MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

"Виживанці". Мар’їнка

17.11.2016   
Яна Смелянська
У прифронтових містах, які знаходяться під постійними обстрілами, не люблять говорити "АТО". У розумінні їх жителів ведеться справжня війна. Знову їдемо на фронт… Наша мета цього разу - одне з найсумніше відомих сьогодні містечок «сірої» зони з незавидною долею - Мар’їнка. Останні майже три роки кілька тисяч людей живуть в буквальному сенсі на лінії вогню.

Знову їдемо на фронт… Наша мета цього разу - одне з найсумніше відомих сьогодні містечок «сірої» зони з незавидною долею - Мар’їнка. Останні майже три роки кілька тисяч людей живуть в буквальному сенсі на лінії вогню.


До війни Мар’їнка - досить жваве містечко. Аграрний район налічував більше 10 тисяч жителів. Промисловий Донецьк від Мар’їнки в мирний час відділяло одне велике поле соняшників, тепер - лінія фронту і постійні бойові дії поблизу населеного пункту.


Дорога життя.
З основних «пам’яток» військової Мар’їнки - КПВВ. Це третій за завантаженістю КПВВ з шести діючих. Протягом тижня, яку наша група провела в цьому населеному пункті, КПВВ в поле зору потрапляло щодня. І кожен день ми фіксували величезні черги бажаючих перетнути лінію розмежування.


Варто відзначити той момент, що до закриття пропускного пункту, черга з автомобілів, які не встигли проїхати КПВВ, становила від 200 до 400 щодня. Люди скаржаться, що дуже часто, не бажаючи втратити чергу, доводиться ночувати серед чистого поля, ризикуючи кожного разу стати жертвою чергового обстрілу. Також, громадяни стверджують, що мінімальний час, який доводиться провести у черзі – 6 годин.

 Черга на КПВВ після його закриття.


Крім того, розташування КПВВ «Мар’їнка» таке, що до найближчого потенційно безпечного місця ночівлі добиратися більше години. До такої ситуації люди звикли.


Донецьк і Мар’їнка в мирний час розділяло якихось два кілометри. Зараз ціле життя і низка мінних полів. Зв’язок місцевого населення з колись обласним центром дуже тісний. Родичі, знайомі, друзі. Всі залишилися там. Шлях через офіційний КПВВ - не простий і не швидкий. Отже, вулиця Леніна стала з початком війни, умовно кажучи, стежкою життя для мар’інців і жителів прилеглих районів Донецька. Сюди пускають тільки з Мар’їнської пропискою.


У 2015 році цю стежку перекривали, потім знову відкривали, знову перекривали. Небезпечно. Розтяжки і міни досі актуальні в прифронтових містах. Останній місяць, за словами місцевих жителів, стежинка відкрита для переходу ТУДИ кожен день. Працює в тому ж режимі як і офіційний КПВВ, з 8.00 до 18.00.


Не довга і не широка доріжка, біля шахти, яка веде з Петровського району Донецька в Мар’їнку та назад після дощу перетворюється в смугу перешкод.


Щодня по ній ходять жителі багатостраждального району Трудовський, який зазнав, мабуть, самих жорстких обстрілів в 2015 році. Вибираючи найбільш оптимальний час, місцеві жителі йдуть в Мар’їнку, щоб придбати на її невеликому ринку хоча б елементарні продукти. На місцевому ринку також є можливість поміняти гривню на рубль за більш вигідним курсом, ніж в невизнаній державі.

 "Дорога життя"


Ці «походи» рятують багатьох, хто з тієї сторони. Десятки сімей залишилися оточеними війною без єдиного шансу купити навіть просто хліба і ця стежка чи не єдиний спосіб вижити на окупованих територіях.


Солдати української армії з розумінням ставляться до таких переходів, хоча і скаржаться між собою: «Ось, контрабанду тут розвели ...», - невдоволено каже один молоденький військовий.


Наша група зафіксувала перетин людьми цієї стежки. Але, те, що ми побачили, навряд чи можна порівнювати з контрабандою. Скільки продуктів може на собі, нехай навіть з велосипедом, пронести одна людина? Мабуть, рівно стільки, щоб нагодувати свою сім’ю.


