MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Пом’якшення звичаїв

01.06.2020   
Євген Захаров
Сумно, пані та панове! Знову маємо ту владу, яка ігнорує право, права людини, свої політичні й юридичні обов’язки і якій, за великим рахунком, просто наплювати на людей.

 

Столь же важное значение … имеют:
общее смягчение нравов и рапространение
убеждений о равенстве всех людей.

О. Ф. Кістяківський, 1867


Днями я давав інтерв’ю Дмитру Тузову. Він несподівано спитав, що треба робити, щоб подолати нашу важку ситуацію? Я відповів, але нині хотів би особливо підкреслити головне: необхідна умова для змін на краще – це пом’якшення звичаїв.

Про «смягчение нравов» торочила вся російська класична література ХІХ століття. Яким фіаско закінчилися спроби втілити цей концепт в Російській імперії, ми добре знаємо.

У 1939 році 22-річний майбутній герой війни та 35-й Президент США Джон Кеннеді відвідав СРСР і був вражений брутальністю та жорстокістю, які він тут спостерігав.

Після закінчення Другої світової війни незважаючи на колосальні жертви, звичаї на цих теренах практично не змінилися. Люди залишалися інструментом для виконання державних завдань, а їхнім життям, здоров’ям та інтересами можновладці нехтували.

У 1991 році радянська імперія розвалилася, Україна стала незалежною. У Конституції написали, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Проте пройшло вже майже 29 років незалежності, а реальність щодня доводить, що ці засади конституційного ладу залишаються брехливим лицемірством. Ні, згідно з радянським анекдотом, що «всё во имя человека, всё для блага человека, и чукча даже сам видел этого человека!», ми добре знаємо, що держава піклується про життя, здоров’я… і далі по тексту, невеличкого прошарку людей, а решта її цікавіть тільки в контексті «правильного» голосування на чергових виборчих перегонах. Скільки вже змінилося президентів, парламентів, урядів, а ставлення до людей залишається брутальним і жорстоким, і люди це сприймають як норму, їм навіть в голову не йде, що має і може бути інакше!

Ось буквально декілька свіжих прикладів цього тижня.

1. У Німеччині судді Вищого земельного суду Ольденбурга відмовили в екстрадиції в Україну підозрюваного в створенні корупційних схем колишнього депутата Верховної Ради Олександра Онищенка, оскільки умови утримання ув’язнених в українських слідчих ізоляторах є нелюдськими і принижують людську гідність. Цю новину зустрів хор невдоволених українців, цілковито впевнених, що Онищенко купив німецьких суддів – і німецькі суди продажні! Виявляється, українці в більшості своїй нездатні взагалі сприйняти реалістично цю позицію: за міжнародними стандартами не можна дозволити видачу людини, якщо їй загрожують катування чи нелюдське поводження, незалежно від злочину, в якому її обвинувачують.

2. 29 травня більш як 800 українців звернулись до уряду та омбудсмана з проханням нарешті вирішити їх проблему – вже 2.5 місяці вони не можуть потрапити додому внаслідок карантину! Майже всі мають тільки зимову одежу, багатьом нема де мешкати, у багатьох закінчилися кошти, серед них багато хворих, у тому числі онкохворих, які потребують термінового лікування, майже у всіх розділені родини, словом, у кожного (кожної) є свої особливі обставини. Хтось приїхав доглядати хвору літню родичку чи родича, хтось – на лікування, хтось на поховання близької померлої людини, хтось у відпустку, хтось з іншої важливої причини. І застрягли. 15 березня о 15.30 було оголошено, що з 16 березня пропуск через КПВВ на лінії розмежування здійснюється виключно за місцем реєстрації, при цьому довідка ВПО взагалі не бралася до уваги. Тобто ті, хто вже давно мешкає на підконтрольній території, має там роботу, житло тощо не можуть повернутися додому. Й хоча держава щойно прийняла додому з-за кордону, як повідомляють, 120 тис. українців, всередині країні вона ж створила жахливі умови своїм внутрішнім переселенцям!

3. Несподівано виявилося, що в Україні процвітає сурогатне материнство: відтак, внаслідок карантину батьки-іноземці не можуть в’їхати до України і забрати своїх довгоочікуваних дітей. Омбудсман Людмила Денісова вирішує цю проблему в усіх деталях, домовляється з усіма причетними державними органами і допомагає іноземцям. Але майже одразу ми чуємо потужний хор голосів: «заборонити!», «припинити!», й цей хор підтримують деякі вітчизняні медіа! Це при тому, що кожна п’ята подружня пара у нас безплідна: тобто така заборона апріорі позбавить їх можливості мати дитину! Що може бути більш жорстоким для родини, як така заборона?! Не кажу вже про те, що Україна в цій царині входить до трійки світових лідерів разом з Ізраїлем і США, і цього очевидного позитиву вимагають позбутися! Це замість того, щоб навести порядок і позбутися сірих та чорних схем!

4. Батьків не пускають в реанімацію до своїх трагічно помираючих дітей. Бо… порядок і безпека важливіші. Дитина помирає на самоті. Чи існує насправді більші жорстокість та приниження як для дитини, так і для її батьків? Як на мене, придумати щось гірше непросто.

