Бюлетень "Права Людини", 2003, #05
Відкритий лист Харківської правозахисної групи. Что такое Фалунь Дафа и почему в Китае идут репрессии? Коментар „ПЛ“ Аналіз Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації“ . Про проект Закону України про внесення змін до Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації“, поданий Кабінетом Міністрів України Проект Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"
Право на справедливий суд
Відкритий лист Харківської правозахисної групи.
Президенту України
Кабінету Міністрів України
Шановні панове!
З превеликим сумом і огидою ми сприйняли інформацію стосовно переслідування послідовників вчення Фалунь Дафа в Україні під тиском китайських червоних людожерів.
Виникає питання, чи є Україна незалежною державою, якщо вона дозволяє втручатися у свої внутрішні справи посольству іншої країни. Але ми, здається, боїмося всіх і слухаємо всіх. Фалунь Дафа є ненасильницьким, нерелігіозним вченням, що пропагує самовдосконалення, альтруїзм, здоровий спосіб життя, чесність і доброзичливість. З повідомлень послідовників Фалунь Дафа в Україні ми знаємо, що амбасада Китаю постійно тисне на владу України, яка замість того, щоб чинити опір брутальному тиску на незалежну державу, як це роблять майже всі провідні країни світу, не дозволяє проведення пікетів перед амбасадою Китаю, не дає дозволу послідовникам Фалунь Дафа на мирні збори, часто мирні збори закінчуються втручанням міліції. І влада посилається на тиск Пекіну.
Прикро за нашу державу, якою керують то з Пекіну, то з Москви, то з Брюсселю або Вашингтону. Хто наступний буде давати вказівки нашому несамостійному і слабкому уряду, тиснути на наших громадян, порушувати чинну Конституцію – ст.39. Хто буде наступний „кормчий“ нашого уряду? Каїр? Багдад? Невже наша виконавча і законодавча влада не можуть захистити громадян України у власній країні від убивць дітей і жінок – а саме таких форм набуло переслідування послідовників Фалунь Дафа в Китаї? Всі цивілізовані країни вже висловили Китаю своє обурення з приводу таких дій, причому зробили це офіційно. Відповідне рішення прийняв конгрес США, уряди більшості країн Європи, Канади, Австралії. Тільки Україна, як це складається у нас останнім часом, боїться. На цей раз – Китаю ...
Ми рішуче протестуємо проти порушення ст.39 Конституції України, вимагаємо застосування законних заходів захисту наших громадян.
Ми звертаємося до депутатів Верховної Ради з вимогою стати на захист послідовників Фалунь Дафа в Китаї і висловити протест проти їх переслідування, як це вже зробив Конгрес США і представники інших країн, які поважають і права людини і власну незалежність.
Дати відсіч людожерам, які вбивають жінок та дітей – справа кожної чесної людини!
Что такое Фалунь Дафа и почему в Китае идут репрессии?
20 июля 1999 года генсек коммунистической партии Китая объявил Фалуньгун вне закона и начал жестокие репрессии.
О ЖЕСТОКИХ РЕПРЕССИЯХ В КИТАЕ
В начале 1999 года, по данным исследования китайского правительства, более 70 миллионов жителей Китая занимались Фалуньгун, число, – превышающее количество членов коммунистической партии Китая. 20-го июля 1999 Цзянь Цземинь начал кампанию жестокого преследования более чем 100 миллионов людей, занимающихся Фалуньгун внутри страны и за границей.
В течение последних трех лет устрашения, пытки и тюремные заключения сотен тысяч китайцев, практикующих Фалуньгун, стали распространенным явлением. Сотни тысяч находятся в тюрьмах, трудовых лагерях и психиатрических клиниках. Миллионы были подвержены устрашению, потеряли работу, дом и семью.
С 16 августа 1999 по 4 февраля 2003, количество подтвержденных случаев смерти практикующих Фалуньгун составляет 526. Однако, в соответствии с внутренней статистикой правительства, фактическое число смертей достигло 1600 уже к концу 2001 г. Есть сведения, что реальное число смертей превышает 2500 человек. Более 100 000 практикующих отправлены в трудовые лагеря. 4 июля 2001 года Австралийская Трансляционная Кампания сообщила, что примерно половина людей, содержащихся в трудовых лагерях, были практикующими Фалуньгун.
Прямо или косвенно страдают от репрессий в Китае дети. Ван Лисуань, 27-летняя практикующая Дафа из деревни Наньгоу, провинции Шаньдун была арестована и подвергнута заключению за апелляцию в защиту Фалуньгун. 7 ноября 2000 года Ван Лисуань и ее 8-ми месячный сын Мэн Хао были замучены до смерти в принудительном трудовом лагере Туаньхэ в Пекине. Согласно записи после вскрытия тела, шейный позвонок и тазовая кость Ван Лисуань были сломаны, кости черепа были вдавлены вовнутрь, и в нижней части спины была найдена игла. У Мэн Хао было два глубоких шрама на лодыжках, две фиолетовых отметины на голове и кровь в носу.
Международный Отдел Развития Образования (IED) сделал официальное заявление в Организации Объединенных Наций 14 августа 2001 г.: „Режим указывает на предполагаемый инцидент самосожжения на площади Тянь-Ань-Мень 23 января 2001 г., как на основание для того, чтобы клеветать на Фалуньгун. Однако, мы получили видео этого инцидента, которое, по нашему мнению, доказывает, что он был организован правительством. У нас есть копии этого видео, которые мы можем распространять“. Просматривая инцидент, наполненный фальсификациями, недавно основанная „Всемирная Организация по расследованию преследований Фалуньгун“ „указала 22 января, что так называемое самосожжение на площади Тянь-Ань-Мень, которое произошло два года назад, непосредственно явилось причиной гибели нескольких человек, при этом, жертвы погибли очень трагически; то, что инцидент был широко разрекламирован режимом Цзяня, вызвало усиление преследования, от которого пострадали несколько сотен, возможно, тысяч жизней; в связи со всем этим и был основан Интернациональный Комитет по расследованию „самосожжения на площади Тянь-Ань-Мень“ и объявлено, что расследование начнется немедленно, прямо в день создания Комитета.
С 15 ноября по 1 декабря 2002 года в Киеве – столице Украины, в здании Дома Ученых, должна была пройти всемирно известная фотовыставка „Путешествие в мир Фалунь Дафа“. В пятницу днем директор Дома Ученых позвонил одному из организаторов выставки и сообщил, что выставка отменяется. В разговоре с директором выяснилось, что к ней приезжали представители Киевской Городской Администрации и приказали ей отменить фотовыставку, т.к. организация Фалунь Дафа в Киеве не зарегистрирована. Выставка была организована частным лицом, и поэтому отсутствие регистрации не может быть основанием для запрета проведения. Вечером к планируемому месту проведения фотовыставки приехал начальник Городского Управления МВД Украины. Из разговора с этим чиновником, мы узнали, что китайское Посольство направило ноту протеста в Киевскую Городскую Администрации в связи с проведением в городе фотовыставки. Копию письма от китайского посольства получил и директор Дома Ученых.
Это уже второй случай, когда Китайское Посольство, давит на местные органы власти, и срывает проведение фотовыставки в Украине. Напомним, что первый раз китайским посольством весной этого года была тоже направлена нота протеста в связи с проведением фотовыставки в г. Черкассы и визитом в Украину Ли Жуйхуан, одного из китайских лидеров этого движения. После этого и разговора с представителями Службы Безопасности Украины, директор музея, где должна была пройти фотовыставка, отказал нам в проведении фотовыставки.
Какое отношение к Украине имеют репрессии в Китае над практикующими Фалунь Дафа? Оказывается, самое прямое. Это заметили даже краматорские чиновники. Они нам (практикующим Фалунь Дафа) сказали, что как ни странно, экономика Украины зависит от отношения наших властей к этому учению.
Посольство КНР связывает „дружеские“ отношения двух стран с давлением на практикующих Фалунь Дафа в Украине. По этой причине в „Подробностях“ Вы сейчас ничего не услышите о зверских преследованиях в Китае практикующих Фалунь Дафа. Особенно боится Посольство КНР акций протестов, боится разоблачения злодеяний в Китае. По этой причине Киевская администрация не выдает практикующим Фалунь Дафа разрешение на пикетирование Посольства КНР. Во всем мире никто не препятствуют проводить такие акции протеста с целью прекращения репрессий в Китае, даже наоборот – все поддерживают.
