MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Єдиний генерал у громадянському русі

16.10.2019    джерело: museum.khpg.org
ХПГ-інформ

Сьогодні виповнюється 112 років від дня народження правозахисника, члена-засновника Московської та Української Гельсінських груп, учасника Другої світової війни Петра Григоровича Григоренка. 

Петро Григоренко народився у селі Борисівка Запорізької області у селянській родині. Працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паровоза. Був активістом комсомольського руху. У 1927 році вступив до Комуністичної партії. У 1929 році закінчив робітфак, вчився на інженерно-будівельному факультеті Технологічного інституту в Харкові. Закінчив Військово-інженерну академію ім. Куйбишева, служив на командних посадах у Білоруському військовому окрузі, потім був слухачем академії Ґенерального штабу. Закінчив війну в званні полковника на посаді начальника штабу дивізії. Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни і шістьма медалями. У грудні 1945 – вересні 1961 – на викладацькій і науковій роботі у Військовій академії ім. М.В.Фрунзе. Кандидат військових наук, автор робіт із військової історії, теорії і кібернетики. З 1959 року – начальник кафедри оперативно-тактичної підготовки, генерал-майор. У серпні 1961 року закінчив докторську дисертацію.

Після XX з’їзду КПРС, критично переглянувши сформовану в СРСР політичну систему, Григоренко прийшов до висновку про її невідповідність ідеалам ленінізму. Вирішив відкрито виступити з викладом своїх поглядів, використавши для цього обговорення проекту Програми КПРС, яке відбувалося влітку та восени 1961. «У моїй душі царював розлад. Мені важко було мовчки терпіти лицемірство правителів, та одночасно я розумів, що виступ буде коштувати мені способу життя, що цілком мене влаштовував, (...) з особливою силою навалилася на мене думка, що давно вже переслідувала мене: «Треба виступати. Не можна мовчати».

Сьомого вересня 1961 року Петро Григоренко виступив на партконференції Ленінського району Москви із закликом «підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями. Вилучити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади, незмінюваність». На наполегливу вимогу представників ЦК КПРС, що були присутні на конференції, його було позбавлено депутатського мандата з формулюванням «за політичну незрілість». Григоренка негайно усунули від викладання в Академії, він одержав сувору догану по партійній лінії і був переведений на службу в Далекосхідний військовий округ.

В Уссурійську «до літа 1963 року я проробив ідейно-теоретичну роботу і зміцнився в думці, що з керівництвом КПРС треба вступати в боротьбу», – писав Петро Григорович. Спочатку він написав і послав у газету критичний памфлет. Восени, перебуваючи у відпустці в Москві, організував підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму» – до неї увійшли сини Григоренка і їхні друзі – студенти та офіцери. Написав сім листівок, які були поширені в Москві, Владимирі, Калузі, у військах Ленінградського і Середньоазіатського округів (деякі тиражем до 100 екз.). Їхніми темами були бюрократичне переродження радянської держави, її каральна політика стосовно робітників (придушення заворушень у Новочеркаську, Темиртау і Тбілісі), причини продовольчої кризи в країні.

У лютому 1964 року Григоренка затримали в аеропорту Хабаровська, доставили до Москви і помістили у внутрішню в’язницю КДБ. На першому допиті він відхилив пропозицію голови КДБ В.Семичастного «покаятися», щоб уникнути арешту і суду. Його звинуватили за ст. 70 КК РРФСР і направили на судово-психіатричну експертизу до Інституту ім. Сербського. Експертиза визнала його неосудним із діагнозом: «Паранойяльний розвиток особистості, що виник в особистості із психопатичними рисами характеру». На думку Петра Григоровича, рішення про визнання його душевнохворим було прийняте членами Політбюро ЦК КПРС. Інших членів «Спілки» було визнано слідством «такими, що потрапили під вплив душевнохворого».

17.07.1964 ухвалою Військової колеґії Верховного Суду СРСР Григоренка направили на примусове лікування до Ленінградської спеціальної психіатричної лікарні, а 29.08.1964 постановою Ради Міністрів СРСР розжалували у рядові. Останнє рішення показало, що влада розглядала Григоренка не як хворого, а як політичного злочинця. 

