MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Біда за зачиненими дверима

07.12.2020   
Наталка Ковальчук
На жаль, в Україні поки є чимало родин, де немає ні затишного дому, ні сімейного тепла. А є тільки біда за зачиненими дверима, яка зветься «домашнє насилля».

Різні українські інформресурси, в першу чергу, правозахисні, як от Харківська правозахисна група, повідомили про те, що Amnesty International запустила в Україні соціальну платформу «Все не для дому», схожу на звичайний онлайн-магазин. Проєкт стартував у межах акції «16 днів проти насильства».

Ось тільки товари там не викликають жодного бажання їх придбати. Тому що більшість з них вселяють тривогу, як, наприклад, кухонний ніж, названий «Я захищала своє життя», чи звичайна тумбочка з ярликом: «Просто перечепилася і впала», чи шафа «Пересиджу, поки батьки сваряться», чи дитяча іграшка «Завтра тато заспокоїться»…

«Не хочу!», «Не хочу!», «Не хочу!», – підписаний кожен з цих онлайн-товарів, які служать зовсім не для побуту, а як засоби домашнього насилля, чи речі, з яким воно пов’язане.

Дивилася на ці некомфортні для сприйняття речі і згадався чомусь один випадок із власної журналістської практики. Якось брала інтерв’ю у цілком успішної жінки. Коли вже завершилася наша розмова і я мала намір попрощатися, жінка раптом сказала: «Можна з вами поговорити?».

Говорила, втім, лише вона. Почала раптом розказувати, що вся її успішність – це наслідок нестерпного сімейного життя. Чоловік виявився справжнім тираном, до того ж зраджував.

Вона збиралася його покинути і піти з дітьми до батьків. Але батьки й родичі сприйняли її намір агресивно. А її досить таки впливовий чоловік, який працював у правоохоронних органах, почав погрожувати, що дітей відбере і дружина нічого зробити не зможе.

От і залишилася з ним і терпить. Знайшла вихід у тому, щоб якомога довше затримуватися на роботі, аби не йти додому. Керівництво хвалить її за виробничі успіхи, а їй хотілося б не кар’єру робити, а мати затишний дім і сімейне тепло.

На жаль, в Україні поки є чимало родин, де немає ні затишного дому, ні сімейного тепла. А є тільки біда за зачиненими дверима, яка зветься «домашнє насилля».

У лютому 2020 року відбувався Міжнародний форум UNFPA «Україна на шляху до подолання домашнього та гендерно-зумовленого насильства». На ньому, зокрема, йшлося і про те, що, за статистичними даними, кожна п’ята жінка в нашій країні стикається з тією чи іншою формою насилля.

Звичайно, потерпають і жінки, і діти, і чоловіки. Та найбільше жертв якраз серед жінок. Про це свідчать дані, які було наведено на тому форумі: за 2019 рік зафіксовано 130 тисяч звернень з приводу домашнього насилля (на 15 відсотків більше ніж у попередньому році). Майже 90 відсотків звернень саме від жінок.

У нинішньому році рівень домашнього насилля ще вищий, і звернень з цього приводу більше.

Мабуть, немає однозначної відповіді на те, чому такі скарги почастішали. Однією з причин, очевидно, є цьогорічний жорсткий карантин, коли люди вимушено залишалися у замкненому просторі практично весь час. На це звертають увагу й правозахисники.

Збільшення кількості звернень пов’язують також із криміналізацією статей про домашнє насильство, формуванням так званої нульової толерантності до нього. Тобто жертви, які раніше мовчки терпіли, тепер зважуються шукати захисту. Принаймні, так вважають у Міністерстві внутрішніх справ та Нацполіції.

Правда, в той момент, коли домашнє насилля було криміналізовано, звучало чимало думок, що випадків сімейного свавілля фіксуватиметься менше. Мовляв, усвідомлення можливості покарання за вчинення неправомірних дій має стати своєрідним запобіжником.

Певною мірою, можливо, так і є. Адже в Україні все таки почали розглядатися позови жертв до своїх кривдників. Однак у порівнянні з кількістю звернень щодо насилля, їх дуже мало. Випадків, коли справа доходить до суду, вкрай небагато.

Та й вироки судові переважно досить м’які для відповідачів у таких справах. А іноді суди взагалі стають на бік агресорів. І це теж одна з причин, чому потерпілі від насильства воліють не йти по захист до правоохоронних органів, вважаючи, що «правди не доб’єшся».

