MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

17. Судовий захист права на охорону здоров’я

21.04.2014   

[1]

Аналіз практики національних судів за 2013 рік щодо захисту прав пацієнтів

Аналізуючи практику національних судів на підставі даних, розміщених у Єдиному державному реєстрі судових рішень (далі – Реєстр), можемо також зробити певні узагальнення основних тенденцій, що продемонструвала нам вітчизняна судова практика у 2013 році.

1. Кількість випадків притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини у сфері захисту прав пацієнтів, продовжує залишатися незначною.

Згідно з даними, оприлюдненими за допомогою Реєстру, жодну особу не було притягнено до кримінальної відповідальності за насильницьке донорство, незаконне проведення дослідів над людиною, неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби.

Один вирок у справі №225/337/13-к[2] вступив у законну силу за звинуваченням за ч. 2 ст. 134 КК України – незаконне проведення аборту. За фабулою справи підсудна, маючи медичну освіту, але не маючи спеціального дозволу-сертифікату з надання комплексної допомоги жінкам при небажаній вагітності, розуміючи, що її дії виходять за межі компетенції, як лікаря-гінеколога, в порушення клінічного протоколу без заведення медичної документації (а саме медичних карт переривання вагітності) згодилась зробити потерпілій аборт. Однак 10.01.2012 року, внаслідок погіршення стану здоров’я, потерпіла була доставлена каретою швидкої допомоги до лікарні, де майже місяць перебувала на лікуванні з діагнозом: неповний медикаментозний аборт з постгеморагічною анемією, загостренням хронічного метроендометриту. Внаслідок неналежного надання медичної допомоги, що виразилося у порушенні анатомічної цілісності тканин і органів та їх функцій внаслідок медикаментозного аборту розвинуті ускладнення були оцінені як тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості. Особі, винній у вчиненні даного злочину, було призначено покарання у вигляді обмеження волі строком на 2 роки без позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, однак до неї було застосовано звільнення від відбування покарання з іспитовим строком на один рік.

У одному випадку особу було притягнуто до кримінальної відповідальності за статтею 138 КК України – заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу, здійснюване особою, яка не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого. Підсудна, не маючи відповідної спеціальної медичної освіти, яка б відповідала єдиним кваліфікаційним вимогам, незаконно займаючись лікувальною діяльністю, недбало і необережно провела процедуру «парафінові аплікації» малолітній потерпілій, внаслідок чого спричинила малолітній тілесні ушкодження у вигляді опікових ран в області обох сідниць, що відносяться до середнього ступеню тяжкості[3].

У одному випадку лікарів було притягнуто до кримінальної відповідальності за статтею 139 КК України – ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов'язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого. Наслідком такого ненадання стала смерть пацієнта від інтоксикації в результаті фіброзно-кавернозного туберкульозу легень внаслідок несвоєчасної госпіталізації[4].

У 10 випадках лікарів було притягнено до кримінальної відповідальності за статтею 140 КК – невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення. У переважній більшості випадків (8 з 10) наслідками вчинення такого злочину була смерть пацієнта, у двох випадках наслідками були втрата органу або його функцій.

Один з вироків за обвинуваченням лікаря за ч. 1 ст. 140 КК України був виправдувальним (справа №2018/1-47/11). Суд вирішив, що органами досудового слідства не доведено, і в судовому засіданні не встановлено, що під час лікування потерпілої в наявності були обставини, які давали підстави вважати підсудному, що у неї є порушення в організмі щодо тромбоутворення, що у подальшому призвело до її смерті. Таким чином, підсудним були виконані вимоги стосовно лікування хворої, за виключенням окремих лабораторних досліджень, відсутність яких не могла вплинути на перебіг травми[5].

У одному з випадків, який був кваліфікований за вищевказаною статтею КК, смерть хворого настала внаслідок несвоєчасного діагностування лікарем-онкологом меланоми шкіри. Оглядаючи хворого з наявністю ушкодженого пігментного утворення на шкiрi з ознаками запалення, лікар недбало поставилася до своїх обов’язків, не проявила пильність щодо можливості злоякісного утворення та метастазування, в зв'язку з цим ретельно не оглянула потерпілого з оцінкою стану лімфатичних вузлів, результати огляду не записала в амбулаторну картку, не призначила УЗД внутрішніх opгaнів та не направила хворого до обласного онкологічного диспансеру для проведення пункції, мікроскопічного дослідження з метою встановлення правильного діагнозу, видалення пухлини.

