників, а не на обмеження можливості подорожувати.

Введення іменних квитків, на нашу думку, здійснюється виключно з метою контролю правоохоронних органів за пересуванням пасажирів. Відомо, що інформація про подорож особи Х з міста А до міста Б в певний день автоматично потрапляє до бази даних про поїздки пасажирів. МВС навіть бажало ввести до квитків прізвище, ім’я, по-батькові, дату народження та номер документу, що посвідчує особу! Запровадження контролю пересування означає ставлення до всіх користувачів Укрзалізниці як потенційних правопорушників. Такі держави усюди в світі називаються поліцейськими. І як ми побачили в подіях напередодні 18 травня, введення іменних квитків на Укрзалізниці призвело до складання списків людей, що їхали до Києва на акцію опозиції, щоб зняти їх з поїздів.

Ефективність збору даних про пересування залізницею для боротьби зі злочинністю є дуже сумнівною. Адже очевидно, що організовані злочинні групи зможуть легко подолати перепони з іменними квитками, отже, серйозного впливу на розкриття злочинів важко очікувати.

Запровадження іменних залізничних квитків і збір інформації про пересування пасажирів масово порушує право на приватність. Ніхто не повідомляє пасажирів про ведення такої бази даних і не питає їхньої згоди на внесення та зберігання даних про їхні поїздки. Наявне ігнорування конституційної норми про збір інформацію про особу виключно з її згоди крім випадків, визначених законом. У жодному законі згадана база не визначена, її функціонування регулюється відомчими інструкціями. Відповідно, порушується також закон про захист персональних даних: мета збору та сам факт зберігання інформації в базі даних навіть не оприлюднені. Усе це створює можливості для зловживань, наприклад, для політично обумовленого контролю за пересуваннями пасажирів, зокрема, для стеження за пересуваннями представників опозиції, журналістів та громадських активістів.

Використання іменних квитків серйозно обмежить свободу пересування. Адже особа, документи якої, наприклад, вкрали, не може скористатися залізничним транспортом. Проте законодавство чітко визначає, що свобода пересування не може обмежуватися через відсутність тих чи інших документів.

Повсякденне життя людей суттєво ускладниться, особливо для організації групових подорожей або подорожей іноземців. Незручності принесе й неправильне внесення прізвища до квитка. Черги до залізничних кас збільшаться, оскільки час продажу квитків збільшиться вдвічі.

Загалом це нововведення свідчить про цілковите нерозуміння органами державної влади конституційного припису щодо головного обов’язку держави — утвердження і захисту прав людини. Спостерігаємо, навпаки, принизливе ставлення держави до своїх громадян, неповагу до прав людини та їх порушення.

Поліцейська держава

Останнім часом Українська держава все більше набуває ознак поліцейської. Окрім введення іменних квитків на Укрзалізниці про це свідчить також поява законопроекту щодо продажу SIM-карток відповідно до угоди споживача з оператором телекомунікацій, що дозволить правоохоронцям моментально ідентифікувати її власника. Згадаймо події середини квітня 2013 року, коли міліція викликала на допити людей, що були 2 квітня біля парламенту, де закидали депутаток сніжками: «Назвіть своє ім’я, прізвище та по-батькові. Ваш номер зафіксований під час акції опозиції, і Ви викликаєтесь на допит у зв’язку з порушеною кримінальною справою». Медіа стверджували, що такі дзвінки отримали приблизно 500 учасників акції. Після введення продажу SIM-карток за угодами їх власники будуть ідентифіковані автоматично.

Розглянемо законопроект щодо продажу SIM-карток детальніше. Це законопроект про зміни до закону «Про телекомунікації», розроблений Державною службою спеціального зв’язку та захисту інформації України (ДССТЗІ). Ним запроваджується продаж SIM-карток відповідно до угоди споживача з оператором телекомунікаційних послуг. Угода буде складатися на підставі паспорту споживача або іншого документу, який посвідчує особу. Деталі процедури за цими змінами має визначити уряд. А робиться усе це з метою підвищення ефективності роботи правоохоронних органів шляхом надання ним інформації про споживачів телекомунікаційних послуг.