Наверное, некоторые из Вас улыбнутся и скажут: „Проснитесь, разве мы не находимся в стране, где это является обычным делом?“ Но беда в том, что нарушение прав человека, нарушение законов напрямую связано с низкой нравственностью. А в школе Фалунь Дафа как раз основной упор делается на повышение духовности по принципам Истины, Доброты, Терпения. Есть еще 5 упражнений Китайского Цигун, но самое основное внимание уделяется тому, чтобы стать хорошим человеком, чтобы перед тем, как делать какие-то дела – подумать об интересах других людей, не отвечать ударом на удар, быть честным. Повышение духовности раскрывает совершенно новые возможности для развития человека, новые знания. Совершенствующиеся четко сознают, что у страны, подавляющей мораль – нет будущего. Поэтому мы постоянно разъясняем правду, чтобы наши власти, СМИ встали на сторону добра и справедливости, чтобы у Украины было будущее...
ПРИЗНАНИЕ ФАЛУНЬГУН В МИРЕ
За пределами Китая Фалунь Дафа практикуют в более чем в 60 странах мира. Об очевидной пользе практики до начала репрессий говорили сами китайские СМИ, приводя статистические данные, по которым свыше 90% практикующих выздоравливали полностью или частично. Практикующие освобождаются от вредных привычек, становятся добрыми и честными люди. Это заслуживает уважения и поддержки государства. Фалунь Дафа получил более 600 наград только в Северной Америке и тысячи признаний во всем мире. Основатель Фалунь Дафа Ли Хунжи дважды был кандидатом Нобелевской Премии за Мир, он награжден престижной Европейской премией имени Андрея Сахарова за его выдающийся вклад в дело борьбы за мир во всем мире.
ПОДДЕРЖКА МЕЖДУНАРОДНОЙ ОБЩЕСТВЕННОСТИ
15-го февраля 2001 года Европейский Парламент принял резолюцию, призывающую китайский режим уважать права человека, права практикующих в Китае. Около ста членов Британского парламента, членов Европейского парламента в Британии и Лордов, также как и Секретарь Иностранных Дел Джэк Строу, официально выразили поддержку по вопросу прав людей, практикующих Фалунь Дафа . Наблюдатели по правам человека в США выражали свое беспокойство, а также Международная Амнистия выпустила несколько докладов с детальной информацией о бесчеловечной жестокости, которой подвергаются практикующие Фалунь Дафа в Китае. В июне 2002 года Конгресс США единодушно принял резолюцию, осуждающую репрессии.
ДОБРОСЕРДЕЧНЫЕ ЛЮДИ МИРА ОСУЖДАЮТ РЕПРЕССИИ
13 января 2003 года в Районном Суде Соединенных Штатов северного района Иллинойса состоялось назначенное совещание по поводу судебного дела, возбужденного в октябре 2002 года против Цзянь Цземиня по обвинению его в преследовании практикующих Фалунь Дафа и членов их семей, а также в осуществлении политики геноцида, и применении пыток. Такой же иск против Цзянь Цземиня подавался в суд Германии. Ранее возбуждались судебные дела против редакций тех газет, которые публиковали не достоверные материалы и клевету на школу Фалунь Дафа. Также осуждались хулиганские действия сотрудников Посольства КНР, которые нанимали людей, чтобы преследовать, избивать практикующих Фалунь Дафа , создавать „инцидент Фалунь Дафа „.
Коментар „ПЛ“
В проекті визначено, що „релігія – це віра людини в існування надприродного начала, що є джерелом всього існуючого.“
П.Яворський відзначає, що цим тлумаченням будуть „відрізані“ всі східні релігії, „зокрема, буддизм та індуїзм, оскільки ці релігії будуються не на вірі, а на досвіді...“ З цим зауваженням редакція „ПЛ“ не зовсім згодна. Справа, як нам здається, не в таких потужних, світових релігіях як буддизм або індуїзм, які безумовно базуються на визнанні надприродного начала, і тільки культові проявлення цих релігійних вчень базуються на досвіді. Справа у тому, що проект не бере до уваги цілу низку нерелігійних вчень, які базуються не сповіданні загальнолюдських цінностей. Серед них і вчення Фалунь Дафа, послідовників якого переслідують і на його батьківщині – у Китаї, і, останнім часом, під тиском офіційної влади КНР, переслідують і в Україні, порушуючи ст.11 Європейської Конвенції з прав людини і ст.39 власної Конституції. Це і кришнаїти, які хоча і сповідують надприродне начало, але перевагу віддають життєвому досвіду і спеціальним правилам буття. Це і широко поширені гуртки послідовників хатха-йоги, які часто зовсім не переймаються релігійним обгрунтуванням тієї системи здорового способу життя, яке пропагує хатха-йога. Прикладів багато.
Цей проект змін до Закону дійсно обмежує свободу совісті, також як і Закон України „Про альтернативну невійськову службу“, який визнає право на відмову від строкової служби тільки представниками релігійних організацій. Інші переконання – етичні, моральні – в Законі не беруться до уваги. Теж саме ми спостерігаємо і у вищенаведеному проекті. Природно, що це суттєво звузить саме поняття „свобода совісті“, і призведе до порушення прав особи сповідувати те чи інше віровчення. В цілому ми підтримуємо визначення релігії, запропоноване п.Яворським, але слова „або досвід“ пропонуємо написати в кінці його формулювання і додати слова: „який спирається на етичні та моральні цінності людського буття“. Тоді формулювання буде виглядати таким чином: „релігія – віра чи віровчення людини в існування надприродного начала, що є джерелом буття всього існуючого, засіб спілкування з ним, входження в його світ, чи ототожнювання з ним, або досвід, що базується на етичних, моральних чи культорологичних цінностях людства“. Тільки таким чином будуть враховані інтереси віровчень і угрупувань по спільному способу життя.
Дуже небезпечним з цієї точки зору є закладена в проекті Закону норма про релігієзнавчу експертизу з правом визнавати організацію нерелігійною з подальшою відмовою у реєстрації.
Ми вважаємо, що реєстрація релігійних організацій чи угрупувань, що сповідують певне віровчення повинно відбуватися практично повідомленням про створення такої церкви або угрупування, а їхні документи повинні перевірятися відповідними комісіями міської, обласної влади чи Верховної Ради, тільки за принципом сповідування того чи іншого утворення, насильства, культу особи, фізичного, психологічного або психічного насильства, інших примусових дій для віруючих. Жодних інших підстав для відмови у реєстрації бути не може.
В цьому і тільки в цьому може бути проведена так звана релігієзнавча експертиза, інакше невизначеність її повноважень, їх абстрактність є підгрунтям для свавілля місцевої влади.
Інна Сухорукова
Аналіз Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації“ .
Загалом, ми високо оцінюємо роботу, проведену над новою редакцією Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації“. Базуючись на достатньо ліберальному підході, автори проекту (більшість пропозицій надійшло від Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій), справді, приділили багато уваги його узгодженню зі світовими та європейськими стандартами.
Закон є визначальним у реалізації прав осіб, пов’язаних із їхніми релігійними переконаннями. І хоча Україна не належить до країн із значним релігійним впливом на суспільне життя, все ж можна констатувати, що такий вплив зростає і наслідки державного управління цією сферою все частіше торкаються все більшого кола людей. З іншого боку, свобода особи сповідувати релігію „спільно з іншими“ не є подарунком із боку держави. Це – одно з прав людини і його існування не залежить від задоволення формальних вимог.
Даний аналіз цього проекту ґрунтується перш за все на стандартах Ради Європи, які закріплені переважно в Європейській Конвенції з захисту прав людини та основних свобод 1950 року (далі Конвенція). Також враховувалися численні рекомендації ОБСЄ та Комітету ООН з прав людини. При цьому ми старалися аналізувати практику застосування діючого закону, базуючись на звітах незалежних організацій та власному досвіді.