Однак останнім часом для місцевих жителів прифронтової Мар’їнки стежка стала способом хоч трохи заробити. Чоловіки, в господарстві яких є малогабаритний транспорт типу мопедів чи велосипедів за 250 гривень готові перевезти сумки з продуктами для тих, хто вже скупився і йде в донецькому напрямку.

«Виживанці».
Днем, коли звуки артилерії практично не чути, центр містечка живе мирним життям. Вулицями ходять мами з колясками, бабусі безтурботно обговорюють ситуацію в країні, сидячи на лавочках біля під’їздів. Прильотів в центр міста практично не буває. Але буквально в 500 метрах - тотальна розруха.


Цілий квартал розбитих снарядами дво-, триповерхових будинків з обгорілими квартирами, в тому числі зруйнована будівля школи - інтернату. Це околиця Мар’їнки. Позиції «ДНР» звідси вже в 500 метрах.


До війни в місті було кілька своїх підприємств: шиноремонтний завод, харчосмакова фабрика, молокозавод, хлібозавод. Завод «Лактіс» - саме модернізоване з них, його переобладнали за допомогою іноземних інвестицій. Понад півсотні найменувань якісної молочної продукції до війни розходилися не тільки по Україні, але і на експорт. Зараз вони постраждали від військових дій, але деякі, підлягають відновленню.


Мар’їнська школа-інтернат також зруйнована і не працює. Третього червня 2015 року, порушивши мирні Мінські угоди бойовики «ДНР» почали операцію по окупації українського міста Мар’їнка Донецької області. Відео атаки терористичного загону «Пятнашка» опублікували Воєнкори проекту News-Front.  (ОБЕРЕЖНО! ВІДЕО +18)

На кадрах видно як російські бойовики ведуть запеклі вуличні бої в населеному пункті. В результаті цієї операції - в будівлі школи-інтернат пошкоджено покрівлю, вибиті всі шибки, снарядами зруйновані стіни. Школа-інтернат не відновлена понині.


Інфраструктура міста практично знищена. Відповідно роботи немає. Так само як і стабільного заробітку. А виходячи з цього і засобів до існування теж. Єдиний, поки що стабільний дохід мирних жителів Мар’їнки - пенсія. У більшості випадків мінімальна - 1400 гривень.


Але навіть при цій плачевній ситуації комунальні служби і колекторські контори не дрімають і тема вибивання боргів вкрай актуальна навіть для жителів многострадальних Мар’їнки і ряду інших прифронтових міст Донбасу.


Мінімальна сума платіжки за «комуналку» обходиться місцевому жителю від 700 гривень місяць. Це навіть при тому, що газу в місті немає, тому що вже понад рік газопровід пошкоджений внаслідок обстрілів і не відновлений через ті ж самі систематичні обстріли.


Проблема відсутності можливості опалення власних будинків - ще одне наболіле питання для мар’їнців. Газу немає. А, щоб опалити будинок протягом зими потрібно в середньому 4 тонни вугілля. Кожна тонна - дві з половиною тисячі гривень. Разом – мінімум 10 тисяч гривень на зиму. Для жителів Мар’їнки ця сума найчастіше непідйомна.


За офіційними даними в місті повністю зруйновані 36 будинків, пошкоджено 177, в тому числі 8 адміністративних будівель.
Але, не дивлячись на, здавалося б, повну утопію, люди живуть надією на стабілізацію ситуації в Україні та відновлення інфраструктури в рідному місті.


При спілкуванні з людьми, залишилося враження, що гуманітарну допомогу жителям надають в основному цивільні волонтери і протестантські церкви. Допомога від держави якщо і надходить, то вона мінімальна. Складається враження, що у Мінсоцполітики руки не доходять до простих громадян, або для державної машини людський потенціал - це взагалі третьорядне завдання.


Волноваський відділ поліції станом на 12 листопада 2016 року подає інформацію про 39 мирних жителів, з них дві дитини, які загинули в Мар’їнці за час бойових дій на Донбасі. Але як запевняють місцеві жителі, цю цифру сміливо можна збільшити.


За даними правоохоронців, 120 городян були поранені.


За даними поліції регіону, з початку бойових дій населення Мар’їнки і Красногоровки скоротилося більш ніж в два рази. Так, в Мар’їнці сьогодні проживають 2674 людини, з них 550 дітей.

 Поранення.