Недоліки, допущені лікарем-онкологом при зверненні потерпілого, призначення компресу з димексидом на пухлину при первинному огляді хворого, не направлення його в той період до xipypгa чи до онкологічного диспансеру на видалення пухлини в дiлянцi шиї, вiдсутнiсть у неї онконастороженостi при повторному зверненні до неї хворого зі збільшеними лiмфатичними вузлами в дiлянцi шиї, та не направлення його до онкологічного диспансеру для діагностичної пункції лiмфовузлiв, призначення хворому в цей період напiвспиртового компресу, не встановлення його на диспансерний облік стали факторами, що погіршили стан хворого. Смерть потерпілого настала від полiорганної недостатності внаслідок метастазування меланоми у лiмфатичнi вузли та внутрішні органи[6].

У іншому випадку (справа № 106/11825/2012) підсудна, провівши первинний огляд потерпілого, недооцінила важкість травмуючого фактору (падіння з висоти 4 поверху), тяжкість тілесних ушкоджень і важкість загального стану потерпілого. Виявлені у потерпілого переломи ребер і кісток таза, підсудна помилково розцінила як «застарілі». Неврологічні розлади помилково розцінені як прояви атеросклерозу судин головного мозку. З метою уточнення діагнозу лікарем не було дано вказівок медичному персоналу для проведення екстреної катетеризаціі сечового міхура, проведенню електрокардіограми, не викликаний для консультації лікар нейрохірург (невропатолог). Недооцінивши важкість стану пацієнта, лікар не прийняла необхідних заходів для проведення лікування пацієнта, а саме: негайному переведенню постраждалого у противошокову палату або відділення реанімації з негайним початком інфузійно-транфузної терапіі та інших протишокових заходів. Також слід відзначити як помилкове направлення пацієнта на рентгенографію, у зв'язку з тим, що додаткове транспортування і перекладування могли обтяжити стан хворого». Дані дії були кваліфіковані судом за статтею 140 КК України – невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення[7].

2. Наявність випадків притягнення до кримінальної відповідальності за фактом порушення прав на медичну допомогу осіб, які не є медичними працівниками

Доволі цікавим є факт існування та практичного застосування статті 136 Кримінального кодексу України, яка передбачає кримінальну відповідальність за ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий стан особи належним установам чи особам, за якою у 2013 році було винесено 4 вироки.

Особливістю складу злочину є те, що суб’єктом не є медичні працівники та службові особи, на яких законом чи іншим нормативним актом покладено обов'язок надавати допомогу особам, що перебувають в небезпечному для життя стані, а також інші особи, які зобов'язані за законом чи іншим нормативним актом, а також цивільно-правовим договором надавати допомогу вказаним особам.

Тобто кримінальне законодавство фактично розширило обсяг прав пацієнтів, поклавши на громадян обов’язок надати допомогу особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, або принаймні повідомити про такий стан особи належним установам чи особам.

Однак на практиці дана норма викликає багато проблем, зокрема, стосовно того, що особа, яка не має навичок надання медичної допомоги, може не тільки не допомогти потерпілому, а й навпаки, зашкодити його стану здоров’я своїми непрофесійними діями.

Це яскраво ілюструє фабула справи №127/5859/13[8], де до кримінальної відповідальності було притягнено особу за те, що вона надала зомлілому товаришу першу медичну допомогу та провела непрямий масаж серця, шляхом натискання на грудну клітину, при цьому не маючи навиків проведення зазначеного реанімаційного заходу. Підсудний, не передбачаючи наслідків, почав натискати на грудну клітину руками, намагаючись зробити масаж серця, чим спричинив потерпілому тілесні ушкодження у виді переломів 6-го, 7-го ребер справа. Після даних маніпуляцій, усвідомлюючи, що без його допомоги потерпілий може померти, та маючи змогу допомогти йому шляхом виклику швидкої допомоги чи доставлянням до найближчої лікарні, завідомо залишив потерпілого на дитячому майданчику без необхідної допомоги, де останній через деякий час помер на місці.

