Проект конституційного подання

Щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України від 22.09.2011 № 7132-VI «Про захист суспільної моралі»

Відповідно до статті 150 Конституції України, статей 13, 39, 40 Закону України «Про Конституційний Суд України», звертаємось до Конституційного Суду України з клопотанням про розгляд питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) таких положень Закону України «Про захист суспільної моралі» (далі — Закон), які суперечать ст. 1, 6, 8, 15, 22, 34, 35, 42, 54, 64 Основного Закону:

1)   визначення понять «видовищний захід еротичного характеру», «видовищний захід, що завдає шкоди суспільній моралі», «суспільна мораль» (відповідно п. 1, 2, 30 ст. 1 цього Закону);

2)   пункт 8 статті 4 — «неприпустимість зловживання свободою діяльності засобів масової інформації»;

3)   формулювання «кожна людина, яка проживає або тимчасово перебуває на території України має право на інформаційний простір, вільний від матеріалів, що становлять загрозу фізичному, інтелектуальному, моральному та психологічному стану» (ч. 1 ст. 5), а також пункти 1 та 4 частини 1 статті 5;

4)   статті 6 (в цілому);

5)   статті 7, окрім пунктів 2, 3 частини 1 цієї статті;

6)   частини 1,4 статті 8;

7)   статті 9, окрім пункту 11 частини 1 цієї статті;

8)   формулювання «пропагує війну» (пп. 1, п. 1, ч. 1 ст. 10), «пропагує вживання токсичних, наркотичних, психотропних речовин, алкогольних напоїв, тютюнопаління» (пп. 7, п. 1, ч. 1, ст. 10), «пропагує насильство та жорстокість» (пп. 8, п. 1, ч. 1, ст. 10), «пропагує проституцію, звідництво, торгівлю людьми, створення та поширення продукції порнографічного характеру» (пп. 9, п. 1, ч. 1, ст. 10), а також частини 2 статті 10;

9)   статті 11 (в цілому);

10) пунктів 2, 3 частини 1 статті 12.

1. На наш погляд, визначення, що зазначені у п. 1, 2 статті 1 Закону України «Про захист суспільної моралі», а саме «видовищний захід еротичного характеру», «видовищний захід, що завдає шкоди суспільній моралі» побудовані з порушенням правил формальної логіки, зокрема допущено помилку «визначення невідомого через невідоме», що спричиняє порушення ч. 1 ст. 8 Конституції України та принципу «правової визначеності», що було виокремлено Конституційним Судом України в Рішеннях від 22.09.2005, 29.06.2010, 11.10.2011. Зокрема, Конституційний Суд зазначив, що «одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, за яким обмеження основних прав людини і громадянина та втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями», тобто обмеження права може базуватися на чітких критеріях, які дозволяють особі відмежувати правомірну поведінку від неправомірної. Поняття «суспільна мораль» в Законі є занадто широким та розмитим, бо застосовуються поняття «загальнолюдські цінності», «уявлення про добро, справедливість, совість, свободу, відповідальність, гідність, громадський обов’язок», що складно визначити більш-менш конкретно, а тому не є безпідставними побоювання щодо зловживання такою нечіткістю органами дер­жавної влади шляхом неоднозначного тлумачення та довільного вкладання в них різного змісту у різних випадках. Знов таки, порушується принцип правової визначеності, оскільки з поняттям «суспільна мораль» пов’язано багато обмежень та заборон (наприклад, ст. 10 Закону), що є невиправданими та необґрунтованими.

2. Пункт 8 частини 1 статті 4 Закону, на нашу думку, суперечить статті 34 Конституції України, оскільки обмежує право особи на свободу слова та вираження думки. В частині 3 статті 34 Конституції України наведений вичерпний перелік підстав, за якими законом можуть бути введені обмеження цього права, підстави «зловживання свободою діяльності засобів масової інформації» серед них немає. До того ж, нам видається, що є неприпустимим вживання словосполучення «зловживання свободою», бо свобода передбачає можливість вибору одного з багатьох варіантів поведінки, а зловживання такою можливістю обирати навіть з теоретичної точки зору є неможливим, тим паче важко уявити таке зловживання на практиці, а тому знов порушується принцип визначеності, що виражається в тому, що особа не може чітко визначити для себе межу між правомірною та неправомірною поведінкою, а тому порушується ст. 8 Конституції.

