MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Чи є бездіяльність міліції «відповідним висновком» за фактом знущань?

07.08.2015   
Юрій Шершень
Можливо, харківські міліціонери не бажали псувати відомчу статистику злочином на ґрунті ненависті. Або ж самі неприязно ставляться до постраждалого через його ймовірну «нетрадиційність»? Тим самим демонструючи вже традиційні для деяких харківських правоохоронців ксенофобські настрої.

Молодий чоловік середніх років, харків’янин В. зазнав нападу та знущань з боку групи невідомих осіб 6 листопада 2014 року. І вимушений був звернутися до міліції з заявою про відкриття кримінального провадження за фактом вчинення стосовно нього кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 127, ч. 3 ст. 161, та ст. 182 Кримінального кодексу України.

«Група невідомих мені осіб наді мною знущались, принижували мою честь та гідність, при нанесенні мені ударів змушували мене здійснювати дії, які повністю суперечили моїй волі. Також змушували мене зізнатися в тому, що я нібито відношусь до осіб з нетрадиційною сексуальною орієнтацією…».

Стаття 127 КК України: Катування. «Умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також з метою залякування чи дискримінації його або інших осіб». Частина 2 даної статті передбачає відповідальність за такі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості.

«Також мені було наказано дістати з сумки тюбик з мастилом, яке злочинці видавили мені на шапку і на куртку, знімаючи все це на камеру. Також невідомі злочинці зняли з мене шапку та вилили мені на голову зеленку, знімаючи все це на відео… Невідомі особи мали умисел принизити мої права та показати своє відношення до осіб з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, шляхом побиття та знущання…».

Стаття 161 КК України: Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками. «Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, інвалідності, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками». Частина 3 передбачає відповідальність за ці дії, у випадку, якщо вони були вчинені організованою групою осіб.

«Змусили дістати з сумки паспорт, і також без моєї волі зняли на відео персональну інформацію про мене, яка є в моєму паспорті (прізвище, ім’я, по батькові, дата і місце народження, фотографія, номер паспорта). Злочинці погрожували мені поширенням зазначеного вище відео в мережі Інтернет...».

Стаття 182 КК України. Порушення недоторканності приватного життя. «Незаконне збирання, зберігання, використання, знищення, поширення конфіденційної інформації про особу або незаконна зміна такої інформації».

Далі продовжувати цитування опису наруги над В. стає просто моторошним. Вочевидь, над чоловіком познущалися лише на підставі підозри в його «нетрадиційній сексуальній орієнтації», та вчинили це з мотивів ненависті й по-звірячому.

В., сподіваючись знайти захист від правоохоронців, одразу ж після нападу 6 листопада 2014 року написав заяву про злочин до Ленінського РВ Харківського міського управління міліції. Після цього одного з кривдників навіть було доставлено до райвідділу для складання пояснень. Що там він «пояснив» та в який спосіб, В. не знає й досі. Проте кримінальне провадження правоохоронці не відкрили.

Як не відреагували вони й на повторну заяву В. від 27 листопада. З Ленінського РВ відповіли, що за його заявами «було прийнято рішення про припинення подальшого розгляду, про що було складено відповідні висновки».

Побачивши повну бездіяльність міліції, В. звернувся до правозахисників. Голова Чугуївської правозахисної групи, член Харківської правозахисної групи адвокат Роман Лихачов, взявшись за справу, допоміг В. написати скаргу до Ленінського районного суду м. Харкова щодо бездіяльності міліції, яка полягала в невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (що потрібно було зробити в термін у 24 годин).

23 грудня 2014 року Ленінським райсудом було винесено ухвалу, відповідно до якої начальника слідчого відділу Ленінського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області було зобов’язано протягом доби внести до ЄРДР відомості по заяві В. про скоєння кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 127, ч. 3 ст. 161 та ст. 182 КК України.

Однак міліціонери знехтували й судовою ухвалою. І тільки після подання В. скарги до прокуратури Харківської області з вимогою відкрити кримінальне провадження вже стосовно начальника СВ Ленінського РВ – за злочин, передбачений ст. 382 ККУ, – за умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню, – справа зрушила з «мертвої точки».

Які слова підбирали працівники прокуратури до міліціянтів – невідомо, але опинившись перед «перспективою» самим перетворитися на обвинувачених, правоохоронці нарешті відкрили кримінальне провадження за заявами В.

Проте перспективність належного розгляду даної справи за таких умов виглядає сумнівною.

Постає цілком закономірне питання: чому працівники міліції так довго пручались та не бажали проводити розслідування за заявою В.? Можливо, не бажали псувати відомчу статистику злочином на ґрунті ненависті. Або ж самі неприязно ставляться до постраждалого через його ймовірну «нетрадиційність»? Тим самим демонструючи вже традиційні для деяких харківських правоохоронців ксенофобські настрої.

 Поділитися