Виписали Григоренка з лікарні незабаром після звільнення з керівних посад Хрущова – 22 квітня 1965 року.  Йому довелося працювати сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельному управлінні.

Навесні 1966 року О. Добровольський познайомив Григоренка з Володимиром Буковським, який ввів його в коло московських дисидентів. Близькими друзями Петра Григоровича стали старий більшовик, ініціатор викриття каральної психіатрії в СРСР Сергій Писарев, письменник Олексій Костерін. Від них Григоренко одержував самвидав; дізнавшись про проблему репресованих за Сталіна народів, активно приєднався до боротьби кримських татар за повернення на історичну батьківщину.

Восени 1967 року Григоренко написав історико-публіцистичний памфлет «Приховування історичної правди – злочин перед народом!». У цій праці Петро Григорович проаналізував причини поразок Червоної Армії на початку війни і вказав на безпосередніх винуватців цього – Сталіна і його воєначальників. Памфлет поширився в самвидаві, приніс його автору популярність і зробив його однією з помітних фігур у дисидентському співтоваристві.

У 1967-1968 роках Григоренко – один із організаторів і активний учасник петиційної кампанії навколо процесу Гінзбурґа – Галанскова. Виступав на захист Анатолія Марченка, Ірини Бєлогородської та інших дисидентів. Разом із Костеріним адресував Консультативній Нараді комуністичних і робітничих партій у Будапешті заяву із проханням дати їм можливість виступити на цьому форумі. Не отримавши відповіді, автори написали «Звернення» до комуністів Радянського Союзу та інших країн, у якому назвали сталінізм «смертельною для комунізму хворобою».

Під час «Празької весни» Григоренко був одним з авторів відкритого листа «До членів Комуністичної партії Чехословаччини, до всього чехословацького народу», у якому віталися зміни, що відбувалися в цій країні. Він також написав листа Олександрові Дубчеку з порадами щодо можливої оборони країни у випадку радянської інтервенції і передав його в чехословацьке посольство в Москві. Виступив на захист учасників «демонстрації сімох», закликав громадян СРСР домагатися виводу військ із Чехословаччини.

Наприкінці 1968 року Григоренко написав працю «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)», що стала складовою частиною книжки Наталії Горбаневської «Полудень»: «Обстановка будинку для душевнохворих, повне безправ’я і відсутність реальної перспективи виходу на свободу – ось ті страшні чинники, з якими зіштовхується кожний, хто потрапляє в СПЛ. Треба боротися за корінну зміну системи експертизи й утримання хворих у СПЛ, за надання громадськості справжньої можливості контролювати умови утримання і лікування хворих у цих умовах».

Постійно допомагав кримським татарам, став неформальним лідером їхнього руху за повернення в Крим, збирав дані про порушення прав кримських татар, які намагалися повернутися в Крим із місць заслання, підготував інформацію про це для західних кореспондентів. Був організатором жалобного мітингу на похороні Костеріна, що став одним із перших опозиційних маніфестацій у Москві, виголосив там промову, присвячену його нам’яті, закінчив її словами: «Свобода буде! Демократія буде! Твій прах у Криму буде!»

19 листопада 1968 року за ордерами, виданими узбецькою прокуратурою, у московській квартирі Григоренка правоохоронці провели багатогодинний обшук,  вилучили весь його архів. Навесні 1969 року на прохання кримських татар Григоренко почав готуватись до суду над учасниками Чирчикських подій у ролі їхнього громадського захисника. Незважаючи на погрози КДБ, вилетів у Ташкент, підготувавши промову для процесу «Хто ж злочинці?» В Узбекистані його арештували і на кілька місяців закрили в СІЗО КДБ.  З 13 до 28 червня він голодував на знак протесту проти незаконного арешту, його примусово годували, били. Судово-психіатрична експертиза в Ташкенті визнала Григоренка осудним. Це рішення не влаштовувало владу, і в жовтні 1969 року його етапували до Москви, де психіатри Інституту ім. Сербського визнали результати попередньої експертизи помилковими. Наприкінці лютого 1970 року Петра Григоровича помістили на примусове лікування до Черняхівської СПЛ у Калінінградській області.