3. У частині 2 статті 34 закріплено право на свободу інформації — «право кожної особи вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір». Натомість частина 1 статті 5 Закону надає кожній людині право на інформаційний простір, що є вільний від матеріалів, що становлять загрозу фізичному, інтелектуальному, моральному, психологічному стану», тим самим звужуючи, обмежуючи право на свободу інформації, що є неприпустимим відповідно до частини 3 статті 22 Конституції.

Забезпечення права на інформаційний простір здійснюється заходами, що також можуть бути визначені як такі, що суперечать Конституції. По-перше, в п. 1 частини 1 статті 5 йдеться про такий засіб забезпечення як «здійснення заходів профілактичного і просвітницького характеру та пропагандистській діяльності у сфері захисту суспільної моралі», на наш, погляд є порушення частини 1 статті 15 Конституції в частині того, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах ідеологічної багатоманітності, статті 35 Конституції, що зазначає право кожної особи на свободу світогляду. Порушення цих статей може полягати в тому, що держава в особі органів державної влади буде порушувати такий принцип конституційного права як невтручання держави у справи суспільства. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 5 Закону право на інформаційний простір, вільний від матеріалів, що загрожують особі також забезпечується «встановленням заборони продукції та показу видовищних заходів, що завдають шкоди суспільної моралі». На нашу думку, таким положенням порушується частина 3 статті 15, що встановлює заборону цензури. В законодавчій практиці використовувалося таке легальне визначення поняття «цензура» в Законі України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова» як вимога, спрямована до засобу масової інформації, журналіста, головного редактора, організації, що здійснює випуск засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, розповсюджувача, попередньо узгоджувати інформацію, що поширюється (крім випадків, коли така вимога йде від автора цієї інформації чи іншого суб’єкта авторського права і (або) суміжних прав на неї), та/або як накладення заборони (крім випадків, коли така заборона накладається судом) чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб заборонена. 9 травня 2011 в Закон України «Про інформацію» було внесено зміни, згідно з якими в частині 1 статті 24 викладено наступне: «Забороняється цензура — будь-яка вимога, спрямована, зокрема, до журналіста, засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, керівника, розповсюджувача, узгоджувати інформацію до її поширення або накладення заборони чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації.» Як бачимо, цензура включає в себе заборону як на попередній, так і на наступний контроль.

4. Стаття 6 цього Закону також порушує принципи Конституції та теорії конституціоналізму, згідно з якими держава має обмежений вплив на суспільство та утримується від втручання у справи суспільства. Особливо ці порушення видно тоді, коли визначаються форми, методи, заходи впливу, що полягають у створенні особливих умов щодо реалізації так званого права на інформаційний простір, вільний від матеріалів, що становлять загрозу, здійсненні діяльності спрямованих на реалізації заходів профілактичного і просвітницького, популяризаторського характеру, встановленням цензури («попередження та недопущення розповсюдження продукції»), здійсненні контролю та державного регулювання діяльності суспільства з метою забезпечення дотримання законодавства про захист суспільної моралі. До того ж, здійснення заходів профілактичного, просвітницького, популяризаторського характеру є загрозою для реалізації свободи світ­огляду, що гарантована Конституцією у статті 35, а також принцип ідеологічної багатоманітності відповідно закріплений ч. 1 ст. 15 Основного Закону.

В цілому порушуються ч. 1, 3 ст. 15, ч. 2 ст. 34, ч. 1 ст. 35, ч. 1 ст. 64 Конституції України.

5. Не дуже коректною нам видається і стаття 7 цього Закону (окрім пунктів 2, 3 частини 1), а саме застосування терміну «засади» за такими, наприклад, пунктами як гарантованість права на інформацію, яка вільна від матеріалів, що становлять загрозу суспільній моралі, підтримки національної культури, захист дітей і т. д., адже термін «засади» означає принцип, керівну ідею, основу діяльності, вихідне положення будь-якого явища (учення, організації, діяльності). Головна характеристика засади полягає в тому, що вона є не простим положенням, а основним, фундаментальним, вихідним, загально керівним, провідним, чільним. Слід також підкреслити, що держава лише закріплює принципи у нормах права, а не запроваджує їх, законотворча діяльність ґрунтується на тому, що здійснюється відображення об’єктивного стану речей. Контекст, в якому згадуються засади у цій статті, явно не відповідає належному смислу поняття «засад», що показує недоліки у юридичній техніці законотворців. Така ситуація є неприйнятною з огляду на те, що існує принцип правової визначеності і особа не зможе визначити для себе оптимальний варіант поведінки для того, щоб уникнути неправомірної поведінки. Самі так звані «засади» можна визначити як такі, що суперечать Конституції, а саме:

