MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Координати дня завтрашнього

16.09.2020   
Андрій Зелінський, військовий капелан, політолог
Ми живемо у державі, де справедливість означає дуже мало. Ми забули, що в людському суспільстві допомагає людині бути людиною. Політична система України втратила зв’язок з людиною.

України бувають різними. І якою б віроломною єрессю не звучала ця теза у вухах праведного українського патріота, вона залишається очевидною емпіричною даністю не лише для соціологів.

Сьогодні ми живемо в Україні ветеранів і в Україні олігархів; в Україні розвиненого громадянського суспільства та в Україні хронічної інституційної недостатності; в Україні високого інтелектуального потенціалу та в Україні академічного плагіату; в Україні з високими моральними запитами та в Україні з нездоланною корупцією; в Україні з євроінтеграційними стремліннями та в Україні з девальвованим інститутом правосуддя; в Україні, що воює, та в Україні, що танцює.

Попри множинність сьогоднішніх Україн, кордон поміж ними один – ціннісний. А викликів екзистенційного характеру, що становлять очевидну загрозу нашому майбуттю, – два: консолідація українського суспільства та легітимація держави в Україні. Консолідація – це про єдність, а легітимація – про довіру. Відповіді на ці нагальні для нас питання – координати нашого майбуття. Діагнози необхідно називати, інакше можна лікувати не ту хворобу. Надто якщо діагноз – надбання багатьох поколінь. Україна нової якості можлива лише за умов віднайдення механізмів об’єднання українців із різними ціннісними орієнтирами та формування в населення довіри до державних інституцій, до влади.

Найпростіша відповідь, яка сьогодні часто лунає в публічному просторі, це чергова констатація необхідності нового суспільного договору. Біда лиш у тім, що суспільний договір пишеться не на папері, а в людській свідомості. І як такий понад усе вимагає часу на формування нового типу мислення. Новий суспільний договір слід буде розкласти на цінності й негайно почати виховувати на них нові покоління, у міжчасі вимальовуючи чіткі інституційні обриси спільного державного проєкту. Українському політикуму сьогодні вкрай необхідні художники – відважні творчі особистості, здатні намалювати Україну майбутнього. У буквальному сенсі, нам необхідне чітке розуміння, що саме ми будуємо сьогодні. Адже за наявності стількох Україн кожен все ще продовжує будувати власну.

Минуле живе лише у текстах, а от майбутнє – лише в уяві. Україна нової якості потребує правильних текстів і доброї уяви. І одне, й друге вимагають від нас чіткої артикуляції та імплементації цінностей, що мають лягти в основу 1) інституційного дизайну нашої держави, 2) виховання нового покоління українців та 3) конструювання консенсусної візії спільного майбуття. Щоб в України було майбутнє, нам необхідно бачити його вже сьогодні. Нам слід спільно визначити координати нашої «обіцяної землі», намалювати її в нашій уяві та невтомно переповідати історії про неї у текстах.

Якісна трансформація суспільства потребує професійних та ціннісно сформованих особистостей у системі держуправління. Формування національних еліт має стати для нас завданням стратегічного значення, бо ж їхня нездатність відрізнити власний інтерес від спільного блага, невміння знаходити консенсусні рішення, що сприяли б консолідації цілого суспільства, може стати черговим екзистенційним викликом. Ми живемо у державі, де справедливість означає дуже мало. Ми забули, що в людському суспільстві допомагає людині бути людиною. Політична система України втратила зв’язок з людиною, а людина в нашій державі відчуває себе відчуженою від здійснення реального впливу на вироблення та реалізацію політичних рішень. Відчужений індивід шукає паралельних соціальних структур, що призводить до подальшого розшарування українського суспільства з різними центрами впливу.

І про пам’ять не слід забувати. Нам є про що пам’ятати, головне робити це правильно. Доволі часто, в силу конкретних історичних обставин, ми легко ставали заручниками сформованого культу скорботи, замість розвивати в суспільстві культуру пам’яті, яка б надихала долати особисті та колективні виклики, забезпечувала б соціальними механізмами формування онтологічної резистентності. Пам’ять має бути інтеріоризованою, як одна з ключових цінностей, і звідтіля, з глибини нашої свідомості, має вимагати від нас конструктивної динаміки на шляху консолідації українського суспільства. Пам’ять про трагічні події минулого, про мільйони невинних жертв має спонукати нас до пошуку ефективної формули справедливого суспільства, аби уникнути схожих трагедій у майбутньому. У національному дискурсі пам’ять має стати джерелом надії, а не розпачу.

Статистика каже, що близько 60 % українців не залишали власного регіону. Іншими словами, для значної частини населення Україна – це або плаский степ, або морське узбережжя, або зелені гори, і не інакше. А Україна – це значно більше, це не лише степ і гори, не лише україномовні і російськомовні, не лише православні, католики й протестанти. Україна – це лише тоді, коли ми всі разом.

Джерело: НВ, проєкт «Українські основи»


«Українські основи» – спільний проєкт провідних українських інтелектуалів та НВ, в рамках якого письменники, філософи, журналісти, вчені, громадські активісти розмірковують про засади української політичної нації, держави і суспільства.

 Поділитися