Зерно істини у цьому є. Бо з одного боку, скажімо, у країні створено поліцейські мобільні групи протидії домашньому насиллю «Поліна», які діють майже у 40 містах країни і мають оперативно реагувати на виклики потерпілих на лінію 102.

А з іншого, – майже 40 відсотків суддів та прокурорів вважають домашнє насильство приватною справою. Це засвідчують дані опитування 2014–2017 років Фонду народонаселення ООН, «Ла Страда-Україна» та Женевського демократичного контролю над збройними силами.

Близько 60 відсотків правоохоронців вважають повідомлення про домашнє насильство неправдивими, а 10–12 відсотків – взагалі іноді прийнятним. Більше того, майже 60 відсотків представників кримінального правосуддя вважають частину жертв частково винними. Особливо, коли йдеться про зґвалтування.

Сумна статистика. Певною мірою вона пояснює, чому агресори почуваються більш безпечно, ніж жертви.

Тут варто сказати ще й про ставлення суспільства до цієї проблеми. Те, що самі потерпілі почали частіше шукати допомоги у правозахисників, у правоохоронних та соціальних органах, звичайно, добре.

Але як би ще й оточуючі не мовчали, коли бачать насильницькі прояви. Та, на жаль, у переважній більшості випадків ставлення визначається за формулою: «Справа темна, справа – сімейна».

І чим далі від центру, від великих міст, тим більш зловісною стає ця формула.

Якщо, скажімо, родина мешкає у невеличкому селі й чоловік постійно знущається над дружиною й дітьми, то мало хто його може зупинити.

Сусіди? Навряд. Бо для них то чужа біда і чужа сімейна справа. А часто й вони самі живуть у стані жертва-агресор.

Дільничний інспектор поліції? Він здебільшого один на три-чотири села. Його ще треба викликати, дочекатися… А за цей час взагалі може статися непоправне.

Це вже потім односельці будуть розказувати про конфлікти, бійки, про те, що жінка з дітьми вимушена була ховатися десь по кущах, що через неадекватну поведінку агресора її боялися прихистити навіть рідні чи знайомі.

Тому, повертаючись до вище згаданої злощасної лінійки онлайн-товарів «Все не для дому», сказала б, що вона ще й неповна. Її цілком можна розширити, так би мовити, сільським асортиментом: сокира, якою погрожують, дерев’яне поліно чи навіть держак від лопати, яким можуть бити не тільки дружину, а й навіть дітей.

Сьогодні в Україні найбільш предметно і найбільш дієво у царині протидії домашньому насильству працюють правозахисні організації.

Насамперед «Ла Страда-Україна», Amnesty International, Український жіночий фонд. Саме за підтримки Українського жіночого фонду, який представляє в Україні Мережеву жіночу програму Інституту відкритого суспільства і надає різнопланову допомогу організаціям громадянського суспільства з України, Молдови, Білорусі, громадянка нашої країни вперше виграла у Європейському суді з прав людини справу щодо домашнього насильства.

Ця справа, як то кажуть, «перша ластівка». Вона цілком може стати дороговказом для інших жертв, які не знаходять підтримки у вітчизняних судах.

Домашнє насильство – це проблема не однієї окремо взятої родини. Це – проблема цілком державна. Тому саме до державних органів звертається активна громадськість по підтримку більш детального вирішення питань щодо протидії цим негативним проявам.

Насамперед ідеться про ратифікацію Стамбульської конвенції, тобто Конвенції Ради Європи про запобігання насильства стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами.

Петиція із закликом ратифікувати цей документ на початку нинішнього року була зареєстрована на сайті Президента України і набрала необхідну кількість голосів.

Нині й Amnesty International у рамках згаданого проекту «16 днів проти насильства» разом з порадами, де шукати допомоги жертвам насилля, подає також посилання на Стамбульську конвенцію та пропонує підписати листа щодо її ратифікації.

Чи буде ратифіковано документ? Це цілком залежить від представників української влади.

Та поки вони роками шукають причини, аби Конвенцію не ратифікувати, не визначати конкретні правила гендерних стосунків у суспільстві, українські жінки (та й діти) потерпають від сімейних агресорів, а звичайні речі стають засобами для домашнього насилля.

 Поділитися