1)   гарантованість права на інформацію, що вільна від матеріалів, що становлять загрозу суспільній моралі порушує статтю 22 Конституції, бо звужується дія ч. 2 ст. 34 про право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію;

2)   підтримкою національної культури, мистецтва, кінематографії, книговидання, поліпшенням системи пропаганди кращих зразків світової літератури, культури та мистецтва порушується ч. 1 статті 15, де зазначається, що суспільне життя будується на засадах ідеологічної багатоманітності;

3)   захист дітей від негативного впливу продукції сексуального чи еротичного характеру, видовищних заходів еротичного характеру, продукції, що містить елементи насильства чи жорстокості, а також продукції та видовищних заходів, що завдають шкоди суспільній моралі порушує статтю 35, де зазначається право кожного на свободу світогляду, та ч. 2 ст. 34, бо кожен має право вільно збирати інформацію. До того ж формулювання є досить розмитим, а тому може призвести до обмеження прав інших громадян;

4)   державний контроль за обігом продукції еротичного чи сексуального характеру, продукції, що містить елементи насильства чи жорстокості, показом видовищних заходів еротичного характеру може призвести до порушення ідеологічної багатоманітності (ч. 1 ст. 15) та поширення певних повноважень, які запроваджують цензуру, що є забороненою (ч. 3 ст. 15);

5)   захист моральних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інформаційної діяльності суперечить принципу правової визначеності, бо особа не зможе відокремити для себе протиправну поведінку від правомірної.

6. На наш погляд, в ч. 1 ст. 8 Закону державна політика в сфері захисту суспільної моралі, законодавчі основи її реалізації та гарантії правового захисту працівників не можуть визначатися Президентом України, бо відповідно до Конституції він здійснює повноваження, що визначенні статтею 106, а також відповідно до п. 31 статті 106 здійснює повноваження, визначені Конституцією. Серед цих повноважень немає згадувань про запровадження певних програм чи визначення політики в сфері захисту суспільної моралі. До того ж, Президент досить опосередковано впливає на законодавчі основи реалізації такої політики (правом законодавчої ініціативи, правом вето).

Створення Національної комісії з питань захисту суспільної моралі як спеціального державного колегіального органу суперечить статті 6 Конституції, бо зі змісту норми не можна визначити, до якої гілки влади відноситься такий орган державної влади, що наділений репресивними функціями, тому встановлене правило порушує принцип розподілу влади на гілки для гарантування убезпечення від узурпації влади. До того ж слід зазначити, що Національна комісія з питань захисту суспільної моралі взагалі не згадується у Конституції, тому не має жодної конституційної правової основи для створення цього органу.

7. Такі завдання державної політики (стаття 9 Закону) як «формування єдиної комплексної системи забезпечення захисту суспільної моралі» (п. 1 ч. 1), «впровадження експертної оцінки у сфері захисту суспільної моралі» (п. 6 ч. 1), «здійснення моніторингу та контролю» (п. 7 ч. 1), «створення Єдиної спеціалізованої інформаційно-телекомунікаційної системи даних щодо стану суспільної моралі» (п. 9 ч. 1) та «здійснення аналізу процесів і тенденцій у сфері захисту суспільної моралі» визначають правові процедури, що допомагають впливати та контролювати сферу обігу інформації. Відповідно можна говорити про те, що порушується статті 1 та 8 Конституції, бо з відсутністю вільного обігу інформаційних матеріалів, вільної дискусії у суспільстві не можна визначити країну як правову та демократичну. Ці заходи також спрямовуються на звуження прав зазначених у ст. 34, 35 Основного закону.