Іншим показовим випадком є вирок у справі № 2113/6099/12[9], згідно з яким до кримінальної відповідальності були притягнені особи, що були пасажирами автомобілю, який впав у канал внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. Підсудні, достовірно знаючи про те, що потерпілий, після вчиненої ним дорожньо-транспортної пригоди на автомобілі перебуває у воді, де на той момент була велика течія, не пересвідчилися у тому, що потерпілий живий, не повідомили про вчинене співробітників ДАІ та швидкої допомоги, хоча мали можливість надати потерпілому допомогу та викликати належні служби, покинули місце поблизу каналу, що призвело до того, що потерпілий помер від утоплення на місці пригоди.

Інші два вироки мають східну характеристику: підсудні вчиняли стосовно потерпілих різні за видом та механізмом нанесення тілесні ушкодження та відмовлялися надати їм необхідну допомогу або викликати швидку медичну допомогу.

Необхідно зазначити, що стаття 136 КК України застосовувалася судом у всіх чотирьох випадках, тільки якщо йшлося про смерть особи, яка загинула внаслідок ненадання їй медичної допомоги або не виклик такої допомоги, хоча за ч.ч.1,2 цієї статті дана обставина не є обов’язковою. Тобто суд готовий кваліфікувати бездіяльність осіб тільки у випадку настання такого тяжкого наслідку, як смерть потерпілого.

3. Нестала практика стосовно визначення суми відшкодування моральної шкоди у медичних справах

Однією з найбільших сум відшкодування моральної шкоди, яка була стягнена з лікаря, що був визнаний винним у спричиненні шкоди здоров’ю пацієнта, який при цьому залишився живим, в рамках цивільного позову у кримінальному процесі у 2013 році стала сума в 70 тисяч гривень. У цьому випадку внаслідок неналежного виконання своїх професійних обов’язків, внаслідок недбалого та несумлінного до них ставлення, лікар провів оперативне ургентне втручання потерпілій, що призвело до необґрунтованого видалення в останньої матки, в результаті чого заподіяв тяжкі наслідки для хворої[10]. У іншому випадку сума відшкодування становила 80 тисяч гривень, коли лікар провів не повне обстеження неповнолітнього хворого та, встановивши невірний діагноз «Орхіт», за наявності у хворого на той час захворювання «Перекрут яєчка», призначив амбулаторне лікування хворому, який потребував обов'язкової невідкладної госпіталізації, що призвело до розвитку некрозу яєчка та подальшого його видалення[11].

У випадку смерті пацієнта найбільшою сумою моральної шкоди стала сума в 100 тисяч гривень, які були стягнені з обласної дитячої клінічної лікарні на користь батьків неповнолітнього, який загинув внаслідок проведення операції лікарями відповідної лікарні, які за наявності абсолютного протипоказання, прийняли хибне рішення про «готовність» потерпілого до проведення оперативного втручання[12].

Що стосується цивільних позовів, то суди дотримуються зовсім інших правил та стандартів. Так, найбільшою сумою моральної шкоди стала шкода, яка була стягнена у справі № 2-58/11 на користь позивача. Мало місце провина лікарів, які втратили час при пологах та після них, що призвело до того, що новонароджена дитина отримала гостру гіпоксію мозку, яка вплинула на стан нервової системи, внаслідок чого дитина стала інвалідом. Сума компенсації спричиненої моральної шкоди – 400 тисяч гривень[13].

У той же час, у цивільній справі за провадженням №2/333/7/13 суд визначив моральну шкоду, спричинену смертю матері позивача внаслідок неналежного надання медичної допомоги лікарями у 35 тисяч гривень[14].

Цікавою, на наш погляд, є справа за провадженням №2/745/7/2013, яка була подана суддею у відставці та його дружиною стосовно відшкодування районною лікарнею витрат на лікування та виплати моральної шкоди, яка була встановлена позивачами у 500 гривень кожному. Суд задовольнив дані вимоги, зобов’язавши лікарню виплатити заявлену моральну шкоду у повному обсязі кожному позивачеві[15]. На нашу думку, оскільки суддя у відставці більш ніж у достатній мірі ознайомлений з судовою практикою стосовно оцінки моральної шкоди у подібних справах, даний позов мав на меті скоріше «виховальний» характер для лікарні, ніж стягнення реальної моральної шкоди, яку понесли позивачі.

4. Відсутність сталої практики стосовно визначення відповідача у «медичних» справах.

У практиці вітчизняних судів досі немає чіткої позиції стосовно того, хто має бути відповідачем у позовах про спричинення матеріальної та/або моральної шкоди у «медичних» справах, незважаючи на норми чинного законодавства.

