MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Впровадження норм європейського права

Правоохоронці проти журналістів

В ночь на воскресенье возле села Песчаное в Черкасской области неизвестные сотрудники милиции задержали водителя, перевозившего в Киев тираж оппозиционной газеты "Свобода", и уничтожили весь тираж. Как сообщает Forum, уже возбуждено уголовное дело, но в прокуратуре не сообщают, по какой именно статье. Директор МП "Республика", он же глава областного избирательного штаба блока "Наша Украина" и кандидат в народные депутаты Станислав Журило сообщил, что ранее замечал за собой слежку, звучали в его адрес и угрозы. Однако он не связывал это со своей издательской деятельностью. В уничтоженном номере "Свободы" (за 26.03-2.04) центральным материалом был запрос народных депутатов Г.Омельченко, А.Ермака и В.Шишкина к первому заместителю Генерального прокурора по поводу самого Генерального прокурора, напечатанный под общим названием "Потебенько поймали на получении взятки от Волкова".

После того как "Свобода" напечатала второй тираж газеты, вечером в воскресенье типографию окружили милицейские машины, тираж был арестован и вывезен в неизвестном направлении.

("Вечерние вести", №46, 27 березня 2002 р.)

* * *

Черкаська облпрокуратура 23 березня порушила кримінальну справу за фактами зловживань службовим становищем посадовцями черкаського видавництва "Республіка", порушення недоторканності приватного життя і вчинення опору працівникам правоохоронних органів при виконання ними своїх службових обов’язків з боку редактора газети "Свобода" Олега Ляшка і працівників видавництва.

("Юридичний вісник України", №16, 20-26 квітня 2002 р.)

* * *

15 апреля в прокуратуре Черкасской области был задержан главный редактор оппозиционной газеты "Свобода" Олег Ляшко, вызванный туда на допрос в связи с изъятием тиража газеты "Свобода" №11 за этот год.

Ляшко, по информации журналистов "Свободы", обвиняется в оказании сопротивления работникам милиции во время изъятия тиража газеты.

("Товарищ", №16, квітень 2002 р.)

Радимо прочитати:

1. "Свобода", №12, 27 березня 2002 р. (спецвипуск).

2. "Свобода", №14, 16-23 квітня 2002 р.

3. "Свобода", №15, 23-30 квітня 2002 р.)

* * *

Колегія Черкаського апеляційного суду задовольнила дві апеляції адвокатів Олега Ляшка на рішення Соснівського районного суду, згідно з якими 15 квітня Ляшка було затримано, а 17 квітня продовжено термін утримання під вартою до 10 діб.

17 квітня Соснівський районний суд продовжив термін міри запобіжного заходу стосовно О. Ляшка до 10 діб, необхідних, як сказано в рішенні суду, для детального з’ясування особи затриманого.

Прокурор області пояснив затримання О. Ляшка тим, що редактор газети "Свобода" кілька разів ухилявся від запрошення слідчих облпрокуратури і не з’являвся для проведення слідчих дій.

За словами заступника Генерального прокурора України Олексія Баганця, "О. Ляшко може переховуватися від слідства і суду, перешкоджати встановленню істини у справі, тому і було прийняте рішення про затримання".

("Сільські вісті", №51, 26 квітня 2002 р.)

Див. також"Голос України", №78, 25 квітня 2002 р., с.2; №79, 26 квітня 2002 р., с.3.

* * *

23 апреля прокуратура Черкасской области изменила меру пресечения главному редактору газеты "Свобода" Олегу Ляшко с содержания под стражей на подписку о невыезде.

("Товарищ", №17, квітень 2002 р.)

* * *

За день до уничтожения тиража газеты "Свобода", как утверждают в редакции, в 217-м округе неизвестные распространили по почтовым ящикам фальшивую газету с логотипом "Свободы".

("Вечерние вести", №47, 28 березня 2002 р.)

* * *

Черкаський прокурор Олександр Литвин визнає, що на початок обшуку видавництва "Республіка" зміст газети "Свобода" вже був відомий, і в прокуратури були підстави вважати, що в цьому випуску містилася "конфіденційна інформація". Прокурор не уточнив, щодо кого конфіденційна ця інформація. Кваліфікація справи прокуратури "знищення майна" викликає подив. Юрист Інституту масової інформації Марія Самбур вважає, що прокуратура намагається применшити соціальну значущість злочину вже в його кваліфікації. Бо насправді знищення тиражу друкованого органу повністю і дослівно відповідає статті 171 Кримінального кодексу про перешкоджання законній професійній діяльності журналіста. До речі, нещодавно черкаська прокуратура двічі відмовляла видавцеві і журналісту Валерію Воротнику (газета "Антена") у відкритті справи за фактом перешкоджання професійній діяльності.

("Україна молода", №95, 28 травня 2002 р.)

* * *

На минулому тижні редактор "Свободи" Олег Ляшко звернувся з позовом до суду про визнання протиправними дій прокурора Соснівського району м.Черкаси Григорія Кучеренка та слідчого цієї ж прокуратури Івана Лута, які 23 березня поточного року на підставі незаконної постанови виконуючого обов’язки голови Соснівського районного суду Миколи Дмитренка вилучили в черкаському видавництві "Республіка 103-тисячний наклад "Свободи" начебто у зв’язку з розслідуванням порушеної напередодні кримінальної справи за фактом зловживання посадовими особами видавництва своїм посадовим становищем. Через кілька днів потому заступник начальника слідчого відділу прокуратури Черкаської області Іван Бабенко порушив проти Олега Ляшка кримінальну справу за вчинення опору працівникам правоохоронних органів, які вилучили наклад "Свободи", а 15 квітня затримав його та спровадив у черкаський ізолятор тимчасового утримання, де журналіст провів майже 9 діб.

24 квітня Апеляційний суд Черкаської області визнав незаконним затримання О.Ляшка, однак вже після цього прокурор Черкаської області Олександр Литвин затвердив обвинувальний висновок у кримінальній справі проти О. Ляшка, і нині вона передана для розгляду до того ж Соснівського районного суду. Прокурор Кучеренко і слідчий Лут визнані потерпілими. Справа ж про зловживання керівництвом видавництва "Республіка" прокуратурою й досі не розслідується, так само, як і справа про напад 23 березня на вантажівку, яка перевозила до Києва 107-тисячний наклад "Свободи".

До речі, ніхто з вказаних осіб й досі не відповів за незаконне затримання та ув’язнення Олега Ляшка. Бабенка покриває його начальник А.Гулаков, того – прокурор області Литвин, а останнього – керівництво Генеральної прокуратури (О.Баганець, М.Гарник).

("Свобода", №20, 28 травня-4 червня 2002 р.)

* * *

Этот инцидент случился в телекомпании "Экспресс-информ". Работа журналистов над подготовкой очередного выпуска политических новостей в эфир была прервана неожиданно ворвавшимися в помещение вооруженными людьми. По словам главного редактора телекомпании Ларисы Голуб, представившись сотрудниками столичного УБОПа, они приказали освободить помещение. При этом никаких документов, подтверждающих их право на такое требование, предъявить не смогли. "Гости" запретили сотрудникам пользоваться телефонами, разбили телекамеру, порвали пиджак одному из сотрудников телекомпании. Парализовав таким образом работу журналистов на 2.5 часа, они ушли, не объяснив цели своего визита и не извинившись за свои хулиганские действия. Как стало известно позже, УБОП объяснил этот инцидент тем, что якобы было принято решение об изъятии документов у одной из коммерческих фирм, которая арендует помещение в том же здании, что и телекомпания "Экспресс-информ". В здании, куда ворвались убоповцы, работают несколько человек, баллотирующихся кандидатами в депутаты парламента от блока "Наша Украина".

("Правда Украины", №45, 26 березня 2002 р.)




Знущання над іноземцями

Сегодня жизнь беженцев регулируется двумя ведомствами, а вернее сказать, двумя диаметрально противоположными законодательными базами. С одной стороны, миграционная служба, которая блюдет имидж Украины в соответствии с подписанными нашей страной международными конвенциями, предоставляет беженцам соответствующие документы. С другой стороны, сотрудники правоохранительного ведомства на основании законов Украины и ведомственных инструкций привлекают их к ответственности за попытку реализовать те самые права, которые дает документ беженца.

По мнению начальника приемного центра Управления Верховного комиссара ООН по делам беженцев Роби Ашенафи, украинское законодательство отвечает международным требованиям больше, чем любое другое государство СНГ. Проблемы лишь с его исполнением.

Согласно подписанному 21 июня с.г. Закону "О беженцах", они "имеют равное с гражданами Украины право на передвижение, свободный выбор места проживания, на здравоохранение, отдых, на владение, пользование и распоряжение результатами своей интеллектуальной, творческой деятельности, на обращение за защитой своих прав к Уполномоченному Верховной Рады по правам человека". Но это согласно закону.

