MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

Права осіб, що повернулися з російського полонуВідсутність права і міжнародного контролю — що відбувається в російському полоні з українськими цивільними?Вправа ‘очищення розуму’Комитет ООН по правам ребенка осудил нарушения прав украинских детей со стороны РФГрубі порушення міжнародного права і воєнні злочини‘Мені досі сняться страшні сни’, — керуючий справами Бучанської міськради Росія грубо порушує Конвенцію ООН з морського права, заявили у МЗС Без права називати війну війною. Дайджест російських протестівНАБУ з очевидністю порушує принцип верховенства права Черговий наступ на права людини: громадянське суспільство можуть відсторонити від моніторингу місць несвободи‘Без права на скаргу’ — візит до Качанівської виправної колонії №54 В борьбе за свободу и независимость Украины: Премия Льва Копелева ‘За мир и права человека’ за 2023 годУ боротьбі за свободу та незалежність України: Премія Лева Копелєва ‘За мир і права людини’ за 2023 рікСправа Кирила Тлявова, кагарлицькі ґвалтівники, ‘націоналізація’ Меджлісу — підсумки тижняРФ порушує права українських дітей на ідентичність та возз’єднання з сім’єюРосія порушує фундаментальні права українських дітей, — ООН Війна і свобода совісті: чи можна відмовитися від служби у ЗСУ через релігійні переконання? Говоримо із дослідником релігії і права Дмитром Вовком та директором ХПГ Євгеном ЗахаровимОмбудсман має захищати права свавільно засуджених ЄСПЛ визнав у справі українських довічників порушення права на справедливий судДержава, яка нехтує правами людини всередині своєї країни, неминуче становить загрозу світові — заява Меморіала з приводу отримання Нобелівської премії 

Коли мовчання не золото, а небезпека для життя, або дещо про медичну реформу і права пацієнтів

06.04.2017   
Наталка Ковальчук
Як би там не було, але всі прогалини і провали в реформуванні української медицини, як то кажуть, окошаться на самих українцях, які у переважній більшості не мають доступу до дорогої і якісної медицини.

Сьогодні мало не щодня у засобах масової інформації ми  зустрічаємо  повідомлення про реформування системи охорони здоров’я в Україні.

ЗМІ, наближені до державних структур, більше позиціонують амбітні цілі і вигоди від медичних змін щодо гарантованого  пакету медичних послуг для кожного жителя країни, медикаментозного забезпечення на основі механізму реімбурсації, можливості для пацієнта вибрати того лікаря, якого забажає, щодо відкритості і прозорості фінансування української медицини, детальнішого контролю за наданням медичних послуг після реформування і так далі.

Засоби масової інформації, котрі вважаються незалежними, частіше звертають увагу на проблеми з реформуванням.

Є і, так би мовити, народний погляд на запропонований процес змін у вітчизняній охороні здоров’я. Такий, скажімо, як у публікації «Фата Моргана медичної реформи (із українських настроїв)» (Ольга Гончарова.  http://khpg.org), де йдеться про те, що реформа, скоріш за все провалиться з вини самих реформаторів, бо проводиться фрагментарно, не дає чіткої картини, як саме зміниться забезпечення населення медичними послугами тощо.

Як би там не було, але всі прогалини і провали в реформуванні української медицини, як то кажуть, окошаться на самих українцях, які у переважній більшості не мають доступу до дорогої і якісної медицини.

Та при цьому, запропоновані зміни, не дають відповіді на чимало важливих запитань, котрі лежать у психологічній площині стосунків: лікар і пацієнт.

Кажуть, що лікарю потрібно розказувати все.

Але чи так само лікарі «все» говорять своїм пацієнтам? Чи вбачають у хворому партнера, спільно з яким потрібно боротися з недугою?

Поки що, на жаль, відповідь негативна. Бо частіше у цих стосунках доводиться спостерігати таку собі «змову лікарського мовчання».

Вислухавши і оглянувши пацієнта, лікар щось там запише у медичній картці, припише купу медпрепаратів і відправить людину додому споживати всю ту «хімію», яка ніби то має допомогти одужати.

Якщо у закладах приватної медицини діалог між лікарем і пацієнтом бодай якось та відбувається, то у системі державного медичного забезпечення найчастіше все трапляється так, як описано вище.  Хоча мало б бути зовсім по-іншому.

Розкажу таку історію. Знайома мені жінка кілька десятків років страждає на хронічну недугу. Зазвичай вночі трапляються напади хвороби, яких вона панічно боялася. Адже ліки, які доводилося приймати, не завжди допомогали. Нічні кризи частіше списувала на погіршення погоди, на перевтому, на те, що «не те щось спожила з їжі впродовж дня».

Потім випадково прочитала, що ці передранішні погіршення, - закономірні для її хвороби, що потрібно поряд з собою мати не звичайну таблетку пролонгованої дії, котру випиває вдень, а препарат швидкого реагування, аби купірувати напад, не затягаючи його.