Так, відповідно до ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

 Згідно ст. 1168 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.

 Статтею 1172 Цивільного кодексу України зазначено, що відшкодування шкоди, завданої працівником юридичної особи під час виконання ним своїх трудових обов'язків, відшкодовується юридичною особою.

 П. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» передбачено, що за моральну (немайнову) шкоду, заподіяну працівником під час виконання трудових обов'язків, відповідальність несе організація, з якою цей працівник перебуває у трудових відносинах, а останній відповідає перед нею в порядку регресу (статті 130,132 -134 КЗпП), якщо спеціальною нормою закону не встановлено іншого.

У більшості випадків дані вимоги законодавства виконуються судами. У справі №225/337/13-к[16] сума моральної шкоди в рамках цивільного позову у кримінальному процесі визначена у кількості 16 тисяч гривень та стягнена з лікарні, у якій працювала підсудна, у вигляді цивільного позову у кримінальному процесі на підставі ст. 1172 ЦК України, якою передбачено, що юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.

Аналогічним чином у рішенні у справі № 754/5736/13-ц моральну шкоду у 40 000 грн. було стягнено з лікарні, у якій працювала лікар, яка була притягнена до кримінальної відповідальності у 2012 році за ст. 140 КК України. Перебуваючи із відповідачем у трудових відносинах та працюючи на посаді лікаря гінеколога-онколога, дана особа неналежно виконала свої професійні обов'язки, внаслідок недбалого до них ставлення і при оперативному втручанні, ввела потерпілій токсичну дозу лідокаїну, що призвело до смерті останньої[17].

Натомість, є і виключення, наприклад, у справі № 1121/3601/12 р. сума моральної шкоди, яка була завдана родині потерпілого внаслідок його смерті, що була спричинена неналежним вихованням лікарем-онкологом своїх обов’язків, була визначена судом у 5 тисяч гривень та була стягнена безпосередньо з лікаря-підсудної, незважаючи на те, що вона працювала під час вчинення злочину у центральній районній лікарні[18].

Ще одним варіантом є притягнення до цивільної відповідальності лікарні як першого відповідача, а також залучення у якості третіх осіб безпосередньо лікаря, який припустився медичної помилки, та міської ради, яка є розпорядником коштів відповідної лікарні. Даним шляхом пішов суд у справі за провадженням № 2/102/33/2013, стягнувши з Центральної міської лікарні матеріальну та моральну шкоду, заподіяну ушкодженням здоров’я в результаті непрофесійних дій лікаря-стоматолога лікарні, який виступив у цивільному процесі як третя особа[19].

5. Неоднозначне трактування судами поняття «моральної шкоди».

Відповідно до п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 року (далі – Пленум), під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

З вибірки проаналізованих рішень та вироків вітчизняних судів за 2013 рік можна побачити, що у переважній більшості випадків суди вважають причиною для присудження виплати відшкодування моральної шкоди лише фізичні страждання та/або смерть пацієнта.

Однак позитивним зрушенням є те, що, наприклад, у справі №№ 2/259/31/2013, суд прийшов до висновку, що моральна шкода, що відповідає глибині душевних страждань, яких позивач зазнав у зв'язку з незаконною госпіталізацією до психіатричного закладу та продовження його госпіталізації в психіатричному закладі, підлягає частковому задоволенню в розмірі 10 000 грн[20].

6. Позитивним аспектом є посилання у рішеннях судів на клінічні протоколи надання медичної допомоги як на джерела права, в яких зазначені механізми та стандарти надання такої допомоги.

Так, наприклад, у справі за провадженням №2/333/7/13 суд при розгляді питання стосовно того, чи повинні були лікарі провести потерпілій обов’язкове МРТ-дослідження перед випискою, послався на клінічний протокол «Надання медичної допомоги хворим із гліальними новоутвореннями півкуль великого мозку», затверджений наказом МОЗ України від 13.06.2008р. за № 317[21]. До того ж, суд у тексті рішення, оцінюючи докази, спростував показання свідка та спеціаліста саме на підставі того, що його свідчення суперечили положенням клінічного протоколу «Надання медичної допомоги хворим з іншими уточненими імунодефіцитними порушеннями», який затверджений наказом МОЗ України № 626 від 08.10.2007 року.