Роби Ашенафи:

". Выбор места жительства для беженца – не право, а обязанность. Ему необходимо для подтверждения своего статуса зарегистрироваться по месту жительства. Причем регистрацию необходимо подтверждать каждые три месяца. В тесной связи с регистрацией находится постоянное нарушение права свободного передвижения. Беженцам для этого нужно разрешение, получение которого строго регламентировано, но, как показывает практика, реально получить его практически невозможно. И это в то время, когда единственным источником доходов для большинства беженцев является торговля на рынках. А для успешной торговли просто необходимо регулярно выезжать в другие города. Выехав в другой город без разрешения, беженец дает милиции основания задержать его и оштрафовать. Причем беженец показывает выданный официальным украинским органом документ, на последней странице которого написано: "Имеет право свободного передвижения по территории Украины". А милиция ссылается на ведомственную инструкцию, согласно которой передвижение беженца по территории государства ограничено целым рядом требований, и по-своему он тоже прав. И, как показывает практика, правда милиционера всегда весомее правды беженца. Даже пересечение границы соседнего района столицы уже может быть квалифицировано как правонарушение. Беженцу почему-то нельзя становиться на учет в бюро трудоустройства. А из-за упомянутого требования каждые 3 месяца продлевать регистрацию солидные работодатели стараются не брать беженцев на работу. Их повсюду преследует чувство неопределенности и нестабильности. Со многих взимается плата за медицинскую помощь".

("Харьковскій телеграфЪ, №40, 24-30 грудня 2001 р.)




Опис фактів (продовження)

Публикация "Зубы дракона" ("ЗН", №18, 2002 г.) вызвала на Черниговщине эффект взрывообразный. Описывать довелось, напомним, случаи милицейской жестокости и произвола. Все должностные лица, причастные к описанным событиям, ринулись спасать свою репутацию, карьеру, погоны. Меры, которые принимает сейчас местное руководство правоохранительных органов для своего оправдания, – традиционны. Массированная обработка потерпевших с целью уладить взаимоотношения (при этом поочередно используется кнут и пряник). Тщательное просеивание всех сообщенных в статье фактов – на предмет выявления малейшей зацепки, что позволит истолковать произошедшее в пользу милицейско-прокурорской братии. И полюбовное почетное расставание с теми сотрудниками, "отмазать" которых никак уж не получается. Неужели служащим, которые занимаются этой неблагодарной работой, не ясно: гасить таким образом резонансное дело, засвеченное в СМИ, да еще при том, что корреспонденты упомянутого издания живы-здоровы и из региона не отозваны, – то же самое, что заливать пожар керосином.

На днях в нашем распоряжении оказался любопытный документ. Воспроизведем его текст дословно.

"Управління МВС України в Чернігівській області. Витяг з наказу. 23 травня 2002 р., м.Чернігів, №74 о/с. По особовому складу.

Згідно з Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України звільнити з органів МВС у запас Збройних Сил України за п.63 "ж" (за власним бажанням):

– старшину міліції Плоського Олександра Олександровича, міліціонера окремого батальйону патрульно-постової служби при УМВС з 22 травня 2002 року.

Вислуга для виплати вихідної допомоги становить 08 років 02 місяці 17 днів;

– сержанта міліції Довженка Олександра Миколайовича, міліціонера окремого батальйону патрульно-постової служби при УМВС з 22 травня 2002 року.

Вислуга для виплати вихідної допомоги становить 02 роки 06 місяців 02 дні;

– молодшого сержанта міліції Сотнікова Олександра Євгеновича, міліціонера окремого батальйону патрульно-постової служби при УМВС з 22 травня 2002 року.

Вислуга для виплати вихідної допомоги становить 01 рік 00 місяців 19 днів.

П/п начальник УМВС

Генерал-майор міліції М.Ф. Манін".

Таким образом – по собственному желанию, то есть, незапятнанными, с правом восстановиться через недолгое время в органах – ушли из милиции патрульные, избившие на улице случайного прохожего. Избитому, по нашим сведениям, компенсирован причиненный ущерб. Силовое ведомство рассчиталось деньгами за кровь, тем самым косвенно признав свою вину – и ладно. Проблема в том, что, по нашим сведениям, массированной обработке такого рода подвергается большинство упомянутых в публикации свидетелей и потерпевших. По данным из достоверных источников, фронтальная проверка всех изложенных фактов осуществляется не с целью выяснения истины, а лишь для того, чтобы любыми средствами обелить замаранную репутацию силовиков. Средства эти крайне однообразны: с одной стороны, сбор расписок типа "потерпевшие претензий не имеют" (иногда под обещание заплатить за ущерб), с другой – недвусмысленная угроза развязать против потерпевшего или даже учреждения, к которому он имеет служебное отношение, "холодную войну". Формулируется ультиматум примерно так: "Вы, конечно, имеете право подать на нас в суд, но тогда мы отнесемся к ведомству, где вы работаете, со всей принципиальностью".

У нас есть неопровержимые доказательства, что на "развал" выдвинутых обвинений, кроме всего прочего, работают сотрудники правоохранительных органов, чьи имена были названы в нашей статье (например, сотрудник прокуратуры Ю.Шеремет). И что особый интерес дознаватели проявляют к обстоятельствам, при которых нам стали известны те или иные компрометирующие их данные.

Не для того писалась статья, чтобы несколько профнепригодных сотрудников по-хорошему ушли из милиции. Речь шла не о единичных случаях. О другом. О мутации черниговских правоохранительных органов как структуры. О немотивированной, чисто бандитской жестокости и коррумпированности тех, кто там служит. О круговой поруке, разъедающей ведомство сверху донизу.

Если сержант милиции избивает ни за что человека – это отдельно взятый факт. Но если оказывается, что в момент совершения преступления он вовсе не службу нес, а выполнял подряд по охране коммерческой структуры, да еще и на основании очень сомнительного договора, подписанного высшим милицейским руководством, каковое после берет нижнего чина под защиту, – это уже симптом. "Улаживание" дел с потерпевшими и свидетелями, а также полюбовное расставание со схваченными за руку преступниками в мундирах (а сколько не схваченных?) – суть не лечение болезни, а ее рецидив.

С просьбой о помощи в "ЗН" вновь обратился завотделением областного противотуберкулезного диспансера Владимир Семений. Он был зверски избит неустановленным лицом. А когда начал доискиваться справедливости – его снова избили (по выходе из больницы). Притом еще и ограбили, приговаривая, чтобы никуда с жалобами не обращался. Милиция взыскала с него плату за отнятые грабителями документы. Но в поиске нападавших не преуспела. Недавно доктор Семений выиграл апелляционный суд, отменивший очередное постановление на закрытие уголовного дела №75/704 М по факту причинения ему телесных повреждений. Подробности, которые он описал нам, почти невероятны.

"Неустановленным" лицом избивавший именуется в официальных бумагах лишь из вежливости. Он хорошо известен в милиции и покалеченному врачу. 29 апреля сего года Черниговский апелляционный суд вновь возвратил заваленное по всем срокам дело на доследование.

("Зеркало недели", №21, 8-14 червня 2002 р.)

* * *

Із листа кременчужанки Наталії Олександрівни Герман:

". 11 квітня 2002 року, близько 18.00, без санкції суду та моєї згоди, до мого житла, де знаходився син – І. Герман, його знайомі М. та О., увірвалися озброєні пістолетами працівники міліції у камуфляжній формі та масках. Вони збили з ніг сина, який добровільно відчинив їм двері, вистрелили в нього. Не вцілили лише випадково. Нічого не питаючи, не представляючись, працівники міліції повалили на підлогу трьох хлопців, скрутили їм руки та одягли наручники. Потім один з працівників міліції вистрелив з невідомих причин у М., нанісши йому важке поранення внутрішніх органів. Досі М. знаходиться в тяжкому стані в лікарні. Ніхто з трьох хлопців не міг чинити опір міліції, бо всі лежали у наручниках на підлозі. Зрозумівши, що їхні дії привели до неочікуваних ними проблем, працівники міліції викликали швидку допомогу, якою відвезли М. до лікарні, О. – до відділу УБОЗ, а мій син тривалий час змушений був стояти обличчям до стіни у під’їзді біля квартири. Протягом цього часу у квартиру безперешкодно і неодноразово заходили співробітники міліції. Що вони там робили, нам невідомо. У шухляді шафи, яку я відкрила за наполяганням міліції, я побачила обріз мисливської рушниці. Я була шокована, бо щодня відкривала саме цю шухляду за потребою. Я переконана, що не було там обрізу і 11 квітня. Під час написання протоколу працівники міліції раптом прямо на підлозі у великій кімнаті знайшли речовину темно-зеленого кольору. Я і свідки зразу сказали, що під час огляду кімнати ми не бачили цього пакету. Коли я відмовилася підписувати протокол, мені погрожували тим, що заберуть з собою у відділ. Наступного дня мого сина було заарештовано в адміністративному порядку на 7 діб. Того ж дня ввечері я звернулася до прокурора, оскільки дізналася, що мого сина у відділі УБОЗ б’ють, на що прокурор відповів, що вже зателефонував керівнику УБОЗ Плужнику, і сина бити більше не будуть. Не дивлячись на це, наступного дня – 13 квітня 2002 року – мого сина було по-звірячому побито працівниками міліції Макаренком і Компанійцем. При цьому його близько трьох годин мордували струмом. Звичайно, син був змушений після цього зізнатися, що наркотики належать йому, і що він сам їх навіть вирощує. Від нього також вимагали зізнатися в здійсненні якогось збройного нападу. 15 квітня 2002 року, за моїм наполяганням, сина оглянув судово-медичний експерт, якому син розповів про те, як його били в міліції. Того ж дня сина було звільнено, оскільки я звернулася до засобів масової інформації. Прокурор сказав мені, що за фактом вилучення зброї та наркотиків буде порушено кримінальну справу. А як же все останнє? Чому не відбувається з’ясування з приводу протизаконного вторгнення міліції до моєї квартири, за фактом проведення пострілів міліціонерами і тяжкого поранення ні в чому не винного хлопця? Мій син ні в чому не винен. 11 квітня 2002 року зброя і наркотики з’явилися у квартирі, дякуючи працівникам міліції, які, певне, у такий спосіб намагаються приховати свої протизаконні дії.

