MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Путін як домашній насильник

17.11.2014   
Ольга Донбасобандерівка
Ситуація з Путіним схожа на сценарій домашнього насилля. І це небезпечно, особливо тепер, коли він змушений був достроково збігти з самміту G-20, не солоно наобіймавшись із коалою

Є такі люди: ніби все у них добре, є така-сяка робота, родина, діти, гроші водяться, вистачає й на відпочинок і на решту. Однак в душі – порожнеча неоціненності, що ґрунтується  на думці, ніби світ чогось не додав, а тому у сусіда-дурня – справи йдуть краще, начальник – ідіот, але заробляє мільйони, родичі – тупі бездарі, але вдома в них затишно й комфортно. Можна, звісно, щось починати робити, якось вдосконалюватися, лікуватися, якщо випадок запущений. Але набагато простіше призначити винуватця. Як правило з найслабкіших, найближчих та залежних. Дружина та діти на цю роль підходять якнайкраще.

І весь біль власної неоціненності та ницості така людина вкладає у кулак, що летить у голову жінці, заздалегідь винної у всіх негараздах. Доволі часто перепадає дітям. При чому, на роботі чи у веселих компаніях така людина не виглядає ані монстром, ані тираном. Сіра миша, непримітний чувачок, ім’я якого чи обличчя навіть важко пригадати. На нього звертають дуже мало уваги. І він за це завжди мститься. Не тому, хто не звертає, бо там – страшно і можна отримати здачі. Він мститься тій самій дружині й дітям, які майже ніколи не викликають допомогу, бо вважають, що татко – правий, добрий, просто знервований важкою працею та поганими людьми, а взагалі – годувальник, ідеал чоловіка і місцями цар.

Ситуація з Путіним схожа на сценарій домашнього насилля. І це небезпечно, особливо тепер, коли він змушений був достроково збігти з саміту G-20, не солоно наобіймавшись із коалою. Сильні й успішні дядьки показали йому спину, залишили одного за столом, поставили фотографуватися так, щоб можна було потім спокійно відрізати зображення і забути. Вони посміхались, спілкувались, кулуарнічали, пили, промовляли тости, а йому сказали: «Ще раз вдариш дитину, руки відірву!». Звідки тільки узнали? Прийшлось збігти, щоб не вибухнути просто там. Бо вибух там – це гарантовано набита пика. А от вдома...

Путін та його оточення бачить Україну своєю дитиною. Під це переписано історію, сформовано потужну гіпнотизерську машину, збурено власне суспільство, яке, у свою чергу, пан Путін бачить у якості своєї дружини.

Отже, після отриманого дуже болючого, але символічного стусана, домашній насильник звично закипає й аж тремтить від бажання всипати тим, хто слабкіший, а тому не буде чинити опір.

Для того, щоб загнати у труну «дитину» вже все готове. Залишилось тільки занести руку, а потім ще й ще раз, любуючись кривавими сльозами, що ними буде плакати неслухняна істота. Для насильника – це насолода. Однак можна піти й іншим шляхом. І почати бити дружину. Якщо чесно, то дружину навіть краще. У родинні бійки у всьому світі прийнято не втручатися доти, допоки одна зі сторін не стане трупом. Так, крики будуть слухати всі, але ті самі всі давно знають, що після приїзду міліції «дружина» відмовиться писати скаргу і заявить, що на 146% підтримує свого чоловіка. З дітьми тут ситуація гірше. Бо навіть у сторонніх спостерігачів можуть не витримати нерви, ту дитину витягнуть за руку і скажуть: «Ви – дорослі. Самі хоч повбивайтесь, а діти – під наш захист до повного позбавлення батьківських прав». А ще бува, коли дитина раптом виявляється не дитиною, а здоровим таким чолов’ягою з міцними м’язами... А чужі м’язи для тирана – дуже небезпечно. 

У Путіна є не широкий вибір, щоб випустити пару. «Дитина» й «дружина». Розпочати у власній країні новий 1937 рік – набагато зручніше та безпечніше. І це можна робити досить тривалий час. Поки суспільство саме не візьме ніж та не всадить у груди насильника. Чи поки не помре. Але, слід визнати, що вбити Україну – та ще спокуса. Тим більше, що ніхто не може завадити домашньому садисту вбивати й ту, й іншу одночасно.

Психологи кажуть, що іноді, зрідка, трапляється й третій сценарій: мотузка, мило, харакірі, монастир чи пиятика до повної відмови печінки. Але наша миша – не самурай. Ображена та принижена, вона, радше за все, буде робити те, до чого звикла за всі п’ятнадцять років сидіння на троні.

Отже, спалах агресії, спрямований на власне суспільство чи на українські території, – це те, чого можна очікувати як короткостроковий результат саміту G-20.

Той факт, що наступний саміт пройде в Китаї, тільки розпалить гнів кремлівського боягуза.

 Поділитися