Також при винесенні вироку у справі № 1-кп/744/7/2013 суд також послався на недотримання лікарем клінічного протоколу щодо надання неонаталогічної допомоги дітям, які хворіють на «жовтяницю новонароджених», затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 27 квітня 2006 року № 255[22].

Практика Європейського суду з прав людини за 2013 рік щодо захисту прав пацієнтів у справах проти України

Аналізуючи рішення проти України, винесені Європейським судом з прав людини у 2013 році, можна звернути увагу на певні тенденції.

1. Суд продовжує фіксувати постійне недотримання українською владою прав пацієнтів, що знаходяться у місцях позбавлення волі. Зокрема, Судом було зроблено певні кроки стосовно того, як розглядати випадки смерті у місцях несвободи (non-liberty).

У справі «Салахов та Ісламова проти України» (Salakhov and Islyamova v. Ukraine) (заява №28005/08, рішення від 14 березня 2013 року) Суд підняв важливі питання стосовно стандартів надання медичної допомоги у місцях несвободи.

Суд зазначив, що у попередніх справах, де мова йшла про смерть у місцях утримання під вартою, і родичі загиблого скаржилися на відсутність або невідповідність медичної допомоги, яка передувала смерті, на підставі обох ст. 2 і 3 Конвенції, він досліджував цю скаргу, головним чином, з точки зору ст. 2.

У справах, де заявники посилалися на обидва вищезгадані положення щодо передбачуваної невідповідної медичної допомоги, доступної для них в місцях утримання під вартою, але де не було факту смерті, Суд досліджував скаргу за ст. 3 Конвенції (див., наприклад, А. Б. проти Росії, № 1439/06, § 114, рішення від 14 жовтня 2010 року).

Однак дана справа відрізняється від ситуацій, описаних вище. Суд зазначає, що перший заявник помер через 2 тижні з дня звільнення після спеціалізованого лікування в цивільній лікарні. Тому він окремо дослідив питання надання медичної допомоги заявнику у ІТТ та СІЗО, належності та своєчасності надання медичної допомоги лікарями цивільної лікарні після переведення до неї заявника, у розрізі ст. 3 Конвенції. Суд окремо розглянув питання причинно-наслідкового зв’язку даних обставин та умов зі смертю заявника у контексті статті 2 Конвенції.

Суд вважає, що детальна медична картка, яка свідчить про постійне медичне спостереження та адекватність медичної допомоги, може спростувати точку зору заявника щодо медичної допомоги в його розпорядженні. Навпаки, неподання Урядом відповідних медичних документів ставить під сумнів доступність відповідних медичних спостережень і допомоги заявнику, який знаходився під вартою. Суд зробив висновок, виходячи з ненадання Урядом копій будь-яких відповідних медичних документів, про те, що Заявник не отримав відповідної медичної допомоги у зв'язку з його здоров'ям, що погіршувалося, в ІТТ та СІЗО, навіть допускаючи те, що він приховав свій ВІЛ-статус від влади, і це становить порушення статті 3 Конвенції.

Суд відзначив, що цивільна лікарня є публічною інституцією. Дії та бездіяльність її медичного персоналу, таким чином, здатні спричинити відповідальність держави-відповідача за Конвенцією за статтею 3.

Суд ще раз підкреслив, що завданням Суду у площині статті 2 Конвенції не є виносити рішення про питання, що лежать виключно у сфері експертизи медичних фахівців, і встановлювати, чи було захворювання заявника виліковним і, відповідно, чи можна було уникнути його смерті. Замість цього, для того щоб визначити, чи була дотримана ст. 2 Конвенції, Суд концентрує свою увагу на визначенні того, чи зробила національна влада все, що можна було від неї розумно очікувати за наявних обставин, для того, щоб захистити життя заявника.

Також, у справі «Барило проти України» (Barilo v. Ukraine) (заява № 9607/06, остаточне рішення від 16 серпня 2013 року) заявниця, яка була підозрювана у скоєнні службового злочину, мала статус інваліда 3 групи, страждала на цукровий діабет та інші хронічні захворювання. Заявниця постійно потребувала ін'єкцій інсуліну, спеціальну дієту і постійне медичне спостереження, які були неможливо забезпечити у місцях утримання під вартою Незважаючи на ці доводи захисту, заявницю було поміщено за рішенням уповноважених органів до Сакського ІТТ, де вона перебувала протягом 10 діб. За словами заявниці, між 12 і 16 лютого 2006 року вона вводила ін'єкції інсуліну сама собі, тому що фельдшер ITT був у відпустці, і швидка допомога відмовилася приїхати до ІТТ. Одразу після звільнення Заявниця була госпіталізована до Євпаторійської міської лікарні, де їй був поставлений діагноз: цукровий діабет, тяжкий перебіг і була підозра на наявність у неї діабетичної прекоми (стан, який передує діабетичній комі). Стан її здоров’я суттєво погіршився.