("Інформаційний бюлетень", ч.24, 1-15 травня 2002 р.)

* * *

Инспектора Леонида Проценко (с. Чулаковка, Херсонской обл.) судебная палата по уголовным делам Херсонского апелляционного суда разжаловала и приговорила к 12 годам лишения свободы, обязав выплатить семье погибшего от его руки 36,8 тысяч гривен возмещения морального и материального ущерба.

Приняв жалобу от обворованной сельчанки, чулаковский "шериф" решил навестить дом потерпевшей. Там он застал изрядно выпившего гостя и основательно его избил. Под вечер того же дня лейтенант с дружинником добрались до хаты подозреваемого в краже денег. Инспектор без лишних препирательств выволок беднягу во двор, ударил его по лицу и выстрелил из "Макарова" в висок. Трагедии могло не случиться, обрати тогдашнее руководство Голопристанского районного отделения милиции внимание на сельского участкового. Менее чем за две недели до убийства лейтенант, заподозрив трех местных жителей, мирно угощавшихся пивком у здания сельсовета, в каких-то неблаговидных деяниях, вынул пистолет и обыскал всю компанию. Один из любителей пива заикнулся было о правах человека, за что рассвирепевший офицер ударил его по лицу, приставил к голове пистолет и спустил курок. К счастью, в ствол не был дослан патрон, и человек остался жив.

Руководителей районной милиции отправили в отставку.

("Киевские ведомости", 28 травня 2002 р.)

* * *

Город Ясиноватая расположен вблизи Донецка. Именно здесь в начале марта разыгралась драма. Неизвестными лицами был избит бывший друг Николая Мацыка. 5 марта Николая вызвали в местное отделение милиции в качестве свидетеля по делу. Вошел он в двери милиции живым, здоровым и полным надежд. Через трое суток его вынесли через черный ход фактически инвалидом.

С самого начала Мацыка начали "бросать" из кабинета в кабинет, от следователя к следователю. Требовали признаться в избиении бывшего друга. Но парень оказался не из слабаков. И тогда его бросили в камеру!

Встревоженная семья находит адвоката Пархоменко, и тот во второй половине дня начинает поиски Николая. В горотделе милиции ему, не моргнув глазом, соврали, что такого не было. Помощник городского прокурора Д.Лысенков раскопал в стоге милицейских бумаг упоминание о Мацыке, не находит оснований для его задержания и распоряжается освободить. Но заместитель начальника ГОВД Никитенко игнорирует это распоряжение. Он сам проводит допрос Николая, выдворив адвоката за дверь. Это было в 16.00. И только в 22.50 начался допрос в присутствии адвоката, а сам протокол составлен в 23.15. Мацык отрицает свою вину, а у дознавателей нет изобличающих доказательств. Тем не менее, задержанного, несмотря на протесты адвоката, повторно водворяют в камеру. Николай Мацык твердо стоит на том, что с полуночи, пять часов подряд, его поочередно избивали зам. начальника ясиноватской милиции Никитенко и его подручные Сидоров, Филатов, Гончаренко. Об этом стало известно донецким журналистам, и газеты области донесли эти фамилии до широких кругов общественности. Тогда-то стражам правопорядка и пригодился Уголовный кодекс. Вызванные наутро врачи "скорой помощи" нашли Николая в бессознательном состоянии. Милиционеры отказались отправить его в больницу, разрешив "откачать". По-видимому, экзекуция продолжалась далее, потому что через два часа снова была вызвана "скорая". На этот раз врачи настояли на госпитализации парня. У него было сотрясение мозга, ушибы грудной клетки и поясницы, области промежности. "Он был синий от побоев", – утверждают свидетели. Милиционеры, напуганные тем, что "клиент" может отдать концы, вытаскивают его через черный ход. Забросив бессознательное тело в "УАЗ", отправляют в больницу. Там его приковали наручниками к кровати, выставив конвой. Расконвоировали Мацыка только по истечении 72 часов после задержания. Так велит закон. Тот самый, которым парня били по голове. За это время из него выбили признание в преступлении, объяснение по поводу ушибов по классическому образцу. Но после освобождения потерпевший направил жалобу в прокуратуру города. Там ее рассмотрели, не допросив даже врачей "скорой помощи", и вынесли решение – в действиях сотрудников милиции нет состава преступления. К такому же выводу пришли в областной прокуратуре и ведомственной службе внутренних расследований.

А вот Ясиноватский горсуд 3 апреля не согласился с решениями этих ведомств, отменил их и направил дело в ту же городскую прокуратуру для повторного рассмотрения. Прокуратура это решение не обжаловала, но с возбуждением уголовного дела (по статьям "незаконное задержание" и "нанесение телесных повреждений") не спешит. 16 апреля тот же суд под председательством судьи Валентины Бойченко признал незаконным задержание Н.Мацыка. Это решение суда направлено в Генеральную прокуратуру и МВД, однако реакции пока не последовало. А вот в адрес Мацыка и его адвоката раздаются угрозы, их пытаются втянуть в какой-нибудь конфликт, спровоцировать драку. Поэтому они стараются лишний раз не выходить на улицу. Местные журналисты утверждают, что в день принятия судом решения о незаконности задержания Мацыка к председателю Ясиноватского горсуда А.Добрынину настойчиво добивались прокурор города Мирошниченко и начальник милиции Мартынюк. Потерпевший решил идти до конца.

("Свобода", №20, 28 травня-4 червня 2002 р.)

* * *

Как сообщили в информационном центре "Антитеррор" УМВД Украины во Львовской области, сотрудники правоохранительных органов задержали 16-летнего М., сорвавшего на бегу с женщины золотую цепочку, по подозрению в совершении грабежа. На третий день пребывания в ИВС городского управления милиции подросток сделал из своей рубашки петлю и повесился на ручках двухъярусной металлической кровати. Заместитель начальника Львовского городского управления внутренних дел Михаил Курочка заявил, что прокуратура отказала в возбуждении уголовного дела по признакам халатного отношения сотрудников изолятора к своим обязанностям. Все, допустившие ЧП, отделались выговорами.

ЧП произошло в помещении, где в свое время был следственный изолятор Управления СБУ во Львовской области.

("Факты", №100, 5 червня 2002 р.)

* * *

3 июня в 18.35 с подростком разговаривал начальник изолятора, спрашивая о возможных жалобах и пожеланиях. А спустя 7 минут дежурный увидел, как парень засовывает голову в петлю. Сотрудники изолятора бросились спасать "подопечного", но ни они, ни прибывшие по вызову врачи не смогли вернуть его к жизни. По словам Михаила Курочки, подросток стоял на учете в милиции с 11 лет.

Это уже не первый подобный инцидент в изоляторе Львовского городского управления милиции. За последние три месяца трое подследственных пытались свести счеты с жизнью: двое – через повешение, а третий пытался перерезать вены.

("Сегодня", №121, 5 червня 2002 р.)

* * *

Николай Москалев, глава Сумского общественного объединения ромской культуры, сказал, что поездка в милицейский участок, где буквально со скандалом приходится выручать своих братьев по крови, превратилась уже в его постоянную работу. Опасно быть, по мнению Н.Москалева, и одиночкой, вне табора. Если ромская организация еще может доказать невиновность своего подопечного в милиции, то сам он, без поддержки, вряд ли выберется оттуда на свободу. Доходит до того, что ром приезжает в какой-то район, а в милиции ему сразу бросают: "Давай, перебирайся куда-то в другое место. Если нет, то повод для ареста на 15 суток мы найдем. А потом, не исключено, наркотики у тебя обнаружим. Тогда вообще о свободе забудь".

Мария Иванова, адвокат, привела пример из своей практики. Как то вызвали ее в КПЗ к хорошо ей знакомому рому. Но в серой каморке она увидела не сильного молодого мужчину, каким до этого его знала, а окровавленного старика. Под ножками стула валялись клочья его волос. Врачи со "скорой" подтвердили, что мужчина в самом деле сильно избит. Буквально через несколько часов после снятия побоев его выпустили с казенной формулировкой "за отсутствием состава преступления".

("Киевские ведомости", 21 червня 2002 р.)