З розмови з місцевими: «Це не має значення - хочу я там жити чи ні! Вибору немає! Кинути там все - це викинути зі свого життя 40 років! 40 років! Розумієте? Я сам там ось цими руками будинок будував! Я в шахті 30 років! А пенсії нарахували 3000 гривень! І тих тепер немає! Спасибі, що в церкві хліб дають! Ось ти тепер мені скажи, за що мені в мої 70 це все?!»

Військові – цивільні.
Відносини між цивільним населенням і військовими в місті неоднозначні. Повної довіри немає і сьогодні, проте настрої людей змінюються і все частіше на вулицях можна зустріти місцевих з проукраїнською позицією.


У прифронтовій зоні люди вважають за краще не висловлюватися на тему взаємин з військовими. Але ті, хто з готовністю йдуть на контакт, все ж відзначають, що відомі окремі випадки мародерства та некоректної поведінки бійців української армії з кореним населенням.


З 7 на 8 серпня 2016 року в Мар’їнці під колесами української бойової машини загинула 44- річна жінка.


За словами очевидців, це сталося о 22.30 вечора. Почався обстріл з боку «ДНР». Жінка з чоловіком і його мамою поверталися з роботи. Звук БМП позаду вони не чули, тому що поруч працювала артилерія.


Чоловік Яни Корнієнко (загибла) і його мама дісталися додому. Яна не прийшла. Шукати жінку серед ночі під обстрілом родичі не зважилися. Подумали, що вона сховалася десь і вранці прийде додому.


О 5.30 ранку 8 серпня чи військові, то чи поліція забрали з дому чоловіка загиблої без пояснень і особливих церемоній на слідчі дії, які тривали більше трьох годин. Пізніше його відвезли на впізнання роздавленою дружини.


Командир бригади, яка була в БМП не заперечував тому, що сталося і через день після трагедії прийшов до родичів загиблої.
Вибачився за таку сумну ситуацію. Дав 11 тисяч гривень на похорони і пішов. У Яни залишилося двоє неповнолітніх дітей.
Рідні Яни змирилися. Кажуть, що війна йде. Не АТО - війна. І від смерті не застрахований ніхто, потрібно просто зрозуміти і прийняти ...


Але нарівні з навіть стільки жахливими історіями, люди відзначають, що коли в місті починається обстріл з боку невизнаної республіки, українські військові збирають мирних жителів, щоб приховати від обстрілів у своїх підвалах і бомбосховищах.
Україну в Мар’їнці люблять. Я не завжди розуміла, за що. Але місцеві прощають і приймають все, що відбувається в місті. У місті, де людське життя коштує 11 тисяч гривень.


«Балакайте там, щоб не бомбили нас тут ... Померти вже хочеться ... Набридло все ... Та війна не така була ... Я - то і Другу Світову пам’ятаю ... З танків прямо по житловим будинкам зараз бахають ... Тоді НЕ було такого...», - говорить літня жінка на вулиці. «У мене всі вікна повибивало ... А з пенсії не можу навіть одне вставити ...» - продовжує вона.

 Уламки.

Росія ТВ.
Ну і як вже звично для нас стало (нажаль) – тільки російське ТВ та радіо. Місцеві скаржаться на те, що у них по телевізору показують лише російські та сепаратистські телеканали. Ні українського радіо, ні газет, ні телебачення у них немає.


"Хоть бы какую газету нам привезли, уже было бы лучше. А то совсем нет ничего украинского", - говорить жінка на вулиці.


Питання до української влади: чому на більш проблемних територіях держави не працює українське віщання? Станиця Луганська, Мар’їнка, Красногорівка, Золоте, Авдіївка, Троїцьке, Щастя, Зайцеве, Світлодарськ, Миронівське, Луганське та ще величезний перелік населених пунктів, де немає українського віщання.


Кого ці люди будуть звинувачувати у тому, що живуть в зоні тотального жаху? І що робить українська влада, щоб поміняти цю думку?


P.S. Вижити в цих умовах зміг би не кожний. Можна тільки болісно вмирати. Можна щодня гинути, знаючи, що допомога не прийде. Можна втрачати себе і всі зв’язки зі світом. У цій частині Донбасу, здавалося б, залишається все менше шансів на нормальне життя.


Ми поїхали. А вони залишилися поряд зі своїми проблемами, яким навіть краю не видно: і мар’їнці, і військові, і волонтери, які щодня допомагають їм і жителям сусідньої Красногорівки...

 Поділитися