Суд встановив, що заявниця не була забезпечена відповідною медичною допомогою впродовж її тримання під вартою і що умови її тримання під вартою в ІТТ в м. Саки становлять нелюдське та таке, що принижує людську гідність, поводження. Хоча заявниця перебувала у вищезазначених умовах всього 10 днів, вона зазнала страждань, які сильно погіршили її і так погане здоров’я.

У справі «Вітковський проти України» (Vitkovskiy v. Ukraine) (заява № 24938/06, рішення від 26 вересня 2013 року) Суд також дійшов висновку, що заявник не отримував належної медичної допомоги під час його тримання під вартою. Крім того, Суд зазначив, що урядом не було доведено, що була надана медична допомога заявнику під час його утримання під вартою у СІЗО і у в'язниці. Також уряд не надав інформацію про те, чи була звернена увага на конкретні потреби у харчуванні заявника, що випливають з його проблем зі шлунком. Той факт, що медична карта заявника була знищена, ні в якому разі не звільняє державу від обов'язку надавати йому медичну допомогу в місцях позбавлення волі.

2. Суд звертає увагу України на те, що за статтею 2 Конвенції вона має як негативні, так і позитивні обов’язки стосовно захисту життя та здоров’я осіб, які знаходяться у межах її юрисдикції.

У рішенні «Арская проти України» («Arskaya v. Ukraine») (заява №45076/05, рішення від 05 грудня 2013 року), Суд нагадав, що перша частина статті 2 зобов'язує державу не лише утримуватися від «умисного» позбавлення життя, а й вжити належних заходів для захисту життя тих, хто знаходиться в рамках її юрисдикції.

Ці принципи також застосовуються у сфері громадської охорони здоров'я. Вищезазначені позитивні зобов'язання, отже, вимагають від держав приймати правила щодо того, щоб лікарні, державні або приватні, вживали відповідних заходів для захисту життя своїх пацієнтів. Вони також вимагають ефективної незалежної судової системи, створеної таким чином, що причиною смерті пацієнтів, які знаходяться під медичним наглядом, будь то в державному чи приватному секторі, можуть бути визначені й винні особи, притягнені до відповідальності.

3. Національні суди, як і раніше, не приділяють увагу до висновків судово-медичних експертиз стосовно стану здоров’я осіб, які є заявниками або потерпілими у рамках вітчизняного кримінального провадження. Це пов’язано з тим, що експертні установи, які проводять експертизи, фактично не є незалежними від правоохоронної системи, має місце корупція та зрощення інтересів.

Так, у справі «Барило проти України» (Barilo v. Ukraine) Суд зазначив, що держава повинна забезпечити, щоб здоров'я і благополуччя затриманих належним чином гарантувалися, серед іншого, наданням їм необхідної медичної допомоги. Якщо влада вирішила помістити і утримувати під вартою особу, яка є серйозно хворою, влада повинна продемонструвати особливу турботу у забезпеченні таких умов, відповідних особливим потребам особи в результаті її інвалідності.

У справі був наявний висновок лікаря, який показав, що заявниця потребувала госпіталізації вже 6 лютого 2006 року. Ін'єкції інсуліну були прописані правильно, але не були скориговані з урахуванням калорійності ефекту їжі, і динаміка не зазнала лабораторний контроль. Експерт дійшов висновку, що заявниця не отримала адекватного лікування її хвороби в період з 6 по 16 лютого 2006 року. Однак даному висновку суперечила судово-медична експертиза, яка була проведена Кримською Республіканською установою Бюро судово-медичної експертизи, та засвідчила, що заявниці не була потрібна госпіталізація, та в період з 6 по 16 лютого 2006 року заявниця отримала адекватну медичну допомогу.

Суд вказав на протиріччя між даними судово-медичної експертизи та окремим висновком експерта, який не було взято до уваги національними судами.

