«Тать не тать, та на таку ж стать…»
Отже, те, про що раніше час від часу повідомляли українські засоби масової інформації набуло конкретного числового вираження. Як повідомляє http://news.liga.net, за даними вітчизняної розвідки, з окупованих територій Донецької та Луганської області до Російської Федерації вивезено обладнання 12 промислових підприємств. Обладнання ще частини заводів вирізано на металобрухт.
Подається й перелік виробництв, матеріально-технічна частина яких вивезена ворогом або знищена. Зазначається також, що вивозилося обладнання у вантажівках так званих російських «гуманітарних конвоїв».
Власне, вже з самого початку російської агресії, коли на територію України заїжджали напівпорожні фури з того боку кордону, було зрозуміло, що нічого хорошого від ворога чекати не доводиться. І що йшлося зовсім не про якусь міфічну гуманітарну допомогу, а про цілком грабіжницькі інтереси країни-агресора.
Росія, яка за всіляку ціну намагається представити себе великим гравцем на світовій арені, насправді виявилася нічим іншим як дрібною злодюжкою. Навіть, скоріше, татем нічним. Одним словом, як в народі кажуть: «Тать не тать, а на таку ж стать».
Однак, чи потрібно дивуватися цим грабіжницьким діям?
Споконвічно на всіх етапах української історії наша північна сусідка демонструвала щодо України поведінку: «піди і забери».
Мабуть, найкраще написав про це відомий правозахисник, визначний українець нашого часу Євген Сверстюк у праці «Блудні сини України».
Характеризуючи російську імперську націю як здеморалізовану, готову до «…сприйняття блатної моралі: «…весь мир насилья мы разрушим до основанья…»
І коли, як пише Євген Сверстюк ця «… блатна ідеологія перемогла, і приховані потяги випливли наверх, переможці втішали себе співом:
Всех буржуев разобьем,
В Украину жить пойдем.
В Украине добре жить,
Есть что кушать,
есть что пить.»
Так, в Україні було що «кушать и пить», але це здобувалося власним трудом, а не грабунком інших народів. Та в 30-х роках минулого століття вони прийшли в українську землю з Голодомором. І не стало чого їсти і чого пити.
У ті чорні часи по українських хатах нишпорило чимало російських засланців. Вони витрушували не тільки хліб, а й грабували: одяг, посуд, інші ужиткові речі, бо (десь прочитане чи почуте)… «мамка приказала самовар добыть».
Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що особливо жорстоким визискування України московською владою ставало у кризові для самої Московщини періоди.
На початку минулого століття, у вирі Першої світової війни вони виплекали в себе більшовицьку заразу і принесли її в Україну. Принесли якраз тоді, коли Україна виявилася знесиленою Першою світовою. Бо заради цієї бійні, у яку Російська імперія влізла для задоволення своїх воєнних амбіцій, з української землі російським царизмом було витягнуто чимало життєвих соків.
Максиму Славінському, історику, якого ми практично не знаємо в Україні, належать слова про те, що Перша світова війна «… в значній мірі велася на території України, її коштами, й можливостями та її людськими силами, хоч, явна річ, ніхто про це в українського народу і не питався. Майже половина колосального російсько-австро-германського фронту припадала на українські землі, українським хлібом та худобою годовано російські мільйонові армії, з українського заліза за допомогою ж українського вугілля, вироблялася незчислима військова зброя; українське населення дало з свого складу понад три мільйони люду для ворожих собі армій…». (М. Славінський. Історія України. http://diasporiana.org.ua)
Мільйонами українського люду кремлівська влада вигравала й іншу війну – Другу світову. Ми багато і часто сьогодні пишемо про те, що українці рясно окропили своєю кров’ю перемогу над нацизмом.
Але ж і вони, не покладаючи рук, трудилися ще й в тилу, в далекій евакуації, часто у напівворожому оточенні «братнього народу».
Про таку свою історію ми не писали і не говорили. Раніше, тому що усталеною була формула про «братній народ», «інтернаціоналізм». Зараз тому що – неполіткоректно.
Але, можливо, варто і писати, і говорити, аби краще знати, який ворог суне сьогодні на нашу землю, випалює її, нищить все живе, вже загарбує все цінне і має намір загарбати ще більше.
Якось знайома вчителька, котра у період Другої світової підлітком потрапила в евакуацію, розповідала, як українці напівголодними працювали на колгоспному полі у російській глибинці. Дехто навіть від голоду непритомнів. Бо мало що змогли взяти з дому в евакуаційному поспіху. А що взяли – витратили по дорозі.
Поряд працювали росіяни та «…ніхто ніколи окрайцем хліба не поділився. Краще викинуть зайве, ніж віддадуть».
Але навіть знесилені і напівголодні українці працювали краще, старанніше, а відтак з часом заробили і трохи свого хліба. Та «братній народ» влаштував колотнечу, через те, що «хахлам много платят». Кількість заробленого українцям на трудодень почали значно урізати.
Можна було сказати, що це виняток. Але ж ні, не виняток. Ось інша розповідь. Українку, котра пекла хліб для колгоспу, мало не засудили за те, що якось спекла перепічку для дітей. Жалюгідна мірка борошна, яку їй зазвичай видавали, виявилася трохи більшою. І хоч поділила вона ту нещасну перепічку між своїми і дітьми господарів, у хаті яких жила, та самі ж господарі на неї і донесли.
«Ми так рвалися додому, дізнавшись, що Україна звільнена від ворога. Відчували, що пропадемо у тій Росії», - це не тільки гіркі слова правди про життя серед «братнього народу», а й вимір українського несприйняття тієї самої здеморалізованості імперської нації і її блатної ідеології, про котрі писав Євген Сверстюк.
Сьогодні цією ж «блатною ідеологією» російська сторона виправдовує своє вторгнення у територію України, яке відбулося цілком по злодійському. І грабунок виробничих потужностей з промислових підприємств окупованих українських територій, так би мовити методом нічної татьби, цілком вписується у цю ідеологію. Ворожу і жорстоку стосовно України і українців.