В юридичному забезпеченні прав осіб, пов’язаних із їхніми релігійними переконаннями, слід розрізняти дві сторони: право вірити та право сповідувати. Перше є абсолютним і повинно бути захищеним без будь-яких винятків. Друге повинно, очевидно, містити низку обмежень. При цьому, в другому випадку фундаментальним є доступ людей до організаційної форми першого рівня, за допомогою якої можна сповідувати релігію. Тому питання утворення релігійних організацій першого рівня є найважливішим і повинно розглядатися у дусі статті 11 Конвенції (свобода об’єднань та асоціацій), яка захищає існування суспільних організацій від невиправданого втручання з боку держави. В Україні важливість отримання певного правового статусу збільшується, оскільки тільки таким чином релігійне утворення може утримувати культові будівлі, друкувати та поширювати літературу, запрошувати представників іноземних організацій, організовувати публічні акції та отримувати статус неприбутковості, так само як і займатися благодійністю. Все це практично неможливо в Україні без реєстрації релігійного утворення, без статусу юридичної особи.
Також, відповідно до Конвенції, обмеження державою права осіб сповідувати релігію повинно відповідати класичним критеріям: повинно бути чітко визначено в законодавстві, повинно переслідувати одну з легітимних цілей (охорона громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захист прав і свобод інших людей), а також має бути необхідним у демократичному суспільстві.
Якщо проаналізувати цей закон крізь призму вказаних вимог, виявиться, що він не цілком відповідає вимогам Конвенції, а також нормам ОБСЄ та рекомендаціям Комітету ООН.
Так само слід зазначити, що у демократичному суспільстві, даний закон має на меті більше допомогу в реалізації права сповідувати релігію, ніж контроль цієї діяльності.
ЩОДО ТЕРМІНОЛОГІЇ ПРОЕКТУ ЗАКОНУ
Проект містить низку суперечливих та таких, що встановлюють зайві обмеження, визначень. Коли законодавець дає визначення, він тим самим завжди визначає предмет регулювання та обмежує коло суспільних відносин. Визначення, що пропонуються у законі сформульовані з одностороннього світогляду і тому не відображають різноманітності даної сфери, що неминуче призводить до дискримінації не надто поширених в Україні релігій. Проте держава має позитивний обов’язок захищати їх.
Наприклад, проектом визначено, що „релігія — це віра людини в існування надприродного начала, що є джерелом буття всього існуючого, засіб спілкування з ним, входження в його світ“. Фактично, цим визначенням „відрізані“ всі східні релігії, зокрема, індуїзм та буддизм, оскільки дані релігії будуються не на вірі, а на досвіді. Більше того, для них не існує жодного значення походження речей, а важливе їхнє теперішнє існування та власне погляд на них. Ці зауваження здавалися би надуманими, якби не наслідок цього визначення, вказаний у п. 4 статті 16 проекту. Ця норма дозволяє не реєструвати організацію, якщо експертизою встановлено, що вона не є релігійною. За даного визначення усі східні релігії формально випадають із предмету цього закону, і їм може бути відмовлено у статусі релігійної організації. Оскільки, такий статус, як вже зазначалося, є більш ніж необхідним, то порушення права осіб сповідувати певну релігію є очевидним.
Пропоноване визначення терміну „релігія“ є таким, що не узгоджується із Загальними зауваженнями №22 (1993) Комітету ООН щодо тлумачення статті 18 Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права 1966 року: „Стаття 18 захищає теїстичні, нетеїстичні та атеїстичні переконання, так само як і право не сповідувати жодної релігії чи переконань. Терміни „переконання“ та „релігія“ повинні трактуватися у широкому значенні. Стаття 18 не обмежується у своєму використанні традиційними релігіями та релігійними переконаннями, що мають інституційні характеристики, чи культами, аналогічними до традиційних релігій.“
Пропонуємо дане визначення викласти у такій редакції: „релігія — віра або досвідлюдини в існування надприродного начала, що є джерелом буття всього існуючого, засіб спілкування з ним, входження в його світ або ототожнення з ним“.
Це ж саме стосується і визначення поняття „віросповідання“, яке визначається як „система певних релігійних поглядів, догм та уявлень, визначальною ознакою яких є віра в реальність надприродного начала“. Очевидно, й тут остання частина визначення є зайвою.
Односторонніми і такими, що не охоплюють багатоманітність релігійних відносин, є й визначення „релігійного обряду“, „релігійної діяльності“ та „віруючого“.
Наступне дискусійне визначення: „священнослужителі — зведені в духовний сан служителі релігійних організацій з відповідними правами відправлення релігійного культу, обрядів і таїнств. За своїм статусом священнослужителі не є найманими працівниками релігійної організації. Згідно з традиціями і внутрішньоцерковними настановами священнослужителі можуть виконувати адміністративні функції на відповідних посадах у релігійній організації (виборних чи за призначенням), в тому числі безоплатно“.
Важко порахувати в скількох релігіях є процедура зведення у духовний сан, але в третині таких (знову ж таки східних релігіях) такої процедури не існує. А далі слідує суперечливе твердження, що священнослужителі не є найманими працівниками. Чи це означає, що з ними не можуть укладатися трудові контракти? Очевидно ні, бо таких винятків Розділ 5 (про трудові відносини) цього проекту не містить. Також в українському законодавстві не міститься норм, які би дозволяли працювати безоплатно (в загальному, то для цього й існує інститут мінімальної заробітної плати). А якщо тут мається на увазі, що ця людина може виконувати такі функції неофіційно, то для цього не має потреби в юридичному регулюванні.
Визначення „церкви“ так само не є послідовним. З позиції проекту, нею є структуроване релігійне утворення, що має ієрархічний характер та з регламентацією відносин всередині нього, а також з релігійними чи світськими організаціями. Виходить, що церква – то не релігійна організація, а щось більше. Регламентації діяльності цього утворення закон не містить, так само не зрозуміло чи потребує таке утворення реєстрації і які права та обов’язки з цього походять. З визначення релігійної організації маємо диференційований підхід щодо утворення місцевих релігійних формувань: одні утворюються громадянами, а утворення церви можуть засновуватися самою церквою. Такий підхід визначає відверто дискримінаційне становище цього суб’єкта стосовно інших релігійних організацій. Також незрозуміло, хто і за якими критеріями буде визначати, які релігії саме відносяться і охоплюються поняттям церкви і хто, відповідно, має право засновувати релігійні організації фактично без участі громадян. Так само, тоді слід й змінити назву Закону, вказавши, що це закон „Про свободу совісті, церкву та релігійні організації“. Тому законодавцю слід більш чіткіше визначити це поняття, а також визначитися з метою такого визначення, усунувши приховані дискримінаційні положення.
Проте в законі не визначено важливих термінів з огляду на зміст статті 35 Конституції України. А саме не визначено поняття „ритуальний обряд“ (у проекті вживається релігійний обряд). Також у Законі вживаються такі терміни, як „течія“, „напрям“, „таїнства“, „релігійна дія“, „релігійний світогляд“, „релігійний досвід“, „просвітницька діяльність“, „обрядова діяльність“, „публічні релігійні заходи“, проте їх визначення не даються. Проблема в тому, що більшість з них вживається у визначеннях, тобто відбувається відсилка у визначенні термінів, яких законом таки не визначено.
Незрозумілим є і вживання терміну „майновий стан релігійних організацій“, що очевидно не відповідає термінології Закону України „Про власність“ та Цивільного Кодексу України (як і його проекту). Такого поняття взагалі не існує в законодавстві. Тому є пропозиція замінити даний термін на „Майнові та немайнові права релігійних організацій“.
Так само статтею 20 проекту визначено, що релігійні організації можуть засновувати „благодійні заклади“, проте таке утворення не передбачено законодавством.
З-за встановлення таких нечітких та непослідовних визначень, можуть виникнути багато питань у Європейському Суді з огляду на обов’язкову вимогу правової визначеності регулювання свободи віросповідання.
ПРОЦЕДУРА РЕЄСТРАЦІЇ СТАТУТІВ (ПОЛОЖЕНЬ) РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
При процедурі реєстрації слід визначити такі основні проблеми.
1) Право на заснування мають тільки громадяни України – така норма є суперечливою стосовно іноземців та осіб без громадянства, що мають постійне місце проживання в Україні, оскільки, фактично, позбавляє їх права сповідувати свою релігію – пропозиція: дозволити цим особам бути засновниками. Якщо це поєднати з нормою викладеною у статті 25: „вони не мають права втручатися в діяльність релігійних організацій“, то виникає ситуація, що взагалі фактично блокує їхнє право сповідувати. Нечітким у даному випадку є й термін „втручатися“. Проте у справі Hasan and Chaush v. Bulgaria, Європейський Суд наголосив, що „участь у житті спільноти є частиною віросповідання, гарантованого статтею 9 Конвенції“. Так само питання постає з метою такого втручання у права людей та пропорційністю такого втручання. Якщо це можна довести стосовно осіб, що не проживають в Україні, то у цьому випадку виникне багато запитань у такому жорсткому регулюванні.
