MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

26. Права в’язнів

21.04.2014   

[1]

1. Деякі загальні дані

Станом на 1 листопада 2013 року в 182 установах (в минулому році було 181), які підпорядковані Державній пенітенціарній службі України (далі ДПтСУ), трималося 129 941 особа (що на 21 196 осіб менше ніж в минулому році).

 При цьому в 26 слідчих ізоляторах (далі СІЗО), та 6 установах виконання покарань (далі УВП) з функцією СІЗО утримувалися 22 690 осіб (що на 10 526 осіб менше, ніж в минулому році), з них на стадії досудового слідства 1 890 особа (на 1753 менше, ніж в 2012 році), судового слідства 9 472 осіоби (на 6 887 осіб менше минулого року), у 142 кримінально-виконавчих установах 106 284 особи (на 10 359 менше в порівнянні з минулим роком), з них у 9 установах мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання для чоловіків 5 959 осіб (що на 785 осіб менше ніж минулого року), у 4 установах мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання для чоловіків 923 особи, у 14 колоніях для тримання жінок 5 778 (на 411 менше, ніж в 2012 р), у 35 установах середнього рівня безпеки для вперше засуджених 34 108 осіб (на 2 898 менше минулого року); у 41 установі середнього рівня безпеки для неодноразово засуджених 39 923 особи (на 3 769 менше за 2012 р), у 9 установах максимального рівня безпеки 4 347 особи (зменшення кількості на 7 осіб), у 24 виправних центрах 4 922 осіб (був створений 1 центр, при чому кількість осіб зменшилась на 475 ), у 6 спеціалізованих лікувальних закладах 2 743 особи, в лікувальних закладах при ВК та СІЗО 2 264 особи (у порівнянні з минулим роком цифра незмінна), у 7 виховних колоніях для неповнолітніх 967 осіб ( на 311 осіб менше ніж в 2012 р). Серед засуджених 12 тис. осіб  засуджені на строк понад 10 років; 1866 осіб  відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі (кількість зросла на 64 особи з 2012 р); 564 особи відбувають покарання у вигляді арешту у арештних домах,  утворених при УВП та СІЗО.

У порівнянні з минулим роком кількість ув’язнених зменшилася на 21 196 осіб. Ця суттєва динаміка зменшення кількості ув'язнених, на нашу думку, свідчить перш за все про кроки держави до гуманізації сфери виконання покарань зі вступом в дію нового КПК України. Спостерігається тенденція зменшення кількості рішень судів щодо обрання міри запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на стадії досудового слідства. Також під час обрання міри покарання за скоєння злочину суди частіше, ніж в минулі роки, під час обрання санкції, застосовують  покарання, альтернативні до позбавлення волі щодо злочинів невеликої і середньї тяжкості. Ця тенденція дозволяє спостерігати динаміку зменшення кількості засуджених в установах мінімального і середнього рівнів безпеки, при тому що в колоніях максимального рівня безпеки кількість засуджених залишається майже незмінною.

Не зважаючи на позитивну динаміку зменшення кількості в'язнів в СІЗО і в інших закладах ДПтСУ,  залишається актуальними питання захисту прав обвинувачених що тривалий час перебувають в СІЗО (рік і більше) без рішення суду, кримінальне провадження відносно яких відбувається за дією процесуального закону в редакції 1960 року, катування і жорстоке поводження, що має місце в деяких закладах ДПтСУ, ненадання медичної допомоги, неможливість перегляду судових рішень що викликають розумний сумнів.

Законодавство

Протягом 2013 року законодавство у сфері виконання покарань розроблялося та змінювалося настільки бурхливо, як це, напевно, ще не робилось за жоден із історичних періодів розвитку вітчизняного в’язничного законодавства. Інтенсивність цього процесу була настільки великою, що вчені та практикуючі юристи, правозахисники ще не встигли оговтатись та проаналізувати велику їх частину, що неминуче стане предметом обговорення наступних років.

 Очевидно також, що це було безпосередньо пов’язано із вимогами Порядку денного асоціації Україна – ЄС[2]. Проте кількість прийнятих нормативно-правових актів та змін до них не тільки позначилася на їх якості, а й взагалі частіше за все тільки погіршувала і без того неякісне національне законодавство, що регулює питання прав людини під час тримання під вартою в СІЗО та установах виконання покарань (УВП). 

Коротко з результатами нормотворчої діяльності у цих сферах можна ознайомитись у Інформації «Про імплементацію у 2013 році Порядку денного асоціації Україна – ЄС» [3], де вказується, зокрема, що «з метою приведення до європейських стандартів умов відбування покарання Мін’юстом затверджено 43 накази (з початку 2013 року і до моменту публікації Інформації. — прим. авт.)…». Станом на 09.12. 2013 таких наказів вже було 48, при чому за словами Державної пенітенціарної служби України (ДПтСУ) вони були підготовлені нею ж[4].  Варто звернути увагу на той факт, що переважна більшість із цих наказів в дійсності або погіршила становище ув’язнених, або просто залишила його без змін. Багато з них спеціалісти кваліфікують як «відомчий плагіат», адже часто це колишні накази Державного департаменту з питань виконання покарань тільки вже з новим грифом Міністерства юстиції та з декількома незначними поправками[5].

Ситуація була ще гіршою, коли Мінюст справді змінював акти пенітенціарного відомства[6]. Такої долі зазнали, наприклад, Правила внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів (СІЗО)[7]. Прийняті фактично без громадського обговорення, Правила містять дуже велику кількість норм, що спрямовані, в першу чергу, на полегшення роботи співробітників СІЗО, при цьому практична користь від їх застосування є далеко неспівмірною із тими втратами, яких мають зазнавати права ув’язнених[8].

Правила втілили у собі філософію максимального інформаційного обмеження ув’язнених задля забезпечення недопущення передачі будь-якої інформації стосовно кримінальної справи. Інші ж необґрунтовані обмеження, як-то заборона зберігання певних раніше дозволених  предметів та речовин, є передумовою для започаткування та розвитку корупційних схем серед працівників СІЗО шляхом «легалізації» цих обмежень на практиці за окрему плату. Варто зазначити, що Правила в деякому сенсі є дійсно модернізованими, адже в них здійснено заборону всіх можливих засобів комунікації та інших електронних пристроїв з урахуванням всіх тих новинок техніки, які останніми роками з’явилися на українських ринках. Так, наприклад, заборонено будь-яка теле-, радіо-, аудіо- та відеоапаратура, аудіо-, відеокасети, CD та DVD диски, розмножувальні прилади та гарнітура до них; комп’ютерна техніка, ігрові консолі та приставки, портативні відеоігри, батарейки та зарядні пристрої до них та ін. На додаток, цей акт розроблений із масою суто юридичних порушень.

Недарма цей підзаконний акт викликав гостру та бурхливу критику зі сторони науковців, зокрема, співробітників Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені    В.В. Сташиса, правозахисних активістів та організацій, які безрезультатно зверталися з відкритим листом до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Мінюсту, Генпрокуратури, для вжиття заходів щодо його скасування[9].

На теперішній час, так само без належного громадського обговорення[10], підготовлено й проект нових Правил внутрішнього розпорядку УВП[11]. Хоча цей  документ вважається на практиці «Біблією» співробітників УВП, від якого практично залежить організація всього життя засуджених кримінально-виконавчих установах, його не хочуть як слід обговорювати з громадськістю. Тим часом експерти з кримінально-виконавчого права також негативно висловлюються з приводу нововведень, що пропонуються у цьому нормативному акті.