* * *

Недавно в Чернівцях стався черговий випадок свавілля з боку людей, які носять ймення правоохоронців. Після квартирної крадіжки міліція шукала винуватців. Під руку попав 24-річний мешканець Чернівців. І хоча під час скоєння крадіжки хлопець мав "залізне" алібі, бо був у церкві з друзями, що підтвердив і церковний сторож, його все-таки затримали. При цьому, арешт відбувався з усіма можливими порушеннями прав людини. Хлопця не ознайомили з обвинуваченням, вдягли наручники, вкинули в "воронок" і відвезли у райвідділ. Там почався допит. За твердженням потерпілого, в хід пішли гумові кийки. ". Непритомнів, в туалет ходив кров’ю, просив: "Відведіть мене в лікарню, напишу вам, що схочете.". На таку умову міліціонери зрештою пристали. Хлопець попав до рук лікарів. Ті констатували: струс головного мозку і розрив прямої кишки. Наразі проведено вже дві операції, а восени хлопця чекає третя. Мати потерпілого наполягає на покаранні винних.

("Україна молода", №112, 20 червня 2002 р.)

* * *

Накануне нового, 2002 года менеджер фирмы ООО "Стокмастер" получил в банке ВАТ "ТММ" наличные деньги фирмы для осуществления расчетов за приобретенные ценные бумаги. Полученные деньги он вез на работу, но об этом узнали сотрудники налоговой милиции, что и послужило началом этой истории. По дороге предприниматель был остановлен сотрудниками Управления налоговой милиции в г.Киеве. Они избили его, связали руки ремнем, затем уложили лицом на землю и только потом, обыскав автомобиль и проверив документы, доставили его в офис фирмы, где в это время находился его руководитель. Сотрудники налоговой милиции провели обыск в помещении, ссылаясь на уголовное дело, которое ни к фирме, ни к менеджеру не имело отношения. К середине дня налоговая милиция, без всяких на то оснований и ордера, задержала семерых представителей контрагентов фирмы, пришедших в офис. После этого все задержанные были доставлены в налоговую милицию для дачи показаний по уголовному делу, суть которого им никто не объяснил. Директор фирмы, г-н Степаненко, под угрозой физического насилия был доставлен в налоговую милицию отдельно, где подвергся бесчеловечному допросу в качестве свидетеля в течение более полутора суток без перерыва. Один из задержанных – Н.Мусиенко, который не являлся сотрудником фирмы, предупредил представителей власти о плохом состоянии здоровья. Но это не остановило, а лишь раззадорило налоговиков – они получили возможность выбить нужные показания в обмен на жизнь больного человека. Одного свидетеля – Мусиенко – заставляли давать показания на другого – Степаненко. Абсурдность этого действия, с точки зрения уголовного процесса, понятна – найти основания для конфискации изъятых денег. Свидетель Мусиенко не выдержал пытку, называемую допросом, и был доставлен в больницу в тяжелом состоянии. Однако это обстоятельство нисколько не смутило его мучителей. Следователь В.Деньга в сопровождении отряда милиционеров, переодетых в штатское, ворвался в больницу, где лежал Мусиенко, угрожая ему оружием. Досталось и начальнику реанимационного отделения. Ему зачем-то тоже выписали повестку в налоговую милицию. Лишь когда Мусиенко впал в кому, следователь разрешил медикам оказать ему помощь. Степаненко, будучи на допросе у следователя, потребовал пригласить адвоката. Адвоката вызвали в качестве свидетеля, пытаясь получить показания против клиента. Его заставили писать объяснительную записку, по какой причине он защищает Степаненко.

Сегодня никто не может быть в безопасности от произвола чиновников.

("Свобода", №24, 25 червня-2 липня 2002 р.)

* * *

Г.Д. Коновалова:

"Справа моя пов’язана з подіями, які відбувалися 11.04.2002 р. у місті Кременчуці – в цей день працівниками міліції був затриманий мій син, Коновалов Олександр Сергійович, за підозрою в скоєнні злочину (у той час за цією карною справою були також затримані Литвин Д. та Ковальов В., про яких вже йшлося в ваших попередніх публікаціях). 15.04.2002 р., в день вирішення Полтавським районним судом питання про взяття під варту затриманих, ми, матері, випадково побачили, в якому стані був доставлений (волочили під руки) до суду затриманий В.Ковальов – його було дуже побито, обличчя пухле, голову він тримати не міг, він був без свідомості! Свого сина я так і не побачила – справа його була розглянута раніше, без присутності адвоката. Не виникає сумніву, що слідча УБОЗ в Полтавській області Л.С. Тимохіна навмисно не попередила адвоката про дійсний час розгляду справи, щоб приховати стан наших дітей, що були закатовані працівниками міліції.

Чи буде засвідчено факт побиття затриманих посадовими особами Полтавського районного суду, УБОЗ та прокуратурою в Полтавській області? На наше, матерів, звернення 15.04.2002 р. до прокурора Полтавської області з проханням провести судово-медичний огляд підозрюваних одержана відповідь: ". на підставі ст.6 п.2 КПК України прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи" – ані слова про результати судово-медичного огляду затриманих, про застосування незаконних методів дізнання працівниками міліції (ми ж бачили на власні очі побитого В.Ковальова). Мій син, знаходячись з 16.05 по 23.05.2002 р. в ізоляторі тимчасового утримання в м.Кременчуці, був в черговий раз закатований працівниками міліції. Не витримавши катувань, він спробував порізати собі вени. За браком доказів вони катують мого сина! Хіба можна витримати такі тортури? До потилиці і пальців рук вони прикладають оголені проводи під струмом, пропускають електричний струм через статеві органи, одягають на голову протигаз, заздалегідь перекривши доступ повітря.

На мою скаргу від 20.05.2002 р. до прокурора м. Кременчука О.Г. Михайлика отримала відповідь, що ця скарга направлена для розгляду начальнику слідчого відділу прокуратури Полтавської області М.А. Кармазіна, який відмовив мені у відповіді на скаргу від 15.04.2002 р. Мною також направлена скарга до Генерального прокурора України.

Пишу лист з метою підтримки громадськістю: правоохоронною системою в Україні навмисно приховується існуюча проблема – використання недозволених методів дізнання, катуванням працівниками міліції з явною схильністю до садизму".

("Інформаційний бюлетень", №31, 26 червня-2 липня 2002 р.)

* * *

58-річному Мирону Онуфрійовичу Зіньковському з Новояворівська у минулому році видалили пухлину кишечника. Три місяці він лежав у лікарні, проходив процедури хіміотерапії. Нещодавно він, набираючись сил, гуляв по стадіону СШ №3. "Я тобі покажу, як замки в машині псувати!", – з цими словами на літню людину кинувся якийсь молодик і почав бити. Бив жорстоко, а коли Мирослав Онуфрійович благав не бити, адже йому лишень зробили операцію, нападник відповідав: "Будеш і другу робити!". За цією "екзекуцією" уважно спостерігав ще один чоловік, тесть нападника. І невідомо, чим би усе це закінчилося, коли б не сусід Мирона Онуфрійовича: він вирвав його з рук кривдників та відвіз додому. Того ж дня М.Зіньковський подав заяву в міліцію. І з’ясувалось, що бив інваліда не якийсь хуліган, а міліціонер полку патрульно-постової служби ЛМУ УМВСУ у Львівській області. А спостерігав за побиттям тесть міліціонера, підполковник міліції, співробітник управління боротьби з організованою злочинністю. Чому ці правоохоронці вирішили, що літня людина, інвалід буде ламати замки їхнього автомобіля, незрозуміло. Як не зрозуміло, яке право вони мали на самосуд. Скаргу на дії міліціонерів Мирон Онуфрійович надіслав на ім’я начальника УМВСУ у Львівській області генерала Володимира Ортинського. До честі останнього, управління негайно відреагувало на звернення. У Новояворівськ прибув співробітник управління, який перевірив скаргу і підтвердив "неправомірні дії міліціонера полку ППСМ". Матеріали перевірки міліція скерувала у прокуратуру Яворівського району. А звідти надійшла дивна відповідь за підписом слідчого прокуратури О.Харамбури. Факту побиття слідчий не спростовував. Проте в порушенні кримінальної справи відмовив "за відсутністю складу злочину" в діях міліціонерів. Працівник прокуратури у своїй відповіді роз’яснив, що Зіньковському були завдані "легкі тілесні ушкодження без короткочасного розладу здоров’я". А нападник, зазначив слідчий, "в даному протиправному випадку діяв не як працівник міліції, а як приватна особа". Після цього побиття Мирон Онуфрійович двадцять днів пролежав в лікарні з діагнозом "закрита черепно-мозкова травма та струс головного мозку". Міліціонер того дня перебував поза службою. Та, згідно з присягою, правоохоронець завжди має залишатися на сторожі закону. Сьогодні рішення районної прокуратури скеровано для оскарження в прокуратуру Львівської області. Та, швидше за все, зять підполковника – бійця з оргзлочинністю – залишиться безкарним. І надалі перебуватиме на службі.

("Високий замок", 27 червня 2002 р.)