- Чому майже за п’ятдесят років хвороби ніхто з лікарів цього не розповів? – на це запитання пацієнтки навряд можна знайти адекватну відповідь.

Хтось, можливо, вважав, що людина й сама це має знати, хтось не вважав за потрібне аж так деталізувати розмову про перебіг чужої хвороби. А хтось, може, й сам не знав…

Як би там не було, але ця випадкова інформація значно поліпшила якість життя хворої людини.

Та це не найгірший випадок, коли медпрацівники мовчать про те, про що мали б говорити.

Особливо небезпечною є їхня мовчанка тоді, коли вони не справляються з недугою, але ні рідним, ні самому пацієнту про це не повідомляють, воліючи, обходитися термінами про «важкість хвороби» чи «важкість стану пацієнта».  І чим більш непрофесійним є лікар, тим скоріш він «замовчуватиме проблему», замість того, аби самому звернутися до більш професійних колег, чи порадити рідним пошукати допомоги у медичному закладі вищого, кращого рівня.

З іншого боку, - в Україні, як правило, не прийнято говорити рідним і про справді важкий стан пацієнта, коли йдеться про безнадійну ситуацію при невиліковній хворобі.

У більшості цивілізованих країн цієї проблеми «замовчування» немає. Готуючи матеріали до теми, довелося переглянути чимало різних інформаційних ресурсів. Практично скрізь йшлося про те, що пацієнтам у країнах Західної Європи, Сполучених Штатів Америки після завершення обстеження видають на руки пакет документів, де йдеться про все, що стосується недуги, її способів лікування, його ефективності. Навіть зазначаються технічні методики втручання і ризики ускладнень, прогнозована тривалість життя з недугою.

Звичайно, до такого рівня цивілізованих стосунків між медичною системою і пацієнтом, який безпосередньо залежить від цієї системи, нам ще, як то кажуть, йти і йти.

Але ж елементарні зміни потрібні і в цьому напрямку.

Правозахисники і юристи, котрі безпосередньо стикаються з вирішенням конфліктів через проблеми з у системі охорони  здоров’я,  зазначають, що в Україні законодавством досі чітко не визначено поняття «лікарська таємниця», лікарські помилки хибно отожнюються з наданням медичної допомоги неналежної  якості, а порушення медичними закладами прав пацієнтів призводить до конфліктів між хворими і лікарями. http://radako.com.ua

Йдеться і про право на вільний вибір лікаря та вибір методів лікування, про отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я, про ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я тощо.

Перелік прав пацієнтів, які нехтуються в Україні, можна продовжувати доволі довго. Не становить секрету, що, потрапляючи у лікарню, ми стаємо практично безправними і майже повністю залежними від медперсоналу. Іноді навіть не тільки від його фаховості, а й від настрою, з яким лікар чи медична сестра прийшли на роботу. Втім зараз не про ці банальні медичні будні.

А те, що в Україні досі немає окремого закону, який би права пацієнтів захищав. Такі законодавчі норми є інших країнах світу. І не тільки, скажімо, у Фінляндії, Данії, Норвегії, Франції чи Іспанії, де система охорони здоров’я складалася століттями. А й у тих державах, які зовсім недавно позбулися тоталітарного радянсько-комуністичного впливу – Словенії, Словаччині, Угорщині, Литві.

Розмови про необхідність такого закону точилися свого часу й в Україні https://health-ua

Однак вони так і залишилися поки що розмовами. В Україні є закони, які регулюють діяльність системи охорони здоров’я. Та  всього спектру проблем щодо прав пацієнтів і їх стосунків з медичними закладами вони не вирішують.

Тим більше, що на міжнародному рівні ці правові засади регламентуються конкретними документами. Наприклад, Лісабонскою декларацією прав пацієнта, прийнятою у 1981 році, яка до того ж розширена Положенням про захист прав і конфіденційність пацієнта. Є також Європейська декларація сприяння правам пацієнта, прийнята в березні 1994 року, Європейська Конвенція по правах людини в біомедицині 1996 року, котра включає питання, пов’язані з правами пацієнтів.

Сьогоднішя українська реформа охорони здоров’я цих питань практично не включає.

Обіцяна можливість поскаржитися на лікаря, якщо виник конфлікт (http://moz.gov.ua), вселяє мало надії, особливо у тому вимірі, що перевіряти роботу лікрів будуть територіальні органи Національної служби здоров’я чи до їх створення  обласні департаменти охорони здоров’я.

В Україні і сьогодні є чимало відповідних установ, куди можна поскаржитися, у тому числі й територіальних.

Ось тільки, коли йдеться про відстоювання своїх прав, а особливо про відшкодування завданої медиками шкоди здоров’ю, людям доводиться проходити, образно кажучи, сім кіл пекла, натикаючись, на спротив системи охорони здоров’я, на професійну медичну корпоративність, на ту мовчанку, котра не золото, а безпосередня небезпека для життя…

І є великий сумнів, що у найближчому часі щось зміниться  на краще, незалежно від того відбудеться реформа охорони здоров’я, чи провалиться.

 Поділитися