ДССТЗІ стверджує, що законопроект «передусім передбачає систематизацію норм, що регламентують надання інформації на різних стадіях і режим доступу до даних із різним правовим статусом, а також забезпечення оперативності отримання інформації.» Проте насправді законопроект каже, по-перше, що «Порядок надання інформації про споживача телекомунікаційних послуг та надані телекомунікаційні послуги визначається Кабінетом Міністрів України», по-друге, що «Оператори, провайдери телекомунікацій зобов’язані надавати правоохоронним органам інформацію про споживача телекомунікаційних послуг та надані телекомунікаційні послуги в обсягах і порядку, визначених Кабінетом Міністрів України», і по-третє, що «надання телекомунікаційних послуг із використанням ідентифікаційних телекомунікаційних карток здійснюється на підставі укладеного між оператором телекомунікацій і споживачем телекомунікаційних послуг договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України».

Номер SIM-картки, яка зареєстрована за особою, відноситься до її персональних даних. Персональні дані є конфіденційною інформацією за режимом доступу. А збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди заборонене статтею 32 Конституції, крім випадків, визначених законом. Отже, тільки закон має внормувати цю процедуру, а не постанови Кабінету міністрів, і в цій частині законопроект вочевидь порушує Конституцію.

А якщо згадати ухвалений 2 жовтня 2012 року Закон «Про Єдиний державний демографічний реєстр», яким фактично запроваджується використання єдиного універсального коду особи, то плани правоохоронців стають доволі очевидними. До цього реєстру включатимуться відомості про батьків; реквізити документів, виданих особі; відцифрований зразок підпису особи; відцифрований образ обличчя особи; додаткова змінна інформація (про місце реєстрації, про сімейний стан, про видачу приватизаційних паперів тощо), а також дані з відомчих інформаційних систем та інші дані. Нема сумнівів, що серед цих «інших» будуть і номера SIM-карток, зареєстрованих за відповідною особою.

Отже, SIM-карти без угоди з оператором телекомунікацій після набуття чинності цих змін придбати буде неможливо, а оператори телекомунікацій будуть зобов’язані регулярно передавати правоохоронним органам бази персональних даних користувачів послуг разом з їх номерами SIM-карток.

Якщо процедура буде саме такою (а інша не проглядається!), то вона означає брутальне порушення права на приватність. Усі власники SIM-карток потрапляють в статусні рамки потенційного злочинця. За такого підходу ідентифікація користувача SIM-картки буде проводитись автоматично. Знаючи ім’я власника мобільного телефону, правоохоронці зможуть легко дістатися до його електронної адреси та аккаунтів в соціальних мережах. Проте, чи допоможе це відшукати осіб, щодо яких є інформація про їхню причетність до підготовки чи скоєння злочину? Російській досвід показав, що SIM-карти оформлюють на підставних осіб, а потім перепродають на чорному ринку карток, який з’явився в Росії дуже швидко.

А ось оператори комунікаційних послуг незадоволені новаціями. Мешканцям маленьких містечок і селищ, щоб придбати SIM-карту, прийдеться їхати до обласних центрів, де тільки і є фірмові магазини. Незрозуміло, як мобільні оператори зареєструють усі десятки мільйонів користувачів, які вже мають SIM-карти. Хіба карти просто заблокують і таким чином змусять всіх прийти зареєструватися?!

Звичайно, правоохоронці піклуються насамперед про зручності для своєї роботи, а не про дотримання права українців на приватність, і тому під негласне стеження може по­трапити будь-хто. Сьогодні значна частина злочинів розслідується шляхом вивчення розмов по мобільному телефону в певному місці в певний проміжок часу. Оперативні підрозділи можуть отримати у операторів телекомунікацій перелік номерів, з яких дзвонили, перелік всіх SIM-карток, які знаходилися в цьому місці (і до нього потраплять й картки навіть з вимкнених телефонів), а також запис всіх телефонних розмов. Закон про телекомунікації зобов’язує операторів «за власні кошти встановлювати на своїх телекомунікаційних мережах технічні засоби, необхідні для здійснення уповноваженими органами оперативно-розшукових заходів, і забезпечувати функціонування цих технічних засобів, а також у межах своїх повноважень сприяти проведенню оперативно-розшукових заходів та недопущенню розголошення організаційних і тактичних прийомів їх проведення». Обсяг застосування цих заходів вражає: якщо раніше оператори телекомунікацій отримували від правоохоронців до 4 тисяч запитів на місяць, то з початку цього року — до 10–12 тис. запитів.