Права шукачів притулку

Опис фактів знущань

Відповідно до наказу Держдепартаменту виконання покарань від 18 січня 2000 року, в’язні, що мають цілий перелік захворювань, не повинні утримуватись в ізоляції. Але дійсність, на жаль, дещо інша.

Костянтин Космач опинився у Вінницькому СІЗО у грудні 1999 року. За словами судді обласного суду Євгена Нагорняка (саме він вів справу Космача), з причин, що у в’язня – букет хвороб, була винесена постанова про призупинення ведення справи до повного одужання Костянтина. Але одужати в СІЗО підсудний не може (там для цього немає відповідних умов). Син Космача пише, що його прохання на ім’я слідчого СБУ про зміну міри утримання не задовольнялись. Прохання викликати до нього лікаря-кардіолога відхилялися протягом 6 місяців. Правда, після 9 місяців з моменту арешту головний лікар СІЗО повідомив суд, що Космачу потрібна термінова операція. "Суд вирішує проводити засідання без моєї присутності", – повідомив Космач. Через 5 місяців до підсудного все ж був запрошений головний лікар Стрижевської тюремної лікарні. Після огляду він зробив висновок, що стан здоров’я Космача помітно покращився. Таку ж довідку отримав і суддя Нагорняк. І це при прогресуючому характері захворювань і паховій грижі в стадії загострення.

За словами родичів утримуваних у Вінницькому СІЗО, "недавно в СІЗО була епідемія гепатиту А, але адміністрація не здійснила ніяких заходів для лікування чи хоча б тимчасової ізоляції хворих. В камерах перебуває по 8 чоловік. Всі вони користуються одним посудом, їдять одні й ті ж продукти. Про якусь там дієту не може бути і мови."

Олександр Тюркін, юрист Вінницького комітету захисту прав людини:

"Подібне поводження з підсудними можна розцінити як грубе порушення ст.ст.49 і 63 Конституції України, а у випадку з Космачем була порушена і ст.150 КПК України, у якій чітко сказано, що при виборі попереджувальних заходів потрібно враховувати особистість звинувачуваного, його вік і стан здоров’я."

"Історія Космача – це квіточки в порівнянні з тим, що зараз відбувається в наших СІЗО", – вважає голова Вінницького комітету захисту прав людини Василь Жорноклей.

("Нова альтернатива", №3-4, 31 січня-14 лютого 2002 р.)

* * *

Генеральная прокуратура возбудила уголовное дело по факту получения следователями "добровольного" признания харьковчанина Романа Бутенко с помощью пыток и избиений в совершении им убийства молодой девушки. Р.Бутенко пробыл за решеткой более пяти лет до полного его оправдания судом.

История севастопольца Владислава Ситянина похожа на предыдущую, разве что здоровья в борьбе с прокурорской машиной он потерял еще больше.

Это началось в 1995 году. 16 ноября Владислава Ситянина, пятикурсника Военно-морского училища им. Нахимова, задержали по подозрению в изнасиловании девушки. "Разве мог я знать, заходя в здание прокуратуры, что вернусь домой спустя почти три года инвалидом?", – рассказывает Владислав. Следствие затянулось на год. "В прокуратуре ко мне пальцем не прикоснулись. Били только в СИЗО – работники изолятора. По ночам выдергивали из камеры специально для экзекуций". Через год после ареста, в октябре 1996 года, началось слушание дела в Военном суде Севастопольского гарнизона. Владислава приговорили к семи годам лишения свободы в колонии усиленного режима. В конце 1996 года Ситянин, направленный в УИН 314/38 (Луганская обл.) из-за употребления воды низкого качества переболел вместе с другими желтухой. Кашель начался еще в Симферопольском СИЗО. Матери, приехавшей навестить сына, медики учреждения сказали, что у него запущенный туберкулез, поражено левое легкое и больна печень после гепатита. Пока не поставили диагноз, его еще гоняли на работу, а уж потом перевели в туберкулезный барак. В 1997 году В.Ситянина отправили в другую зону, где была туберкулезная лечебница – УИН 314/13 (Алчевск, Луганская обл.).

Рассказывает Владислав:

"Мои документы легли на стол председателя Верховного Суда Украины Виталия Бойко. На них было достаточно взглянуть, чтобы понять, что дело сфальсифицировано. Все доказательства обвинения исчерпывались лишь показаниями потерпевшей. Верховный Суд отменил приговор суда первой инстанции и отправил дело на дополнительное расследование. Однако меру пресечения, несмотря на состояние здоровья, мне не изменили".

Как предполагает мать Владислава, "наша семья столкнулась с особой формой рэкета, который состоит в том, что нечистоплотные люди выбирают успешных молодых ребят и, объединившись с прокуратурой, через такие грязные формы обвинения выколачивают деньги. Ведь многие родители, не задумываясь, продадут последнюю рубашку, чтобы избавить сына от темного пятна в биографии".

Пока дело рассматривалось Верховным Судом, отбывающему срок в тюремной больнице Ситянину становилось хуже и хуже. Для проведения новых следственных действий больного этапировали в Симферополь в "столыпинском" вагоне. Путешествие заняло месяц. Владислав, больной туберкулезом в открытой форме, ехал буквально впритирку со здоровыми людьми. Сколько человек могло в то время заразиться – неведомо.

"Когда меня довезли до Симферопольского СИЗО, я уже не мог ходить. Периодически горлом шла кровь. В камере СИЗО при мне несколько человек умерли от туберкулеза. Они умирали ночью и лежали в камере до утра. Комиссия врачей обратилась к судье с просьбой изменить меру пресечения. Но судья отказал, не объясняя причины".

В прокуратуре, наверное, побоялись, что заключенный Ситянин умрет у них на руках, и 24 июля 1998 года "в связи с состоянием здоровья", поменяв меру пресечения на подписку о невыезде, Владислава отправили в Симферопольский военный госпиталь. В легочно-хирургическом центре Симферополя ему удалили две трети левого легкого, после чего он получил вторую группу инвалидности. 14 декабря 2001 года Военный суд Феодосийского гарнизона вынес Владиславу Ситянину оправдательный приговор. "В моей практике за последние три года это первый такой случай, – рассказывает защитник Ситянина Леонид Дмитриев. – Как только состоится апелляционный суд, против трех следователей, замешанных в фальсификации свидетельских показаний (этот факт доказан в суде), должно быть возбуждено уголовное дело. Кроме того, мы сразу поставим вопрос о возмещении материального и морального ущерба. Но военная машина просто так не сдается. Апелляционный суд все откладывается". А в это же время по месту учебы Владислава и месту работы его супруги посылались порочащие его письма.

"Создается впечатление, что прокуратура просто открыла на меня охоту, – вздыхает Владислав. – Надеюсь, что после введения приговора в силу все встанет на свои места."

("Факты", №91, 23 травня 2002 р.)




Смертність в місцях позбавлення волі

С начала года в местах заключения умерло 1296 человек. По сообщению первого заместителя главы Госдепартамента Украины по вопросам исполнения наказаний Александра Пташинского, в Донецкой области умерли 39. Каждый факт смерти осужденного строго контролируется Департаментом.

"2000", №50, 14-20 грудня 2001 р.




Дані про захворюваність в місцях позбавлення волі

На сьогоднішній день туберкульоз у в’язницях залишається найбільш поширеним захворюванням. За даними Держдепартаменту з питань виконання покарань, серед тих, які перебувають під вартою, нараховується близько 16 тисяч туберкульозників, з яких тільки 12 тисяч перебувають на лікуванні у в’язничних госпіталях. Зі слів заступника глави Департаменту Олександра Пташинського, у СІЗО попадає до п’яти тисяч хворих активною формою туберкульозу, лікування яких неможливе до виголошення остаточного вироку. Саме ж слідство може тривати до 6-8 місяців, тоді як хвороба посилюється через відсутність лікування, несприятливі умови перебування, а також передається при контактах.

Тільки 64% амністованих "дійшли" до тубдиспансерів, а у деяких регіонах їхня кількість навіть менша половини.

("День", №179, 4 жовтня 2001 р.)

* * *

По предварительным данным, под последнюю амнистию подпали 2037 лиц, больных туберкулезом.

("Факты", №178, 4 жовтня 2001 р.)

* * *

2886 лиц с начала года освобождено из мест заключения по ст. 408 УПК Украины, то есть, из сострадания к их неизлечимым недугам. По сообщению первого заместителя главы Госдепартамента Украины по вопросам исполнения наказаний Александра Пташинского, в Донецкой области по состоянию здоровья освобождено 367 человек.

("2000", №50, 14-20 грудня 2001 р.

* * *

Сильнейшими толчками к всплеску заболеваемости туберкулезом в Украине в прошлом году стали почти поголовная заболеваемость им в местах лишения свободы, распространение его в населенных пунктах многочисленными амнистированными заключенными.