Необхідно також сказати, що за ініціативи Офісу Омбудсмана вдалось провести одну зустріч з метою обговорення цього документу із керівництвом ДПтСУ. Фахівці нашої організації підготували свої зауваження та пропозиції щодо ключових недоліків Правил, однак переважна їх кількість була відразу відкинута, при чому, більшість з них без особливих пояснень чи обґрунтувань. Пізніше ці ж фахівці підготували безпосередні зауваження до норм Правил, які очевидно йшли врозріз із конкретними положеннями Європейських в’язничних правил та Доповідей Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК). Після кількох місяців з моменту передачі цього документу через Офіс Омбудсмана жодної ініціативи для продовження діалогу ДПтСУ продемонстровано не було, що наштовхує на думку про те, що проект Правил буде прийнятий без належного врахування думки громадськості. На додаток, із проекту на відміну від чинних Правил виключені положення стосовно будівельних норм, які є обов’язковими для пенітенціарних установ. Ми володіємо інформацією, що вони будуть затверджені окремим відомчим актом, який, не дивлячись на суттєве значення його норм у сфері прав людини (умови проведення побачень, обладнання місць проживання і т.ін), до цього часу відсутній у відкритому доступі і, напевно, навіть не буде обговорений.  

Доречно зауважити про започаткування ДПтСУ практики імітації обговорення з громадськістю нормативно-правових актів. Так, у відповідності до Списку консультацій, що проводяться з громадськістю[12], в цьому році мало проводитись обговорення багатьох проектів нормативно-правових актів, хоча, в дійсності, за нашими спостереженнями, деякі з цих актів точно не були розміщені на сайті відомства в періоди очікуваного обговорення. Небажання чути громадськість, здійснюючи правотворчу діяльність,  стосується й інших органів влади, зокрема, наприклад, Адміністрації Президента України, якою було повністю відкинуто пропозицію змін до Положення про помилування, ініційованих «Донецький Меморіал»[13].

У 2013 році Кабінетом Міністрів України прийнято Державну цільову програму реформування Державної кримінально-виконавчої служби на 2013 - 2017 роки (Програма)[14], яка могла б стати надзвичайно важливою та потужною для здійснення позитивних змін у дотриманні прав в’язнів. Проте її потенціал був зведений до мінімуму з огляду на нераціональність з точки зору пріоритету прав людини розподілу у програмі коштів на здійснення передбачених заходів[15].

У відповідності до Паспорта цієї Програми на її реалізацію має бути витрачено 6011,73 мільйонів грн., тобто дещо більше 6 мільярдів грн., що приблизно складає 1,6 відсотка запланованих доходів Держбюджету на 2013 рік.

З цих коштів приблизно третю частину має бути витрачено на проектування та будівництво об’єктів для перенесення за межі центральної частини міст Львова, Одеси та Херсона СІЗО і виправних колоній (2051,7 млн. грн.). Хоча завдання, до якого відноситься цей захід називається у Програмі «Поліпшення умов тримання засуджених, забезпечення переходу від їх тримання у гуртожитках казарменого типу до блочного (камерного)  розміщення із збільшенням норми жилої площі на одного засудженого шляхом технічного переоснащення і реконструкції УВП, будівництва нових та реконструкції наявних СІЗО» і на його фінансування загалом має бути витрачено 2802,07 млн. грн., включно із  згаданими 2051, 7 млн. грн. У той час, як проблема переповненості СІЗО та колоній на сьогодні відходить на другий план[16], і відповідні кошти, в першу чергу, могли б і мали б бути спрямовані на впровадження такої бажаної для вітчизняної кримінально-виконавчої служби блочної системи утримання ув’язнених.

Обсяг запланованих коштів на виконання завдання «модернізація інженерно-технічних засобів охорони і нагляду, впровадження сучасних технологій з метою створення багаторівневої системи централізованої охорони і відеомоніторингу, автоматизованих інформаційних та телекомунікаційних систем ДПтС» складає 1107,01 млн. грн., тоді як на      «Поліпшення організації харчування засуджених та осіб, узятих під варту, системи придбання продуктів харчування, предметів першої необхідності, та забезпечення їх комунально-побутовим обладнанням» має бути залучено всього 123,96 млн. грн., а на модернізацію об’єктів інженерної інфраструктури установ (такі важливі напрями як теплозабезпечення, водопостачання, водовідведення установ і т.д.) — 400,52 млн. грн., на підвищення ж ефективності виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі (в тому числі утворення служби пробації) взагалі 0, 64 млн. грн.

Ще більш сумною стає картина, якщо звернути увагу також на суму коштів, виділених на систему охорони здоров’я засуджених та осіб, узятих під варту, підвищення якості надання медичної допомоги, які були предметом серйозного занепокоєння інституцій Ради Європи, а також яких стосувалися першочергові завдання з виконання Порядку денного асоціації Україна – ЄС. А саме, сума ця складає 179,57 млн. грн., що є приблизно всього 1/33 від всього обсягу коштів на реалізацію програми, та лише 1/4  від суми, що має бути витрачена на модернізацію підприємств УВП.

Показовим є й розподіл коштів на модернізацію підприємств УВП, удосконалення системи професійної підготовки засуджених до обмеження та позбавлення волі — 730,48 млн. гривень (з них на удосконалення системи професійної підготовки засуджених передбачено всього 18,93 млн. грн..), що ще раз підтверджує висловлене у минулорічній доповіді занепокоєння щодо прихильності в’язничного відомства до «господарських пріоритетів» в діяльності підконтрольних підприємств та до прибутків з використання праці ув’язнених, а не до навчання корисним для реінтеграції засуджених у суспільство навичкам[17]. Про це ж свідчать зміни до Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу», що відбулися на самому кінці 2012 року і якими підприємства УВП з «підприємств, які здійснюють   некомерційну   господарську діяльність  без   мети   одержання   прибутку   для   забезпечення професійно-технічного  навчання  засуджених  та  залучення  їх  до праці…» (ч. 1 ст. 13 Закону) перетворилися на «підприємства, які здійснюють господарську діяльність та професійно-технічне навчання засуджених». Спрямованість же таких змін є очевидною і вона суперечить правилу 8 Європейських в’язничних правил[18], яке передбачає, що «хоча одержання фінансового прибутку від діяльності підприємств у виправних установах може бути корисним з огляду на підвищення стандартів, а також якості та доцільності професійної підготовки, проте інтереси ув'язнених не мусять підпорядковуватися цій меті».

Крім того, вітчизняними науковцями висловлюються й інші критичні ідеї. Згідно із згаданим Паспортом, на здійснення Програми планується залучення коштів не тільки із держбюджету, але й інших коштів, що походять із «не заборонених законом джерел», а саме  2129,7 млн. грн., тобто більш ніж 1/3 частина на фінансування Програми.  Проте, з урахуванням того, що, швидше за все, це будуть кошти так званих інвесторів, які будуть їх вкладати у виробництва УВП, можна справедливо здогадуватися, що для «відроблення» цих коштів засуджених будуть максимально масово і з мінімальною оплатою праці використовувати на модернізованих підприємствах. 

05.09.2013 був прийнятий ЗУ «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо порядку та умов відбування покарання»[19]. З претензією на прогресивність у сфері прав засуджених та спрямований знову-таки на показову демонстрацію[20], на жаль, формальних змін. Цей закон у професійному середовищі розглядають як регресивний з огляду на його насамперед правообмежувальну природу. За словами В. Бадири, відомого фахівця в галузі кримінально-виконавчого права, «раніше у кодексі було 11 правообмежень для осіб, що відбувають покарання у місцях неволі, зараз їх аж 24»[21].

Спочатку цей проект прославився тим, що мав дозволити засудженим, які утримуються у виправних центрах, колоніях мінімального рівня безпеки та дільницях соціальної реабілітації колоній, користуватися мобільними телефонами, але під час другого читання у парламенті ця зміна була відхилена. При чому в перші дні після його прийняття велика кількість вітчизняних журналістів масово розповсюдили новину, що вона все ж була прийнята, що не відповідало дійсності. В Харківську правозахисну групу й по сьогодні звертаються засуджені із місць позбавлення волі і запитують чи є правдою те, що нові зміни їм дозволили користуватись мобільними телефонами. З цього приводу правозахисниця         Є. Закревська слушно зауважила, що «мобільних телефонів, звісно, на зонах менше не стане. Як і раніше, за відповідну винагороду їх будуть передавати ув'язненим, і останні зможуть ними користуватись з мовчазної й не безоплатної згоди адміністрації»[22].

