MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Одна історія однієї війни. Олена

08.08.2018   
Яна Cмелянська
За чотири роки регулярних моніторингових поїздок членів ХПГ в населені пункти на лінії розмежування, у кожного співробітника нашої (і багатьох інших правозахисних та гуманітарних) організації в голові сформувався свій власний список кошмарів цієї жахливої і незрозумілої війни. Ми збираємо інтерв’ю у мирних мешканців по обидві боки лінії розмежування. Кожне інтерв’ю наповнене болем, сльозами, гіркотою і повним нерозумінням того, а що ж буде завтра.

Російська агресія за вже більш ніж чотири роки подій на Донбасі коштувала Україні три тисячі загиблих мирних жителів з обох боків лінії розмежування, загибелі багатьох тисяч воїнів ЗСУ, а також зламаних долей двух мільйонів переселенців, десятків тисяч зруйнованих будинків і величезних економічних втрат. 

Здавалося б, що за чотири роки можна було детально розібратися і дати чіткі відповіді - хто винен і що потрібно робити, щоб подібне ніколи більше не повторилося.

Однак до цього дня в українському суспільстві так і не сформувалося чіткого бачення того, що стало головною причиною національної української трагедії 21 століття, а головніш за все - як цю війну можна закінчити.

Навіть серед людей, які називають себе патріотами України, до цих пір все що формується та пропагандується думка, що Донбас населений більшою мірою «сепаратистами», а Донецьк і Луганськ стали столицями «республік», тому що населення цих міст в масі своїй підтримало «референдум».

За чотири роки регулярних моніторингових поїздок членів ХПГ в населені пункти на лінії розмежування, у кожного співробітника нашої (і багатьох інших правозахисних та гуманітарних) організації в голові сформувався свій власний список кошмарів цієї жахливої і незрозумілої війни.

Ми збираємо інтерв’ю у мирних мешканців по обидві боки лінії розмежування.

Кожне інтерв’ю наповнене болем, сльозами, гіркотою і повним нерозумінням того, а що ж буде завтра.

«Сіра зона» Донбасу. Це окрема держава. Окрема від України і окрема від т.зв. «ЛНР / ДНР». Це десятки населених пунктів. Без лікарень, шкіл, дитячих садів, магазинів і аптек. Туди не ходить транспорт. Територія, де щодня ризикують життям сотні тисяч українців. І не тільки через обстріли. Четвертий рік населення прифронтової і «сірої зон» на межі виживання. Кризу на Донбасі - в ООН назвали "найстарішою" в світі. Тому що - з мільйона трьохсот тисяч людей мешканців "сірої зони", які опинилися заручниками ситуації, третина - це люди старіші 60-ти років.

Те, що не зруйнували снаряди, знищив вогонь.

"Сіра зона" - це життя без пожежників, швидкої, міліції, магазинів і аптек. Розраховувати тут можна тільки на свої сили. І кожен раз, коли потрібно слухати, кожну з таких історій, мозок входить в дисонанс ...

У щомісячних бюлетенях Харківської правозахисної групи про ситуацію з правами людини на сході України, ми вирішили розповідати одну реальну історію, реальної людини. Це не для того, щоб змусити «видавити» сльозу читача, не для того, щоб підняти кількість читачів та підписників (адже кров завжди подобається публіці). А для того, щоб, кожен, хто відкриє і прочитає, зміг приміряти цю історію на себе, подумати, зробити висновки, прийняти рішення.

Сьогодні історія Олени. Жінка все своє життям з чоловіком і дітьми мешкали в маленькому селі Донецької області, яке в 2014 році увійшло до переліку населених пунктів з цією жахливою позначкою «сіра зона». Потім в житті сім’ї настало пекло. Справжнє і реальне.

Публікуємо мовою оригіналу (багато суржику).

Олена: "Это было 18 октября 2014 года в половине восьмого вечера. Чоловік спав у тій кімнаті, а я з сестрою в оцій по телефону балакала, син на дворі щось робив.

Коли воно ото все почало бахати, ми спочатку навіть не пішли прятатися. Перший раз воно бах, бах, бах и просвистело со сторони Донецька сюди до нас. Як третій раз провсистіло, то я чомусь сказала сестрі, що треба до погреба бігти. А чого навіть сама не подумала… Ніколи не бігали, а тут чогось побігла.