«Утвердженням духовності та зміцненням моральності у сфері інформаційної діяльності, освіти і культури» (п. 2 ч. 1) порушується принцип ідеологічної багатоманітності (ч. 1 ст. 15), а встановлення «попередження обігу продукції, показу видовищних заходів, що завдають шкоди суспільній моралі» та «запровадження спеціальних умов обігу продукції еротичного та сексуального характеру, показу видовищних заходів еротичного характеру» фактично встановлює цензуру, чим порушує ч. 3 ст. 15 Основного закону.

«Захист дітей від негативного впливу продукції, що поширюється з порушенням законодавства про захист суспільної моралі» є порушенням статті 34, бо встановлюється вільний обіг інформації, та стаття 35, де кожній особі гарантується право на свободу світогляду. Без доступу до інформації різного характеру особа не зможе сформувати власну позицію та точку зору, бо держава контролює обіг інформації, що є неприпустимим.

8. Статтею 10 цього Закону державою встановлюються конкретні вимоги, за порушення яких обіг інформації може бути заборонений. Ми вважаємо такими, що не відповідають Конституції (порушення ч. 1, 2 ст. 34 та права на свободу світогляду (ст. 35)) такі умови як «пропагування війни» (пп. 1, п. 1, ч. 1 статті), «пропагує вживання токсичних, наркотичних, психотропних речовин, алкогольних напоїв, тютюнопаління» пп. 7 п. 1 ч. 1 (також порушення статті 54, де громадянам гарантується свобода творчості), «пропагує насильство і жорстокість» за пп. 8 п. 1 ч. 1 (порушується принцип правової визначеності), «пропагує проституцію, звідництво, торгівлю людьми, створення та поширення продукції порнографічного характеру» пп. 9 п. 1. ч. 1 (аналогічно стаття 54).

Викликає дуже серйозні побоювання частина 2 статті 10, бо в ній вказується можливість:

1)   припинення випуску засобу масової інформації за рішенням суду, якщо в ньому використовуються матеріали, що порушують Закон (порушується стаття 34 Основного закону в тій частині, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань);

2)   вимога заборони демонстрації фільму, програми та інформаційних матеріалів, видовищних заходів, що завдають шкоди суспільній моралі за рішенням суду (окрім ч. 1 ст. 34, порушується ч. 1 статті 54, де гарантується свобода творчої діяльності. До того ж стаття 54 не містить в собі ніяких положень стосовно можливості обмеження цього права, тому встановлення опосередкованих правил, що починають регулювати ту сферу діяльності, де людина повинна бути максимально вільною нам видаються неприпустимими.)

9. Головним чином статтею 11 Закону, де зазначаються підстави та деталі заборони розміщення та поширення в телекомунікаційних мережах продукції, що завдає шкоди суспільній моралі, порушується, окрім статтей 34–35, стаття 42 Конституції України, що гарантує свободу підприємницької діяльності. Ми вважаємо, що такі вимоги до операторів та провайдерів як зобов’язання при укладанні угод (договорів) про надання послуг обов’язково попереджати споживачів послуг про заборону розміщення та поширення в телекомунікаційних мережах продукції, що завдає шкоди суспільній моралі, а також про встановлені законодавством обмеження щодо обігу продукції еротичного характеру; вживати невідкладних (протягом доби) заходів щодо обмеження вільного доступу до електронних інформаційних ресурсів (їх частин), визначених Національною комісією України з питань захисту суспільної моралі еротичними та інші заходи є порушенням свободи договору, без котрої неможлива свобода підприємництва. Від них вимагається встановлювати такі умови договору, які можливо складуть проблеми у пошуку контрагентів. Держава втручається в сферу господарських відносин за неприпустимою підставою. Україна не може вважатися правовою та демократичною державою, якщо не можна якісно відділити публічну та приватну сфери.

