MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

«Гуманітарна» смерть?

11.11.2014   
Наталка Ковальчук
Сьогодні, з волі новітньої кремлівської влади вже інші ешелони, спрямовані проти нашого народу, везуть в Україну смерть. Тож чи маємо право у такому разі слідом за московською пропагандою називати їх «гуманітарними конвоями»?

Опыт состоит в том, что всегда полезно относиться к словам с подозрением и быть с ними предельно внимательным, что никакая осторожность тут не может быть излишней и чрезмерной.

Вацлав Гавел. «Слово о Слове».

Повідомлення українських ЗМІ про те, що Росія вкотре спрямувала до України так званий «гуманітарний конвой», кожного разу чомусь нагадує одну давню історію.

Це трапилося в роки колективізації, коли більшовицький режим нищив українське селянство. Чужа зла воля у одних відбирала життя. Інших гнали по етапу куди подалі від рідної землі – на край світу.

Саме так у далекі простори Сибіру загнали й молоду жінку з двома малими дітьми. По дорозі, коли з набитого людьми товарного вагона на зупинках раз-по-раз викидали померлих, вона молилася, аби Господь теж позбавив її і дітей цієї муки і невідомості, яка чекала десь у кінці довгої дороги.

Але їх таки довезли до чужого краю. На кінцевій зупинці вивантажуватися з вагонів людям довелося прямо у глибокий сніг.

Такий глибокий, що у ньому можна було, здавалося, втопитися. Жінка однією рукою притулила до себе менше дитя, а  іншою з останніх сил підтримувала старшого хлопчика. Боялася, аби дитина не вислизнула у сніг. Але ще більше, щоб малий син випадково не сіпнувся, не оступився. Вже не раз їм кричали: крок вправо, крок вліво – вважається втеча.

І хоч бігти у засніженій пустелі було нікуди. Та, аби «запобігти» тим міфічним втечам, навпроти арештантів – переважно виснажених жінок, дітей, стариків - стояв конвой з рушницями. Ситі і добре одягнені конвойні  чекали, поки місцеві жителі з цих приречених виберуть собі робітників.

Цю історію розповів онук жінки і син того хлопчика, якого заклякла у снігу мати з останніх сил рятувала від можливого пострілу кого- небудь з конвойних. Випивши повною чашею гіркоту вигнання, родині все-таки вдалося з часом повернутися в Україну.

І ось тепер, коли у новинах показують російські білі фури, які називають «гуманітарним конвоєм», у пам'яті виникає ця, почута колись розповідь.

Але не тільки вона. Є ще один епізод. Якось довелося почути й  спогади того, хто був, так би мовити,   по інший бік тюремного муру, - колишнього конвойного. Чоловік службу в лавах радянської армії проходив у внутрішніх військах. І якось йому довелося супроводжувати засуджених.

До визначеного місця в’язні і їх конвой добиралися у загратованих вагонах. Їхали дуже довго. А кінцевою зупинкою, куди привіз їх поїзд, виявилася  рівнина, оточена лісом.

Арештантів виштовхали з вагонів. Побачивши, що у супроводі зовсім небагато конвойних, дехто з в’язнів почав втікати до недалекого лісу. Мабуть, вирішивши, що коли є бодай найменша надія на волю, її треба використати.

Тоді солдату, який вперше потрапив на «виконання такого завдання», здалося, що ці люди втечуть, бо старші офіцери чомусь не давали команди стріляти.

І раптом назустріч втікачам з лісу вилетіла згаря вовків.

Один з офіцерів якось задоволено промовив: «Прикормленные!» Значення цього вислову, як зізнавався колишній конвойний, зрозумів тільки тоді, коли побачив, що почалося коїтися далі.

Люди, які зважилися на втечу, повернули назад, а хижаки їх наздоганяли. Але і тепер команди стріляти не було – ні щоб відігнати вовків, ні щоб зменшити муки тих, кого звалили на землю звірі…

Так, слово «конвой» на просторі колишнього СРСР, за десятиліття репресій, розстрілів, «рад-соц-таборів», знищення без суду і слідства людського життя втратило те головне первісне значення, яке стосується «охорони на шляху торговельних суден» (Толковый словарь Владимира Даля).

Покоління українців звикли до зовсім іншого його сприйняття. До такого, яке означає життя людини «…за гратами, за вартами», як писав Василь Стус.

Власне, мабуть, тільки в українському літературному процесі можна знайти так багато творів про тюрми, тюремщиків, про тюремний комуністичний режим, який будь-якими методами нищив людські життя і нівечив людські душі.

І навряд в якій-небудь іншій літературі світу ми знайдемо такий твір, який написав  Борис Антоненко-Давидович, під назвою «СІЗО». 

А у письменника Івана Багряного в романі «Тигролови», що вперше побачив світ 70 років тому, є нищівне визначення: «ешелон смерти».

Тоді, в 30-40 роках минулого століття етапні «ешелони смерті» з волі кремлівської влади, за висловом письменника, мчали у безвість, везли у небуття тисячі українців.

Сьогодні, з волі новітньої кремлівської влади вже інші ешелони, спрямовані проти нашого народу, везуть в Україну смерть.

Тож чи маємо право у такому разі слідом за московською пропагандою називати їх «гуманітарними конвоями»? 

Думається, слова одного з визначних спікерів у галузі захисту прав людини і палкого патріота своєї країни Вацлава Гавела, винесені у епіграф цієї публікації, дають відповідь на це запитання.

 

 Поділитися