4. Суд визначив, що медичні маніпуляції можуть здійснюватися тільки відповідним медичним персоналом. Так, у справі «Юрій Волков проти України» (Yuriy Volkov v. Ukraine) (заява №45872/06, рішення від 19 грудня 2013 року), Суд зазначив, що скарга заявника не була про взяття зразка крові як такої, а, швидше, про те, що медичне втручання було проведено слідчим, у якого не було необхідних медичних знань і навичок. Суд звернув увагу на те, що за позиція українського законодавства з цього питання зрозуміла: рішення про взяття проб може бути видане слідчим, в той час як взяття проб повинні виконуватися тільки кваліфікованим лікарем-фахівцем. Цього було достатньо для того, щоб зробити висновок, що втручання в право заявника на повагу до його приватного життя не було законним за змістом статті 8 Конвенції.

У зв'язку з даними наслідками, Суд, як і у рішеннях попередніх років, зазначив, що ненадання належної медичної допомоги особам, які перебувають в установах пенітенціарної системи, є структурною проблемою в Україні.

Рекомендації

1.    Рекомендувати державним агентам дотримуватися та впроваджувати в діяльність правоохоронних органів концепцію поєднання позитивних та негативних зобов’язань держави стосовно захисту прав осіб, які знаходяться у межах її юрисдикції, що полягає в усталеному розумінні того, що держава не лише повинна утримуватися від «умисного» позбавлення життя, а й вживати належних заходів для захисту життя тих, хто знаходиться в рамках її юрисдикції.

2.    Звернути увагу адміністрації місць несвободи на те, що ненадання належної медичної допомоги особам, які перебувають в установах пенітенціарної системи, залишається, на думку Європейського суду з прав людини, структурною проблемою в Україні, яка є наразі невирішеною.

3.    У зв’язку з тим, що кількість вироків стосовно осіб, які є винними у вчиненні «медичних» злочинів, залишається стабільно невеликим, рекомендувати органам, які проводять досудове слідство, більш ретельно підходити до розслідування даних злочинів, звертаючи окрему увагу на причинно-наслідковий зв'язок між діями/бездіяльністю осіб, які порушили право на медичну допомогу та суспільно небезпечними наслідками у вигляді шкоди життю та здоров’ю особи.

4.    Рекомендувати національним судам застосовувати при винесенні рішення положення Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 року, окремо звертаючи увагу на позицію Верховного Суду України стосовно трактування поняття «моральної шкоди», яке включає не лише шкоду, завдану внаслідок фізичних ушкоджень та/або смерті потерпілого.

5.     Систематизувати та видати збірник судової практики у «медичних» справах з метою вироблення принципів щодо визначення особи, яка повинна бути відповідачем у даній категорії справ (фізична особа або лікарня, з якою дана особа знаходиться в трудових відносинах).

6.    Звернути увагу національних судів на необхідність посилатися у рішеннях суду на клінічні протоколи надання медичної допомоги як на джерела права, в яких зазначені механізми та стандарти надання такої допомоги.

 

[1] Підготовлено Наталією Охотніковою, правовим експертом ХПГ

[2] http://reyestr.court.gov.ua/Review/34537723

[3] http://reyestr.court.gov.ua/Review/33646797

[4] http://reyestr.court.gov.ua/Review/35553482

[5] http://reyestr.court.gov.ua/Review/35490714

[6] http://reyestr.court.gov.ua/Review/29222785

[7] http://reyestr.court.gov.ua/Review/29932190

[8] http://reyestr.court.gov.ua/Review/32325422

[9] http://reyestr.court.gov.ua/Review/28451360

[10] http://reyestr.court.gov.ua/Review/34283938

[11] http://reyestr.court.gov.ua/Review/34414396

[12] http://reyestr.court.gov.ua/Review/29890469

[13] http://reyestr.court.gov.ua/Review/30416200

[14] http://reyestr.court.gov.ua/Review/31202097

[15] http://reyestr.court.gov.ua/Review/28598947

[16] http://reyestr.court.gov.ua/Review/34537723

[17] http://reyestr.court.gov.ua/Review/32434759

[18] http://reyestr.court.gov.ua/Review/29222785

[19] http://reyestr.court.gov.ua/Review/31905045

[20] http://reyestr.court.gov.ua/Review/30481560

[21] http://reyestr.court.gov.ua/Review/31202097

[22] http://reyestr.court.gov.ua/Review/30776835

 

 Поділитися