В обійми до Росії? Або дещо про психологічну війну, нюанси соціології і шпигунів у райцентрах

У 1698 році цісарський двір Австрії з великими почестями приймав московське посольство. Та згодом австрійський посол у Москві Ігнатій Христофор Гварієнт у своєму повідомленні зазначав, що, незважаючи на те, що «царській величності» (мається на увазі Петро І) і його міністрам, котрі перебували у Відні, виявлена велика честь і надзвичайна пошана, у московитів, які повернулися, не можна помітити жодної вдячності. Навпаки – можна було дізнатися про всілякі глузування та уїдливість з боку російських вельмож-високопосадовців стосовно австрійського імператорського двору.

Згадка про цю далеку історію зустрічається у книзі М. Молчанова «Дипломатия Петра Великого» (Москва, «Международные отношения», 1990).

Що ж, впродовж століть свого існування Москва ніколи не розуміла і не цінувала доброго ставлення, не вміла і не хотіла бути вдячною за прихильність до себе.

Втім, чи нам про це не знати? До 2014 року десь 85–90 відсотків громадян України добре ставилися до Росії, вважали її дружньою країною, бачили своє майбутнє разом. Та ця прихильність обернулася для нас кровопролиттям, втратою територій (сподіваємося тимчасовою), людськими трагедіями.

А Україна та її народ також стали мішенями для глузування з боку російських вельмож-високопосадовців.

Здавалося б, пережите має навчити нас з обережністю ставитися до північного сусіда, зважувати всі «за» і «проти», коли йдеться про Росію і все, що з нею пов’язане.

Але ж ні. Недавно потрапили на очі результати соціологічного опитування, проведеного у лютому 2019 року Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС), щодо геополітичної орієнтації жителів України.

Як виявилося, соціологи опитували наших земляків на предмет вступу України до ЄС і НАТО чи до… Митного Союзу Росії, Білорусі, Казахстану, Киргизії, Вірменії.

Так і хочеться з цього приводу запитати: «Про який такий євразійський Митний Союз для України може сьогодні йти мова?»

Ми фактично перебуваємо з Росією, яка є головним гравцем у цій організації, у стані війни. Припинено дію Договору про дружбу і співробітництво між Україною і Росією. Для чого формувати у суспільства думку про те, що Україна нібито може вступити до цього Митного Союзу, об’єднатися з країнами у яких, за даними з різних джерел, дуже великий рівень корупції, низький рівень економічних свобод та низький рівень демократії, бо правлять у них авторитарні режими?

Наша країна утрималася від цього хибного кроку навіть тоді, коли стосунки з Росією були набагато кращими. І от сьогодні раптом комусь стало потрібним реанімувати думку про партнерство України з Митним Союзом (читай Росією). Не взявши до уваги навіть того факту, що країни, які входять до цього Союзу, нерідко ще й займають антиукраїнську позицію на міжнародному рівні, коли йдеться про питання російсько-українського військового конфлікту.

Але це не єдиний приклад, коли українська соціологія, образно кажучи, «грає на боці Росії і проросійських сил в самій Україні.

Наприклад, недавно в українців також з’ясовували, як вони ставляться до відключення російський телеканалів.

Ситуація, правду кажучи, доволі дивна. Чому саме, зараз потрібно з’ясовувати це питання, коли з того часу, як почалося припинення їх трансляції, минуло вже п’ять років? Не тоді, коли їх відключили, так би мовити по свіжих слідах, а ось тепер, коли минуло стільки часу?

Тобто чи цілеспрямовано, чи мимовільно, але підігрівається інтерес суспільства до того телевізійного контенту, який є антиукраїнським, пропагує чужі для нас цінності і є потужним джерелом дезінформації. Настільки потужним, що це визнано Європарламентом.

У резолюції, схваленій 489 євродепутатами, парламентарі хочуть «підвищити рівень усвідомлення російських дезінформаційних кампаній, оскільки вони є головним джерелом дезінформації в Європі». Депутати закликають ЄС посилити протистояння «російській ворожій пропаганді».

Ми ж, виходить, замість того, щоб також з’ясовувати, як краще боротися з чужинським інформаційним впливом, раптом починаємо цікавитися у громади: «А чи не треба вам часом трохи ворожої пропаганди в свою хату»?

Ціну російському телебаченню знають не тільки у Європарламенті. Свого часу відмикали російські телеканали у Латвії. Недавно це зробили у Литві через підбурювання до війни і ненависті.

Насправді, навіть позбавившись російського телебачення, ми не втратили доступу до російських інформаційних ресурсів.

Адже є для цього чимало інших можливостей. Скажімо, Інтернет.

У 2016 році покриття Інтернетом в Україні перевищило 60 відсотків. 62 відсотки українців у віці старше 15 років користуються можливостями Всесвітньої павутини.

А до 2020 року планується покрити 70–80 відсотків української території мережею Інтернет.

Ще вищі показники покриття мобільним Інтернетом, пов’язаним з мобільним зв’язком. Вважається, що цим способом зв’язку користується до 90 відсотків українців.

Те ж саме можна сказати і про супутникове телебачення, яким на минулий рік користувалися 34 відсотка українців для перегляду телепередач. Причому 49–50 відсотків сільських мешканців віддають перевагу саме супутниковому телезв’язку.

І йдеться не тільки про великі села. З власного досвіду знаю, що навіть у невеличких населених пунктах, де мешкає всього 200–300 чоловік, супутникові тарілки можна побачити на багатьох будинках.

Тобто – українці мають можливість доступу до російських інформаційних ресурсів. І таки піддаються ворожій пропаганді. На жаль.

Про це також можуть свідчити соціологічні опитування, проведені вже нинішнього року КМІС, у яких зазначається, що до Росії нині добре ставляться 57 відсотків українців, а до росіян – 77 відсотків. Правда, ставлення до керівництва Росії залишається все ж негативним – лише 13 відсотків українців добре ставляться до російського керівництва.

Ці дані, до речі, інформаційна агенція «Вголос» попросила прокоментувати директора «Українських студій стратегічних досліджень» Юрія Сиротюка, дисидента Степана Хмару та політолога Олеся Донія.

Відомий дисидент Степан Хмара, наприклад, зазначав, що це інструмент психологічної війни, потужна маніпуляція, покликана дезорієнтувати українців і переконати, що з Російською Федерацією потрібно миритися.

Як наслідок ми знову можемо отримати реванш проросійських сил в Україні. У Кремлі для цього не жаліють ресурсів, підтримуючи проросійську «п’яту колону» в Україні, засилаючи своїх агентів, які ведуть підривну антиукраїнську роботу і в столиці, і у великих містах, і навіть у невеличких населених пунктах.

Як от, скажімо, у місті Лебедин на Сумщині, де СБУ було викрито громадянина Росії, завербованого спецслужбами країни-агресора, який тимчасово мешкав у райцентрі. Мало того, що цей прихований ворог, виконуючи завдання «кураторів», виготовляв та розповсюджував у громадських місцях листівки із закликами до порушення територіальної цілісності України. Він за неправомірну вигоду залучив до співпраці також місцевих жителів.

Вже кілька років ми живемо в умовах потужного негативного пропагандистського, інформаційного, агентурного впливу на наше суспільство з боку Росії як держави-агресора. У багатьох з нас є усвідомлення того, що маємо боротися з цим ворогом не тільки через збройну відсіч, а так само через психологічні, інформаційні впливи.

І це протистояння тим більш важче, що в самій Україні маємо сили, які шукають нагоди знову штовхнути нас в обійми Росії.