І ото, як воно третій раз зовсім рядом бахнуло, то і чоловік з ліжка встав, почав вдягатися. Потім, коли все закінчилося, полураздєтим, не встиг одягтися, його так з дірками наскрізь і знайшли. Він впав прямо от між кімнатами у двірях. Я лише долі секунду і опинилася у погребі. Не зрозуміла як. Може волною взривною.

Отямилася, почала кричати сину: «Льоха, Льоха!» Я ж знаю, що син був десь на вулиці. Кричала, кричала і нічого. Тиша. А ви з розумієте, що краще б плакав десь, ніж тиша... Я одну секунду подумала про то, шо і чоловіка, і сина не стало сьогодні.

А він вже у погребі був. І звідти висунувся, огукнувся: «Шо, мам?» І тіки він балакнув, його лусь по руці! Сухожилля одразу навиворот. Кровища як хлинула. Я голову до нього у погреб сувать і мені по затилку два уламка, більший і менший, мабуть від хати відлетіли та стукнули, тому не сильно розбило. Один по голові, а інший по боку. Запекло сразу та дихати важко стало.

Світло в нас перебило. Побігли з сином по вулиці. А куди бігти? Бог його зна. Темно, хоч глаз виколюйте. Біжимо наобум з криками: «Допоможіть! Спасіть!» Так на вулиці оба ми з сином сознаниє и потєрялі.

Нас наші українські вояки підібрали та відвезли на пост ГАІ, а вже з поста ГАІ нас «скорая» забрала, которая там чекала. Ближче вони не могли під’їхати, бо боялися під обстріл потрапити.

Там вже допомогу нам надавали. Мене ж не сильно. А сину спочатку одну операцію зробили, потім другу. Спочатку казали: «Треба руку відрізати». Бо перебита сильно була. І кость, і сухожиліє полностью разорвано. А я ні в яку. Говорю: «Робіть, що хочете, пришивайте». Ото спасібо воєнному хірургу. Йому раз штопав тую руку, а потім, через неділю раз і так от руку врятували. Хоч вона і не працює почті совсєм, но есть.

Син більше пролежав у лікарні. Біля півроку десь. А я місяць чи півтора полежала і стала потім на вихідні додому їздити.
Два осколка так і не винули з мене. Так вони і залишилися у спині.

Вот времени уже сколько прошло? Два года. А я так і не можу собі ні групу зробити, ні лікування нормально пройти. Так я і не змогла ото пережить. Хтось щось скаже, а в мене вже сльози біжуть і не можу зупинити.

Ніхто нам нічим так і не допомагав. В совєтє грошей немає. Только шо на погрєбєніє мужа дали и все. Потом еще раз кто-то із волонтеров дали нємного грошей на ремонт хати и все.

Чоловіка все равно не повернуть вже. Ето ж он погиб в октябре, а в феврале ему 53 года должно било ісполнитися. Мені 48. Я так схудала після того, що шкура як у летючої миші тєліпалася.

Ну, а как я могла его спасті?! Я ж коли бахнуло і побачила, что чоловік ще дихає, але помирає! Він без тями був, як його прошило осколком. А у мене ж там ще й дитина! Я чоловіка перешагнула та побігла до підвалу! Син з дитинства інвалід. Я б ніяк не допомогла чоловіку! Ви ж розумієте? Там осколок наскрізь пройшов…

Я не можу ходити і просити! Просто не можу. От і криша після того тече, і сину ще гірше і рука не працює, чоловіка вбило! А я не буду нічого просити! І не треба мені нічого!

Чоловіка сусіди хоронили. Ні я, ні син на похоронах не були. Він хорошою людиною був. Його все село поважало. Дуже добросовєстний.
От в одін день всєх перебило. Взривна волна була такою, що і рибки в акваріумі здохли всі.

Дочка моя так і досі не ходить в цей дом. Говорить, що як зайде, то одразу батько перед очима мертвий.

Чоловік три години без тями лежав, коли нас до лікарні повезли. Я перешагнула його… , сказала: «Вовка, пробач мені…. Я сина буду рятувати…» і побігла до Льохи. А Вовка кров’ю потік…

Я групу також не можу оформити. В лікарні сказали, що всі оті мої справки, то не катить і нічого мені не світить. Ото і все.

А воно ж нікуди не ділося. От я з вами розмовляю і чую, як воно там внутрі все пече та тягне.... Да і осколки теж..."

 Поділитися