Главной социальной угрозой в стане сейчас остается "тюремный" и "амнистированный" туберкулез. Органы исполнения наказаний не позаботились о том, чтобы своевременно сообщить медучреждениям списки амнистированных. Только в Крыму (без Севастополя) из 138 амнистированных больных тяжелыми и социально опасными формами туберкулеза взяты на учет всего 99. И хотя больные с бактериовыделением по закону не должны амнистироваться до его прекращения, они все равно вышли на свободу и не все попали под наблюдение врачей.

А количество освободившихся больных после окончания сроков заключения еще больше, чем амнистированных. Только в Евпаторию в прошлом году из мест лишения свободы прибыли 45 человек, больных активными формами туберкулеза, хотя по амнистии должно было прибыть только 5.

Сегодня в тубдиспансерах удельный вес больных, заразившихся в местах лишения свободы, достигает 50%, а в отдельных случаях – 80-90%.

("День", №18, 30січня 2002 р.)




Умови утримання в окремих закладах

До попередніх публікацій:

Про етапування ув’язнених жінок з Кривого Рогу до Дніпропетровська та зміни у їхньому становищі – див "Популярные ведомости", №36, 6 вересня 2001 р.

* * *

Как свидетельствуют результаты проверок Уполномоченного Верховной Рады Украины по правам человека Нины Карпачевой, обеспечение питания лиц, находящихся в местах предварительного содержания, оставляют желать лучшего. В ходе проверок омбудсмен отмечала, что в изоляторах временного содержания и в комнатах для задержанных при райотделах милиции задержанных не кормят. В райотделах за счет бюджета людей не кормят вообще, а в ИВС предоставляется только двухразовое питание в сутки вместо трехразового. Голод задержанных, считает Нина Карпачева, является грубым нарушением прав человека, наносит серьезный вред здоровью, а также может быть средством давления на задержанных со стороны правоохранительных органов.

Г-жа Карпачева обратилась к премьер-министру Анатолию Кинаху и спикеру парламента Ивану Плющу с просьбой предусмотреть в бюджете на 2002 год расходы на питание временно задержанных как защищенную статью расходов, обеспечив 100%-е ее финансирование.

("Сегодня", №220, 2 жовтня 2001 р.)

* * *

Прокуратура и Горловский ОБОП совместно расследуют факт должностного подлога (ст. 366-1 УК Украины) в Ждановской исправительной колонии №3 ("тройке"). По предварительным данным, с марта по август этого года 12 человек были освобождены оттуда. мертвыми. Через несколько дней после смерти человека якобы освобождали по ст. 408 УПК (освобождение от отбывания наказания в связи с тяжелой болезнью). Данная статья, как правило, "светит" тем, кто обречен. По сути, осужденных освобождают, чтобы они умирали дома. Некоторые из двенадцати, в частности, Мариненко, Герасимов, Мищук, еще при жизни по несколько раз просили об освобождении и были представлены суду как подпадающие под действие ст. 408. Однако судья был неумолим. Одному отказал утром, а в обед осужденный скончался, после чего тем же судьей был якобы освобожден. по ст. 408. Ждановская "тройка" считается колонией-больницей, куда направляются осужденный с диагнозом "туберкулез" из других учреждений. На 1 декабря здесь находилось 1620 человек. В нынешнем году, по данным Донецкой областной прокуратуры, в колонии скончались 53 осужденных. За тот же период минувшего года – более 60. В связи с создавшейся ситуацией, по Донецкому областному управлению Госдепартамента по вопросам исполнения наказаний был издан приказ, согласно которому из органов уволены два начальника спецотделов и два – медотделов. Наказаны другие должностные лица.

("2000", №50, 14-20 грудня 2001 р.

* * *

З листа:

"Пишет вам заключенный Алчевской зоны №13. Просим вас о помощи. Когда начальником тюрьмы был Напольских, а затем Янголенко, жилось нам хоть и не завидно, но все же терпимо. А сейчас начальник зоны Кизинов, и все, что происходит, не поддается описанию. На промзоне, где работаем, отключили отопление. Морозы были сильные, мы жгли костры в помещении. Зато с нас все это время исправно удерживали за электроэнергию. Что касается питания, то есть просто невозможно Мы, конечно, не имеем права претендовать на ресторанную еду, но пусть бы начальство хоть позволяло принимать продукты, которые привозят родственники. Зона эта туберкулезная.

Не называю свою фамилию – хочу добыть срок и выйти живым, если, конечно, получится."

("Правда Украины", №26, 19 лютого 2002 р.)

* * *

Эта зона находится в пос. Макошино на Черниговщине. Сегодня в колонии усиленного режима №91 содержат осужденных сотрудников правоохранительных органов: милиционеров, эсбеушников, судей, прокуроров. Она создана в 1992 году. Сейчас в "ментовской зоне" 373 сидельца. Из них более половины получили по приговору 13-15 лет. В основном – за убийства. Что касается состава – выше подполковника и начальника штаба областного МВД никого нет. Мельчает контингент: сержанты, прапорщики. Очень много патрульно-постовой службы. То есть – самая-самая низкооплачиваемая категория работников МВД. В основном же – оперуполномоченные, следователи, инспектора. Приблизительно такой же уровень работников прокуратуры и спецслужб. Один из руководителей зоны заявил: "Сегодня у нас на крупную "рыбу" сети не ставят. У кого большие деньги – тот в наши заведения не попадает. Нередко срок отбывают те, кто бескомпромиссно боролся с криминалом, но "переусердствовал" при исполнении обязанностей". А в основном же статьи, по которым сидят силовики – это взятки и превышение служебных полномочий. Из осужденных милиционеров половина – работники ГАИ. Трудом заняты 70-80% зэков, да и то не полный рабочий день. На питание выделяют 2 гривны в день. Выручает автомастерская, где трудятся специалисты. Вторая надежда и опора "ментовской зоны" – сидящие здесь же зэки-инвалиды 1-й и 2-й групп (их здесь около полутысячи). Точнее, их пенсии, которые, по положению, не выдаются им на руки, а накапливаются на депозитах в местном отделении банка. По личным заявлениям осужденных значительная часть этих средств (в порядке возвратной финансовой помощи) используют на приобретение продуктов питания. Учреждение берет их у инвалидов в кредит. Все ли вовремя возвращается – трудно сказать. В прошлом и нынешнем годах их уже умерло более сотни. 24 августа 2000-го года было приказано выдворить 200 зэков по амнистии. Но денег в кассе не было даже на дорогу. Зэки-инвалиды подсобили колонии немалой суммой – 140 тысяч гривен.

("Франт", Куп’янськ-Вузловий, Харківська обл., №6, 31 січня 2002 р.)




Деякі правові проблеми

1. Деякі правові проблеми

Закон про попереднє ув’язнення забороняє неповнолітнім у СІЗО побачення з батьками чи родичами. Мовляв, в інтересах слідства. Інтереси ж дитини, її психологічного стану – питання сто перше. Отож 6, 9, а то й більше 12 місяців сидить дитина в камері, майже кожна – з вкрай неврівноваженою нервовою системою, перелякана обставинами. Більшість дітлахів у СІЗО – або інтернатівці, або з так званих неблагополучних сімей. Отож, зазвичай, відвідує дитину в СІЗО лише її слідчий, коли визнає за доцільне. Є в СІЗО штатний соціальний працівник, однак він один на 100-170 дітлахів, інших "душерятівників" інструкція не передбачає. Щоправда за дозволом слідчого ув’язнена в СІЗО дитина може одержати право на побачення з психологом. Однак діти мало що про це знають. А, по-друге, одержання такого дозволу – громіздка процедура.

За словами професора факультету соціології та психології Національного університету ім. Т.Шевченка Наталі Максимової, нині ніхто не зобов’язаний пояснювати дитині особливості її обставин. Ніхто не переймається тим, аби діти не боялись слідства, викривлених, жахливих уявлень про можливі покарання, про судові засідання, про життя в колонії.

Спеціальні анкетування, проведені у СІЗО Центром соціальних служб для молоді, показали, що безграмотність серед малолітніх ув’язнених доволі значна. Майже половина дітей перед тим, як потрапити у слідчий ізолятор, один, а то й більше навчальних років не відвідували шкільних занять.

Особливу увагу, на думку Наталі Максимової, потрібно приділяти правовому просвітництву "спецконтингента" – хоча б ознайомити його з положеннями Конвенції про права дитини.

Сьогодні у слідчих ізоляторах України перебуває трохи більше 2-х тисяч дітей.

("Україна молода", №186, 11 жовтня 2001 р.)

* * *

За Апелляционным судом Донецкой области по состоянию на 16.01.2002 года числится в следственных изоляторах 353 подсудимых, которые ожидают очереди на рассмотрение своих дел, из них:

– до 3-х месяцев – 62;

– от 3-х до 6 месяцев – 74;

– от 6 месяцев до 1 года – 132;

– более года – 85.