5. Cитуація з даними про захворюваність на COVID-19 виглядає дивно. Ні, я не підтримую думку, що статистику фальсифікують – думаю, що дані МОЗ, за якими я щоденно слідкую, відповідають дійсності. Проблема, на мою думку, полягає в іншому – тестування не охоплює всіх, кого мало б охоплювати, й насправді кількість хворих є значно більшою, ніж кількість лабораторно підтверджених випадків, і, відповідно, масштаб епідемії значно більший. Чому досі так відбувається – неможливо зрозуміти, бо ПЦР-тести вже виробляють в Україні. Коли в Донецькій області одна лабораторія в Маріуполі, одна – в Слов’янську, і на день можна зробити не більше 150 тестів – це зрозуміло. Але коли у Харкові обласна інфекційна лікарня забита під зав’язку, а в офіційних даних МОЗ щодо готовності областей до зняття карантину вказано, що заповнюваність ліжок у Харківській області менше 3 % – то пояснення може бути тільки одне: хворим свідомо не роблять тестування. Нема підтвердженого діагнозу – нема хворих на COVID-19! А ті, що в лікарні, хворіють на… пневмонію. І помирають від пневмонії, а коронавірусу у нас немає! При цьому скільки разів доводилося чути, що домогтися тестування дуже важко! В приватній лабораторії власним коштом – будь ласка, а державним коштом – ні. Водій «швидкої», 38-річний чоловік, захворів, а його замість тестування все запевняли, що це простуда й треба продовжувати працювати. Ще тиждень він працював хворим, а потім у нього виявили таки COVID. Тепер він лежить під апаратом штучної вентиляції легень, і невідомо, чи виживе. Як і невідомо, скільки людей заразилися від нього протягом цього тижня.

6. На сторінці Місії Верховного комісара ООН з прав людини в Україні можна прочитати таке:

«Місця ув’язнення особливо вразливі для поширення COVID-19 через переповненість, погані санітарні умови та обмежений доступ до якісної медичної допомоги. Як зазначила Верховний комісар ООН з прав людини Мішель Башелет, важливо, щоб уряди захищали ув’язнених, працівників пенітенціарних установ та відвідувачів від COVID-19. Станом на 22 травня в установах виконання покарань виявлено 21 випадок зараження, отже, ця потреба в Україні стає все більш нагальною.

Ми вітаємо нещодавно розроблений проект закону про амністію, який має на меті зменшити кількість ув’язнених в контексті пандемії в Україні. Якщо закон буде прийнято, слід докласти координовані зусилля державних органів, щоб забезпечити звільнених ув’язнених необхідним для реінтеграції у громаду. Це має включати, як мінімум, своєчасне надання необхідної медичної допомоги, включаючи тестування на COVID-19, та транспортування додому або надання належного житла».

Станом на 30 травня офіційно виявлено все ті ж 21 лабораторно підтверджених діагнозів – у 1 засудженого, у 2 осіб, узятих під варту (їм тест проводили до розміщення в СІЗО), у 2 медичних працівників та у 16 працівників персоналу. Лише 21 випадок, починаючи з 24 квітня, коли вперше було визнано наявність хвороби в пенітенціарних установах. Але ж здоровий глузд підказує, що цього просто не може бути, враховуючи ідеальні умови для розповсюдження вірусу в СІЗО та виправних установах! Пояснення цьому феномену лише одне: тестування тут як не проводилося, так і не проводиться донині. Коронавірусу в кримінально-виконавчій системі немає, тому що в’язнів не тестують! Чи тестують контактних з хворими працівників персоналу державним коштом – нам також не відомо. Судячи з повідомлення Департаменту з питань виконання кримінальних покарань, тестами охоплено лише 516 людей. Але чи є навіть це число правдивим?

Що ж стосується законопроекту про амністію (р. н. 3397), внесеного Урядом для розгляду 27 квітня, то за минулий час його розглянув тільки один парламентський комітет – з прав людини. Тобто жодного бажання реально проявити гуманність та людяність по відношенню до засуджених пенсійного віку, інвалідів 1 та 2 груп, вагітних жінок, жінок з дітьми до 5 років у парламентської більшості немає. При цьому згаданим законопроектом не передбачається звільнення тих, хто вчинив насильницькі тяжкі та особливо тяжкі злочини, отже, всі страхи, що звільнять вбивць, ґвалтівників та інших запеклих кримінальників безпідставні. До того ж, амністія жодним чином не звільняє від обов’язку відшкодувати шкоду, заподіяну злочином й покладену на винну особу вироком суду. Останні амністії в Україні були 2014 та 2016 року.

На питання, чому ви ігноруєте цей законопроект, причетні особи відповідають, що він не має шансів на ухвалення, оскільки… Президент проти, бо це непопулярний захід, який може негативно вплинути на його політичний рейтинг. А тому не варто на нього й час витрачати!

Отакої! Президент стурбований «посадками», а звільняти нікого не хоче, незважаючи на реальну загрозу смерті від епідемії! Рейтинг важливіший. Цікава ситуація: рішення було б прийняте, якби тільки Президент цього забажав (!). Якийсь Сталін «навиворіт» виходить. А народні депутати все це спокійнісінько ковтають, немовби так і має бути! Отже, у мене виникає запитання: чи залишилося у них хоча б якесь бажання виконувати свої професійні функції?

Утім, досить прикладів. Сумно, пані та панове! Знову маємо ту владу, яка ігнорує право, права людини, свої політичні й юридичні обов’язки і якій, за великим рахунком, просто наплювати на людей.

І я знову змушений попереджати, як у 2010–2013 рр. про те, що або Президент і його партія рішуче змінять-таки свою внутрішню політику, або всіх очікує нищівне фіаско.

 Поділитися