MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Посткомуністичний синдром як виклик для громадянського суспільства

23.10.2020   
Наталка Ковальчук
І доки зростатиме ця байдужість, доти в Україні буде проявлятися негативний для нашого життя посткомуністичний синдром, з яким так важко доводиться боротися тим, хто складає активне громадянське суспільство.

Буває після затяжної важкої хвороби людина ще довго кашляє, ніяк не може повністю одужати, позбавитися ядухи, вдихнути на повні груди.

Комуністичний режим був для України саме такою важкою затяжною хворобою, позбавлятися якої доводиться й досі.

Тому що час від часу в країні трапляються події, здавалося б, різного порядку, але вони всі про одне – про рецидиви комунізму. Їх, на жаль, побільшало останнім часом.

Так, скажімо, болючим відголоском комуністичного минулого стало часткове задоволення судом позовних вимог у цивільному позові щодо заборони книги Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса».

Фото з фейсбук-сторінки видавництва «Віват», яке випустило книгу Вахтанга Кіпіані


Багато хто охарактеризував цю справу так: Василя Стуса судили у 1972 році, у 1980-му, і тепер судять знову – у 2020-му.

Ось тільки якщо у 80-му, а тим більше у 72-му на захист поета могли прозвучати голоси поодиноких відважних сміливців, то сьогоднішня справа викликала неабияке обурення в активному громадянському суспільстві.

Відразу кілька публікацій щодо вироку суду подано Всеукраїнською правозахисною організацією Меморіал імені Василя Стуса.

Відповідна заява з’явилася на порталі Харківської правозахисної групи: ХПГ підтримує цю справу як стратегічну і запросила адвоката для представництва інтересів автора книги Вахтанга Кіпіані у апеляційному суді.

Відповіддю на часткову заборону книги «Справа Василя Стуса» стала також акція «читання при свічках», яку влаштували у Києві під Печерським райсудом.

Схожий захід, до речі, відбувався і в Харкові.

Чимало інформаційних ресурсів, і не тільки українських, подали з цього приводу коментарі.

Власне, не тільки судовий вирок, а й позовний процес викликав чималий інтерес до самої особистості Василя Стуса, його творчості. Чимало інформресурсів згадували його життєпис, творчість. Іноді в несподіваному прочитанні.

Скажімо, інтернет-газета maydan.drohobych.net познайомила українців з перекладами визначної поетки-харків’янки Марлени Рахліної віршів Василя Стуса з книги «Палімпсести» у перекладі російською.

На заборону книги «Справа Василя Стуса» відреагували навіть у владних кабінетах. Зокрема, й у парламентському комітеті з питань свободи слова.

«Нам знову доведеться валити совок», – зазначено у одному з коментарів у соцмережах. Сказано хоч не політкоректно, але справедливо.

На цьому можна було б поставити крапку, висловивши сподівання, що громадянському суспільству вдасться відстояти право на публікацію книги про Василя Стуса без будь-яких купюр і зупинити процес протягування комуністичної цензури в сучасній Україні.

Однак, на жаль, не тільки процес щодо заборони книги «Справа Василя Стуса» є виявом певного посткомуністичного синдрому, прояви якого, здається, тепер почастішали в Україні.

Не буде перебільшенням сказати, що нині активізувалися сили, які намагаються реанімувати «совок» якщо не в державному управлінні, то у головах українців.

Скажімо, те обурення, яке викликав позов щодо книги про Василя Стуса, дещо затушувало іншу, не менш важливу новину.

Так, міською владою Одеси видано розпорядження «Про скликання громадських слухань щодо обговорення питань про повернення деяким об’єктам топоніміки у місті Одесі попередніх назв». Ідеться про перейменування проспекту Небесної сотні у проспект Маршала Жукова та повернення на карту міста вулиці 25-ї Чапаєвської дивізії.

Просувається ця ідея (до речі, не вперше) під гаслом «збереження історичної пам’яті, поваги до героїчного минулого міста-героя».

На цю ініціативу є офіційна відповідь Інституту національної пам’яті, у якій з посиланням на українське законодавство висловлена негативна оцінка ініціативи одеської міської влади щодо повернення радянських назв у топоніміку міста. Також там зазначено, що «конструктивнішим і більш дієвим може бути проведення чи підтримка на рівні міста заходів, спрямованих на глибокий науковий аналіз різних історичних періодів, постатей, подій, зокрема осмислення значення радянської спадщини».

Є вже перша реакція активної громадськості і на теперішні спроби повернути комуністичні назви одеським вулицям.

Судячи з усього, треба очікувати, що події в Одесі розвиватимуться за харківським сценарієм, де досить довго тривав судовий процес проти повернення імені Маршала Жукова на топонімічну карту міста.

Харків чи Одеса – це лише два випадки саботажу органів міського самоврядування щодо виконання законів про декомунізацію. Насправді їх набагато більше.

Непоодинокі факти щодо цього наводилися під час прес-конференції «Шостий рік декомунізації: підсумки та прогнози», проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pakt в Україні.

Практично зажди громадським активістам чи громадським організаціям доводилося йти до суду, щоб примусити функціонерів місцевих влад позбутися того чи іншого спадку тоталітарної системи, які мали б бути знесені на виконання конкретних законів.

Коли щось відбувається у нашому життя, завжди виникає питання: «Чому?»

Чому став можливим процес над книгою, яка побудована на історичних фактах?

Чому особи, які мали б впроваджувати закони, спрямовані на позбавлення від комуністичного спадку, не тільки ігнорують їх, а й відверто демонструють свої прокомуністичні погляди. І чому не несуть за це жодної відповідальності?

Чому певна частина суспільства донині залишається доволі байдужою до спроб реанімувати позитивний образ минулої комуністичної системи?

Однозначних відповідей на ці запитання, звичайно, немає.

Зате є невтішна статистика. Її також наведено під час вже згаданої прес-конференції з приводу шостої річниці декомунізації. Приблизно третина українських громадян засуджують комуністичний тоталітарний режим, приблизно третина ставляться до нього позитивно. І решта, теж майже третина, байдужі щодо цього питання, або не визначилися.

Та важливо те, що серед тих, кому 18–29 років близько чверті людей говорять, що їм байдуже до цієї проблеми. Тобто молодь, яка мала б переміститися в категорію тих, хто засуджує радянське минуле, насправді поповнюють ряди тих, кому до цього байдуже.

І доки зростатиме ця байдужість, доти в Україні буде проявлятися негативний для нашого життя посткомуністичний синдром, з яким так важко доводиться боротися тим, хто складає активне громадянське суспільство.

 Поділитися