2) Проект збільшує кількість засновників з 10 до 25 громадян: з огляду на те, що церква матиме право засновувати релігійні організації на місцях самостійно (чіткої процедури також не визначено), дане положення прямо спрямовано проти малочисельних нетрадиційних релігій і не має правового обґрунтування: така вимога може стосуватися лише щодо новоутворених релігійних організацій або певна значна кількість може бути необхідна для утворення організацій другого рівня (наприклад, об’єднань релігійних громад).
Слід зазначити, що право утворювати місцеві релігійні громади повинно належати усім зареєстрованим релігійним центрам та управлінням. З огляду на те, що Центральний орган виконавчої влади вже визнав легітимність та правомірність діяльності об’єднання релігійних організацій, вимагати знову перевірки всіх документів є просто недоцільним, а тим більше призначати при цьому експертизу. На практиці завжди реєстрація відбувається саме у такий спосіб. Такі вимоги ставлять релігійні права в залежність від місцевих чиновників і містять неправомірне та недоцільне обмеження права осіб сповідувати релігію.
Так само питання постає, коли ми спробуємо визначити мету такого втручання. Яким чином кількість цих осіб може вплинути на права інших осіб чи громадський порядок. Таке регулювання є ще більш ніж надуманим, якщо продивитися його крізь призму статті 11 Конвенції, що визначає свободу об’єднань та асоціацій. Відповідно до українського законодавства для утворення громадської організації необхідно всього троє осіб. Чим викликана така різка відмінність?
3) Релігійні організації реєструють статут (положення), проте подають значно більше документів і вони всі проходять перевірку відповідно до статті 15 цього проекту. Тобто, фактично здійснюється реєстрація не статуту, а самої організації. На практиці, документи перевіряються не на відповідність законодавству, а оцінюється сама релігія. У справі Metropolitan Church of Bessarabia and others v. Moldova (2001) Європейський Суд чітко визначив: „...в принципі право на свободу релігій у цілях Конвенції виключає оцінку державою легітимності релігійних переконань“. Критикуючи ступінь свободи, яка дозволена органам влади, Європейський Суд стверджує, що право на свободу релігій, гарантоване Конвенцією, виключає будь-яке свавілля з боку держави в питаннях визначення, чи є легітимними релігійні переконання чи способи, якими ці переконання виражаються. У відповідності до цього Суд дійшов висновку, що вимога отримання дозволу на відкриття молитовного дому може бути у відповідності до статті 9 тільки до тієї міри, поки вона дозволяє міністру переконатися у наявності формальних умов ( справа Мануссакіс та інші проти Греції, п. 47).
Якщо провести аналогію з законами, що визначають отримання статусу юридичної особи, то допустимою може бути лише оцінка по формальним ознакам статутів та інших документів організаційного характеру, але тільки якщо при цьому не відбувається оцінка релігії по змістовним характеристикам. Суд також відзначив, що отримання дозволу при умові позитивної рецензії з боку священнослужителів, які належать до іншої церкви є явно недопустимим (справа Мануссакіс та інші проти Греції, п. 50-51).
Виникає ще більше додаткових заперечень при оцінці проведення релігієзнавчої експертизи. Опосередковано стає зрозумілим, що експертиза може визнати організацію не релігійною, що є підставою для відмови у реєстрації. Проте незрозуміле чому для такої відповіді залучаються органи місцевої виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Невже вони є спеціалістами з релігієзнавства? Яка їхня функція? Такі Комісії, зазвичай, починають перевіряти чи є така релігія „хорошою“ чи „поганою“, а не чи є вона власне релігією. При цьому здійснюється пряме втручання у права осіб із проханням внести зміни до установчих документів та зволікання з реєстрацією. З досвіду добре відомо, що такі Комісії складаються з осіб, що займалися цим питанням із радянських часів або ще гірше, коли вони складаються з осіб певної релігійної приналежності, що можуть бути настроєні скептично чи негативно до нетрадиційних релігій. При цьому зрозуміла необхідність для держави захиститися від релігійних шахраїв із метою захисту прав інших осіб.
З огляду на це слід чітко визначити, що такі Комісії утворюються зі спеціалістів-релігієзнавців для проведення релігієзнавчої експертизи з метою відповісти лише на одне запитання: чи є дана організація релігійною.
4) Також при реєстрації вимагається легалізована копія з перекладом установчих документів іноземних організацій, якщо вони „підпорядковують“ українські організацій – така вимога часто є просто неможливою, а також незрозумілим залишається термін „підпорядкування“ (у релігійній структурі чи пряма управлінська залежність, оскільки попередньо в проекті згадується підтвердження зазначеної в статуті канонічної і організаційної підлеглості). Важко собі уявити щоби центральний осередок, наприклад, в Римі надсилав таке підтвердження кожній організації по Україні, бо такий документ вимагатиметься у всіх.
5) Законом не врегульовано правовий статус організацій, що реєструються шляхом повідомлення, а також які документи слід надсилати для такого повідомлення.
Є загальна пропозиція перенести акцент регулювання з процесу реєстрації на моніторинг діяльності релігійних організацій. Рідко хто насправді декларуватиме протизаконні дії у статутних документах. А більшість порушень спостерігається у організацій, які мають установчі документи, що відповідають законодавству. Тому моніторинг має значно більшу важливість, ніж попередній контроль, який ґрунтується на вільному розсуді чиновника. Так само така теза обґрунтовується і з огляду на презумпцію невинуватості особи: при відмові у реєстрації особа фактично відповідає за власні наміри, а не дії.
УЧАСТЬ ІНОЗЕМЦІВ
Ми вже зупинялися на реалізації прав іноземців, що постійно проживають на території України. Окремо слід зазначити про представників зарубіжних релігійних організацій. Проектом визначено: „Священнослужителі, релігійні проповідники, наставники — представники зарубіжних організацій, які є іноземцями чи особами без громадянства і тимчасово перебувають в Україні, можуть провадити професійну проповідницьку чи іншу релігійну діяльність лише в тих релігійних організаціях, за запрошенням яких вони прибули в Україну, і за погодженням з органом виконавчої влади, що здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації.“
Серед іншого таке положення обмежує конституційне право на свободу пересування. Проте у своїй основі воно становить грубе втручання у внутрішні справи релігійної організації. Як відзначається в Принципі 16 (4) Віденського заключного акту (ОБСЄ) релігійна свобода об’єднань включає право створювати місця богослужіння, створювати об’єднання у відповідності до власної ієрархічної структури, обирати, призначати або замінювати персонал у відповідності до своїх вимог і просити про фінансування. Питання територіальної структури і організації також вважається „внутрішніми справами“ релігійних організацій. Тому така дозвільна система ставить в залежність від місцевого чиновника, є втручанням у внутрішні справи організації і порушенням основних принципів ОБСЄ.
Також дане положення прямо порушує вимоги статті 9 Конвенції. У справі Metropolitan Church of Bessarabia and others v. Moldova (2001) Європейський Суд відзначив: „Аналогічно, коли здійснення права на свободу віросповідання або одного з її аспектів, відповідно до внутрішнього права, підпадає під дію системи попереднього узгодження, участь у такій процедурі надання дозволів уже визнаних церковних органів не може не суперечити вимогам частини другої статті 9“. Таким чином, коли держава зареєструвала статут релігійної організації, чим визнала її легітимність, вона відповідно дозволила й проведення заходів, пов’язаних із сповідуванням цієї релігії, в даному випадку запрошувати представників іноземних релігійних організацій.
Вважаємо доцільним встановити лише обов’язок повідомити орган, що здійснив реєстрацію статуту релігійної організації, про діяльність представників іноземних релігійних організацій, при чому без обов’язку попереднього запрошення та з правом вільного пересування по країні.
ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ
Також слід зазначити про необхідність включення положення про поширення Закону лише на правовідносини, що виникнуть після його прийняття. В іншому випадку державні органи можуть отримати право здійснювати перереєстрацію всіх релігійних організацій в Україні.