10. Частини 2 та 3 статті 12 Закону встановлюють деталі захисту дітей від негативного впливу продукції, забороненої чи обмеженої до обігу на території України. Не досить чітким є формулювання назви статті, бо складно уявити негативний вплив від продукції, яка заборонена і в обігу існувати не повинна. Розповсюдження продукції сексуального чи еротичного характеру, продукції що містить елементи насильства та жорстокості, матеріалів, що завдають шкоди суспільній моралі, серед дітей, а також проведення видовищних заходів еротичного характеру та таких, що завдають шкоди суспільній моралі, у присутності дітей є порушенням ч. 2 ст. 34, де кожен (немає обмежень за віком) має право вільно збирати, розповсюджувати інформацію (принцип свободи інформації чи свободи обігу інформації). До того ж, вважаємо не зовсім доречним спрямування зусиль на заборону обігу інформації, яка сама по собі не може бути ані позитивною, ані негативною, а тому видається досить спірним питання про негативний вплив інформації на людину. На нашу думку, головною метою в правовому регулюванні повинна бути неприпустимість можливості залучення дітей у створенні дитячої порнографії. Натомість заборона обігу інформації є надлишковою і буде підставою для застосування державою репресивних функцій. Використання образів дітей чи їх анатомічних частин тіла у будь-якій формі, або їх імітація чи опис в продукції сексуального чи еротичного характеру та у проведенні видовищних заходів еротичного характеру також є безпідставною забороною, бо порушується стаття 54 Конституції, держава намагається впровадити контроль за діяльністю, що потребує у користуванні більшим обсягом свободи, аніж при будь-якій іншій.

11. Просимо також звернути увагу на те, що окрім Конституції України Закон порушує певні міжнародні стандарти у сфері прав і свобод людини і громадянина, що закріплені у таких міжнародних документах як:

1)   Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 р., а саме: ст. 18 (кожна людина має право на свободу думки), ст. 19 (кожна людина має право на свободу переконань
і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів), ст. 27 (кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті суспільства, втішатися мистецт­вом, брати участь у науковому прогресі і користуватися
його благами);

2)   Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16.12.1966 р., зокрема частину 1 та 4 статті 18 (кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов’язуються поважати свободу батьків і у відповідних випадках законних опікунів забезпечувати релігійне і моральне виховання своїх дітей відповідно до своїх власних переконань);

3)   Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р., а саме частину 1 статті 9 (кожен має право на свободу думки, совісті та релігії), частини 1 статті 10 (кожен має право на свободу вираження поглядів, котре включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.).

Також просимо звернути увагу Суду на практику Європейського суду з прав людини, що відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права, а саме на п. 41 справи Лінгенса проти Австрії (а саме п. 34, 35, 37) від 08.07.1986, справу Бартольда проти Федеративної республіки Німеччини від 25.03.1985.

Враховуючи вищезазначені аргументи вказані положення Закону України «Про захист суспільної моралі» необхідно визнати такими, що не відповідають статтям 1, 6, 8, 15, 22, 34, 35, 42, 54, 64 Основного Закону, а відтак можуть бути визнані як такі, що не відповідають Конституції (неконституційні).

Виходячи з вищенаведеного, керуючись пунктом 1 частини першої статті 150 Конституції України, статтями 13, 39, 40, 71 та 82 Закону України «Про Конституційний Суд України», пунктом 4 частини другої статті 38 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»,

ПРОСИМО:

1. Визнати такими, що не відповідають Конституції (є неконституційними) положення п. 1, 2, 30 ст. 1, п. 8 ст. 4, формулювання «кожна людина, яка проживає або тимчасово перебуває на території України має право на інформаційний простір, вільний від матеріалів, що становлять загрозу фізичному, інтелектуальному, моральному та психологічному стану» (ч. 1 ст. 5), пункти 1 та 4 частини 1 статті 5, статті 6 (в цілому), статті 7 (окрім пунктів 2, 3 частини 1 цієї статті), частини 1, 4 статті 8, статті 9 (окрім пункту 11 частини 1 цієї статті), формулювання «пропагує війну» (пп. 1, п. 1, ч. 1 ст. 10), «пропагує вживання токсичних, наркотичних, психотропних речовин, алкогольних напоїв, тютюнопаління» (пп. 7, п. 1, ч. 1, ст. 10), «пропагує насильство та жорстокість» (пп. 8, п. 1, ч. 1, ст. 10), «пропагує проституцію, звідництво, створення та поширення продукції порнографічного характеру» (пп. 9, п. 1, ч. 1, ст. 10), а також частини 2 статті 10, статті 11 (в цілому), пунктів 2, 3 частини 1 статті 12 з підстав їх невідповідності приписам статтей 1, 6, 8, 15, 22, 34, 35, 42, 54, 64 Основного Закону.