Прийнятим законом фактично ще раз підтверджено заборону побачень з адвокатами та іншими особами під час перебування особи в дисциплінарному ізоляторі, Під час тримання у дільниці карантину, діагностики та розподілу побачення засудженим тепер не будуть надаватися побачення, крім побачень з адвокатом. Коло осіб, з якими засуджені до обмеження чи позбавлення волі мають право отримувати тривалі побачення та засуджені до довічного позбавлення волі – на короткострокові побачення, обмежено тепер близькими родичами (подружжя, батьки, діти, всиновлювачі, всиновлені, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки), що є абсолютно необґрунтованим обмеженням як з точки зору Конвенції про захист прав та основоположних свобод, так і з огляду на практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Так само суперечить їм і нове автоматичне (без оцінки індивідуальних ризиків і потреб) обмеження права засуджених, на яких накладено дисциплінарне стягнення у виді поміщення у дисциплінарний ізолятор, карцер або переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери), на  телефонні розмови, адже вони можуть бути здійснені лише з дозволу начальника колонії як виняток, з метою виховного впливу або у зв’язку з винятковими особистими обставинами (смерть або тяжка хвороба близького родича та ін.).

10 жовтня 2013 року прийнято у першому читанні проект Закону України «Про пробацію», який за наявною інформацією розроблявся ДПтСУ і яким не враховано  суттєвих зауважень вчених, висловлених, оскільки цим проектом пропонується перетворити нині існуючу кримінально-виконавчу інспекцію у службу пробації. Ним не враховано класичні ознаки пробації у країнах, де цей інститут найбільш розвинутий. Наприклад, не передбачається підготовка за результатами оцінки ризиків та потреб досудових доповідей щодо доцільності умовно-дострокового звільнення осіб, які відбувають покарання, пов’язані з позбавленням волі. Проект не передбачає можливостей для втілення ідеї допомоги клієнтам пробації, особливо тим, що звільнені від відбування покарання з випробуванням хоча відомо, що однією із головних рис пробації є поєднання нагляду та допомоги особі, що піддана пробації[23]. У ньому також практично знівельовано ідею участі громадськості у здійсненні пробаційних програм, яка успішно працює і вже давно позитивно зарекомендувала себе у Великобританії.

Крім того, згідно з висновком Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України, у проекті міститься маса термінологічних неузгоджень із чинним законодавством. Також сумнівною є ідея законопроекту щодо поширення заходів пробації на підозрюваних та обвинувачених. Ні підозрюваний, ні обвинувачений не може вважатись особою, яка винна у вчиненні злочину й тому потребує проведення щодо неї «наглядових» чи «соціально-виховних» заходів[24]. До речі, фінансування на впровадження пробації, як було означено вище, складає мізерну частину вищезгаданої Цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби – 0,64 млн. грн., що також підтверджує побоювання спеціалістів, що запровадження пробації буде нічим іншим як перейменуванням кримінально-виконавчих інспекцій.

Окремо варто звернути увагу на загони спеціального призначення, що підпорядковані ДПтСУ. Практика їх функціонування давно була предметом особливої критики з боку правозахисників. Це призвело до того, що під тиском громадськості рішення про державну реєстрацію наказу, який регулював його діяльність у минулому, було скасовано, а його виключено з Державного реєстру нормативно-правових актів 14.01.2008 р. Разом з тим це не завадило їх застосуванню пенітенціарним відомством на практиці без будь-якої правової регламентації аж до 03.07.2013, коли, нарешті, було прийнято відповідний наказ Мінюсту № 1325/5[25]. Незважаючи на позитивний характер вже самого прийняття акта щодо діяльності такого потенційно небезпечного з точки зору прав людини підрозділу, в ньому все ще залишилися норми-рудименти, через які, з-поміж іншого, колись і скасували його реєстрацію. Наприклад, за підрозділом залишили функції, виконання яких є обов’язком працівників установ виконання покарань (УВП): проведення обшуків житлової та виробничої зон, речей засуджених і т.ін. (п.3.7); забезпечення правопорядку, додержання встановленого законом та іншими нормативно-правовими актами порядку виконання і відбування покарання в УВП і СІЗО та на прилеглій до них території (п.3.9). Насправді, світова практика свідчить, що такого роду формування спецпризначення може і має застосовуватися лише у термінових випадках вчинення масових дій, що дезорганізують роботу цих установ, групової непокори утримуваних, захоплення заручників та інших невідкладних випадках[26]. Чинна ж редакція надає можливість практично повсюди і щоденно залучати ці підрозділи для «наведення порядку» і залякування засуджених з метою встановлення армійської дисципліни, що не є прийнятною з точки зору встановлення нормальних відносин між персоналом та засудженими згідно з рекомендаціями КЗК щодо України у 2012 році і, що, тим не менш, залишається систематичною практикою й по сьогодні.

Треба звернути увагу також на те, що Наказ №1325/5 не відобразив дві головних рекомендації КЗК того ж року: усі дії підрозділу повинні повністю фіксуватись на відео (у Наказі ж закріплено, що відео застосовується лише для «документування протиправних дій засуджених, осіб, узятих під варту, та інших осіб», тобто, очевидно, не дій бійців); кожен боєць під час проведення спецоперації повинен мати на собі знак, який би дав можливість у майбутньому ідентифікувати його у разі необхідності оскаржити його протиправні дії.

Без сумнівів, усі ці упущення також посприяли тому що у 2007 році мали місце жахливі події із масовим побиттям засуджених в Ізяславській колонії, які за рішенням Європейського суду «Карабет та інші проти України» (2013 рік)[27] були визнаними порушенням їхніх конвенційних прав не бути підданими катуванням. Показовим стосовно  проблеми цього підрозділу є те, що це рішення фактично не змінило практику систематичного застосування спецпідрозділу і, більше того, офіцери, які безпосередньо керували тією кривавою операцією, не тільки не були звільнені зі служби, а й по сьогодні працюють на найвищих щаблях ДПтСУ.

Одним із аспектів, який визначає значну частину повсякденного життя в УВП, є також організація соціально-виховної та психологічної роботи із засудженими. Цей аспект відображає «виховну» складову вітчизняної політики у сфері виконання покарань. Він продовжує превалювати в ідеології тюремного відомства, що породжено, inter alia, ціллю виправлення, що була запозичена українським кримінальним законодавством із законодавства радянських часів. Такий підхід у свій час було піддано нищівній критиці за його непрактичність та неспроможність приносити користь суспільству з боку відомого вченого А.Х. Степанюка[28], що й по сьогодні знаходить переконливу підтримку серед його послідовників[29]. Однак виправлення й все ще залишається ціллю покарання згідно з Кримінальним кодексом України (КК України), що в кінцевому рахунку сприяє не тільки декоративності реального стану справ у кримінально-виконавчих установах, а й створює масу практичних проблем для їх співробітників при визначенні ступеню виправлення для вирішення питання про застосування умовно-дострокового звільнення, заміни покарання на більш м’яке і таке ін. і, як наслідок, невизначеність практики виконання покарань із серйозними наслідками для прав засуджених (ми у своїй роботі постійно наштовхуємось на приклади необґрунтованих відмов у застосуванні цих заохочувальних норм у зв’язку із окресленою проблемою). 

Однак ця застаріла та свого роду «лицемірна» політика продовжується і навіть розвивається. 04.11.2013 Мінюст затвердив Наказ №2300/5 «Про організацію соціально-виховної та психологічної роботи із засудженими»[30], яким було замінено попередній аналогічний акт Держепартаменту з питань виконання покарань «Про   затвердження   положень,   що регламентують   діяльність   соціально-виховної і психологічної служби установи виконання  покарань» №33 від 17.03.2000. Сама поява Наказу у відкритому доступі (а не лише його частини, як це було раніше) уже є позитивним. Проте, сам акт, напевно, слід розцінити як такий, що не може привнести  позитиву в практичну діяльність.