Из послания Президенту Леониду Кучме за подписью председателя ВСУ В. Бойко и председателя Совета судей Украины В. Кривенко, датированного маем прошлого года:

"Поводом для неотложного рассмотрения вопроса (о состоянии осуществления Донецким областным судом судопроизводства в уголовных делах) стало грубое нарушение государством установленных Конституцией Украины и Европейской конвенцией по правам человека прав привлеченных к уголовной ответственности и содержащихся под стражей граждан на справедливое и открытое рассмотрение их дел на протяжении разумного срока независимым и непредвзятым судом, т.к. 288 из них ожидают рассмотрения уголовных дел около года, а 32 – более года. Суд вынужден планировать рассмотрение уголовных дел не только в помещении суда, а и в выездных судебных заседаниях, т.к. помещение областного суда не позволяет рассматривать более 4-х уголовных дел одновременно. Вместе с тем, на протяжении последних лет Министерство финансов Украины и Министерство юстиции Украины определяют объемы финансирования деятельности судов в размерах, исключающих возможность организации выездных судебных заседаний. Халатное отношение должностных лиц Минюста и Минфина к своим должностным обязанностям является недопустимым и требует неотложного реагирования, поскольку приводит к массовому нарушению прав человека и наносит вред государственным интересам."

("Зеркало недели", №3, 26 січня-1 лютого 2002 р.)

* * *

967 человек содержатся сейчас в Одесском СИЗО из-за того, что их уголовные дела не были рассмотрены вовремя. 36 из них находятся за решеткой без вынесения приговора уже более 1,5 лет, сообщил агентству "Репортер" председатель Одесского апелляционного суда Анатолий Луняченко.

("Вечерние вести", №19, 8 лютого 2002 р.)

* * *

Свыше 4,5 тысяч уголовных дел так и остались нерассмотренными судами Харьковской области. При этом большинство обвиняемых находятся в ожидании решения своей участи в СИЗО. Многие – свыше полугода, зачастую, в античеловеческих условиях.

Нагрузка на одного судью достигла в среднем 90 дел в месяц. А есть судьи, у которых она втрое больше. Один и тот же судья зачастую занят и в уголовном, и в гражданском, и в административном судопроизводстве. Число ждущих своей участи в СИЗО за минувший год возросло с 1700 до 2500. И еще далеко не факт, что каждый из них виновен в инкриминируемых ему деяниях.

("Вечерний Харьков", №29, 14 березня 2002 р.)

* * *

Нина Карпачева, Уполномоченный Верховной Рады по правам человека:

".Из всех узников СИЗО более 70% числятся за судами. Не редкость, когда суды выносят приговор только для того, чтобы оправдать свою или следствия нерасторопность и таким образом покрыть срок незаконного содержания человека под стражей. Весьма удобным стал для этих целей введенный новым Уголовным кодексом арест, прозванный в народе "шоковым". Он предусматривает лишение свободы для взрослых до 6-ти месяцев, для несовершеннолетних – от 15-ти до 45 суток. Под этот срок иногда и подгоняют дела в суде, чтобы отпустить невиновного "с чистой совестью". При этом серьезно нарушаются права человека. Такому осужденному запрещены свидания с родными и продуктовые передачи – то, что разрешено даже убийцам. Эта законодательная норма должна быть пересмотрена".

Омбудсмен намерена добиваться и пересмотра в законодательном порядке лишения свободы граждан за нарушение админрежима. Существующая практика – сажать человека в тюрьму только за то, что он не смог отметиться в определенный срок в райотделе милиции, – порочна. Надо решить проблему запрета заключенным выезжать на похороны своих родных. О питании. На узника в СИЗО СБУ выделяется 5 гривен в день. По словам начальника Госдепартамента по вопросам исполнения наказаний Владимира Левочкина, "у нас действует 21 больница, в 10 из которых лечат больных туберкулезом. Таких на сегодняшний день 12,6 тысяч".

("Киевские ведомости", 18 березня 2002р.)




Міжетнічні відносини

Дідівщина в фактах

Президентський полк – в/ч 0222 – зразково-показовий підрозділ. Честь служити тут випала й запорізцям Михайлові Шкарбатовському й Олександру Отришку.

Через півроку Михайло пошкодував про своє рішення погодитися служити в Києві.

24 грудня 2000 року хлопці прийняли присягу. 17 лютого батьки Михайла приїхали його провідати. Мати, Любов Шкарбатовська, згадує: "Тієї ночі він погано спав: здригався, прокидався. Тоді й зізнався, що його б’ють, але терпіти можна."

А далі почалось: "Щомісяця сину видавали грошове забезпечення – 19 гривень. Але у нього ці гроші зразу забирали "черепа", сержанти. Сина били постійно".

Олександр Отришко втік з частини. Матері він сказав, що живим в полк не повернеться. У нього на голові було дві ножові рани. Мати поїхала в полк, пообіцяла, що не підніматиме галасу, і його перевели служити до Запоріжжя.

З пояснювальної записки рядового Шкарбатовського виходило, що після втечі Олександра Отришка, 28 березня, старший лейтенант Шангін і лейтенант Буряк зняли Михайла з поста днювального і повели в кімнату для чищення зброї. Вони вимагали інформації про Сашу. Потім удвох почали бити Михайла. Били руками й ногами, по грудях, голові, руках. "Я на кілька хвилин втратив свідомість. Коли опам’ятався, вони сказали, що ще повернуться.". 18 квітня за те, що Михайло курив у туалеті (біля відповідної таблички, що дозволяла це робити), сержант Ткач прикладом автомата сильно вдарив його кілька разів у груди. 20 квітня рядовий Куліш ударив Михайла кілька разів палкою від швабри по сідницях за те, що він повільно мив посуд, перебуваючи у наряді по їдальні. Пізніше рядовий Куліш вдарив його палицею по голові, після чого Михайла почало нудити, крутилася голова, темніло в очах. 20 квітня батьки отримали від хлопця листа з проханням про допомогу і 23 квітня приїхали до Києва. Вони втрьох поїхали до судмедекспертизи знімати побої. Михайло не хотів повертатися в частину, боявся, що знову битимуть. Наступного дня батьків не пустили до командира полку Діденка. І вони поїхали в комітет солдатських матерів. Цього ж дня хлопцю зробили ультразвукове дослідження, яке показало гематому лівої нирки. Михайло скаржився на головний біль, був психічно пригнічений, весь час хотів спати. Батьки повезли його до Інституту нейрохірургії, потім до Інституту нефрології. Всі висновки цивільних медиків принесли командирові полку. Діденко не погодився покласти Михайла в госпіталь: "Це буде кримінальна справа, а я не хочу кримінальної справи. Я даю йому відпустку".

Рядовий Шкарбатовський отримав відпустку на цілий місяць. Потім батьки наполягли на його госпіталізації. Тепер військові медики готують документи на комісування Михайла з армії. А прокуратура Київського військового гарнізону порушила кримінальну справу стосовно офіцерів та сержантів доблесного полку. Офіцери заперечують факти прояву нестатутних відносин у полку. Військова прокуратура проводить перевірку за цими фактами. Командир в/ч 0222 полковник Діденко сказав: "В питаннях порушення кримінальних справ треба бути обережним. Я проти того, щоб саджати наших хлопців, яким по 19-20 років."

В прокуратурі Київського військового гарнізону слухається "справа рядового Шкарбатовського". Вину "кривдників" Михайла ще не доведено, проте вони вже покарані на службово-адміністративному рівні. Командир в/ч 0222 полковник Віктор Діденко та заступник командира з виховної роботи 3-ї роти старший лейтенант Шангін звільнені з посад. Командир 1-ї роти старший лейтенант Завадський здав свої повноваження.

("Голос України", №144, 14 серпня 2001 р.)

* * *

Жахлива картина склалася в одній із частин Сімферопольського гарнізону. Встановлено, що командування частини (об’єднані артилерійські склади) практично самоусунулося від керівництва повсякденною діяльністю особового складу. Єдиним засобом впливу на підлеглих було накладення стягнень за зловживання спиртними напоями, невихід на службу та недбале виконання службових обов’язків. Заходи виховної роботи практично не проводилися. Як наслідок – поширення нестатутних взаємовідносин. "Процвітають" побори грошей як з боку військовослужбовців старших призовів, так і з боку командування роти на так звані господарчі потреби. Була попереджена спроба придбання молодими солдатами срібних ланцюжків для тих, хто звільнявся у запас. "Молодим" прання обмундирування дозволялося тільки вночі. За невиконання такого "розпорядку дня" – фізичні та моральні образи. Один з рядових заявив, що поріже собі вени, а командування частини та начальник медпункту замість того, щоб розібратись у ситуації, намагалися представити його наркоманом.

За результатами перевірки підготовлено подання на усунення з посади командира частини підполковника В.Нагуляка, заступника командира роти з виховної роботи лейтенанта О.Запорожана, інших посадовців.

("Народна армія", №172, 19 вересня 2001 р.)

* * *

Сергей Морозов, Виталий Кобзарь, Сергей Новик и Дмитрий Сытников были призваны на военную службу и прибыли в одну из воинских частей ВПС Чугуевского гарнизона (Харьковская обл.) в ноябре 1999 года.

30 октября 2000 года в эту часть (в/ч А-4104) прибыл "молодой" солдат Артем. Поселили его в той же казарме, где были четверо военнослужащих. С первых дней Новик, Морозов и Кобзарь вовсю старались продемонстрировать вновь прибывшему солдату свое превосходство.