Підведемо висновки.
Даний Законопроект знаходиться в Комітеті Верховної Ради України з питань культури і духовності. Скоріше за все його приймуть у першому читанні в перші місяці 2003 року. Завдання громадськості і правозахисних організацій вплинути на підготовку цього документу до другого читання, коли будуть розглядатися постатейні зауваження.
Ми збираємося підготувати свої постатейні зауваження. Тому якщо ви або ваша організація мають певні пропозиції до цього закону (законопроект можна знайти за адресою в Інтернеті rada.gov.ua/proza.htm через Комітет або надіславши запит на адресу електронної пошти, яка є на початку), то надсилайте їх на нашу адресу електронної пошти. Ми опрацюємо всі дані і подамо в Комітет консолідований висновок із постатейними пропозиціями від правозахисних організацій.
Про проект Закону України про внесення змін до Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації“, поданий Кабінетом Міністрів України
Комітет відзначає, що проект Закону України про внесення змін до Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації“ є новою редакцією Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації“ з цілком обґрунтованими змінами, внесеними з метою унормування ряду положень даного Закону відповідно до рекомендацій Парламентської Асамблеї Ради Європи № 190 (1995) щодо впровадження в законодавство про свободу совісті та релігійні організації норм та стандартів Ради Європи, а також відповідних норм Конституції України, які в сукупності з накопиченим досвідом застосування цього законодавства дають можливість удосконалити цілий ряд його правових норм шляхом внесення до них змін.
Даний законопроект пропонує суттєво доповнити чинне законодавство про свободу совісті та релігійні організації новими правовими положеннями, якими:
– урівнюються в правах громадяни, які навчаються в середніх і вищих духовних навчальних закладах з відривом від виробництва, з учнями і студентами відповідних державних навчальних закладів;
регулюються питання надання правоздатності юридичної особи об’єднанням релігійних організацій;
визначаються порядок і умови поступового повернення релігійним організаціям об’єктів колишньої церковної власності;
розширюються права релігійних організацій на культурно-освітню і благодійну діяльність, вони можуть бути засновниками власних благодійних організацій тощо.
Однак Комітет вважає за необхідне внести ряд суттєвих пропозицій до даного законопроекту.
На думку Комітету, безпідставною і необґрунтованою є вимога щодо подання на реєстрацію статутів (положень), нотаріально засвідчених основоположних документів релігійними організаціями, які підпорядковані закордонним релігійним центрам. У проекті даного Закону відсутнє визначення порядку функціонування релігійних організацій, які не мають статусу юридичної особи і функціонують із незареєстрованими статутами та інше.
Підсумовуючи вищевикладене, Комітет з питань культури і духовності пропонує Верховній Раді України прийняти проект Закону України про внесення змін до Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації“ за основу у першому читанні.
Доповідачем цього законопроекту визначено Бондаренка Віктора Дмитровича – Голову Державного комітету України у справах релігій, а співдоповідачем – Косіва Михайла Васильовича – голову підкомітету у справах релігій Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності.
Голова Комітету Л. Танюк
Проект Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 1. Визначення основних термінів і понять
У цьому Законі терміни та поняття вживаються у такому значенні:
богослужбова література — релігійні видання, які містять правила і описи порядку проведення храмових богослужінь, а також тексти для них;
віросповідання — система певних релігійних поглядів, догм та уявлень, визначальною ознакою яких є віра в реальність надприродного начала;
віруючий — особа, яка є суб’єктом релігійної віри і діяльності, носієм релігійного світогляду, релігійного досвіду;
ієрархічність — церковна субординація, форма організаційного церковного устрою;
канонічна підлеглість — підпорядкованість віросповідної діяльності в релігійній організації внутрішнім церковним правилам, настановам щодо віровчення, догматики та релігійної практики, яка забезпечує канонічну цілісність, духовну єдність і неперервність;
культові будівлі та споруди — приміщення для проведення або забезпечення богослужінь і виконання релігійних обрядів (церкви, собори, костьоли, синагоги, мечеті, пагоди, каплиці, дзвіниці, мінарети, молитовні тощо);
культове майно — культові будівлі та споруди, які спеціально призначені для задоволення релігійних потреб громадян, а також предмети релігійної обрядовості;
місіонерське товариство (місія) — один із видів релігійних організацій, основним статутним завданням якого є поширення певного віровчення через місіонерську роботу;
монастир — громада осіб чернечого сану (чоловіча або жіноча), які об’єдналися для спільного проживання за особливими правилами і традиціями чернечого життя;
об’єднання релігійних організацій — вищий тип релігійних організацій, який складається з різновидів релігійних спільнот, має управлінські і виконавчі органи, чітку ієрархічну та інституційну структуру, канонічну цілісність і єдність;
організаційна підлеглість — підпорядкованість релігійної організації церковним правилам, які визначають внутрішню церковну організаційну структуру, а також структуру і місце даної релігійної організації у внутрішній організаційній структурі церкви (об’єднання релігійних організацій);
предмети релігійної обрядовості — предмети і матеріали, необхідні для провадження релігійних дій;
релігія — віра людини в існування надприродного начала, що є джерелом буття всього існуючого, засіб спілкування з ним, входження в його світ;
релігійне братство — релігійна організація, заснована для провадження в основному релігійно-просвітницької діяльності.
релігійна громада — місцева релігійна організація віруючих відповідного віросповідання;
релігійна діяльність — богослужіння, релігійні церемонії, процесії, релігійні обряди, інші індивідуальні чи колективні релігійні дії, пов’язані із сповідуванням і поширенням обраної віри;
релігійний культ — система релігійних дій, предметів і символів, пов’язаних з релігійними уявленнями віруючих і спрямованих на задоволення потреб суб’єктів релігійної діяльності;
релігійна література — світські та богословські збірники, видання, присвячені проблемам релігієзнавства (історії та теорії релігії, релігійному культу, обрядам тощо);
релігійні обряди — сукупність визначених внутрішніми церковними приписами і правилами індивідуальних чи колективних дій віруючих, спрямованих на встановлення двобічних відносин між людиною і надприродними об’єктами;
релігійна організація:
— місцеве релігійне формування, утворене громадянами з метою спільного задоволення релігійних потреб;
— структурна релігійна одиниця церкви (об’єднання релігійних організацій), заснована її органом управління для провадження тієї чи іншої релігійної діяльності;
релігійна освіта — освіта, спрямована на усвідомлене сприйняття особою змісту певного релігійного віровчення. Релігійна освіта може мати загальнопросвітницький характер або бути професійно орієнтованою;
священнослужителі — зведені в духовний сан служителі релігійних організацій з відповідними правами відправлення релігійного культу, обрядів і таїнств. За своїм статусом священнослужителі не є найманими працівниками релігійної організації. Згідно з традиціями і внутрішньоцерковними настановами священнослужителі можуть виконувати адміністративні функції на відповідних посадах у релігійній організації (виборних чи за призначенням), в тому числі безоплатно;
церква — структуроване релігійне утворення з відповідною системою управління, заснованою на ієрархічному принципі, а також з регламентацією відносин всередині нього, а також з релігійними чи світськими організаціями;
церковнослужителі — нижчі служителі релігійного культу, які не мають духовного сану і виконують допоміжні функції під час релігійних відправ; церковнослужителі не є найманими працівниками релігійної організації. Вони виконують свої службові обов’язки (як і священнослужителі) виключно на засадах відповідних приписів внутрішньоцерковних настанов, в тому числі безоплатно.
Стаття 2. Завдання Закону
Завданнями цього Закону є:
гарантування кожному можливості реалізації права на свободу совісті і віросповідання, передбаченого Конституцією України;
забезпечення відповідно до Конституції України, Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини та інших міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, рівності, захисту прав і законних інтересів кожної людини незалежно від релігійних переконань;
визначення обов’язків держави щодо захисту прав та законних інтересів релігійних організацій та релігійних організацій перед державою і суспільством;
подолання негативних наслідків державної політики минулих часів щодо релігії та церкви;
гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі та гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віросповідання;
запобігання виникненню конфліктних ситуацій між релігійними організаціями, вирішення спірних міжцерковних питань відповідно до законодавства України.
Стаття 3. Законодавство про свободу совісті та релігійні організації
Законодавство про свободу совісті та релігійні організації базується на Конституції України, складається із цього Закону та інших актів законодавства, які не суперечать положенням цього Закону.