Особливих змін діяльності відділення соціально-психологічної служби (СПС) у ньому не міститься. З незрозумілих причин наказом не затверджено, як це було раніше, окреме положення про методично-виховну раду установи, а отже, воно скасоване. Однак у правах начальників відділень СПС все ще залишилося право до неї звертатися за наданням методичної та практичної допомоги в організації роботи із засудженими. Натомість з’явилось нове положення стосовно самодіяльних організацій засуджених. Наявність окремого документу щодо цих організацій вимагають норми Кримінально-виконавчого кодексу України (КВК України), які раніше не були виконані, що викликало зауваження фахівців[31]. Втім, аналіз документа показує, що його норми є занадто декларативними, нереалістичними та такими, які важко буде реалізовувати на практиці. Він призведе тільки до додаткового навантаження на співробітників СПС (та й на засуджених, які співпрацюють з адміністраціями установ), які й так непомірно перевантажені у своїй праці, адже його характерною рисою є спрямування до «добровільно-примусового» об’єднання засуджених за інтересами і для вирішення у самоврядному порядку повсякденних проблем. Через це він згодився б швидше для колишніх дитячих піонерських таборів, аніж для вирішення насущних проблем установ виконання покарань, їх персоналу та засуджених.

Наказом фактично скасовано психологічну службу як окрему структуру, яка тепер відноситиметься до складу соціально-психологічної служби, втім, по суті це нічого не змінює. Занепокоєння ж викликає політика пониження стандартів надання психологічної допомоги в установах ДПтСУ. Раніше психологом у них могла стати особа, яка мала вищу психологічну або педагогічну освіту, тепер же робота на такій відповідальній та такій, що вимагає надзвичайно глибоких знань у області психології та педагогіки, посаді доступна для тих, хто має неповну вищу освіту молодшого спеціаліста.

Пониження стандартів викликано не тільки проблемами із трудовими ресурсами, а й з фінансовими. Наглядним показником цього є те, що згідно з Наказом психолог забезпечується робочим кабінетом, тоді як раніше його мали забезпечити  також комп'ютерною технікою, відео- та аудіозасобами, пакетом психологічних методик. Так само на політку жорсткої економії у наданні психологічної допомоги вказує й упущення регламентації щодо обладнання кімнат психологічного розвантаження (раніше ця кімната повинна була бути обладнана кольоровим телевізором, відео- та аудіомагнітофоном, акустичною системою, яка здатна забезпечити квадроефект, слайдпроектор із добіркою слайдів психорегулюючого змісту та деякі ін.). У будь-якому випадку, діяльність психологів установ уже давно розглядається як тягар для ДПтСУ, а тому на ділі вона перетворюється на формальне заповнення відповідної документації. Незважаючи на світові тренди, психологічна служба ніколи не була пріоритетом для вітчизняної в’язничної служби і тому не користувалася та не користується повагою та довірою ні зі сторони засуджених ні зі сторони персоналу. Однак описаний крок до пониження стандартів є, напевно, останньою краплею у нівелюванні її значення для психологічного здоров'я засуджених, персоналу, взаємовіддносин між ними, вирішення проблем та створення сприятливого психологічного клімату в установі.

Досить складно пояснити також і те, що у формі щоденника індивідуальної роботи із засудженими Наказу у розділі, що стосується оцінки виправлення (що є дуже важливим з огляду на те, що на його підставі вирішується питання застосування заохочувальних норм, наприклад, дострокового звільнення), пункт «ставлення до праці» замінено на «ставлення до виконання робіт із самообслуговування, благоустрою колонії», а для неповнолітніх, у окремій, відмінній формі щоденника, наявність якої, до речі, також є нововведенням, оцінюється лише ставлення до навчання. Це не відповідає вимогам КК та КВК України, адже, наприклад, застосування умовно-дострокового звільнення має базуватися на оцінці поведінки та ставлення до праці засудженого, а не лише робіт з самообслуговування та благоустрою колонії (ч. 2 ст. 81 КК України), а для неповнолітніх це поведінка  та ставлення до праці та навчання, а не тільки навчання (ч. 2 ст. 107 КК України). Тепер же ці показники формально не мають включатись в оцінку виправлення всупереч законодавству вищої юридичної сили – КК України. Цікаво, що у щоденнику тепер нарешті не потрібно буде вказувати національність особи, а лише громадянство, що слід лише вітати. Однак у Журналі обліку роботи із засудженими ця графа радянського походження все ще залишається поряд із графою «громадянство».

02.07.2013 Мінюстом прийнято ще один досить важливий для організації функціонування УВП та дотримання прав засуджених документ – Наказ №№ 1304/5 «Про затвердження Інструкції з організації перегляду кореспонденції (листування) осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах», яким замінено попередній аналогічний наказ ДПтСУ №13 від 25.01.2006. Незважаючи на існування маси зауважень до норм, що містились у попередньому наказі, їх нездатності забезпечення дотримання конфіденційності, ефективності процедури подачі скарг, вони все ж без змін були перенесені до нового наказу.

Одним із головних каменів спотикання цього документу є, як це було і раніше, обов’язковість цензури кореспонденції (за винятком окремих суб’єктів). Чинний КВК України, на відміну від колишнього Виправно-трудового кодексу УРСР, нібито скасував обов’язкову процедуру цензури та замінив її процедурою «перегляду» (ст. 113 КВК України). За визначенням перегляд означає, що це процес, що спрямований на виявлення заборонених предметів, а не на читання листів. Тим не менш означений Наказ зберіг норму про те, що «листи … (що містять. – прим. автора) відомості, що не підлягають розголошенню, адресату не надсилаються, засудженим або особам, узятим під варту, не вручаються, а вилучаються». Це означає, що: а) адміністрація УВП зобов’язана виявляти таку інформацію, а отже, читати кореспонденцію; б) надає можливість правомірного віднесення до категорії «відомості, що не підлягають розголошенню» все, що є таким на розсуд адміністрації, що й призводить і призводитиме до масових зловживань на місцях. Як наслідок, листи, які «не вигідні» УВП, просто не відправлятимуться і не доставлятимуться.

Також, що буде вказано нижче, практика свідчить, що відправлення листів, які можуть викрити незаконні дії співробітників УВП, часто неможливо потім довести. Примітно, що ДПтСУ, висловила готовність вирішувати дотичні до цієї проблеми та навіть залучає для цього міжнародних експертів[32]. Нам відомо, що серед положень доповіді одного з них – експерта Ради Європи Джеймса Мердока (James Murdoch), міститься багато таких зауважень, яким ДПтСУ слід приділити серйозну увагу. У зв’язку з цим особливо актуальним і необхідним на теперішньому етапі вважаємо підкреслити необхідність розроблення, обговорення та впровадження у нормативну базу і на практиці ідеї «недоторканності» вихідної кореспонденції за допомогою залучення сервісу соціальних працівників або Укрпошти, адже її цензура та перегляд насправді створює більше проблем для прав людини та безпеки як засуджених, так і суспільства, ніж навпаки.

Разом з тим прослідковуються окремі позитивні тенденції у депутатській законотворчості щодо пенітенціарної сфери. Так, наприклад, за умови майбутнього прийняття, багато які проблеми прав засуджених може вирішити законопроект №3200 від 05.09.2013, внесений народними депутатами Луценко І.С., Кожем'якіним А.А. та Петренко П.Д.[33]. Це стосується і питання стосовно пенсій засуджених, тримання засуджених до покарання у виді арешту, побачень та багатьох інших суттєвих недоліків чинного кримінально-виконавчого законодавства.