І закон про оперативно-розшукову діяльність, і новий Кримінальний процесуальний кодекс (КПК) стверджують, що такі заходи можливі тільки у випадках скоєння чи підготовки тяжких або особливо тяжких злочинів, і якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила або готує, неможливо отримати в інший спосіб. Дозвіл на проведення таких дій надаються головами апеляційних судів або призначеними ними суддями. Проте чи здійснюється за санкцією суду збір такої інформації, як дзвінки абонента, хронометраж дзвінків, місцезнаходження абонента, його пересування, лог-файли користувачів Інтернету? Важко повірити. Новий КПК містить розпливчасті норми про зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, електронних інформаційних систем та установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу, у тому числі мобільного терміналу систем зв’язку. А статистичні відомості про оперативно-розшукову діяльність з 2005 року віднесені до розряду таємних.

Як мало би бути

Слід визнати, що правоохоронці таки мусять мати доступ до бази даних користувачів мобільних телефонів для розслідування та попередження злочинів, і тому реєстрація користувачів операторами телекомунікацій є необхідною. Вона провадиться у більшості країн світу. Але ці бази даних повинні зберігатися у операторів телекомунікацій, містити мінімальний обсяг даних, мають бути надійно захищені, не передаватися нікому і надаватися тільки або суб’єктам цих даних, або на підставі запиту органу влади (наприклад, правоохоронного) щодо конкретних номерів у визначеному законом порядку. Закон має передбачати реєстрацію таких запитів, і звітність правоохоронних органів щодо того, як вони скористалися отриманою інформацією: скільки злочинів було завдяки цьому попереджено, скільки розкрито тощо. Але чи здатні українські правоохоронці прийняти ці правила, які діють в цивілізованому світі?

Сьогодні головною функцією негласного нагляду є не викриття злочинця, а встановлення самої наявності злочину. Коли оперативні підрозділи провадять розшукову діяльність проти організованої злочинності, торговців наркотиками тощо, вони працюють до вчинення злочину, і мета цих оперативних дій — зібрати інформацію про особу, злочинну групу або можливі насильницькі дії (терористичний акт, наприклад). Іншими словами, те, що хочуть з’ясувати на етапі, коли подається заява до суду про отримання дозволу на негласне стеження, часто неможливо конкретизувати, вказати особу, відомості про яку збираються. Це схоже на дії рибалки, який закидає сітку і дивиться, що до неї потрапило. У таких випадках оперативні підрозділи фактично можуть організовувати негласне стеження на власний розсуд без застосування судового контролю. Отже, процедура проведення негласних слідчих дій має відповідати практиці Європейського суду, повинна чіткіше визначатися законом, бути ясною, детальною і охоплювати оперативні дії такого ґатунку, а формулювання гарантій проти зловживань стає центральним питанням. Обмежувати оперативні підрозділи в засобах розслідування злочинів недоречно, а ось мати можливості громадського контролю за їх діями — необхідно.

Європейський суд навряд чи визнає, що навіть значно покращене в новому КПК українське законодавство щодо втручання держави в приватне життя «необхідне в демократичному суспільстві», оскільки перелік злочинів, за яких воно допускається, — тяжкі й особливо тяжкі — надмірно широкий. Як відзначив Суд у справі Класс проти Німеччини, право на секретне спостереження за громадянами є характерним для поліцейських держав, а в демократичних державах, відповідно до Конвенції, таке спостереження може бути терпимим тільки у випадку крайньої необхідності для збереження демократичних інститутів. Крім того, на стадії розшуку досить часто важко визначити, чи йдеться саме про тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Отже, слід було б вказати чіткий перелік злочинів, у випадку скоєння чи підготовки яких дозволено використовувати негласні розшукові дії.

Як показує досвід західних країн, однією з надійних гарантій проти зловживань є підготовка та оприлюднення річних звітів правоохоронних органів про використання оперативно-розшукових заходів, які порушують право на приватність. Такі звіти можна вільно побачити в Інтернеті в таких країнах, як США, Канада, Великобританія та багато інших. в них вказуються кількість отриманих санкцій, кількість відмов, види злочинів, у випадку яких надавалися санкції, середня тривалість зняття інформації з каналів зв’язку, кількість порушених за результатами стеження кримінальних справ, кількість отриманих обвинувальних вироків тощо.

Маючи такі звіти в Україні, порівнюючи такі дані з судовою статистикою, можна буде оцінювати ефективність негласних слідчих дій, що порушують право на приватність, і звести до мінімуму можливість зловживань.

 

 

 Поділитися