«Чорна мітка» від Кремля, або дещо про історичні паралелі
Було в колишньому СРСР таке свято – День Радянської Армії і Військово-Морського флоту. Відзначали його 23 лютого, і щоразу ця дата ставала приводом для того, аби розказати суспільству про «непереможність червоної армії». Десятиліттями покоління, що виростали у Радянському Союзі, чули, що ця дата встановлена на честь перемоги Червоної Армії над німецькими частинами під Нарвою і Посковом у 1918 році у ході Першої світової війни.
Тільки після розпаду СРСР ми дізналися, що і в помині не було ніяких перемог, якими ідеологічно обґрунтовувався цей день в радянській історії. Навпаки – була військова ганьба, обплутана брехнею і міфами комуністичної пропаганди.
Бо правда була такою. Коли 18 лютого 1918 року німецькі та австро-угорські війська оголосили про припинення перемир’я і почали наступ по всьому Східному Фронту, новостворена «пролетарська» Червона Гвардія практично не чинила їм жодного опору, залишаючи позиції і вдаючись до дезертирства. Псков був взятий невеликим загоном ворога на мотоциклах. А під Нарвою були:
«Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків зберігати позиції, про відмову захищати навіть нарвську лінію, про невиконання наказу знищити все і вся при відступі, не говоримо вже про втечу, хаос, безрукість, безпорадність, нехлюйство (…) у Радянській республіці немає армії».
Це писав не хто інший як Ленін у статті «Важкий, але необхідний урок», опублікованій в газеті «Правда» 25 лютого 1918 року. http://uk.wikipedia.org
Чомусь саме цей історичний факт прийшов на згадку у зв’язку з новиною про встановлення у Російській Федерації Дня невідомого солдата.
Може, виникла ця історична паралель тому, що останнім часом у ЗМІ та соціальних мережах все частіше зустрічаються публікації на кшталт того, що «російська влада зав’язла у військовому конфлікті в Україні і не знає, як з нього вибратися», що вже й російські військові не надто охоче вирушають «у відрядження до українського Донбасу», не бажаючи ставати тими самими невідомими солдатами, яких збирається вшановувати російська держава…
Так, є, здається, мимовільний зв'язок в тому, що радянське свято Армії і Флоту постало міфом із ганьби. І запровадження нової російської пам’ятної дати також постає із ганебної війни, розв’язаної нині проти України, як би там ідологічно це не обґрунтовувала російська пропаганда.
Взагалі, цей крок кремлівської влади викликає чимало різних думок. Наприклад, чому саме зараз запроваджену таку пам’ятну дату? Адже, якщо подивитися перебіг подій, то Росія за останні 23 роки фактично, як то кажуть, «не вилазила» зі збройних конфліктів.
Ось вона, хронологія російських військових втручань:
- кінець 1990-х років – Придністровський конфлікт, пік якого припав на 1992 рік;
- 1994-1996 рік – збройний конфлікт між Російською Федерацією і Чеченською республікою Ічкерія (Перша чеченська війна);
- 1999-2009 роки – військова агресія Російської Федерації проти Чеченської республіки Ічкерія (Друга чеченська війна);
- 2008 рік – збройний конфлікт між Росією і сепаратиськими угрупуваннями Південної Осетії та Абхазії з одного боку та Грузією з іншого (російсько-грузинська війна);
- з березня 2014 року анексія Криму та початок російського збройної агресії проти України.
А, отже, ще задовго до початку збройного втручання в Україну гинули російські військові. Візьмімо для прикладу дані щодо Другої чеченської війни, коли в ході її найактивніших фаз 1999-2002 років полягло до 6 тисяч військових російської армії, а у 2003 – до 3 тисяч. Чому вже тоді у Російській Федерації не взялися пошановувати своїх невідомих солдатів окремим днем?
Щось схоже на те, що у збройному конфлікті з Україною російські ідеологи війни починають хапатися за будь-яку соломинку задля «героїзації» сепаратизму, який самі ж принесли на Схід України.
Очевидно, є правда в повідомленнях про супротив (хай поки що і незначний) російських військових і їх рідних проти «відрядження» у зону конфлікту. Про те, що дехто з російських армійців йде на свідоме, скажемо російським же словом, «членовредительство», лиш би не потрапити до України. Власне життя вочевидь дорожче, ніж могила «невідомого солдата» десь у донецькому степу.
Хочеться провести ще одну історичну паралель. Як відомо, вперше вшанування невідомих солдатів відбулося у Франції. У 1920 році під Тріумфальною Аркою в Парижі було урочисто захоронено останки воїнів, котрі загинули у Першій світовій війні і котрих не вдалося ідентифікувати. Тоді для французького суспільства це стало справою честі – віддати шану тим, хто втратив не тільки життя, а й ім’я у вогні кровопролитної війни.
Але про яку честь можна говорити, коли йдеться про державу, котра піратськими методами розв’язує збройні конфлікти проти мирних країн, які Росії нічим не загрожують? І чи є «честь» у її найманців, котрі вбивають мирне насалення на чужих територіях з російською зброєю в руках?
Ось тому поява Дня невідомого солдата в Росії, з огляду на сучасний стан речей, видається такою собі піратською «чорною міткою» як для власного народу, який московська влада завжди готова послати на смерть, так і для інших, куди російське військо ту смерть несе.