З моменту арешту Григоренка в СРСР і за його межами почалася енергійна кампанія за його звільнення. Кримські татари пікетували Ташкентську в’язницю, вимога звільнення Григоренка була одним із гасел демонстрації кримських татар 06 червня 1969 року в Москві на площі Маяковського. Під зверненнями на його захист зібрали сотні підписів. У жовтні 1969 року в московському магазині ГУМ два скандинавських студенти, прикувавши себе до огорожі, розкидали листівки на захист Григоренка. У січні 1970 року в Москві та Ленінграді відбулися аналогічні акції норвезьких, італійських і бельгійських правозахисників. З виступу на захист Г. почалася регулярна правозахисна активність академіка Андрія Сахарова. У самвидаві була поширена анонімна «Психіатрична заочна експертиза у справі Григоренка», відповідальність за неї згодом узяв на себе Семен Ґлузман. Після того, як Буковський у 1971 році передав на Захід історії хвороб кількох дисидентів, визнаних неосудними, у тому числі і Григоренка, міжнародна медична громадськість стала натискати на радянських психіатрів. 

Петро Григоренко й четверо харків’ян, які отримали по 3 роки за підписання листа 
на його захист: Аркадій Левін, Генріх Алтунян, Владислав Недобра 
та Володимир Пономарьов

У вересні 1973 року Григоренка перевели до психіатричної лікарні загального типу в Підмосков’ї, а напередодні візиту президента США Ніксона до СРСР влітку 1974 року Московський міський суд виніс ухвалу про припинення його примусового лікування.

За кілька днів після ухвали Григоренка звільнили. Незабаром він відновив правозахисну діяльність: виступав на захист Мустафи Джемілєва, підписав колективний протест проти цькування А.Сахарова в радянській пресі після присудження йому Нобелівської премії Миру, підписав «Відкрите звернення» до делегатів і гостей XXV з’їзду КПРС із закликом до загальної політичної амністії в СРСР та інших країнах Східної Європи. Влітку 1977 року підписав лист у Політбюро ЦК КПРС із критикою проекту Конституції СРСР, що закріплює «партократичний» характер влади.

Був членом-фундатором Московської Гельсінської групи, став одним з ініціаторів створення при МГГ Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях. Брав участь у створенні Української Гельсінської групи (УГГ). Виступав на захист заарештованих членів Гельсінкських груп Олександра Гінзбурґа, Юрія Орлова, Анатолія Щаранського, Володимира Слєпака, Миколи Руденка, Олекси Тихого, Звіада Ґамсахурдіа. У лютому 1977 року склав брошуру «Наші будні» про боротьбу КГБ проти Гельсінського руху в СРСР. Продовжував боротьбу за відновлення прав кримських татар, був одним з ініціаторів прийняття документа МГГ, що починався словами: «Дискримінація кримських татар продовжується».

У листопаді 1977 року Григоренко одержав дозвіл на піврічну поїздку до США для лікування. Незважаючи на те, що під час перебування за кордоном він не робив жодних політичних заяв, 13 лютого 1978 року його було позбавлено радянського громадянства «за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР». Дізнавшись про це, Григоренко дав у Нью-Йорку прес-конференцію, де сказав, що це – найсумніший день у його житті: «Мене позбавили права померти на Батьківщині».

Петро Григоренко та президент США Джимі Картер

У США Григоренка на його прохання перевірили американські психіатри. Висновок експертизи – ознак психічного захворювання не виявлено: «Всі риси його особистості радянськими діагностами були деформовані. Там, де вони знаходили нав’язливі ідеї, ми побачили стійкість. Де вони бачили марення – ми виявили здоровий ґлузд. Де вони вбачали нерозсудливість – ми знайшли ясну послідовність. І там, де вони діагностували патологію, – ми зустріли щиросердечне здоров’я». Продовжував брати участь у правозахисній діяльності: був закордонним представником УГГ, виступав на Сахаровських слуханнях у 1979 році у Вашинґтоні. В еміґрації остаточно відмовився від комуністичних поглядів, став членом української общини у США, православним віруючим.

Похований на українському цвинтарі Баундбрук (штат Нью-Джерсі, США) біля Нью-Йорку.

 Поділитися