Стаття 4. Право на свободу совісті та віросповідання
1. Кожен має право на свободу совісті і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, провадити релігійну діяльність.
Здійснення права на свободу совісті та віросповідання може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Ніхто не може встановлювати обов’язкові релігійні переконання. Не допускається примушування до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.
2. Батьки або особи, які їх заміняють, мають право виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань та свого ставлення до релігії.
3. Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними під час сповіді віруючих.
Стаття 5. Рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії
1. Громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. У паспортних документах громадян їх ставлення до релігії не зазначається.
Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов’язаних з цим ворожнечі та ненависті чи ображання почуттів громадян, дискримінація їх за релігійні переконання, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законодавством України.
2. Ніхто не може бути звільнений від виконання своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі коли виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінено альтернативною (невійськовою) службою.
Стаття 6. Відокремлення церкви і релігійних організацій від держави
1. Засади державної політики щодо релігії та церкви визначає Верховна Рада України. Реалізація державної політики щодо релігії та церкви покладається на органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування.
2. Церкву і релігійні організації в Україні відокремлено від держави.
3. Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій, сприяє встановленню відносин взаємної релігійної, світоглядної терпимості та поваги до людей, які сповідують або не сповідують релігії, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями, а також бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать законодавству.
4. Держава не втручається у проваджену в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує будь-які організації, створені за ознакою ставлення до релігії.
5. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.
6. Релігійні організації не повинні виконувати державних функцій. Релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими організаціями засоби масової інформації.
7. Релігійні організації не повинні втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань.
8. Релігійні організації зобов’язані додержуватися вимог законодавства і правопорядку.
Стаття 7. Відокремлення школи від церкви
1. Школа в Україні відокремлена від церкви і має світський характер. Громадяни України мають право на освіту незалежно від їх ставлення до релігії та віросповідання.
2. Не допускається встановлення державою обмежень на проведення наукових досліджень релігійного змісту за ознакою відповідності чи невідповідності будь-якій релігії та пропаганду їх результатів.
3. Викладання релігійно-філософських, релігієзнавчих та релігійно-пізнавальних дисциплін, які не супроводжуються релігійними обрядами і мають інформативний характер, може здійснюватися у загальноосвітніх та вищих навчальних закладах на факультативній основі.
Кожен громадянин може навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову навчання.
4. Релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти віруючих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання релігії в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування.
5. Викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники зобов’язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до людей, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань.
Розділ ІІ
РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ
Стаття 8. Релігійні організації
1. Релігійні організації утворюються з метою задоволення релігійних потреб кожної особи вільно сповідувати і поширювати обрану віру, діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і змінюють склад органів управління згідно із своїми статутами (положеннями).
Релігійними організаціями є релігійні громади, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні (релігійні) навчальні заклади, а також об’єднання релігійних організацій та їх управління і центри. Об’єднання релігійних організацій представляють їх постійно діючі керівні органи — управління або центри.
2. Утворення релігійних організацій, цілі або дії яких суперечать Конституції та законам України, не допускається, а діяльність утворених припиняється у порядку, встановленому частиною другою статті 17 цього Закону.
Стаття 9. Релігійні громади
1. Релігійні громади є місцевими релігійними організаціями віруючих одного віросповідання, напряму або течії, які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення потреб сповідувати і поширювати обрану віру.
2. Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях релігійним управлінням або центрам, що діють в Україні та за її межами, і вільний вихід із цієї підлеглості або її зміну.
Вихід релігійної громади з такої підлеглості або її зміна не тягне за собою втрати прав і зобов’язань релігійної громади за угодами, укладеними нею раніше.
3. Релігійна громада може діяти за статутом (положенням), зареєстрованим у порядку, встановленому частиною першою статті 15 цього Закону, а також без реєстрації свого статуту (положення).
Релігійна громада, яка утворилася і діє без реєстрації свого статуту (положення), зобов’язана повідомити про це місцеві органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування.
Стаття 10. Релігійні управління і центри
1. Релігійні управління і центри діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому частиною другою статті 15 цього Закону.
2. Релігійні організації, керівні центри яких перебувають за межами України, можуть керуватися у своїй діяльності настановами цих центрів, якщо при цьому не порушується законодавство України.
3. Не регламентовані законом відносини держави з релігійними управліннями і центрами, в тому числі й тими, що перебувають за межами України, регулюються згідно з домовленостями між відповідними центральними органами виконавчої влади та релігійними управліннями і центрами на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 11. Монастирі, релігійні братства та місіонерські товариства (місії)
1. Монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії) засновуються постійно діючими керівними органами об’єднань релігійних організацій (управліннями або центрами) відповідно до їх зареєстрованих в установленому порядку статутів (положень) і діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому частиною другою статті 15 цього Закону.
2. Монастирі та релігійні братства можуть бути утворені також у порядку, передбаченому для утворення релігійних громад, з реєстрацією їх статутів (положень) відповідно до частини першої статті 15 цього Закону.
Стаття 12. Духовні ( релігійні ) навчальні заклади
1. Духовні (релігійні) навчальні заклади утворюються постійно діючими керівними органами об’єднань релігійних організацій (управліннями або центрами) відповідно до їх зареєстрованих в установленому порядку статутів (положень) і діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому частиною другою статті 15 цього Закону.
2. Громадяни, які навчаються у вищих і середніх духовних (релігійних) навчальних закладах з відривом від виробництва, користуються правами та пільгами в порядку і на умовах, установлених законодавством України для студентів та учнів державних навчальних закладів.
Стаття 13. Статут (положення) релігійної організації
1. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих, релігійних з’їздах, конференціях і підлягає реєстрації відповідно до частин першої і другої статті 15 цього Закону.
2. Статут (положення) релігійної організації повинен містити такі відомості:
1) вид релігійної організації, її віросповідна належність і місцезнаходження;
2) місце релігійної організації в організаційній структурі об’єднання релігійних організацій;
3) майновий стан релігійної організації;
4) права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення духовних (релігійних) навчальних закладів;
5) порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації;
6) порядок утворення і повноваження органів управління релігійної організації;
7) порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації.
Статут (положення) може містити й інші відомості, пов’язані з особливостями діяльності релігійної організації.
3. Статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити законодавству.
4. Документи, які визначають релігійну діяльність та регулюють внутрішні питання релігійної організації, не підлягають реєстрації в органах виконавчої влади.
Стаття 14. Набуття релігійною організацією статусу юридичної особи
1. Релігійна організація набуває статусу юридичної особи з моменту реєстрації її статуту (положення).
2. Релігійна організація як юридична особа користується правами і виконує обов’язки відповідно до законодавства і свого статуту (положення).
Стаття 15. Реєстрація статутів (положень) релігійних організацій
1. Для набуття релігійною громадою статусу юридичної особи громадяни, які досягли 18-річного віку, крім визнаних судом недієздатними, в кількості не менш як 25 чоловік, що утворили її, подають заяву на реєстрацію статуту (положення) відповідно Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласній, Київській та Севастопольській міській державній адміністрації. До заяви додаються статут (положення) релігійної організації, протокол установчих загальних зборів членів організації, список громадян, що утворили її, за формою, встановленою центральним органом виконавчої влади у справах релігій, відомості про склад органів управління та підтвердження зазначеної в статуті (положенні) канонічної і організаційної підлеглості.
2. Релігійні управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії) та духовні (релігійні) навчальні заклади подають центральному органу виконавчої влади у справах релігій статут (положення) і заяву на його реєстрацію, а також рішення релігійної організації про їх утворення.
3. У разі коли створювана релігійна організація відповідно до поданого нею на реєстрацію статуту (положення) буде підпорядковуватися релігійному управлінню або центру, що знаходиться за межами України, до зазначених у частинах першій та другій цієї статті документів додаються також копія статуту (положення) або інший основоположний документ цього релігійного управління або центру, його нотаріально засвідчений переклад на українську мову.
4. Орган, який проводить реєстрацію, в місячний строк розглядає заяву, статут (положення) та інші документи, подані релігійною організацією, приймає рішення і не пізніше ніж у десятиденний строк письмово повідомляє про нього заявника.