Окремо стоїть питання імплементації норм міжнародного права, яке є частиною національного. Проведене нами дослідження свідчить про непрофесійність, незлагодженість та неефективність здійснення заходів загального характеру, спрямованих на виконання рішень ЄСПЛ у галузі прав в’язнів як з боку ДПтСУ так і з боку Урядового уповноваженого у справах ЄСПЛ[34]. У зв’язку з цим багато рішень залишаються невиконаними або виконаними лише частково, а тому системні проблеми, на які вказав Суд, залишаються.

Те ж саме стосується й виконання рекомендацій, що висловлені у попередніх та останній доповіді КЗК за результатами візиту в Україну[35], які у міжнародному праві відносяться до категорії «м’якого права» та, незважаючи на свою формальну необов’язковість, часто стають головними джерелами, на які посилається ЄСПЛ у винесених рішеннях проти України,  а також предметом схвилювання та заходів з боку Комітету Міністрів Ради Європи. 

Візит у грудні 2012 року став безпрецедентним не тільки за всю історію візитів Комітету до України, але й за всю історію його існування, а це ледь не 25 років візитів до 47 країн, що входять до Ради Європи. За наслідками цього візиту опубліковано публічну заяву («public statement»). Таке право Комітету передбачається частиною 2 статті 10 Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню у разі, якщо національна влада відмовляється від співпраці або відмовляється поліпшити ситуацію з урахуванням рекомендацій Комітету.

За весь час свого існування Комітет приймав рішення зробити публічну заяву тільки стосовно чотирьох країн (Україна стала четвертою). Однак, Україна стала першою країною в історії КЗК, яка стала об’єктом публічної заяви Комітету внаслідок поганої співпраці для покращення ситуації саме у пенітенціарних установах. У цьому наша держава стала справді винятком, адже КЗК взагалі не часто насмілюється говорити про катування у пенітенціарних установах. Здебільшого у його практиці зауваження про катування робляться щодо органів міліції та її відділків. Тим не менш, у Доповіді описуються застосування катувань у виправних колоніях та на цьому робиться суворий акцент. КЗК вказав на те, що певне поводження із засудженими у Олексіївської колонії №25 та Стрижавській колонії №81 може бути визнано катуваннями. Нечуваною в практиці КЗК є й знахідка його делегацією на території Стрижавській колонії №81 весла та палиць, перемотаних папером та харчовою плівкою, що, як стверджувалось, застосовувалися для побиття засуджених.

Крім того, Доповідь піднімає масу інших серйозних, системних проблем вітчизняної кримінально-виконавчої системи. Умови тримання у в’язницях, катування, неприпустиме ставлення персоналу до засуджених, умови їх праці, корупція, становище довічно позбавлених волі жінок та чоловіків та навіть незадовільні порядок та умови несення служби в’язничним персоналом, – усе це стало предметом занепокоєності Комітету. У зв’язку з цим також викликає занепокоєння підозра щодо нездатності пенітенціарного відомства здійснити належний переклад рекомендацій КЗК навіть для самих себе[36], що, очевидно, може позначитися і на ефективності виконання[37]. Халатне відношення ДПтСУ та й української влади взагалі засвідчує й надзвичайно бідна та незмістовна відповідь-реакція на зауваження КЗК[38].

3. Катування та жорстоке поводження в УВП

Система закладів ДПтСУ продовжує бути закритою для громадськості й журналістів. Найбільша закритість – там, де системно порушуються права людини. Засуджені не мають змоги в передбачений законом спосіб повідомляти прокуратуру про порушення своїх прав, а навіть якщо повідомляють, то прокуратура часто не реагує належним чином навіть за наявності ознак злочину, що вчинили владні правопорушники. Особи, що припустилися таких порушень, і надалі обіймають державні посади, продовжуючи скоювати кримінальні злочини. Людей, які скаржаться на порушення, піддають тортурам, а також фабрикують стосовно них кримінальні справи за статтею 391 КК України (злісна непокора вимогам адміністрації установи виконання покарань).

Існує практика не допуску адвоката до клієнта, вона використовується керівництвом установ ДПтСУ, в тих випадках, коли очевидні порушення прав людини. Адвокат може зафіксувати певні порушення (тілесні ушкодження) і надати клієнту правову допомогу – написання скарги в прокуратуру,  що має за собою тягнути правову оцінку дій персоналу закладу. Ось характерний приклад.

19 серпня 2013 р. близько 19-ї години на телефон громадської приймальні УГСПЛ зателефонував чоловік і наголошував, що йому і ще близько п’ятнадцяті засудженим загрожує небезпека життю й здоров’ю. Що він готовий до будь-ких дій з боку громадськості, в тому числі й до розголосу інформації, поширенню прізвищ засуджених, аби тільки врятувати їхні життя. Засуджені ВК № 81 Чепель І.П., Муратов С.О., Копецький П.А., Антоновський О.А., Зверєв Р.І., Козак О.Ю., Замелюк В.В., Косован Ш.М., Бовко В.А. і ще декілька засуджених, які не побажали оприлюднювати свої прізвища, перебувають, з їх слів, у скрутному становищі. Вже наступного дня адвокат Наталія Гурковська прибула в колонію для зустрічі з клієнтами, проте отримала відмову без пояснень причини ненадання адвокату побачення зі своїми клієнтами. В цей же день адвокат подала в прокуратуру заяву про злочин. 27 серпня 2013 року, адвокат Гурковська Н.В. повторно прибула до Стрижавської ВК №81 з метою надання правової допомоги засудженим, які поскаржилися до правозахисної організації, про що повторно подала письмове клопотання першому заступнику начальника ВК-81 Лисаку С.М. Але нехтуючи законом, використовуючи свої владні повноваження керівництвом ВК-81 було відмовлено адвокату у виконанні своєї професійної діяльності. Засуджені, що скаржилися на протиправні дії персоналу закладу були позбавлені свого права на правову допомогу. 1 листопада 2013 року Вінницький окружний адміністративний суд задовільнив позов адвоката, зобов'язав керівництво ВК-81 надати адвокату зустріч зі своїми клієнтами. Відносно одного з заявників, що скаржилися,  роспочате кримінальне провадження за підбурювання засуджених до протидії адміністрації закладу.

Європейський Комітет з питань запобігання катуванням у доповіді про візит на Україну в грудні 2012 року[39] зазначив, що стосовно Олексіївської ВК № 25 у делегації Комітету склалося враження, що жорстоке поводження з ув’язненими стало майже штатною функцію підтримки порядку та боротьби з тюремною субкультурою. Співробітники колонії використовують ретельно підібрані групи ув’язнених з метою забезпечення покірної поведінки всіх ув’язнених з самого початку їх перебування в колонії. Опитані в’язні скаржилися на жорстоке поводження, яке може бути визначено як катування.

Бордун В.В., 1957 року народження, поскаржився до ХПГ, що був підданий катуванням в Олексіївській виправній колонії, після того, як використав нагоду виїзду за межі установи і розмістив в публічній сфері інформацію про порушення прав людини, що там відбуваються («Голая правда или взгляд изнутри на Харьковскую колонию», сайт ОРД, 21.06.2011). Незважаючи на звернення ХПГ з проханням не направляти засудженого Бордуна В.В. в колонію №25 для відбування подальшого покарання в зв'язку з конфліктною ситуацією, його повернули до ВК№25. Відносно Бордуна протягом двох місяців було порушене кримінальне провадження і проголошений вирок у вигляді 3 років позбавлення волі, при тому, що він відбуває п'ятнадцятирічний термін ув'язнення, а до звільнення залишалося 75 днів. Такі дії адміністрації ВК №25 можна розцінити не інакше, як помсту засудженому за його скарги.

Інформацію про порушення прав засуджених у ВК № 25 ми отримуємо вже протягом багатьох років від осіб, які звільнилися або переведені в інші заклади ДПтСУ. Окрім свідчень В. Бордуна є й свідчення інших осіб, що відбували покарання в 25-й колонії. Під час прес-конференції в ІА УНІАН 04.10.2013 колишні в’язні відкрито називають начальника установи Хирного та його заступника Попова як осіб, що вчиняли та вчиняють до засуджених катування  – Попов особисто, а Хирний використовує свої повноноваження через засуджених, що йому підконтрольні як начальнику колонії («хазяїну»).