Издевательства и избиения начались с начала ноября 2000 года. "Деды" издевались не только над Артемом. Доставалось от них и "молодому" солдату Дмитрию. Об издевательствах заявил на предварительном следствии и их сослуживец рядовой Белоус. Но на судебном заседании, вероятно, под давлением, которое оказали на него сослуживцы "дедов", а может, и их родители, Белоус сказал, что в ходе предварительного следствия он оговорил подсудимых Новика, Кобзаря и Морозова. Якобы порочащие их сведения его заставили дать сотрудники военной прокуратуры. Заявление свидетеля тщательно проверили, но подтверждения не нашли. Его предварительные показания были признаны правдивыми и положены в основу приговора.

Военный суд посчитал, что исправление и перевоспитание обвиняемых в "дедовщине" может быть достигнуто без изоляции от общества, но в условиях дисциплинарной части. Новик, Кобзарь и Морозов лишены свободы на 1 год каждый в условиях дисбата. Сытников лишен свободы в условиях дисбата на 6 месяцев с отсрочкой приговора на один год и уплатой штрафа 680 гривен в доход государства. Артем и Дмитрий переведены в другую часть. Лжесвидетельство со стороны рядового Белоуса военный суд гарнизона рассмотрел 10сентября 2001 г. 20-летний уроженец Полтавы Сергей Белоус был признан виновным в лжесвидетельстве. Ему назначили наказание в виде 3-х месяцев ареста с отбыванием срока на гарнизонной гауптвахте.

("Панорама", Харьков, №38, 21 вересня 2001 р.)

* * *

В военном суде Донецкого гарнизона начинается слушание дела о неуставных отношениях в одной из мотострелковых частей Артемовского гарнизона. Случай был выявлен в ходе прокурорской проверки. Так называемый "дед" сначала отобрал у новобранца денежное довольствие, затем потребовал еще 40 гривен, предупредив, что если солдатик через две недели не достанет денег, то будет избит. И свою угрозу выполнил – избил новобранца, когда тот находился на командно-пропускном пункте.

"Руководство части, зная об этом инциденте, мер не предприняло, – сообщил военный прокурор Донецкого гарнизона Родион Пугач. – Молодой солдат тем временем подвергался постоянным нападкам со стороны старослужащего". Оставшийся безнаказанным "дед" стал запугивать свидетелей. Было возбуждено уголовное дело. К счастью, потерпевший не получил тяжких телесных повреждений.

Военный суд Донецкого гарнизона недавно приговорил к 5 годам лишения свободы сержанта, который сделал инвалидом молодого бойца. Сержант потребовал, чтобы новобранец принес ему туалетную бумагу прямо в туалет. Когда тот отказался, "дед" ударил его ногой в живот, да так, что парень попал в госпиталь с разрывом селезенки, после чего его пришлось комиссовать.

В нынешнем году прокуратура Донецкого гарнизона возбудила 4 уголовных дела по аналогичным фактам, и все обвиняемые были осуждены.

("Факты", №181, 9 жовтня 2001 р.)

* * *

14 ноября сего года судейская коллегия военного местного суда Дарницкого гарнизона вынесла вердикт по делу о захвате заложника в Киевском дисциплинарном батальоне в августе 2000 года: Александру Станкевичу – 8 лет лишения свободы, Михаилу Невзорову – 6 лет и 3 месяца.

Адвокат А.Станкевича Игорь Годецкий намерен оспаривать приговор в военном апелляционном суде Центрального региона. Он настаивает на том, что Станкевича должны выпустить на свободу.

Полковник юстиции Николай Туркот, поддерживающий государственное обвинение, сказал, что "в приговоре суд отметил повышенную общественную опасность преступления. Сегодня все страны особое внимание уделяют борьбе с терроризмом, разновидностью которого является захват заложников. На примере этого процесса можно сказать, что в Украине с терроризмом борются бескомпромиссно".

Напомним, что после письма А.Станкевича в редакцию одной из газет прокуратура вела 2 уголовных дела о неуставных взаимоотношениях. Под следствие попали и были осуждены караульные дисбата. Тогдашний командир дисбата был вынужден уйти с должности. Адвокат Станкевича построил защиту в суде как раз на фактах насилия в отношении его подзащитного.

("Киевские ведомости", 21 листопада 2001 р.)

* * *

В одной из воинских частей Погранвойск Украины, дислоцированной в Рени (Одесская обл.), 24-летний лейтенант выстрелом из пистолета тяжело ранил 19-летнего сержанта срочной службы. От полученного ранения Василий Б., призванный из Киевской области, скончался в госпитале. Выяснением всех обстоятельств и деталей этого ЧП сейчас занимается военный прокурор Болградского гарнизона, возбудивший уголовное дело по факту неосторожного обращения с оружием. Лейтенант задержан. Проверяется версия совершения умышленного убийства.

("Факты", №229, 14 грудня 2001 р.)

* * *

У редакцію часопису "Шлях перемоги" надійшов відкритий лист на ім’я Президента України, Генеральної прокуратури України та прокуратури Дніпропетровського гарнізону від Миколи Марусяка, жителя с. Ільці Верховинського району Івано-Франківської області. Ось уже півтора року він не може отримати відповідь, чому загинув його син, Микола Марусяк, який служив у в/ч 3021 м.Дніпропетровська.

Із листа М.Марусяка:

".Я заявляв і заявляю – били товариші по службі. Але тут камінь спотикання – "честь мундира". Недарма мені говорив дізнавач в полку: "Вам від того легше не буде, що полетять чиїсь голови". Мені не буде, іншим буде легше.".

("Шлях перемоги", ч.22, 23-29 травня 2002 р.)




Нестатутні відносини в цифрах

По словам помощника военного прокурора Харьковского гарнизона Леонида Гаврилюка, в Харьковском гарнизоне в последнее время за "дедовщину" осуждены 7 человек.

("Панорама", Харків, №37, 14 вересня 2001 р.)

* * *

Начальник ГУ виховної роботи Міністерства оборони України Олексій Проценко розповів, що з 1995 по 2002 рік кількість злочинів, пов’язаних з нестатутними відносинами, зменшилась на 89%.

("Молодь України", №71, 11 червня 2002 р.)




Деякі загальні проблеми

Володимир Бондарєв, суддя військової палати Верховного Суду України, генерал-майор юстиції:

".Для вивчення нестатутних взаємовідносин нами вперше в Україні був проведений їх детальний статистичний аналіз, задля чого використані дані про обсяг, рівень, структуру і динаміку різних показників цього виду злочинності за всі роки розбудови Збройних Сил. Є всі підстави стверджувати, що криміногенна обстановка у зв’язку з нестатутними взаємовідносинами залишається небезпечною. Ці правопорушення домінують і визначають рівень насильницької злочинності у Збройних Силах. Характерною є негативна динаміка нестатутних взаємовідносин, які вчиняються щодо декількох потерпілих, значно збільшилася питома вага засуджених за злочини, якими спричинені тяжкі наслідки. І це при тому, що офіційна статистика не віддзеркалює дійсних масштабів нестатутних взаємовідносин як через недосконалість, так і через те, що це явище має надзвичайно високу латентність. Скриті нестатутні прояви поведінки стали практично нормою, а тому вони вже нікого не шокують.

Військовослужбовці достатньо повно і точно віддзеркалюють культурні, соціально-економічні та інші особливості суспільства. Втім, проглядаються особливі риси насильницької злочинності, яка має місце у військових колективах. Ці особливості визначаються специфікою способу життя військовослужбовців, своєрідністю їхньої діяльності, соціальних позицій та ролей. Для цього, поруч з вивченням статистичних даних, має досліджуватися не тільки сама природа нестатутних взаємовідносин, а і їх детермінація. Отримані результати свідчать: нестатутні взаємовідносини мають в цілому ситуативний характер, проте їх структура зазнає якісних негативних змін, зокрема, в емоційно-мотиваційній основі вчинення. Особливо небезпечним симптомом стає поширення мотиву злочинної поведінки у вигляді прагнення до задоволення потреби у агресивному насильстві. Найважливішим елементом значної кількості насильницьких злочинів, вчинених військовослужбовцями, є особлива, нічим не викликана жорстокість. Своєрідною підставою цих злочинів у сучасних умовах стає соціальне розшарування у військових колективах.

Разові заходи і кампанії після вчинення злочину на ґрунті нестатутних взаємовідносин позитивних результатів не дають. Навпаки, сутність феномену "переможності дідівщини" в тому, що система такого роду злочинності є значно складнішою, ніж система заходів, які вживаються для боротьби з нею. Складний характер злочинної поведінки, пов’язаної з нестатутними взаємовідносинами, визначає необхідність застосування такої ж складної системи заходів боротьби з ними – цілеспрямованої, системної діяльності у сфері соціального управління і контролю, яка полягає в активному впливі суспільства на детермінанти такої злочинності, її саму, а також на осіб, які вчиняють або здатні вчинити злочин, з метою забезпечення панування права і цінностей, які ним охороняються."

("Народна армія", №240, 26 грудня 2001 р.)




Бюлетень "Права Людини", 2002, #20