У разі потреби орган, який проводить реєстрацію, може зажадати висновок місцевого органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, а також відповідних спеціалістів щодо реєстрації статуту (положення) цієї організації. У такому разі рішення приймається у тримісячний строк.
У разі коли громадяни або інші передбачені цим Законом засновники релігійної організації, що утворюється, належать до віровчення, послідовники якого вперше утворюють таку організацію в Україні, рішення щодо реєстрації її статуту (положення) може бути прийнято у строк до шести місяців з метою вивчення поданих на реєстрацію документів.
Порушення встановленого цим Законом строку прийняття рішення щодо реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути оскаржено в судовому порядку.
5. У разі недодержання заявниками вимог, зазначених у цій статті, орган, який проводить реєстрацію, не розглядає заяву про реєстрацію статуту (положення) релігійної організації та не пізніше ніж у десятиденний строк з дня її надходження письмово повідомляє про це заявників і за їх згодою повертає надіслані документи на доопрацювання.
6. Після реєстрації статуту (положення) релігійної організації орган, який проводить реєстрацію, видає їй свідоцтво про реєстрацію за формою, встановленою центральним органом виконавчої влади у справах релігій.
7. У разі, коли після реєстрації статуту (положення) релігійної організації буде встановлено, що заявники подали документи, які містять недостовірні або неправдиві відомості, орган, що провів реєстрацію, має право звернутися до суду із заявою про припинення діяльності цієї релігійної організації.
8. Зміни і доповнення до статуту (положення) релігійної організації підлягають реєстрації у тому ж порядку і в ті ж строки, що і реєстрація статуту (положення).
9. У розгляді питання щодо реєстрації статуту (положення) релігійної організації органом, який проводить реєстрацію, у разі потреби можуть брати участь представники цієї релігійної організації.
Стаття 16. Відмова в реєстрації статуту (положення) релігійної організації
1. Релігійній організації може бути відмовлено у реєстрації її статуту (положення) у разі:
1) коли її цілі або дії суперечать Конституції та законам України;
2) неподання всіх зазначених у статті 15 цього Закону документів;
3) коли подані нею на реєстрацію документи суперечать законодавству України;
4) коли релігієзнавчою експертизою організацію визнано не релігійною;
5) подання на реєстрацію документів, що містять недостовірні або неправдиві відомості;
6) коли засновник (засновники) релігійної організації, статут (положення) якої подано на реєстрацію, відповідно до законодавства є неправоможним створювати таку організацію.
2. У разі відмови у реєстрації статуту (положення) релігійної організації орган, який проводить реєстрацію, зобов’язаний у десятиденний строк письмово повідомити про це заявника із зазначенням підстав відмови. Це рішення може бути оскаржено в судовому порядку.
Стаття 17. Припинення діяльності релігійної організації
1. Діяльність релігійної організації може бути припинено у зв’язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.
Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних настанов.
Реєстрація статуту (положення) новоутвореної після реорганізації релігійної організації проводиться відповідно до частин першої і другої статті 15 цього Закону.
2. Діяльність релігійної організації може бути припинено також за рішенням суду.
У судовому порядку діяльність релігійної організації припиняється лише у разі:
1) вчинення релігійною організацією дій, які не допускаються положеннями статей 4, 6, 15 і 18 цього Закону;
2) поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганням на життя, здоров’я, свободу і гідність особи;
3) систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, ходів тощо);
4) спонукання громадян до невиконання ними своїх конституційних обов’язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних організацій.
Справу про припинення діяльності релігійної організації суд розглядає за заявою органу, уповноваженого проводити реєстрацію статуту (положення) релігійної організації, або прокурора.
Розділ ІІІ
МАЙНОВИЙ СТАН РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
Стаття 18. Користування релігійних організацій майном, яке перебуває у державній, комунальній або приватній власності
1. Релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі, споруди та інше майно, яке надається їм на договірних засадах органами державної влади та органами місцевого самоврядування або громадянами.
2. Культові будівлі, споруди та інше культове майно, яке перебуває у державній чи комунальній власності, передається підприємствами, установами та організаціями, на балансі яких воно перебуває, у безоплатне користування або безоплатно у власність релігійних організацій за рішеннями відповідно органів, уповноважених управляти державним майном, та органів місцевого самоврядування.
Інші об’єкти колишньої церковної власності, крім культових будівель, споруд та культового майна, яке перебуває у державній чи комунальній власності (церковно-адміністративні споруди, будівлі духовних (релігійних) навчальних закладів, монастирські житлові та господарські приміщення тощо), за рішеннями відповідно органів, уповноважених управляти державним майном, органів місцевого самоврядування поетапно передаються підприємствами, установами та організаціями, на балансі яких вони перебувають, релігійним організаціям у безоплатне користування або безоплатно у власність.
3. Культові будівлі, споруди та інше культове майно, яке є державною чи комунальною власністю, за рішеннями відповідно органів, уповноважених управляти державним майном, органів місцевого самоврядування може передаватися підприємствами, установами та організаціями, на балансі яких воно перебуває, у безоплатне користування двом або більше релігійним громадам шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.
Культові будівлі, споруди та інше культове майно, яке є державною чи комунальною власністю і перебуває у користуванні релігійної громади, може надаватися його користувачем у почергове користування іншим релігійним громадам у порядку і на умовах, передбачених законодавством. Почергове користування при цьому може бути тимчасовим або постійним відповідно до угоди про почергове користування культовою будівлею, спорудою та іншим культовим майном, укладеної релігійною громадою з користувачем цієї будівлі, споруди чи майна.
4. Культові будівлі, споруди та інше культове майно (рухоме і нерухоме), яке є культурною спадщиною, що охороняється законом і перебуває у користуванні чи власності релігійних організацій, використовується відповідно до законодавства про охорону культурної спадщини.
5. Клопотання про передачу релігійним організаціям культових будівель, споруд та іншого культового майна, яке перебуває у державній чи комунальній власності, у власність чи безоплатне користування розглядається відповідно органами, уповноваженими управляти державним майном, органами місцевого самоврядування в місячний строк з обов’язковим письмовим повідомленням заявників про результати розгляду.
6. Релігійні організації мають переважне право на отримання культових будівель і споруд із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування цих будівель і споруд.
Релігійні організації користуються землею у порядку і на умовах, установлених Земельним кодексом України та іншими законодавчими актами України.
7. Договори про надання у користування релігійним організаціям культових будівель, споруд та іншого культового майна можуть бути розірвані в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України.
Самовільне захоплення культових будівель і споруд чи привласнення іншого майна релігійних організацій фізичними чи юридичними особами не допускається.
Рішення органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань володіння, користування та розпорядження культовими будівлями, спорудами та іншим культовим майном можуть бути оскаржені в судовому порядку.
Стаття 19. Власність релігійних організацій
1. Релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності.
У власності релігійних організацій можуть бути культові будівлі і споруди, предмети релігійної обрядовості, об’єкти культурно-просвітницького, виробничого, соціального і благодійного призначення, житлові будинки, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності.
Релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване юридичними та фізичними особами або передане державою, а також придбане на інших підставах, не заборонених законом.
У власності релігійних організацій може бути також майно, що перебуває за межами України.
2. Релігійні організації мають право звертатися за добровільними фінансовими та іншими пожертвуваннями і одержувати їх.
3. Доходи релігійних організацій, статути (положення) яких зареєстровані у передбаченому законом порядку, підлягають оподаткуванню відповідно до законодавства України.
4. Релігійні організації не мають права примусово застосовувати до віруючих матеріальні стягнення.
5. Право власності релігійних організацій охороняється законом.
Стаття 20. Виробнича і господарська діяльність релігійних організацій
1. Релігійні організації у порядку, визначеному законодавством, для виконання своїх статутних завдань мають право засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також благодійні заклади (притулки, інтернати, реабілітаційні центри, лікарні тощо), які є юридичною особою.
2. Прибуток від виробничої діяльності та інші доходи підприємств релігійних організацій оподатковуються відповідно до законодавства.
3. Проектування, будівництво культових та інших будівель і споруд релігійними організаціями здійснюється в порядку, встановленому законодавством для об’єктів цивільного призначення.
Реставрація, реконструкція, відтворення і ремонт культових та інших будівель і споруд, які є пам’ятками архітектури, містобудування, історії, монументального мистецтва, здійснюються з додержанням установлених правил охорони і використання пам’яток.