Ми надіслали інформаційний запит до Генеральної прокуратури України, щоб дізнатися про стан кримінального провадження № 42012220090000028-27-012 від 12 грудня 2012 року за ст. 365 ч. 2, про яке згадує засуджений В. Бордун як про кримінальне провадження з приводу його катування. Ув’язнений став жертвою катувань через відмову доносити на інших засуджених. Про це йдеться у рішенні Європейського суду з прав людини у справі Савенко проти України. Адміністрація Темнівської колонії №100 переконувала С. Савенка добровільно повідомити, що інші ув’язнені займалися на території закладу якоюсь незаконною діяльністю. Той відмовлявся. Коли усні аргументи не подіяли, в хід пішли катування, результатом яких стала втрата свідомості та низка фізичних ушкоджень потерпілого, зафіксованих експертом-медиком. Спроби Савенка поскаржитись на дії працівників колонії ефекту не дали. Його змусили сказати, що всі травми він наніс собі сам. Але згодом у суді він визнав, що був примушений відмовитись від скарг, а також надав висновок медичного експерта з 37-річним досвідом роботи, де зазначалося, що Савенко, при всьому бажанні, не міг би нанести собі такі ушкодження.

4. Майже 10% вироків викликають розумний сумнів щодо їх справедливості

У провадженні Харківської правозахисної групи є доволі багато справ, коли є серйозні сумніви в тому, що вбивці, чий злочин встановлений судом, насправді не вбивали своїх жертв. Вищі суди вже скасували вироки всіх внутрішніх судових інстанцій у більше, ніж десяти таких справах. Загальна схема така: обвинуваченого змушують зізнатися у вбивстві під катуваннями. Якщо він зможе довести в Європейському суді з прав людини порушення статті 3 Європейської конвенції, яка захищає від катувань і порушення права на справедливий суд, яке полягало у здобутті доказів вини незаконним шляхом, то єдиний спосіб виконати таке рішення Європейського суду – скасувати вирок, який базується на незаконно здобутих доказах. Це і відбувається. А далі треба проводити розслідування вбивства заново. Блаженний Августин ще в 4-му столітті нашої ери зауважив, що держава без незалежного справедливого правосуддя – не держава, а зграя розбійників. Ця стара істина є вкрай актуальною й сьогодні.

15 листопада 2012 року Європейський суд з прав людини проголосив рішення у справі Замфереско проти України (заява № 30075/06). Суд постановив, що в даному випадку було порушення статті 3 Конвенції щодо жорстокого поводження у відділенні міліції, порушення пунктів 1 і 3(с) статті 6 Конвенції щодо відсутності юридичної допомоги, починаючи з першого допиту, і що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо використання доказів, отриманих шляхом жорстокого поводження з метою засудження заявника. Нагадаємо, що В.Б. Замфереско був засуджений до довічного ув’язнення за подвійне вбивство. Обвинувачення у справі ґрунтується на зізнаннях, отриманих під час катувань і психологічного тиску з боку працівників міліції. Від своїх свідчень підсудний в суді відмовився, але суд був невблаганний. Як значиться в рішенні Європейського суду: «У даному випадку заявникові погрожували вбити його. Погрози супроводжувалися побиттям заявника, яке спричинило фізичний біль. Цей психологічний і фізичний тиск застосовували для того, щоб змусити його зізнатися у злочинах».

Олександр Рафальський вже дванадцять років відбуває довічне покарання. Факт катувань Рафальського та інших фігурантів цієї справи з метою отримання зізнання в серійних вбивствах є очевидним. Незважаючи на Вербальну ноту направлену Уряду України, ще в 2009 році місією Верховного Комісара ООН з прав людини, резолюціями двох парламентських Комітетів (боротьби з корупцією і Комітетом законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності) на національному рівні багато років триває переписка з прокуратурою й судами, останні в свою чергу час від часу скасовують постанову про відмову в порушенні кримінальної справи стосовно катів у пагонах, а Рафальський сподівається на рішення Європейського суду на свою користь.

Володимир Панасенко відбуває довічне покарання за за замах на директора ринку «Шувар» у Львові в 2006 році, під час якого загинула дитина. Обвинувачення щодо засудженого ґрунтується виключно на свідченнях психічно хворої людини, яка назвала спочатку одного замовника, потім пише заяву стосовно іншого, а Панасенка оговорює вже втретє, при тому, що від цих свідчень потім відмовляється в суді й називає, на його переконання, справжнього замовника. Нагадаємо, що 15 травня 2012 року Європейський суд ухвалив рішення у справі Каверзін проти України, в якому зазначив, що відсутність ефективного розслідування фактів катувань з боку прокуратури є системним порушенням статті 3 Конвенції в процесуальному аспекті.

Іван Нечипорук, майже 8 років відсидів за гратами злочин, який не вчиняв. Єдиним доказом його вини були аж 5 явок з повинню, які, як визнав Європейський суд з прав людини[40], були зізнання, вибиті з застосуванням катувань.  Також у злочині звинуватили ще одного «підозрюваного» – Олександра Моцного, доказом вини якого теж стала явка з повинною, здобута через тортури. Після рішення Євросуду справа була переглянута і Іван Нечипорук отримав виправдувальний вирок. Тепер він на свободі, а стосовно Моцного, який відбуває покарання по цій же справі і не скаржився до Європейського суду, вирок залишився в силі. На жаль, в цьому випадку ніхто не зобов’язаний нічого робити замість Моцного. Коли після рішення Європейського суду був перегляд справи Нечипорука в Верховному суді, один з суддів висловив окрему думку, якою доводить, що в такому випадку має бути відмінено і вирок Моцного. На жаль, цей суддя залишився у меншості.

Україна встановила сумний рекорд: обігнала Росію за кількістю довічно засуджених. У нас їх на сьогодні 1845, а в РФ – 1841. І це при тому, що всього засуджених в нашій країні близько 140 тисяч, а в Росії – понад 800 тисяч. Це пов’язано серед іншого неоднозначністю процедури помилування, недосконалістю механізму її реалізації і, особливо, з відсутністю механізму умовно-дострокового звільнення довічно позбавлених волі. Обов’язковість наявності такого механізму передбачена у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи  Rec (2003) 22 «Про умовно-дострокове звільнення» (Recommendation Rec(2003)22 on conditional release (parole)), де вказується: «щоб зменшити несприятливі наслідки позбавлення волі і сприяти поверненню засудженого у суспільства за умов, які гарантували б безпеку суспільства, умовно дострокове звільнення повинно бути по закону доступним кожному засудженому, в тому числі, особам, що засуджені до довічного позбавлення волі». При цьому варто особливо звернути увагу на те, що у відповідності до цієї ж Рекомендації в умовно-дострокове звільнення в її розумінні не включається амністія та помилування (Rec(2003)22-Appendix par.1). Чинним законодавством також прямо порушується й п. 12 Резолюції Ради Європи щодо поводження із засудженими до тривалого строку ув’язнення (Resolution (76) 2 on the treatment of long-term prisoners on 17 February 1976 (at the 254th meeting of the Ministers’ Deputies), де вказується, що має бути забезпечено, щоб перегляд довічного позбавлення волі відбувався у регулярні періоди часу та після відбуття 8 – 14 років позбавлення волі. Згідно з чинним порядком помилування щодо таких осіб може бути розглянуто тільки після відбуття  20-річного строку, а також не передбачається регулярний перегляд їхніх покарань, а лише за їхніми клопотаннях. На додаток, у відповідності до рішення Великої Палати ЄСПЛ Vinter and Others v. the UK[41], яке було постановлено цього року, відсутність «реальної перспективи звільнення» для довічно позбавлених волі є порушенням ст. 3 Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод.

