Тридцять літ на багряному полі…
В українського митця Василя Скопича, уродженця Полісся, у чорнобильському циклі «Зірка Полин» є картина, створена переважно у червоному та темно-сірому тонах: на багряному полі стоїть жінка, міцно притиснувши до себе дитя.
Коли дивишся на це полотно, здається, що це сама Україна ось уже тридцять років стоїть на багряному полі, присипаному чорнобильським попелом.
Те згарище курить і досі і не дає про себе забути. Нагадує у різних вимірах людського життя.
То обізветься тривожними новинами про лісові пожежі у чорнобильській зоні. То знайомий лікар розкаже, що того засилля онкологічних хвороб, які останніми роками підкошують українців, вони й чекали через 25 років після Чорнобиля.
То раптом у рекламних закладках в Інтернет-мережі з’являється пропозиція здійснити «віртуальні прогулянки» містом Прип’ять.
Навіть важко сказати, чому хтось поєднав слово «прогулянка», яке частіше асоціюється з чимось хорошим і приємним, і назву «Прип’ять», котра нагадує про одну з найбільших техногенних катастроф.
Якою може бути та «прогулянка» по місту через тридцять років запустіння, якщо навіть у самий розпал ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС вже вражало людей своїм виглядом?
Один із знайомих мені ліквідаторів так передавав свої тодішні відчуття:
«Ось є місто. Ось воно – перед очима. Все в ньому так, як має бути в звичайному місті. Є в ньому школи і дитячі садки, в приміщеннях стоять ліжечка, чекають дітей іграшки. Є готелі, кафе, ресторани, магазини з продуктами і товарами на полицях і у холодильниках. У багатоповерхівках багато затишних гарно вмебльованих квартир зі всіма вигодами. Є, як і в кожному місті, телефонний вузол, майстерні, ательє, кінотеатри, гуртожитки… У парку – височіє оглядове колесо. Будинок культури, річкова пристань, ринок – все це теж є. Чекає на пасажирів залізничний вокзал. Ось тільки рейки вже встигли схопитися іржею – поїзди об’їжджають небезпечну зону. І є Дошка пошани з фотографіями людей… А самих людей немає. Місто порожнє. Тут живе лише невидимий окупант – радіація.»
Така вже гірка доля у нашої країни, що всіляка окупація найчастіше насувається з однієї й тієї ж території – з Московщини.
Природа радіаційного лиха, що вразило Україну, теж та сама: московська, кремлівська.
Коли стався вибух на Чорнобильській АЕС багато говорили про те, що з геологічних міркувань не можна було будувати атомну електростанцію у тому місці, де її спорудили. Однак хто на те зважав?
І про те, що не можна було проводити таких експериментів, які там відбувалися, теж йшлося. Але хто думав про те, що небезпечний експеримент на ядерній станції, може поставити на межу виживання цілий народ?
Власне, багато чого не можна було робити.
У свій час, коли почали відкриватися архіви КДБ, доступними для громадськості стали й ті документи, що стосуються чорнобильської аварії. Як виявилося, у доповідних записках, що «йшли» по лінії спецслужб, говорилося й раніше стосовно нестандартних ситуацій, що виникали на Чорнобильській АЕС. Набагато раніше, ніж відбулася страшна для України радіаційна катастрофа. Але все це приховувалося, існувало під грифом «таємно» або «цілком таємно» тільки для службового використання.
Доведений факт, що політика брехні і замовчування характерна для тоталітарної радянської системи. Повною мірою стосувалася вона й чорнобильської теми. Навіть тоді, коли про аварію, її небезпечні наслідки потрібно було говорити, вчити людей жити у стані радіаційної небезпеки.
Якщо перегорнути друковані видання за 1986 рік від центральних і аж до місцевих, то на їх сторінках стосовно чорнобильської катастрофи дуже мало конкретних фактів. Переважно звична «політична тріскотня», звіти про «мудрі московські рішення».
А якщо і йдеться про ліквідацію аварії на ЧАЕС то ніби між іншим. Хіба що про те, що у трудових колективах, задля «допомоги» безоплатно відпрацьовувалися один чи два дні на місяць.
Тільки з часом стало зрозумілим, у якому вакуумі перебувало радянське суспільство, в першу чергу Україна, яку найбільше зачепила техногенна біда, стосовно того, що відбувалося у чорнобильській зоні в найстрашніший період.
Однак ненабагато більше знали й ті, хто безпосередньо ліквідував наслідки аварії. Людей дуже часто просто обманювали, нехтували їх елементарними правами, порушували навіть ті куці радянські законодавчі норми, що могли б комусь зберегти здоров’я чи життя.
Архівні документи КДБ (http://memorial.kiev.ua) свідчать, що, скажімо, нерідко місцеві військові комісаріати, приховували справжню мету мобілізаційних заходів. Формуючи загони ліквідаторів, порушували вимоги не залучати до підрозділів, що спрямовувалися до чорнобильської зони, людей, старших 45 років, багатодітних, котрі мають по 3 і більше дітей, студентів вузів і технікумів, а також непридатних за станом здоров’я.
Та й за час журналістської роботи багато доводилося спілкуватися з людьми, які рятували Україну від радіаційного попелу. Вони розповідали, як їм казали, що поїдуть працювати до міста Славутича, котре будувалося, а фактично привозили у найнебезпечніші місця чорнобильської зони. І про те, як працювали без належного захисного одягу, понаднормово, бо обіцяли, що скоріше відпустять додому.
І як вже згодом, повернувшись додому, вони нерідко розуміли, що не всі їхні «чорнобильські трудодні» записано, що норму радіаційного опромінення занижено, що доведеться практично сам-на-сам залишатися з наслідками участі у ліквідації ядерної аварії – з погіршенням самопочуття, хворобами.
Чорнобильська трагедія і сьогодні залишається однією із значних проблем для України. Можливо, про неї не так часто згадують, але у переддень 30-річчя з часу аварії звучало чимало повідомлень. Зокрема, й про те, що остаточне закриття станції розтягнеться ще на десятиліття.
А, отже, над українськими полями ще довго курітиме багряний радіаційний попіл, розсипаний 30 років тому. Курітиме над Україною. Над усіма нами…