Стаття 21. Розпорядження майном релігійної організації, що припинила свою діяльність
1. У разі припинення діяльності релігійної організації майнові питання вирішуються відповідно до її статуту (положення) і законодавства.
Після припинення діяльності релігійної організації майно, надане їй у користування органами державної влади та органами місцевого самоврядування або громадянами, передається його власнику.
На культове майно, що належить релігійній організації, не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів.
2. У разі відсутності правонаступників майно релігійної організації, що припинила свою діяльність, переходить у власність держави.
3. У разі припинення діяльності релігійної організації у зв’язку з порушенням цього Закону та інших законодавчих актів України майно, що перебуває в її власності, за винятком культового, може за рішенням суду безоплатно передаватися у власність держави. Культове майно передається іншим релігійним організаціям.
Розділ ІV
ПРАВА РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ТА ГРОМАДЯН,
ПОВ’ЯЗАНІ ІЗ СВОБОДОЮ ВІРОСПОВІДАННЯ
Стаття 22. Релігійні обряди і церемонії
1. Релігійні організації мають право засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані в тій чи іншій релігії (місця паломництва).
2. Богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій до них території, у місцях паломництва, у приміщеннях релігійних організацій, на кладовищах, у місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також у приміщеннях і на території підприємств, установ та організацій за згодою адміністрації.
Командування військових частин надає можливість військовослужбовцям відповідно до їх віросповідання брати участь у богослужіннях і проведенні релігійних обрядів.
Богослужіння та релігійні обряди в лікарнях, госпіталях, інтернатних установах для громадян похилого віку та інвалідів, установах кримінально-виконавчої системи проводяться на прохання осіб, які перебувають в них. Адміністрація зазначених закладів і установ сприяє здійсненню цих заходів, бере участь у визначенні часу та умов їх проведення.
В інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться за умови письмового сповіщення релігійними організаціями, які проводять публічні релігійні заходи, відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування не пізніше ніж за десять днів до призначеного строку проведення цих релігійних заходів, крім випадків, які не терплять зволікання.
Стаття 23. Література і предмети релігійного призначення
1. Громадяни та релігійні організації мають право на придбання, володіння і користування релігійною літературою, виданою будь-якою мовою, а також інших предметів релігійної обрядовості.
Релігійні організації мають право виготовляти, експортувати, імпортувати і розповсюджувати предмети релігійної обрядовості, релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту.
2. Релігійні організації користуються виключним правом заснування підприємств для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення.
Стаття 24. Культурно-освітня і благодійна діяльність релігійних організацій
1. При релігійних організаціях можуть утворюватися товариства, братства, асоціації, інші об’єднання громадян для вивчення та розповсюдження релігійної літератури, провадження іншої культурно-освітньої діяльності.
2. Релігійні організації мають право провадити благодійну діяльність як самостійно, так і разом з відповідними благодійними організаціями, зареєстрованими в установленому законодавством порядку.
3. Релігійні організації — юридичні особи можуть бути засновниками самостійних благодійних організацій (фундацій, місій тощо), які утворюються відповідно до законодавства.
Стаття 25. Міжнародні зв’язки та контакти релігійних організацій і віруючих
1. Релігійні організації і віруючі одноосібно або колективно мають право встановлювати і підтримувати міжнародні зв’язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон для паломництва, брати участь у зборах та інших релігійних заходах.
Учасники цих заходів можуть у порядку, встановленому законодавством України, придбавати, одержувати і перевозити із собою релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту.
2. Священнослужителі, релігійні проповідники, наставники —представники зарубіжних організацій, які є іноземцями чи особами без громадянства і тимчасово перебувають в Україні, можуть провадити професійну проповідницьку чи іншу релігійну діяльність лише в тих релігійних організаціях, за запрошенням яких вони прибули в Україну, і за погодженням з органом виконавчої влади, що здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації.
3. Іноземці та особи без громадянства, які на законних підставах тимчасово перебувають в Україні (але не є представниками зарубіжних організацій, запрошеними в Україну на відповідний строк релігійними організаціями), можуть одноосібно або колективно сповідувати свою релігію, відправляти релігійні культи і обряди за внутрішніми настановами відповідного віросповідання, додержуючись вимог законодавства України. Вони не мають права втручатися в діяльність релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати релігійну нетерпимість, допускати ображання почуттів громадян України або іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають або тимчасово перебувають в Україні, у зв’язку з їх релігійними переконаннями.
4. Релігійні організації можуть у встановленому порядку направляти громадян за кордон для навчання в духовних (релігійних) навчальних закладах і приймати у себе з цією метою іноземців та осіб без громадянства.
Розділ V
ТРУДОВА ДІЯЛЬНІСТЬ У РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ ТА НА ЇХ ПІДПРИЄМСТВАХ
Стаття 26. Трудові правовідносини у релігійних організаціях
1. Релігійні організації мають право приймати на роботу фізичних осіб. Умови праці встановлюються трудовим договором, укладеним у письмовій формі відповідно до законодавства.
На осіб, які працюють у релігійних організаціях на умовах трудового договору, поширюється законодавство про працю.
2. Особи, які працюють у релігійних організаціях на умовах трудового договору, можуть бути членами профспілки.
3. Оподаткування одержуваних від роботи у релігійних організаціях доходів фізичних осіб, включаючи священнослужителів, церковнослужителів і осіб, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах, здійснюється відповідно до законодавства.
Стаття 27. Трудові правовідносини осіб на підприємствах і в благодійних закладах, заснованих релігійними організаціями
На осіб, які працюють на підприємствах, у благодійних закладах, заснованих релігійними організаціями, поширюється законодавство про працю, оподаткування, загальнообов’язкове державне соціальне страхування і соціальний захист громадян.
Стаття 28. Соціальне забезпечення і соціальне страхування осіб, які працюють у релігійних організаціях
1. Особи, які працюють у релігійних організаціях, у тому числі священнослужителі, церковнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах, підлягають соціальному забезпеченню і загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню відповідно до законодавства.
З цією метою релігійні організації, їх підприємства і заклади сплачують внески на страхування до органів загальнообов’язкового державного соціального страхування з окремих видів, а також до Пенсійного фонду України в порядку і розмірах, встановлених законодавством.
2. Особам, які працюють у релігійних організаціях, пенсія призначається і виплачується на загальних підставах відповідно до законодавства.
Розділ VІ
ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ
Стаття 29. Забезпечення виконання і додержання законодавства про свободу совісті та релігійні організації
Виконання і додержання законодавства про свободу совісті та релігійні організації забезпечують в межах наданих законом повноважень центральний орган виконавчої влади у справах релігій, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.
Стаття 30. Повноваження центрального органу виконавчої влади у справах релігій
Центральний орган виконавчої влади у справах релігій покликаний забезпечувати проведення державної політики щодо релігій та церкви.
З цією метою зазначений орган:
сприяє зміцненню взаєморозуміння і терпимості між релігійними організаціями різних віросповідань;
на прохання релігійних організацій сприяє досягненню домовленості з органами державної влади та надає необхідну допомогу у розв’язанні питань, що належать до його компетенції;
здійснює реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, зазначених у частині другій статті 15 цього Закону, а також змін і доповнень до них;
надає консультаційну допомогу органам державної влади та органам місцевого самоврядування у застосуванні законодавства про свободу совісті та релігійні організації;
забезпечує в межах наданих законом повноважень виконання і додержання законодавства про свободу совісті та релігійні організації;
налагоджує зв’язки з відповідними органами інших держав;
сприяє участі релігійних організацій у міжнародних релігійних рухах, форумах, ділових контактах з міжнародними релігійними центрами і зарубіжними релігійними організаціями;
забезпечує проведення рєлігієзнавчої експертизи за участю представників наукових установ, учених — релігієзнавців та фахівців інших галузей.
Центральний орган виконавчої влади у справах релігій може виконувати інші функції відповідно до Конституції України, цього Закону та інших актів законодавства.
Стаття 31. Відповідальність за порушення законодавства про свободу совісті та релігійні організації
Особи, винні в порушенні законодавства про свободу совісті та релігійні організації, несуть відповідальність, встановлену законами України.
Стаття 32. Міжнародні договори
Якщо міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачено цим Законом, то застосовуються правила міжнародного договору“.
ІІ. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.