Також в Україні відсутня процедура виправлення судових помилок. Аналіз практики Верховного Суду України та відповідного процесуального законодавства дає змогу констатувати таке. Ті повноваження, які надані Верховному Суду України (ВСУ), є спробою поєднати нормоконтроль із функцією судового захисту у кримінальних справах шляхом ревізії судових рішень. Однак правові засоби, що має у своєму розпорядженні ВСУ, є недостатніми для здійснення повноважень, передбачених законом. Зпровадження у діяльність ВСУ елементів, що мають у собі суб’єктивну складову (неоднакове застосування норм матеріального права), та інститут допуску справ до провадження у ВСУ істотно утруднили практичну реалізацію прав громадян на судовий захист у ВСУ та знизило його ефективність. Суперечить логіці, принципам правової визначеності та конституційному статусу ВСУ також виведення за межі його компетенції питань застосування норм процесуального права та частини норм матеріального права. Це призвело до того, що компетенція ВСУ стала «частковою», а втрата повноважень щодо перегляду норм процесуального права призвела до неможливості ефективного здійснення навіть тих повноважень, які на сьогодні ВСУ має як судова інстанція. Отже, зміст повноважень Верховного Суду України не повною мірою узгоджується з його конституційним статусом та гарантованими Конституцією України правами людини на судовий захист.

Враховуючи викладене, компетенція ВСУ має бути поновлена, як вона існувала до реформи 2010 року. Саме ВСУ має визначати межі своєї компетенції. Отже, постає завдання змінити законодавство: повернути виключне провадження, яке існувало до 2010 року і надати ВСУ відповідні повноваження.

5. Право на кореспонденцію

1 грудня 2012 року Володимира Колесникова, засудженого до 10 років позбавлення волі за вбивство, доправили із ВК №38 (Луганська область) в психоневрологічне відділення обласної лікарні при Луганському слідчому ізоляторі. Причиною поміщення в спеціалізоване відділення стала об'явлена в'язнем суха голодовка в якості протеста проти затримки адміністрацією тюрми його касаційної скарги, яку він не міг, з його слів, направити на протязі всього терміну тримання в СІЗО: «Я, Колесников Владимир Федорович, от лечения в психиатрическом отделении отказываюсь, так как больным себя не считаю. Отказ от приема пищи – вынужденная мера, т.к. я добиваюсь Кассационного Суда». Клієнт ХПГ Володимир Нечипоренко, який утримується в Сумському СІЗО, оголосив голодування через те, що йому не віддають кореспонденцію з Європейського суду з прав людини, не висилають довіреність адвокату і надають лікування.

Ув'язнені часто скаржаться на те, що в установах ДПтСУ персонал перешкоджає їх праву на безперешкодну відправку кореспонденції, особливо в тих випадках коли засуджені (обвинувачені) скаржаться на дії або бездіяльність адміністрації закладу. Яким чином на сьогоднійшій день відправляється кореспонденція в закладах ДПтСУ? Якщо ув'язнений перебуває в камері СІЗО, або в іншому закладі ДПтС, він вручає свою кореспонденцію безпосередньо персоналу установи. Якщо особа перебуває в дільниці ресоціалізації, або реабілітаційному закладу ДПтС, то має можливість вкидати кореспонденцію в спеціальну скриньку. І в той, і в інший спосіб ув'язнений не може довести як факт відправки кореспонденції, так і дату.

18 вересня 2013 р. в офісі Уповноваженого Верховної Ради з прав людини відбулася експертна зустріч, присвячена захисту прав засуджених та ув’язнених на листування. На зустріч зібралися представники державних і громадських організацій, дотичних до цієї проблеми – представники омбудсмана, громадських правозахисних організацій, Державної пенітенціарної служби, Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури. Дискусія відбулася навколо технічних питань фіксації кореспонденції. Сподіваємося, що керівництво деяких закладів ДПтСУ розуміє важливість цього питання і застосовує практику фіксації вручення кореспонденції. Моніторингова група відвідала єдину в Україні колонію для людей з інвалідністю – Софіївську виправну колонію №45 у Дніпропетровської області – 7 листопада 2013 року. Цей візит – навчальний, в якості завершального етапу курсу «Моніторинг дотримання прав людини в місцях несвободи», який проходить у рамках програми «Розуміємо права людини» за підтримки Посольства Швейцарії в Україні. Начальник установи Халавка Володимир Ігоревич пояснив, що для того, щоб жоден засуджений не міг поскаржитися на те, що його кореспонденція не була відправлена, або відправлена з порушенням термінів, щотижня в колонії веде прийом відповідальний співробітник СВК №45. Засуджений приходить на прийом, особисто в руки віддає скаргу в запечатаному конверті, а співробітник вносить дані в журнал і повідомляє відразу реєстраційний номер. Вважаємо, що таку практику було б корисно запровадити й в інших закладах ДПтСУ як тимчасове вирішення проблеми реалізації права ув'язнених на безперешкодну відправку кореспонденції.

6. Рекомендації

1. Верховній Раді України:

 прийняти проект закону №3200 від 05.09.2013 внесений народними депутатами Луценко І.С., Кожем'якіним А.А. та Петренко П.Д.;

суттєво доопрацювати проект Закону України «Про пробацію»;

прийняти закон, яким внести зміни до Кримінального кодексу України, запровадивши механізм умовно-дострокового звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, як цього вимагають відповідні рекомендації Ради Європи;

удосконалити процедуру перегляду вироків, які набрали законної сили, у разі постановлення ЄСПЛ рішення про процесуальні порушення під час ведення досудового розслідування з метою забезпечення права на справедливий суд;

завершити процес підпорядкування ДПтСУ Міністерству юстиції, як про це йдеться в Резолюції ПАРЄ № 1466 (2005);

змінити чинне законодавство, яке регулює помилування осіб, довічно позбавлених волі, а також передбачити механізм їх умовно дострокового звільнення (рекомендація стосується також Президента України, указом якого затверджено порядок помилування);

визначити процесуальним законодавством різних галузей судочинства порядок безпосередньої участі у судовому засіданні осіб, які відбувають покарання, та щодо яких обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою, як це необхідно з огляду на рішення Конституційного Суду України за поданням громадянина Трояна А.П. від 12.04.2012 № 9-рп/2012.

2. Кабінету міністрів України перерозподілити кошти у Державній цільовій програмі реформування Державної кримінально-виконавчої служби на 2013 – 2017 роки з огляду на  пріоритет прав людини, а не міркування безпеки та бажання отримання доходу в УВП.

3. Міністерству юстиції України (рекомендації стосуються також ДПтСУ):

припинити практику пришвидшеної та неякісної нормотворчої діяльності, здійснювати громадське обговорення проектів нормативних актів, що стосуються прав людини, та належним чином враховувати зауваження науковців до них;

скасувати Правила внутрішнього розпорядку в СІЗО (Наказ від 18.03.2013 № 460/5) та розробити нові з урахуванням висловлених зауважень спеціалістів;

провести широке та достатньо тривале обговорення з громадськістю щодо проекту Правил внутрішнього розпорядку в УВП та врахувати зауваження з приводу порушень цим документом стандартів прав людини;

переглянути та змінити Наказ №2300/5 «Про організацію соціально-виховної та психологічної роботи із засудженими» з урахуванням висловлених зауважень;

переглянути та змінити Наказ № 1325/5 від 03.07. 2013 «Про затвердження Положення про територіальне (міжрегіональне) воєнізоване формування Державної кримінально-виконавчої служби України»;

започаткувати обговорення та впровадження у нормативну базу і на практиці ідеї «недоторканності» вихідної кореспонденції за допомогою залучення сервісу соціальних працівників або Укрпошти;

розробити, обговорити та впровадити у нормативну базу і на практиці концепцію «недоторканості» вихідної кореспонденції за допомогою залучення сервісу соціальних працівників або Укрпошти;

переглянути норми речового забезпечення засуджених з метою приведення їх у відповідність із міжнародними стандартами та з урахуванням зауважень минулорічної доповіді;

4. Державній пенітенціарній службі України та всім іншим органам, яких це стосується:

змінити політику пріоритетності господарської діяльності підприємств підконтрольних установ з метою отримання прибутку та врахувати вимоги Європейських в’язничних правил з приводу цілей виробництв пенітенціарних установ;

виконати вимоги доповідей Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню та врахувати всі його негативні зауваження стосовно взаємної співпраці;

ретельно повторно проаналізувати, врахувати та виконати усі вимоги Комітету за результатами візиту в Україну 2012 році;

розробити підзаконний нормативний акт, що врегулює питання виконання рішень ЄСПЛ та рекомендацій КЗК, що виникають як на рівні ДПтСУ, територіальних органів, так і на рівні окремих установ, що їй підпорядковані;

створити окремий підрозділ у ДПтСУ, який би відповідав за належне виконання рішень ЄСПЛ та рекомендацій КЗК;

підвищити оперативність та якість відомчої нормотворчості, спрямованої на втілення цих рішень та рекомендацій з широким залученням громадськості;

забезпечити вільний доступ на сайті ДПтСУ до всієї інформації та документів, в яких вона міститься, щодо виконання рекомендацій КЗК та рішень ЄСПЛ;

звільнити працівників, за вини яких було порушено Європейську конвенцію про захист прав та основоположних свобод, що було встановлено рішеннями ЄСПЛ, зокрема, рішенням «Карабет та інші проти України»;

розробляти звіти про заходи, спрямовані на виконання рекомендацій чи положень, що містяться у цих міжнародних стандартах, із обґрунтуванням невиконання окремих вимог та перешкод, що до цього призводять, та публікувати їх у відкритому доступі;

припинити практику формального обговорення проектів нормативних актів із громадськістю, натомість започаткувати процедуру із написання запитів до профільних та зацікавлених громадських організацій для наданням ними відповідних пропозицій та налагодити прозору процедуру обговорення цих проектів на сайті відомства;

провести комплексний аналіз чинного кримінального і кримінально-виконавчого законодавства та практики їх  застосування на відповідність міжнародним стандартам;

скасувати положення чинних нормативно-правових актів ДПтСУ, які порушують права людини;

розробити та запровадити механізми та процедури ефективного та швидкого реагування на повідомлення про ймовірні порушення прав людини в установах виконання покарань у співпраці з провідними правозахисними організаціями;

удосконалити механізми та процедури проведення відвідувань установ виконання покарань у відповідності до Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань;

впровадити реально діючу систему подання скарг, припинити практику покарання засуджених за спроби оскаржувати дії адміністрації установ;

закріпити вичерпний перелік порушень режиму, за які застосовуються дисциплінарні стягнення;

ретельно перевіряти всі випадки можливих корупційних діянь з боку працівників системи, публічно висловлювати позицію відомства щодо випадків корупції, які підтвердилися;

впроваджувати дослідницькі програми і проекти, в тому числі проекти громадських правозахисних організацій,  щодо дотримання прав ув’язнених та кримінально-виконавчої системи в цілому;

покращити інформування суспільства про діяльність органів та установ системи виконання покарань;

перепідпорядкувати медичні служби ДПтСУ Міністерству охорони здоров’я;

забезпечити в закладах ДПтСУ реалізацію конфіденційної зустрічі з адвокатом;

переглянути положення Концепції державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, що стосуються пріоритетів самозабезпечення установ виконання покарань, як складової політики залучення засуджених до суспільно корисної праці;

переглянути умови тримання засуджених в дисциплінарних ізоляторах установ виконання покарань та привести їх у відповідність до вимог Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню у доповідях українському уряду;

органам та установам виконання покарань активно залучати для допомоги засудженим у вирішенні проблеми побутового влаштування та інших проблем ресурс спостережних комісій та громадських організацій;

повністю змінити керівництво Олексіївської виправної колонії №25 управління ДПтС в Харківській області.

 

[1] Підготовлено Вадимом Човганом та Андрієм Діденком, ХПГ.

[2] http://kmu.gov.ua/control/uk/publish/article%3fart_id=223286414&cat_id=223280190

[3] http://kmu.gov.ua/document/246660125/Information_on_EU-Ukraine_AAg_Implementation_2013_(Ukr).doc

[4] http://kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/699785

[5] На імітацію активної нормотворчої діяльності Мінюстом вказувалося вже в попередній доповіді: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1362663498

[6] У минулорічній доповіді вже висловлювалися зауваження та рекомендації Міністерству юстиції України щодо незадовільної та такої, що суперечить стандартам прав людини  нормотворчої діяльності

[7] http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0445-13/print1380096754591927

[8] Детальніше про критику цього документу див: http://ukrprison.org.ua/expert/1365497506

[9] http://kvp.in.ua/?p=11&cpage=1
http://helsinki.org.ua/index.php?id=1368422849
http://civicua.org/news/view.html?q=2007122

[10] Є відомості, що даний проект все ж обговорювався протягом короткого проміжку часу із науковими установами.

[11] http://kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/678075

[12] http://kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/660592

[13] http://ukrprison.org.ua/articles/1375073466

[14] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/345-2013-%D0%BF/print1378734200935557

[15] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/file/text/16/f399511n75.doc

[16] http://ukrprison.org.ua/news/1379448904

[17] В минулорічній доповіді робилося схоже зауваження стосовно недопустимості переведення установ виконання покарань на самозабезпечення за рахунок використання праці засуджених. Також, нещодавно фахівцями Міжнародного фонду «Відродження» були зроблені схожі висновки у доповіді щодо виконання вимог для підписання Угоди про асоціацію з ЄС: http://irf.ua/files/ukr/programs/euro/report_ua_eu_18.6.2013.pdf

[18]  http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_032/print1380103375378991

[19]  http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=45216

[20] Прийняття законопроекту, всупереч дійсності, було широко розповсюджено ЗМІ як проєвропейські зміни, наприклад:
 http://unian.ua/news/593591-rada-priynyala-evrozakon-pro-pomyakshennya-umov-dlya-zasudjenih.html
http://intv.ua/important/65037-deputati-posluhali-yevropu-gumanzuvali-umovi-zasudzhenim.html

[21] http://ua.racurs.ua/363-progresyvnyy-zakon-pogirshyv-stanovysche-ukrayinskyh-v-yazniv

[22] http://pravda.com.ua/articles/2013/10/8/6999504/

[23] Hamai K. Probation Across the World: Comparative Study. —  London:  Routledge, 1995. — P. 3.

[24] http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=45499&pf35401=252138

[25] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z1133-13/print1378734200935557

[26] Релевантна рекомендація висловлювалася й у минулорічній доповіді, проте Положенням, незважаючи на однозначність рекомендації,  вона все ж не була врахована. Це може означати, що: а) ДПтСУ не ознайомилася із відповідною доповіддю; б) ДПтСУ не врахувала цю рекомендацію  громадськості у процесі здійснення нормотворчості.

[27] http://khpg.org/1361282500

[28] Степанюк А. Ф. Сущность исполнения наказания // – Х.: Фолио, 1999. – 256 с.

[29] http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/Chaau/2013-1/13yisvkp.pdf

[30] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z1863-13/print1378734200935557

[31] http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/prtup/2012_1/yakovec.pdf

[32]http://kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/692366;jsessionid=ACA7F167D0EE817CE70799E74474FF7B

[33] http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=48169

[34]  http://khpg.org/1370666586

[35] http://khpg.org/1379842217

[36] Це твердження ґрунтується на тому факті, що переклад ДПтСУ, який міститься на сайті КЗК, спочатку не мав публікуватися  і був здійснений для внутрішнього використання.

[37] Детальніше про аналіз Доповіді КЗК див: http://khpg.org/1379843571

[38] http://cpt.coe.int/documents/ukr/2013-24-inf-ukr.pdf

[39] http://khpg.org/1379842217

[40] http://helsinki.org.ua/index.php?id=1303464835&w=%CD%E5%F7%E8%EF%EE%F0%F3%EA

[41] http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-122664

 

 Поділитися